Projects
У світі стрімко зростає нова група бізнесменів – люди за 50 років.
Венді Мартін із Вокінгема понад чверть століття працювала у Visa, коли під час відрядження до Іспанії втратила чоловіка. Залишившися з двома доньками, Мартін зрозуміла, що не може повернутися до корпоративного ритму з постійними поїздками. І в свої 55 років запустила онлайн-платформу Counter Culture Store, що тепер об’єднує 150 брендів косметики.
60-річний Макс Воллес із Західного Лондона 16 років працював у громадському центрі, доки не втратив роботу у 2019-му. За рік Воллес вирішив створити власну фітнес-ініціативу, натхненну боксом, і заснував Health Defence – простір, що поєднує зал, масажні кімнати та програми з харчування і профілактики діабету.
Джудіт Адамс – 87. Коли її чоловік Девід почав втрачати зір, подружжя запустило власний бізнес. Вони керували килимовою крамницею, фан-клубом Шумахера; їхній дім став готелем, весільним майданчиком і навіть місцем фільмування…
Читайте на LIGA.net свіжий випуск – 10 найкращих історій світу.
Ще одна дружина-порадниця
Таємна роль Уші Венс у питанні угоди між США й Україною
Дружина віцепрезидента США Джей Ді Венса – Уша Венс – таємно долучалася до обговорення стратегічної угоди про мінеральні ресурси з Україною, стверджує журналіст і автор політичних бестселерів Джонатан Карл у своїй новій книзі про адміністрацію Дональда Трампа.
Журналісти змогли ознайомитися з уривком із книги. Там автор стверджує, що події розгорталися в лютому, коли Трамп і Венс обговорювали можливу угоду про постачання рідкісноземельних мінералів.
Під час розмови виникло питання, чи була угода перевірена з юридичного погляду. Тоді віцепрезидент запропонував залучити власну дружину: “Я можу попросити Ушу глянути на це”, – цитує Карл слова Венса.
39-річна Уша Венс, випускниця Єльської школи права, не має досвіду роботи у сфері національної безпеки або міжнародного права, пише Daily Beast. Раніше вона займалася цивільним та апеляційним правом, зокрема працювала помічницею суддів Верховного суду США Джона Робертса і Бретта Кавано.
Попри це, за твердженням Джонатана Карла, віцепрезидент дійсно запросив її до Білого дому для перегляду документа. Вона відвідала Західне крило, щоб ознайомитися з угодою, хоча невідомо, чи пропонувала якісь правки або зауваження. Білий дім на запити журналістів пояснити інформацію, зазначену у книзі, не відповів.
Згідно з книгою, окрім дружини Венса, президент також радився щодо угоди зі Стівом Бенноном, своїм колишнім радником, який нині веде подкаст і відкрито закликає скасувати обмеження президентських термінів, щоб дозволити Трампу залишитися при владі після 2029 року.
Карл описує ситуацію з іронією: “У цей момент віцепрезидент запросив Другу леді США, – яка, як і Стів Беннон, не мала жодного відношення до Ради нацбезпеки, – до Західного крила, щоб переглянути двосторонню міжнародну угоду, яку планували підписати наступного дня”.
Цей проєкт угоди “завернули”. Наступного дня президент України Володимир Зеленський прибув до Білого дому для фінального узгодження, але був публічно розкритикований Джей Ді Венсом, який звинуватив його у “нестачі вдячності” за американську підтримку у війні з Росією. Зустріч закінчилася скандалом: за наказом держсекретаря Марко Рубіо Зеленського попросили покинути Овальний кабінет ще до підписання документів.
Відомості про участь Уші Венс у переговорах контрастують з її публічним образом. Вона зазвичай уникає політичної активності й перебуває у тіні чоловіка. З моменту інавгурації Трампа вона рідко з’являється на офіційних заходах, хоча організувала літню програму читання для дітей, супроводжувала Венса у його першій поїздці до Європи, а нещодавно – під час візиту до Ізраїлю.
Проте її ім’я знову опинилося у заголовках після заяви колишньої прессекретарки Джо Байдена Джен Псакі, яка в подкасті припустила, що Уша “потребує порятунку” від чоловіка.
“Я думаю, що Джей Ді Венс, цей маленький “маньчжурський кандидат” [політик, якого таємно контролює або яким маніпулює ворожа сила, щоб той діяв проти інтересів власної держави. – Ред.], хоче стати президентом за будь-яку ціну. І я щоразу думаю: як там його дружина? Ушо, якщо тобі потрібна допомога, моргни чотири рази. Ми прийдемо тобі на допомогу”, – сказала тоді Псакі.
Сама Уша Венс цю заяву не прокоментувала, але віцепрезидент США відповів різко, назвавши слова Псакі “ганебними”.
Повернення Манафорта
Амністований політтехнолог знову допомагає клієнтам вийти на політичні вершини
Колишній керівник передвиборчої кампанії Дональда Трампа Пол Манафорт, який отримав президентське помилування після вироку за фінансові махінації й незаконне лобіювання, знову в центрі політичних інтриг. Цього разу – за межами США. Як пише Politico, він будує кар’єру наново, допомагаючи іноземним клієнтам створювати політичний імідж у стилі трампівського Make America Great Again.
Своє повернення Манафорт оформив публічно у квітні під час політичного заходу в італійському місті Брешія, з’явившись поруч із Салі Берішею, колишнім президентом і прем’єром Албанії. Берішу звинувачено у корупції, внесено до санкційного списку Держдепартаменту США, але він намагався повернутися до влади, очоливши опозиційну Демократичну партію на парламентських виборах 11 травня.
Кампанія Беріші, за свідченнями кількох джерел, була спланована у стилі Трампа: політик представляв себе жертвою “лівих глобалістів” – адміністрації Джо Байдена, мільярдера Джорджа Сороса й політичних супротивників удома.
Манафорт, який багато років тому допомагав авторитарним лідерам здобувати прихильність Вашингтона, тепер просуває нову формулу: не “боротьба з комунізмом”, а “спільна війна проти глибинної держави”.
На зустрічі з албанськими емігрантами у Брешії Берішу підтримували двоє знайомих імен у MAGA-колах – стратег Трампа Кріс ЛаСівіта та сам Манафорт. Виступаючи поруч з ними, Беріша прагнув показати себе “балканським Трампом”. Його прихильники розмахували прапорами Албанії, Італії й партійними символами, а американські консультанти відкрито повторювали гасла кампанії Трампа. “Хто готовий зробити Албанію великою знову?” – вигукував ЛаСівіта зі сцени.
Попри ефектну кампанію, результат був невтішний: партія Беріші отримала менше третини голосів, тоді як соціалісти прем’єра Еді Рами знову перемогли, здобувши понад 53%. Проте у штабі Беріші співпрацю з американськими консультантами назвали “успішною” і заявили, що вона допомогла партії “створити сучасну політичну платформу” й поширити бачення “вільної й успішної Албанії у дусі Трампа”.
Після поразки Беріші його союзники пішли протореним шляхом – заявили, що вибори були сфальсифіковані. ЛаСівіта й залучена лобістська фірма підхопили цю риторику. Та перерахунок голосів виявив лише незначні розбіжності.
Проте для Манафорта це був черговий етап у відродженні кар’єри після тюремного терміну. Його давній друг Гектор Ойос розповів Politico, що Манафорт прагне не лише повернути свою фінансову стабільність, а й відновити репутацію. “Він зараз почувається наставником, старим майстром політичних ігор, до якого знову прислухаються”, – сказав Ойос.
Після помилування Манафорт консультував корпорації, серед яких були й криптовалютні компанії, що прагнули увійти до орбіти нового Трампа. Але після виборів він розвернувся до інших політичних клієнтів – від французького мільярдера, який фінансує крайніх правих, до перуанського мера, який готується до президентських перегонів.
Зокрема, він також консультував Мілорада Додіка, проросійського лідера боснійської Республіки Сербської, який перебуває під санкціями США. Його команда допомагала готувати місцеві вибори, намагаючись представити Додіка не як ізоляціоніста, а як “жертву системи демократів”, схожого на Трампа.
Манафорт заперечує, що ця діяльність була лобіюванням або стосувалася американської політики. “Я займаюся виборами за кордоном, але не лобізмом”, – заявив він у коментарі.
Його методи не змінюються з 1980-х, коли він заробив мільйони, працюючи на диктаторів і воєначальників – від Фердинанда Маркоса до Жонаса Савімбі. Тоді він просував їх у Вашингтоні як “борців за демократію” проти СРСР, хоча за цими клієнтами тягнувся кривавий і корупційний шлейф. Тепер його формула пристосувалася до нової епохи: не “антикомунізм”, а “процвітання у стилі Трампа”.
Банківський крах в Ірані
Тегеран розпускає один з найбільших недержавних банків у Ірані через корупцію та невдале управління
Влада Ірану ухвалила рішення ліквідувати Ayandeh Bank – одну з найбільших приватних фінансових установ країни – і приєднати її до державного Bank Melli. Як пише Al Jazeera, це може свідчити про глибоку кризу банківської системи й посилення економічного тиску на населення.
Центробанк Ірану повідомив, що філії Ayandeh будуть перетворені на відділення Bank Melli, а рахунки клієнтів залишаться чинними. Однак експерти попереджають: збитки банку настільки великі, що їхнє покриття через емісію грошей неминуче прискорить інфляцію, яка в Ірані і так вже перевищує 40%.
Ayandeh виник у 2013 році через злиття Tat Bank і двох квазідержавних кредитних установ. Його засновником став бізнесмен Алі Ансарі, – один із найзаможніших іранців, власник активів у сфері нерухомості, сталі, телекомунікацій і готельного бізнесу. Він також відомий як інвестор у футбольний клуб Esteghlal і головний забудовник гігантського комплексу Iran Mall – найбільшого у світі ТЦ за площею.
Банк від самого початку діяв у “сірій зоні” й у період, коли десятки напівлегальних фінансових установ, пов’язаних з військовими, клерикальними чи напівдержавними структурами, залучали кошти під надвисокі відсотки. У результаті багато з них не могли повернути депозити вкладникам, що призвело до масштабних протестів і втручання держави.
І хоча до 2017 року уряд ліквідував більшість подібних “диких” кредитних компаній, їхні борги довелося покривати шляхом емісії, що підірвало національну валюту й добробут населення.
На момент ліквідації Ayandeh мав борг 5 квадрильйонів ріалів (понад $4,6 млрд) при депозитах клієнтів на 2,5 квадрильйона ріалів (≈$2,3 млрд). Банк, що мав право видавати кредити лише на 200 трильйонів ріалів (≈$187 млн), фактично видав удесятеро більше – значну частину “всередину” самої структури, а також афілійованим компаніям і наближеним особам.
За даними центробанку, 1,3 квадрильйона ріалів (≈$1,2 млрд) видано обмеженому колу осіб, пов’язаних з керівництвом банку. Їхні імена влада не розкриває. Бізнесмени та економісти в Ірані вимагають оприлюднити список боржників, наголошуючи, що “суспільство має знати, з кого перекладають витрати”.
Ayandeh став головним боржником фінансової системи: на нього припадало 42% усіх овердрафтів у центробанку і 41% капітального дисбалансу банківського сектору. Його коефіцієнт достатності капіталу становив мінус 600% (за нормою у 8%).
Оголошення про розпуск Ayandeh пролунало після ультиматуму від голови судової влади Ірану Голамхосейна Мохсені-Ежеї, який пригрозив керівнику центробанку судом, якщо той “не виконає свій обов’язок”. Судова влада звинуватила центробанк у бездіяльності, бо за сім років контролю над банком збитки нібито зросли удесятеро.
Водночас жодних арештів або судових справ поки не ініційовано. Це викликало підозри, що ліквідація банку має також і політичний підтекст. Деякі депутати парламенту використовують крах Ayandeh, щоб дискредитувати реформаторів і технократів, які виступають за те, що розвернути економіку Ірану ближче до Заходу. Спікер парламенту Мохаммад Багер Калібаф назвав розпуск банку “великою перемогою системи управління”.
Після злиття фінустанов активи Ayandeh, переважно нерухомість, перейдуть у розпорядження держави. Найцінніший з них – Iran Mall у Тегерані, але навіть його продаж не покриє збитків. Центробанк пообіцяв, що “жоден дисбаланс не перейде у спадок до Bank Melli”, однак, за оцінками іранських медіа, держава змушена буде профінансувати приблизно дві третини боргу, частково шляхом друку грошей. Це означає подальше зростання цін на продукти й товари найпершої потреби, що вже подорожчали після нещодавнього конфлікту Ірану з Ізраїлем і США.
Сам Алі Ансарі у заяві поклав відповідальність на “зовнішні рішення”, сказав, що банк “залишає цінний спадок та активи”, і додав: “Моя совість чиста, я діяв заради суспільного добра”.
Конкуренція не вдалася
Чому Китай затримує випуск свого конкурента Boeing і Airbus – літака С919
Спроба Китаю створити власного конкурента Boeing і Airbus натрапила на серйозні труднощі. Виробник пасажирського літака C919, який Пекін позиціює як символ технологічного прориву й самодостатності, ризикує не виконати план з постачання повітряних суден цього року. Державна компанія COMAC, пише Associated Press, залежить від імпортних компонентів, а напруженість у торговельних відносинах з Вашингтоном загрожує обмеженням постачання критичних деталей.
C919 – це вузькофюзеляжний літак, що мав би конкурувати з Boeing 737 і Airbus A320. Та попри риторику про незалежність, у ньому широко використовуються західні технології: за оцінками Bank of America, до виробництва залучено 48 американських постачальників, серед яких GE, Honeywell і Collins, 26 європейських і лише 14 китайських.
Після першого комерційного рейсу у 2023 році китайська влада покладала на C919 великі надії. Він мав задовольнити внутрішній попит і стати експортним продуктом у Південно-Східній Азії, Африці та Європі.
Але реальність виявилася скромнішою: минулого року COMAC передала замовникам 13 літаків, а до жовтня цього року – лише сім, тоді як планувала збільшити постачання до 30 у 2025-му. Зараз лише три державні авіакомпанії – Air China, China Eastern і China Southern – експлуатують близько 20 таких літаків.
За словами Дена Тейлора з консалтингової компанії IBA, на виробництво C919 безпосередньо вплинула торгова напруга між США і Китаєм. Зокрема, навесні Вашингтон тимчасово призупинив експортні ліцензії на двигуни LEAP-1C, які спільно виготовляють американська GE Aerospace і французька Safran. Оскільки ці двигуни потребують американського дозволу на експорт, програма стає чутливою до будь-яких політичних змін.
Те саме стосується авіоніки й інших критичних систем, що постачаються західними компаніями.
Окрім геополітики, є й технічні чинники, що гальмують темпи виробництва. На думку експертів, COMAC діє обережно, приділяючи пріоритет якості й безпеці. Водночас спроби швидко замінити іноземні комплектувальні частини виявилися складним завданням. Китайська альтернатива західному двигуну, – модель CJ-1000A, яку розробляє державна Aero Engine Corporation of China, – все ще проходить тестування.
Раніше інтерес до C919 виявили кілька іноземних авіакомпаній, зокрема малайзійська AirAsia, однак літак поки не має міжнародної сертифікації. Без схвалення з боку американських і європейських регуляторів він не може літати за межами Китаю, а отримання таких дозволів може затягнутися на роки.
Експерт AeroDynamic Advisory Річард Аболафія вважає, що для успіху C919 необхідні три ключові компоненти: економічна ефективність, глобальна система технічної підтримки та сертифікація з боку авіаційних агентств. Відсутність хоча б однієї з них знижує шанси на будь-який прорив.
За прогнозом Airbus, до 2044 року Китай потребуватиме майже 9600 нових пасажирських літаків, більшість із яких вузькофюзеляжні, як C919. Аналітики ж прогнозують, що COMAC знадобиться ще кілька років, щоб посісти помітне місце навіть на внутрішньому ринку, не кажучи вже про вихід за його межі.
До кінця десятиліття компанія може закріпитися в Китаї та спробувати експортувати літаки в сусідні регіони. Але без міжнародної сертифікації й за умов постійних коливань у сфері експортного контролю C919 навряд чи зможе найближчим часом кинути виклик глобальному дуету Boeing-Airbus.
Тим паче, що конкуренція посилюється. Airbus розширює виробництво в Китаї, і вже у 2026 році планує запустити другу складальну лінію для A320 – прямого конкурента C919.
Не Трампом єдиним
У Панамського каналу – нова проблема, окрім посухи й бажання американського президента повернути його США
Поки Дональд Трамп веде політичну боротьбу за контроль над Панамським каналом, сам водний шлях стикається з викликами, що не вирішуються жодним дипломатичним чи військовим тиском. Йдеться про кліматичні зміни, нестачу води й появу альтернативних транспортних маршрутів, що загрожують позиціям каналу у світовій торгівлі, пише видання Quartz.
Одразу після повернення до великої політики Трамп оголосив, що має намір “повернути контроль” над каналом, звинувачуючи Китай у нарощуванні впливу на критичну торговельну артерію. На трибуні ООН він називав китайську присутність “потенційною загрозою для світової безпеки й торгівлі”.
Історичний символ американського інженерного домінування, Панамський канал, побудований Сполученими Штатами на початку XX століття у Центральній Америці, залишається життєво важливим для глобального вантажопотоку. Через нього щороку проходять товари на суму понад $270 млрд – майже 40% контейнерного трафіку США.
Але справжня небезпека для каналу, як виявилося, не політична, а природна.
Головним конкурентом цьому шляху може стати не черговий мегапроєкт нового каналу у Нікарагуа, що вже заморожений, а Мексика. Її уряд просуває залізничний міжокеанічний коридор – 303 км колій через перешийок Теуантепек, що має поєднати Тихоокеанське й Атлантичне узбережжя. Ідея полягає у створенні сухопутного маршруту для контейнерів, які можна перевантажувати з одного порту в інший.
На тлі рекордних посух у Панамі, що змусили владу підняти тарифи на прохід у вісім разів і обмежити розміри суден, мексиканський варіант виглядає дедалі більш привабливим для перевізників.
Хоча шлях через Панамський канал займає 8–10 годин, через черги судна, буває, очікують проходу по два тижні. А залізничний маршрут крізь Мексику може скоротити перевезення до 15 годин, разом із завантаженням і розвантаженням.
Проєкт уже залучив понад $8 млрд фінансування – $6 млрд від уряду країни та ще понад $2 млрд від міжнародних інвесторів, зокрема Світового банку. Уздовж маршруту планується створення 10 індустріальних зон, що має підтримати тенденцію перенесення виробництв із Китаю ближче до американського ринку.
Через посуху 2022–2024 років кількість суден, що проходять Панамським каналом, зменшилася на 29%, а перевезення скрапленого природного газу – на 66%. В умовах обмеженої пропускної здатності частина судноплавних компаній обрала довший, але стабільніший маршрут навколо африканського мису Доброї Надії.
Коли у 2025 фінансовому році рівень води у каналі знову підвищився, його доходи зросли на 14,4% до $5,7 млрд, а прибуток досяг рекордного показника у $4,1 млрд. Та навіть це відновлення має тимчасовий характер, пише Quartz. Частина приросту пояснюється “наперед відправленими” постачаннями, які компанії здійснили, щоб уникнути можливих тарифних ударів у разі торговельної ескалації.
Водночас канал втрачає прибутковий сегмент СПГ-перевезень, оскільки судновласники не поспішають повертатися до старого маршруту. Однак панамська влада намагається підготуватися до майбутніх посух: у 2027 році планується будівництво греблі вартістю $1,6 млрд на річці Індо, а також спорудження трубопроводу для транспортування природного газу в обхід каналу.
Фінансові результати свідчать, що хоч канал і здатен відновлюватися після криз, довгострокові ризики для нього лише зростають. Система шлюзів, розроблена понад 100 років тому під інші, більш передбачувані кліматичні умови, сьогодні стикається з новою реальністю – неочікуваними посухами, підвищенням температури й нестачею води. А також із конкурентами, які тільки й очікують, коли канал “дійде до краю”.
А що, як інтернет зникне?
Що підтримує Всесвітню мережу та що може статися, якщо ця технологія дасть збій
Уявіть собі ранок після того, як інтернет перестав працювати. Ви намагаєтеся розрахуватися готівкою у магазині, телефонувати з вуличного таксофона і згадуєте, як орієнтуватися без GPS. Немислиме раніше стає реальністю – світ без мережі, що поєднує все: від банківських операцій до смартзамків. І хоча здається, що повний колапс глобальної мережі неможливий, експерти з інтернет-інфраструктури можуть уявити сценарії, що можуть це спричинити.
Нещодавній збій у дата-центрі у Вірджинії нагадує: інтернет, попри свою незамінність, базується на старих протоколах і фізичній інфраструктурі, створеній десятки років тому. Для “падіння” достатньо лише похибки або кількох цілеспрямованих атак, пише The Guardian. Кілька ураганів можуть вивести з ладу ключові дата-центри; рядок коду, згенерований ШІ у програмному забезпеченні Amazon чи Google, може запустити ланцюговий збій; зловмисники можуть перерізати підводні кабелі, що передають більшість світових даних.
Та справжня загроза полягає не в катастрофах, а у “великій помилці” – раптовому збої в базових інтернет-протоколах, що керують обміном даними. Якщо вона станеться, просто два комп’ютери, з’єднані через маршрутизатор, стануть усім, що лишиться від глобальної мережі.
“Технічно, якщо є два пристрої й між ними працює маршрутизатор, інтернет існує”, – пояснює експерт DNS-системи Міхал Возняк. Але, додає професор Стівен Мердок з Університетського коледжу Лондона, “інтернет сьогодні надто централізований, адже все дешевше зберігати в одному місці”.
Уявімо ланцюг подій: торнадо знищує дата-центри Google в Айові, що відповідають за роботу YouTube і Gmail; у Вірджинії через спеку виходять з ладу сервери Amazon Web Services (AWS), на які спирається більшість урядових і комерційних сервісів; водночас кібератака виводить з ладу європейський кластер у Франкфурті.
Трафік перенаправляється на резервні потужності, що швидко перевантажуються. Якщо в цей момент у внутрішній системі AWS (частково переписаній ШІ після скорочення персоналу) спрацьовує непомічена помилка, мережа “впаде”. Slack, Signal, Netflix, Lloyd’s Bank і навіть роботи-пилососи Roomba зупиняться. Смартзамки не відчиняться, а “розумні” ліжка стануть непередбачуваними.
Коли з ладу виходять Amazon і Google, звичний інтернет зникає. Разом з Microsoft ці компанії контролюють понад 60% глобального ринку хмарних сервісів. “У найпростішому вигляді інтернет продовжить працювати, але ви не зможете користуватися жодною звичною послугою, адже всі вони базуються на дата-центрах”, – каже аналітик інфраструктури Даг Мадорі.
Попри поширені страхи, підводні кабелі – не головна вразливість. “Кабелі рвуться регулярно, – пояснює Мадорі. – Щороку стається до двох сотень ламань, і ми з цим просто працюємо. Щоб реально вплинути на зв’язок, треба знищити багато ліній одночасно”.
Набагато небезпечнішим є збій у системі DNS – “телефонній книзі інтернету”. Якщо постраждає компанія Verisign, що обслуговує домени .com і .net, величезна частина світової мережі просто зникне. Саме такого масштабу збій міг би спричинити справжній цифровий колапс. У разі виходу з ладу .com-інфраструктури зупинилися б банки, лікарні, більшість платіжних систем і комунікацій. Урядові захищені мережі ще працювали б, але для більшості користувачів інтернет просто перестав би існувати.
Теоретично, навіть після глобального збою лишилися б поодинокі автономні сервери, блоги, локальні мережі й домени типу .io або .is. Але деякі експерти, як-от Мердок і Мадорі, визнають: якщо помилка трапиться в основному протоколі маршрутизації – Border Gateway Protocol – це буде сценарій “усі на палубу”. “Та якби він був уразливим, інтернет давно б упав”, – заспокоює Мадорі.
Якщо інтернет усе ж “вимкнеться”, немає впевненості, що його вдасться перезапустити. “Ніхто ще не вимикав інтернет після того, як він був увімкнений, – каже Мердок. – Ми просто не знаємо, як це зробити”.
Можливості середнього віку
Як “перезапустити” свою кар’єру, якщо тобі за 50
Ще донедавна типового підприємця уявляли молодим випускником університету з великими ідеями й мінімальними ризиками. Та сьогодні, пише The Telegraph, найшвидше зростає зовсім інша група бізнесменів – люди за 50. Частина з них нарешті реалізує давні мрії, інші ж змушені шукати новий шлях після звільнень чи особистих втрат. І все частіше цей шлях веде до власної справи.
За даними британського Annual Population Survey, люди віком понад 50 років – це майже половина самозайнятих у країні. А венчурна компанія Fuel Ventures підрахувала, що кількість бізнес-пропозицій від засновників, старших за 40, зросла на 35% від часу її створення у 2014 році.
Головний рушій – не лише бажання самореалізації, а й економічна необхідність. Зростання вартості життя й пенсійного віку змушує багатьох працювати довше. Але, як зауважує засновниця програми Later Creator 77-річна Ізабелла Мур, “старші підприємці не просто шукають заробітку, вони нарешті працюють на своїх умовах і за власними цінностями”.
The Telegraph наводить історію Венді Мартін із Вокінгема як приклад того, як трагедія може стати новим стартом. Вона понад чверть століття працювала у Visa, коли під час відрядження до Іспанії втратила чоловіка. Залишившися з двома доньками, Мартін зрозуміла, що не може повернутися до корпоративного ритму з постійними поїздками.
Після року паузи вона вирішила створити щось своє і в 55 років запустила онлайн-платформу Counter Culture Store, що об’єднує 150 брендів косметики, з яких 95% засновані жінками. Попри труднощі з просуванням і відсутність команди, Мартін переконана, що новий досвід дав їй упевненість у власних силах. Її доньки тепер допомагають у бізнесі у перервах між навчанням, а сама вона називає цей етап “другим актом”, що зробив її “кращою матір’ю та щасливішою людиною”.
Подібний перезапуск пережив і 60-річний Макс Воллес із Західного Лондона. Колишній боксер і тренер з кікбоксингу, він 16 років працював у громадському центрі, доки не втратив роботу у 2019-му. За рік Воллес вирішив створити власну фітнес-ініціативу, натхненну боксом, і заснував Health Defence – простір, що поєднує зал, масажні кімнати та програми з харчування і профілактики діабету.
Старт був важким: пандемія змусила проводити заняття просто неба, а перше приміщення було непридатним. Та випадкова зустріч у магазині здорового харчування змінила все: власники запропонували йому порожні кімнати майже задарма. Воллес продав частину пенсійних накопичень і запустив краудфандинг, який підтримав його колишній учень. Сьогодні його дружина Рут керує сусіднім магазином, і пара розвиває бізнес разом, співпрацюючи з благодійними організаціями й центрами для дітей з аутизмом.
Ще одна історія – про іншу британку, Джудіт Адамс, якій 87 років. Її можна назвати “серійною” підприємицею, хоча вона відкрила це в собі лише після переїзду до Європи. Коли її чоловік Девід почав втрачати зір, подружжя вирішило працювати самостійно й запустило бізнес з продажу моделей поїздів. Пізніше вони керували килимовою крамницею, а згодом фан-клубом Міхаеля Шумахера. Їхній дім став готелем, весільним майданчиком і навіть місцем фільмування.
Але новий поворот стався, коли пара вирушила до Антигуа й дізналася, що там не допускають собак-поводирів до ресторанів і готелів. “Ми запропонували владі створити школу для підготовки таких собак і неочікувано отримали підтримку”, – розповідає Джудіт. Подружжя також заснувало благодійну організацію у Великій Британії й готує відкриття школи на Карибах.
І такі історії стають дедалі типовішими. За прогнозами, до 2030 року понад половина робочої сили Великої Британії буде старша за 50 років, а їхній внесок в економіку перевищить £730 млрд. Як каже Сюзан Нобл, засновниця Startup School for Seniors, “уряд хоче, щоб старші британці повертались у роботу, але реальність така, що більшість із них створюють власну”.
Золота кров’янка
Засновниця популярної компанії виробника “чорного пудингу” розповідає про свій шлях до успіху
Коли 12-річна Деббі Пірс допомагала фермеру продавати яйця, курей і чорний пудинг на ринку у місті Бері, вона навряд чи могла уявити, що колись її ім’я буде пов’язане з брендом, який постачає продукцію до найбільших британських супермаркетів і на ринки Близького Сходу. Сьогодні її компанія Bury Black Pudding – один з найуспішніших прикладів малого бізнесу, що виріс із прилавка на базарі у міжнародну марку з річним оборотом £11 млн (≈$14,5 млн).
Від редакції: чорний пудинг – різновид популярної кров’яної ковбаси у Великій Британії та Ірландії, що готують зі свинячої або яловичої крові, зі смальцем і злаковими (зазвичай вівсяними пластівцями, вівсяною або ячною крупою).
Пірс, якій зараз 56 років, розпочинала без капіталу й без маркетингових бюджетів, пише The Times. Якось, щоб привернути увагу до себе, вона вивісила на трибунах Вімблдону прапор з логотипом компанії. Коли камера BBC2 показала цей кадр під час трансляції, її сайт отримав рекордну кількість відвідувань. Та шлях до цього моменту був довгим.
Пірс виросла у небагатій родині – без шпалер і килимів, з батьком-водієм вантажівки й матір’ю-продавчинею. Після смерті батька, у 18 років вона витратила спадок у £500 (≈$660) на квиток до Австралії, де прожила кілька років.
У 2002-му, коли фермер Джеймс Воллес, її наставник, пішов на пенсію, Пірс перебрала на себе його ринковий кіоск у Бері, що працював лише три дні на тиждень. Щоб розширити справу, вона створила сайт з доставленням чорного пудингу додому. Ця ідея тоді здавалася ризикованою, але принесла перших онлайн-клієнтів.
Постачали їй продукцію Річард і Джек Морріси, власники невеликої фабрики у Болтоні. Спершу Пірс працювала під аркою залізничного мосту, маючи лише одну холодильну камеру на 18 коробок. Через державну програму підтримки підприємців отримала невелику позику на сайт і ваги.
Перший прорив стався завдяки знайомству: друг повідомив про ініціативу Asda з підтримки місцевих виробників. Пірс привезла продукцію на дегустацію і розпродала все за годину.
Пірс переконала Моррісів об’єднатися і разом вони зібрали близько £1 млн (≈$1,3 млн), переоформивши іпотеку й залучивши гранти. У 2006 році вони відкрили власну фабрику за милю від ринку, де все й почалося. Перший рік завершився збитками у £250 000 (≈$328 тисяч), але бізнес усе ж зростав. У 2009-му Tesco погодився продавати їхній чорний пудинг по всій країні. Після цього його взяли майже всі великі мережі, окрім Lidl і Aldi.
Утім, зростання не означало легкого доступу до фінансів. “До кризи 2008 року ми отримали кредит на мільйон, коли мали лише 16 клієнтів. Потім, коли їх стало 3000, банки відмовили навіть у £30 тисячах (≈$39,4 тисячі), – згадує Пірс. У результаті компанія знову зібрала через знайомих і гранти £1,7 млн (≈$2,2 млн), що дозволило розширити виробництво, встановити морозильну камеру й запустити нові продукти, зокрема гострий, вегетаріанський і безглютеновий чорний пудинг.
Сьогодні фабрика у Бері виготовляє 100 тонн продукції на тиждень, а у передсвяткові періоди значно більше. У компанії працюють 110 людей, більшість із них – місцеві мешканці, багато хто – від початку існування бренду. Постачання йдуть до Європи, Азії та Близького Сходу, зокрема до Іспанії, Кіпру, Франції, Гонконгу й ОАЕ. Через суворі митні правила компанія не може експортувати до США й Австралії, хоча запитів багато.
У січні 2024 року Пірс і Морріси продали бізнес групі Panicium, що інвестує у харчові бренди. Суму угоди не розкривають, але Пірс залишилася директоркою. Тепер компанія готує оновлення дизайну для молодшої аудиторії: новий логотип, пакування й акцент на здоровому харчуванні. Чорний пудинг ще у 2016 році визнали “суперфудом” за високий вміст заліза й білка, а продукт Bury Black Pudding містить менше ніж 3% жиру і має повністю натуральний склад.
Але попри успіх, Пірс не забуває, звідки все почалося. Ринковий кіоск, з якого вона стартувала, і досі стоїть на місці, а серед продавців ті самі обличчя, що й 40 років тому. “Я все ще обслуговую родини, яким продавала, коли мені було 12. Та і для деяких клієнтів розмова з продавцем – це єдина розмова за день”, – каже вона.
Хай ШІ працює
Великі компанії вважають, що зможуть успішно розвиватися, не збільшуючи штат
Американський бізнес робить ставку на нову стратегію – збільшувати прибутки, не розширюючи штат. Великі корпорації, від банків до ритейлерів, дедалі частіше утримуються від найму, вважаючи, що можуть підтримувати зростання без додаткових працівників. Ключову роль у цьому розрахунку відіграє штучний інтелект, що має компенсувати нестачу персоналу, а також загальна економічна невизначеність, через яку компанії не поспішають з інвестиціями у людей.
Фінансовий директор JPMorgan Chase прямо заявив інвесторам, що банк “схиляється” не збільшувати штат навіть за наявності нових потреб. А оборонний гігант RTX відзвітував про зростання продажів без розширення команди. Goldman Sachs у внутрішній записці закликав керівників підрозділів “стримувати зростання чисельності персоналу до кінця року” та скорочувати ролі, що можуть бути автоматизовані. Walmart, найбільший приватний роботодавець США, оголосив, що протягом трьох років планує зберегти кількість працівників незмінною, навіть якщо продажі продовжать зростати.
“Якщо люди стають продуктивнішими, немає потреби наймати більше”, – пояснив CEO Airbnb Браян Ческі. За його словами, компанія, де нині працює близько 7000 людей, не планує значного збільшення штату. Ческі очікує, що завдяки ШІ “команда, яку ми маємо, зможе зробити набагато більше”.
Усе більше корпорацій переходять до моделі “ультраекономного штату”, коли вакансії залишаються незаповненими, а найм розглядається лише як крайній захід, пише The Wall Street Journal. У фінтех-компанії Intuit, наприклад, керівники мають довести, чому потрібно заміщати звільнену посаду.
“Раніше, якщо умовна Джейн звільнялась, ми одразу шукали когось на її місце. Тепер ми запитуємо, чи справді нам це потрібно”, – каже фінансовий директор Intuit Сандіп Ауджла. У компанії вирішили не заміщати низку позицій у фінансовому, юридичному та клієнтському відділах. За останній фінансовий рік її виторг зріс на 16%, хоча кількість працівників не змінилася.
Такі підходи тісно пов’язані з прагненням керівників побачити реальну віддачу від багатомільйонних інвестицій у штучний інтелект. За даними аналітичної компанії AlphaSense, на корпоративних звітах дедалі частіше лунають питання про ROI – ефективність витрат на ШІ. Компанії сподіваються, що алгоритми з розробки коду й цифрові “асистенти” поступово вдосконалюватимуться, навіть якщо нинішні результати недосконалі.
Проте така стриманість у наймі має й наслідки. Шукачі роботи стикаються з дефіцитом вакансій, а працівники великих компаній дедалі частіше відчувають застій у кар’єрі. HR-директори визнають, що дедалі важче прогнозувати, скільки людей буде потрібно, адже технології забирають на себе дедалі більше функцій.
А деякі корпорації переконані, що менші команди працюють ефективніше. У Meta Platforms оголосили про скорочення 600 працівників у ШІ-департаменті. “Менше людей – менше розмов перед ухваленням рішення. Кожен член команди матиме більшу відповідальність і вплив”, – пояснив у службовій записці керівник ШІ-напряму компанії Александр Ванг.
Скорочення торкнулися й інших гігантів. Target заявив про звільнення 1000 офісних працівників і закриття 800 вакансій – близько 8% корпоративного штату. Майкл Фіддельке, новий CEO компанії, написав у листі, що “занадто багато рівнів управління й дублювання функцій уповільнили ухвалення рішень”. За останні тижні про скорочення також оголосили виробник електровантажівок Rivian і телекомунікаційна компанія Charter Communications.
Економісти ж застерігають, що прагнення “робити більше з меншими ресурсами” може обернутися ризиками. Менші команди перевантажуються, а компанії втрачають можливість готувати майбутніх лідерів. “Це двосічний меч, – каже старший економіст Oxford Economics Меттью Мартін. – Компанії, так, прагнуть зменшити витрати зараз, але мають пам’ятати й про те, що буде далі”.
Бокси з їжею, що вбивають
Які нововведення поступово знищують ресторанну культуру і бізнес
У 2006 році студент-інженер із Джорджії Коллін Воллес вирішив замовити перекус прямо під час лекції. Тоді доставляння обмежувалося піцою й китайською їжею, а замовлення робили з телефону. Воллес подумав, що це може змінити інтернет, і створив систему онлайн-замовлень у ресторані, що згодом переросла у компанію, куплену гігантом Grubhub у 2011 році.
Воллес не підозрював, що його технологія започаткує процес, який докорінно змінить культуру харчування, пише The Atlantic.
Сьогодні американці замовляють майже все, від морозива до стейків, не виходячи з дому. Страви з улюблених ресторанів подаються не у затишних залах, а в пластикових контейнерах, які привозять кур’єри зі щонайменшими гарантіями безпеки. Індустрія доставляння, якої 15 років тому фактично не існувало, тепер приносить десятки мільярдів доларів на рік.
За даними Національної ресторанної асоціації США, у 2024 році близько 75% замовлень у ресторанах споживалися поза їхніми стінами. Кількість користувачів доставляння з 2019 року більш ніж подвоїлася, а 41% американців називають його “необхідною частиною життя”. Серед молоді ці показники ще вищі: понад половина людей до 45 років замовляють доставляння щонайменше раз на тиждень, а кожен двадцятий навіть кілька разів на день.
Це явище охоплює не лише міста: до 20% мешканців сільських районів користуються доставлянням щотижня.
Платформи на кшталт Seamless, Grubhub, Postmates, DoorDash та Uber Eats, які з’явилися у 2000-х, швидко завоювали ринок. Вони пропонували ресторанам готову інфраструктуру онлайн-замовлень, а клієнтам – знижки. Коли “доставка” перетворилася з розкоші на звичку, ресторани зрештою втратили контроль над частиною бізнесу, віддавши його технологічним компаніям.
Під час пандемії ця залежність лише посилилася: замовлення стали єдиним джерелом доходу, і ресторани масово приєдналися до платформ. Проте, як зазначає ресторатор Том Коліккіо, “порятунок перетворився на пастку”.
Після відновлення нормальної роботи ресторани виявили, що не можуть відмовитись від доставляння, навіть якщо воно з’їдає прибуток. Платформи беруть до 30% комісії, додатково стягують за оплату, рекламу й позиціювання у застосунках. Власниця мережі на Західному узбережжі США Шеннон Орр підрахувала: у 2024 році один з її ресторанів заробив $1,7 млн, але $400 000 з цієї суми пішло агрегаторам. “Це дві річні зарплати, – каже вона. – Під час пандемії доставляння нас врятувало, а тепер убиває”.
Змінився не лише формат роботи, а й сам сенс ресторану як такого. У багатьох закладах тепер до 30% замовлень – на винос. Зали спорожніли, а офіціанти перетворилися на касирів. Інтер’єрні компанії проєктують приміщення з комірками для кур’єрів, спеціальними входами й паркуванням для велосипедів. З’явилися “примарні кухні” – ресторани без залів, що існують лише для доставляння.
Меню теж підлаштовується під формат страв, що мають витримати дорогу: менше смаженого, більше тушкованого, заправки подаються окремо. “Це інша філософія, – каже ресторанна критикиня Гілларі Дікслер Канаван. – Коли кухня вже не вирішує, як гості споживають страви, зникає сама суть гастрономічного досвіду”.
Очевидний опір чинить висока кухня. Шеф Філіп Фосс із чиказького ресторану EL Ideas припинив доставляння, коли зрозумів, що втрачає надто багато. “Ми відкриваємо ресторани, щоб люди приходили до нас, – каже він. – Інакше ми просто кейтеринг”.
Те, що колись було спільним досвідом – запахи, люди, шум – тепер розбилося на окремі пластикові коробки. Воллес визнає, що шкодує: “Я просто розважався, створюючи технологію. А потім побачив, скільки вона коштувала людям, які будують ресторани, і мені стало боляче. Тепер я рідко замовляю доставляння”.
Як відбираємо історії: весь тиждень Вадим Крамар з ранку до ночі читає світові медіа — від Азії до Америки. Він відбирає топрозповіді, які обговорює світ. І пропонує редактору. Якщо історія справді вражає, вона потрапляє в добірку в адаптованій версії — зі зміненим заголовком, зрозумілим в Україні, а також коротким переказом історії з контекстом, який дозволить зрозуміти, про що йдеться. Важливо: ми не перекладаємо тексти, а переказуємо зміст. Якщо історія вас зацікавила — переходьте за посиланням на початку статті та купуйте її у авторів. Оригінальні історії набагато більші і цікавіші, ніж стислий переказ.