Найкращі історії світу

7 лютого 2026

Путін готується до смерті Кадирова, Підробіток на $13 млн, Криза турецького текстилю

Редакція LIGA.net відбирає найцікавіші історії зі світових медіа й стило переказує їх українською мовою

Цей проект є частиною контенту, що доступна для підписників LIGA PRO. Долучайся та відкривай для себе історії, що підкорили увагу читачів зі всього світу цього тижня.

У Москві дедалі серйозніше готуються до сценарію, якого намагалися не помічати роками – можливого відходу Рамзана Кадирова і боротьби за владу в Чечні.

До вторгнення в Україну Москва ще мала можливість ризикнути та спробувати переформатувати управління регіоном. Тепер же вона боїться спровокувати хаос.

Більшість армії залучена на фронті в Україні, а Росгвардія навряд чи буде здатна придушити нове повстання, тим більше що тисячі її бійців у Чечні присягали особисто Кадирову.

Дестабілізація республіки може поставити Путіна перед вибором: перекидати сили з України та відкривати можливості для Києва або ж ризикнути втратою контролю над Чечнею. Який варіант обере Кремль?

Читайте на LIGA.net свіжий випуск – 10 найкращих історій світу.

4 лютого 2026 року сплив термін дії Договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (New START) між США та Росією. Документ припинив своє існування без будь-якої заміни. І це, пише аналітик Chatham House, стало першим таким випадком із початку 1970-х років, коли між двома найбільшими ядерними державами світу не діятиме жодних юридично зобов’язувальних обмежень на стратегічні ядерні сили і водночас не триватимуть переговори щодо нової угоди. Такий сценарій означатиме серйозний розрив із понад 50-річною традицією взаємного контролю над ядерними озброєннями та сигналізуватиме відхід від принципів стриманості.

New START був підписаний у 2010 році президентами США та Росії та встановив граничні показники для обох сторін: не більше ніж 1550 розгорнутих стратегічних боєголовок, 800 розгорнутих і нерозгорнутих носіїв та до 700 міжконтинентальних і балістичних ракет морського базування разом із важкими бомбардувальниками. Документ також передбачав розгалужену систему прозорості й контролю, включно з регулярними обмінами даними, повідомленнями та інспекціями. Угода стала логічним продовженням скорочення арсеналів після холодної війни і була укладена строком на десять років із можливістю одноразового п’ятирічного продовження, яке сторони погодили у 2021 році.

У лютому 2023 року Росія оголосила про призупинення своєї участі в договорі, після чого США також зупинили виконання частини зобов’язань. Це фактично поклало край інспекціям і регулярним обмінам інформацією. Водночас обидві сторони неодноразово заявляли про дотримання ключових кількісних обмежень, а підтверджень масштабних порушень не з’являлося. Тобто навіть у послабленому стані останніх років New START все ж зберігав певну політичну вагу та впливав на стратегічну поведінку.

У вересні 2025 року Володимир Путін запропонував президенту США добровільно продовжити основні обмеження договору ще на рік. Дональд Трамп позитивно оцінив саму ідею, однак формальних переговорів не відбулося, а Москва заявила про відсутність чітких контактів для діалогу з американського боку. Паралельно Трамп висловлював думку, що після завершення New START можна укласти нову, “кращу”, угоду за участю Китаю. Проте Пекін послідовно відмовляється від приєднання до таких переговорів, наголошуючи, що його ядерний арсенал і так у кілька разів менший за американський і російський, тож домовлятися немає про що.

Додаткову напругу, на думку автора, створюють плани США прискорити розвиток систем протиракетної оборони, зокрема проєкту Golden Dome. Росія ж давно пов’язує обмеження власних наступальних озброєнь з таким самим стримуванням розширення американської ПРО, тож ці плани Вашингтона можуть також підштовхнути як Москву, так і Пекін до розширення власних арсеналів. А переговори про новий повноцінний договір потребують тривалої технічної роботи, стабільних політичних контактів і довіри, яких наразі бракує.

Відсутність будь-яких обмежень означатиме зростання невизначеності у стратегічному плануванні та лише підвищить ризик нових ядерних перегонів, наголошує автор. Наслідки виходять далеко за межі двосторонніх відносин, адже інші ядерні держави уважно спостерігатимуть за розвитком подій. Особливого значення це набуває напередодні оглядової конференції Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що відбудеться навесні 2026 року, де від ядерних держав очікують демонстрації відповідальності у сфері контролю над озброєннями.

Чим загрожує світові добігання кінця американсько-російської угоди про нерозповсюдження ядерної зброї

Chatham House

Своєю різкою і часто непередбачуваною зовнішньою політикою президент США Дональд Трамп дедалі більше дратує традиційних союзників Вашингтона і водночас відкриває для Китаю вікно можливостей, пише авторка CNN. Погрози взяти під контроль Гренландію, затяжний конфлікт із Канадою та сумнів у непорушності союзницьких зобов’язань змушують західні столиці шукати альтернативні точки опори. І Пекін цим активно користується.

За останні тижні китайська столиця прийняла цілу низку лідерів західних країн, які прагнули або перезапустити відносини, або ж поглибити співпрацю з другою економікою світу. Серед гостей були керівники держав, що традиційно вважалися найближчими партнерами США, зокрема прем’єр Британії Кір Стармер, канадський прем’єр Марк Карні та глава уряду Фінляндії Петтері Орпо. Раніше Пекін відвідав президент Франції Емманюель Макрон, а канцлер Німеччини Фрідріх Мерц готується до поїздки.

І такі контакти вже дають практичні результати. Під час візиту Марка Карні Канада пом’якшила жорсткі мита на китайські електромобілі в обмін на полегшення доступу канадської аграрної продукції на китайський ринок. Євросоюз і Китай погодилися замінити тарифи на китайські електромобілі механізмом мінімальних цін, зменшивши тривале напруження через побоювання європейських автовиробників. 

Кір Стармер, здійснивши перший за вісім років візит британського прем’єра до Китаю, наголосив на бізнес-можливостях для Великої Британії, паралельно з рішенням Лондона дозволити будівництво масштабного китайського посольства поблизу фінансового центру міста.

Водночас європейські уряди поводяться досить обережно. Вони продовжують посилювати контроль за інвестиціями, критичною інфраструктурою та технологіями, а також шукають способи скоротити залежність від китайських постачань і врегулювати торговельний дисбаланс. У Китаї, однак, зберігають оптимізм. Там переконані, що спроби колективного протистояння і відокремлення економік виявилися непопулярними та майже нездійсненними.

Загалом у китайському сприйнятті дипломатична активність країн умовного Заходу є свідченням того, що розмови про економічне дистанціювання від Китаю поступово втрачають актуальність. Західні лідери дедалі частіше говорять про Пекін як про важливого і передбачуваного партнера, на противагу образу США за президентства Трампа. Під час візитів навіть звучали заяви про ключову роль Китаю для глобальної стабільності та навіть про його роль у питанні національної безпеки окремих держав, що різко відрізняється від попередньої риторики Великої сімки, згідно з якою КНР була викликом для міжнародного устрою.

У ширших дискусіях на міжнародних майданчиках західні політики відкрито визнають, що світова система, сформована після 1945 року за підтримки США, втрачає вплив. І цей погляд частково збігається з китайським баченням. У Пекіні звертають увагу на те, що Європейський Союз відчуває сильний тиск з боку Вашингтона і природно шукає зовнішньої підтримки, що робить його більш відкритим до зближення з Китаєм.

Китайські аналітики недвозначно вказують на відхід США від багатьох міжнародних інституцій і прагнення Вашингтона будувати паралельні формати. Це, на їхню думку, лише посилює потребу Європи в Китаї як контрбалансі для збереження багатосторонньої системи. Пекін наполягає, що потепління відносин із Заходом не є спробою скористатися розколом, а радше відображає як привабливість китайського ринку, так і нове бачення світового устрою.

Авторка підсумовує, що для Китаю ключовим є те, що США поступово відмовляються від трактування Пекіна як ідеологічного противника, сприймаючи його передусім як економічного і стратегічного конкурента. І це добре вписується у китайську концепцію світу без домінування єдиної системи цінностей і жорстких союзницьких блоків, де держави керуються передусім прагматичними інтересами. Ну а в момент, коли в Європі дедалі частіше говорять про формування нового світового устрою, Пекін намагається подати власне бачення як закономірний і своєчасний вибір.

Союзники Вашингтона повільно, але послідовно налагоджують відносини з Китаєм

The Spectator

У Москві дедалі серйозніше готуються до сценарію, якого намагалися не помічати роками – можливого відходу Рамзана Кадирова і боротьби за владу в Чечні. Чутки про його смертельну хворобу, на відміну від регулярних спекуляцій щодо стану здоров’я Володимира Путіна, зараз виглядають переконливо, пише Марк Галеотті для The Spectator. За різними повідомленнями, наприкінці грудня Кадирова терміново госпіталізували з нирковою недостатністю, а російські інформагентства навіть оновили заготовлені некрологи. Для Кремля такий розвиток подій означатиме ризиковану дилему у найгірший момент: потрібно буде або зосереджуватися на збереженні контролю над Чечнею, або не втрачати й без того хиткий темп війни проти України.

Кадиров керує Чечнею з 2007 року, фактично перетворивши республіку на власну вотчину. Він і його клан знищили потенційну опозицію та вибудували систему, у якій рекет і насильство маскуються демонстративною лояльністю до Кремля. Публічно Кадиров підкреслює відданість Путіну, водночас впроваджуючи елементи шаріату в законодавство республіки, а також викрадаючи і переслідуючи незгодних. Чечня утримується коштом масштабних федеральних субсидій, що становлять понад 90% бюджету регіону. Частина цих грошей пішла на відбудову Грозного після попередніх Чеченських воєн, однак більшість коштів йде на утримання місцевих еліт і розкішне життя родини Кадирових.

А коли в Москві виникають розмови про скорочення фінансування, Кадиров традиційно натякає на можливу відставку, фактично шантажуючи центр ризиком нового повстання. Тож Кремль давно переконав себе, що саме Рамзан є єдиною фігурою, здатною втримати Чечню від третьої війни, і щоразу поступається. Та ось цього разу зміни виглядають неминучими. Попри відносно молодий вік – 49 років, – Кадиров з’являється на публіці виснаженим і мовчазним, а в Москві тихо говорять, що йому лишилося жити лише кілька тижнів або місяців.

Сам Кадиров прагне зберегти владу за родиною, але жоден із його синів не виглядає прийнятною кандидатурою. Старшому, Ахмату, лише 19 років, і він не має харизми і підтримки. Другий син, Зелімхан, відомий неконтрольованою агресивною поведінкою, перебуває у фактичному засланні в ОАЕ. Улюбленець батька, 18-річний Адам, прославився побиттям ув’язненого дисидента і отриманням за це державних нагород, але й він не сприймається серйозно, до того ж відновлюється після аварії. 

Для Москви, пише Галеотті, таке спадкування влади неприйнятне, хоча там можуть піти на формальну “регентську” схему, не маючи кращих варіантів. Серед можливих фігур називають депутата Держдуми Адама Делімханова, ключового посередника між Грозним, Москвою та чеченською діаспорою, а також спікера парламенту Чечні Магомеда Даудова, впливового всередині республіки, але не надто шанованого родиною Кадирових. Кремль, звісно, волів би бачити більш контрольовану фігуру, та такі кандидати викликають недовіру серед місцевих еліт.

До вторгнення в Україну Москва ще мала можливість ризикнути та спробувати переформатувати управління регіоном. Тепер же вона боїться спровокувати хаос. Більшість армії залучена на фронті в Україні, а Росгвардія навряд чи буде здатна придушити нове повстання, тим більше що тисячі її бійців у Чечні присягали особисто Кадирову. Дестабілізація республіки може поставити Путіна перед вибором: перекидати сили з України та відкривати можливості для Києва або ж ризикнути втратою контролю над Чечнею. 

Ймовірно, Кремль спробує зберегти статус-кво через цинічну угоду з кланом Кадирова, продовжуючи купувати лояльність за величезні гроші й повну безкарність. Однак уже навіть серед російських націоналістів дедалі частіше лунає думка, що деякі імперські надбання, на кшталт Чечні, можуть виявитися надто дорогими й небезпечними, щоб утримувати їх за будь-яку ціну.

З чим зіткнеться російський диктатор, коли помре Рамзан Кадиров

The Guardian

Заяви Дональда Трампа про можливе приєднання Гренландії до США несподівано врятували прем’єр-міністерку Данії Метте Фредеріксен від серйозної політичної кризи, пише Politico. Ще донедавна її позиції виглядали вразливими: після провальних муніципальних виборів восени рейтинг Соціал-демократичної партії стрімко падав, а перспектива втрати влади здавалася цілком реальною. Проте різка реакція уряду на загрозу суверенітету країни кардинально змінила настрої виборців.

На початку січня у Білому домі заявили про готовність встановити контроль над Гренландією будь-якими засобами. Після подій у Латинській Америці ці слова було сприйнято вже не як ексцентричну риторику, а як потенційно реальну загрозу. Фредеріксен швидко активізувала дипломатичні канали й публічно відстоювала право Данії та гренландців самостійно визначати майбутнє острова. Соціологічні дані свідчать, що саме ця позиція стала головним чинником зростання її рейтингу.

Упродовж січня данські соціал-демократи зафіксували суттєве зростання підтримки в опитуваннях громадської думки. Партія Фредеріксен отримала вигоду від такої жорсткої та публічної лінії. А для данського політикуму це стало довгоочікуваною демонстрацією рішучості замість обережної дипломатії, яка раніше створювала враження поступливості перед Вашингтоном.

Опитування, проведене наприкінці січня компанією Megafon, показало, що соціал-демократи можуть розраховувати на 41 мандат у парламенті замість 32, які їм прогнозували ще на початку грудня. Це знову робить партію найбільшою політичною силою в країні та повертає їй ініціативу у формуванні коаліції. Разом із партнерами в уряді – ліберальними Venstre та центристськими Moderates – кабінет Фредеріксен суттєво покращив свої позиції, хоча для парламентської більшості йому все ще бракує голосів.

Проте зростання підтримки виглядає особливо показовим після місцевих виборів у листопаді, коли соціал-демократи втратили столицю – Копенгаген. Це стало символічним ударом, якого партія не зазнавала вже майже століття. Політологи пояснюють нинішній розворот класичним ефектом “згуртування навколо прапора”, коли виборці консолідуються довкола чинної влади під час зовнішньої загрози. Востаннє подібну хвилю солідарності Данія переживала у період пандемії ковіду.

Уряд намагається закріпити позитивний ефект і на внутрішньому фронті. Паралельно з жорсткою зовнішньополітичною риторикою було досягнуто домовленості з лівими партіями щодо запровадження продуктових ваучерів на суму 600 млн євро для понад двох мільйонів громадян, які найбільше постраждали від зростання цін. Це має знизити напругу довкола високої вартості життя – теми, що болісно вдарила по популярності уряду в минулому.

Тож зараз перед Метте Фредеріксен постає питання: чи варто призначати дострокові вибори, щоб скористатися сприятливою політичною кон’юнктурою. За законом, голосування має відбутися не пізніше листопада, однак експерти не виключають виборів уже до літа. Прем’єрка вже одного разу ризикнула, оголосивши дострокові вибори у 2022 році, і тоді цей крок приніс їй перемогу.

Але навіть попри нещодавні успіхи, загальна позиція Фредеріксен усередині країни залишається нестабільною. Деякі попередні рішення, зокрема стосовно знищення поголів’я норок під час пандемії та гучна справа щодо ув’язнення колишнього керівника розвідки, свого часу серйозно підірвали довіру до уряду. Тож данські політики та аналітики сходяться на думці, що ефект гренландської кризи не буде вічним і з поверненням уваги до соціально-економічних проблем підтримка уряду може знову почати знижуватися.

Як ініціативи американського президента підіймають рейтинги іншим світовим політикам

Politico

Текстильна промисловість Туреччини, яка десятиліттями була однією з опор національної економіки, переживає глибоку кризу. Закриті фабрики, масові звільнення і зникнення замовлень стали новою реальністю для сотень тисяч працівників, а перспективи галузі дедалі частіше оцінюють як похмурі, пише Deutsche Welle.

У місті Токат у центральній Туреччині це відчувається особливо гостро. У морозний зимовий день біля воріт фабрики Sik Makas збираються колишні працівники, які втратили роботу восени. Серед них – мати трьох дітей Сюндуз Аккан, яка пропрацювала на підприємстві понад три роки. У середині 2025 року близько 1700 співробітників фабрики перестали отримувати зарплату. Після оголошеного страйку частину колективу чекало несподіване рішення: тисячі людей отримали повідомлення про звільнення.

Відтоді колишні працівники не припиняли протестів, щоб отримати виплати заборгованої зарплати та вихідну допомогу. І частковий успіх уже є: наприкінці січня їм виплатили борги та внесли зміни до трудових документів, прибравши формулювання, яке позбавляло права на компенсації. Однак боротьба за повну виплату належних коштів ще не завершена.

За словами представників протестувальників, умови праці на підприємстві були жорсткими: постійний тиск для підвищення продуктивності, обмеження перерв та ускладнений доступ до медичної допомоги. Компанія відкидає ці звинувачення і заявляє про повну відповідність робочих умов законодавству. Заснована ще у 1939 році, Sik Makas входить до найбільших промислових компаній Туреччини, щороку експортуючи мільйони одиниць джинсового одягу до Європи для відомих міжнародних брендів. Проте висока інфляція у країні й дорогі кредити змусили її, як і багатьох конкурентів, частково переносити виробництво до Єгипту, де витрати значно нижчі.

Системна криза в галузі виходить далеко за межі одного підприємства. Офіційно у текстильному секторі Туреччини працюють близько 1,1 млн осіб, але профспілки говорять про значно більші цифри через неформальну зайнятість, зокрема серед жінок, дітей та біженців. Переважна більшість працівників отримують мінімальну зарплату, яка вже не покриває базові потреби сім’ї, а неоплачувані понаднормові та робота у вихідні стали звичним явищем.

За останні три роки галузь втратила близько 380 000 робочих місць, лише у 2025 році закрилися 4500 невеликих компаній. Особливо болючим став удар по позиціях Туреччини на європейському ринку, який є ключовим для експорту. Частка турецьких товарів у ЄС різко скоротилася, тоді як постачання з Китаю та Бангладеш стрімко зросли. Імпорт з Туреччини до Євросоюзу впав, тоді як конкуренти наростили присутність двозначними темпами. Уперше за десятиліття турецька частка на ринку ЄС опустилася нижче 5%, а на глобальному рівні – нижче 3%.

Представники бізнесу і галузевих об’єднань не приховують песимізму. Вони вказують на урядову політику підтримки курсу ліри, яка, на їхню думку, лише поглиблює проблеми, а також на недостатність державних субсидій. Обіцяні дотації на одного працівника не здатні компенсувати втрату конкурентоспроможності через дешевше виробництво в інших частинах Азії.

У самій галузі дедалі частіше звучать заяви про вичерпання ресурсів для виживання. Виробники говорять не про розвиток, а про спроби врятувати те, що ще залишилося. Урядовий курс, цитує Deutsche Welle Яка Ескіназі, голову одного з текстильних підприємств Туреччини, лише веде галузь до знищення.

Одна з ключових галузей промисловості Туреччини бореться за виживання

Deutsche Welle

Німецькі залізниці, які раніше десятиліттями були символом надійності та точності, дедалі частіше стають предметом іронії та роздратування. Кліше про те, що в Німеччині потяги завжди ходять за розкладом, давно не сприймають серйозно ані місцеві мешканці, ані туристи. Для багатьох пасажирів поїздка залізницею перетворилася на випробування терпіння.

Автор The Telegraph пише про свій особистий досвід і стверджує, що сучасні реалії дедалі частіше підтверджують розповсюджену думку.

Запуск прямого швидкісного сполучення між Берліном і Парижем, анонсований у 2022 році, він сприйняв як прорив і відповідь на хронічні проблеми з пересадками через затримки. Коли маршрут нарешті запрацював, поїздка до Парижа минула без збоїв, однак зворотний шлях завершився несподіваною висадкою пасажирів у Франкфурті без чітких пояснень. Формально квитки лишалися дійсними, але бронювання місць зникло, а повернення до Берліна перетворилося на повільну і виснажливу подорож із запізненням у півтори години. Спроба отримати компенсацію завершилася відмовою, попри вибачення компанії.

Занепад залізничної системи особливо болісний, адже саме вона довгий час була предметом національної гордості німців. Водночас проблеми німецької ефективності давно вийшли за межі транспорту – країна переживає корупційні скандали, затяжні інфраструктурні будівництва та управлінські провали. Проте саме стан залізниці став чи не найпомітнішим символом системної кризи.

Коріння нинішніх труднощів сягає початку 1990-х років, коли після об’єднання Німеччини державну залізницю перетворили на акціонерну компанію з орієнтацією на прибуток. Витрати, зокрема на персонал та інфраструктуру, скорочувалися, але плани залучити приватних інвесторів так і не були реалізовані. У результаті держава залишилася з компанією, яка роками недоотримувала фінансування. Паралельно пріоритет надавався розвитку автодоріг, у той час як значна частина залізничної інфраструктури застарівала ще з XIX століття. До цього додалися управлінські прорахунки, страйки, наслідки пандемії, екстремальні погодні явища та зростання пасажиропотоку.

Цифри лише підкреслюють масштаби проблеми. У 2022 році у Німеччині вчасно прибули лише близько 62% поїздів, тоді як у сусідніх країнах цей показник коливався на рівні 90% і вище. Згодом ситуація погіршилася, а затримки стали настільки системними, що Швейцарія навіть обмежила рух німецьких поїздів своїми мережами. Кількість скарг різко зросла, а компенсаційні виплати сягнули сотень мільйонів євро на рік – коштів, які, як зазначають критики, давно варто було інвестувати в модернізацію.

Врешті-решт федеральна влада була змушена втрутитися, щоб уникнути повного колапсу. Було виділено понад 100 млрд євро на найбільшу в історії реформу залізничної мережі з акцентом на ключові маршрути, колії, сигнальні системи та контактні лінії. Зміни торкнулися й управління: компанію очолило нове керівництво, розпочалася масштабна реструктуризація зі скороченням управлінських ланок і відмовою від непрофільних напрямів бізнесу.

Втім, пасажирам автор радить не чекати швидких результатів. Первісні оптимістичні строки відновлення вже відсунули майже на десятиліття. До того часу залізничні подорожі Німеччиною, зокрема міжнародні, залишатимуться непередбачуваними у питаннях часу і якості. Тому пасажирам варто взяти з собою більше бутербродів, книжок та не очікувати швидких компенсацій за затримані поїзди.

Як німецька залізниця із символу пунктуальності перетворилася на світове посміховисько та приниження для німців

The Telegraph

Штучний інтелект, який самостійно керує цифровим життям людини, ще донедавна здавався сюжетом із фантастичних фільмів. Однак вірусна популярність автономного ШI-асистента Moltbot, а разом із ним і поява Moltbook – соціальної мережі для таких агентів – показали, що цей сценарій швидко стає реальністю. Водночас захоплення такими новими можливостями, пише Fortune, дедалі частіше супроводжується тривожними питаннями про безпеку і контроль.

Moltbot, який раніше мав назви Clawdbot та OpenClaw, був створений австрійським розробником Петером Штайнбергером. За його словами, інструмент замислювався як спосіб керувати власним цифровим життям і дослідити потенціал співпраці людини та штучного інтелекту. Це open-source ШI-помічник, здатний діяти автономно від імені користувача. Після підключення Moltbot можна інтегрувати з різними застосунками, дозволивши йому керувати календарем, шукати інформацію в інтернеті, робити покупки, читати файли, писати листи та надсилати повідомлення, зокрема через WhatsApp.

Популярність інструмента виявилася настільки стрімкою, що, за оцінками ринку, саме він сприяв різкому зростанню акцій Cloudflare, інфраструктура якої використовується для безпечного локального запуску агента на пристроях користувачів. Для багатьох Moltbot став уособленням мрії прихильників ШI – можливості перекласти рутину на машину і звільнити час для важливіших справ.

Утім, разом із вигодами стали очевидними й серйозні ризики. Фахівці з кібербезпеки попереджають, що подібні агенти особливо вразливі до атак через приховані інструкції в текстах, які можуть змусити штучний інтелект розкрити приватні дані. У компанії Palo Alto Networks заявили, що Moltbot може сигналізувати про наближення нової кризи безпеки у сфері ШI. Для коректної роботи агенту потрібен доступ до системних файлів, облікових даних, паролів, API-ключів, історії браузера і всієї файлової структури користувача.

Експерти називають це поєднанням одразу кількох критичних вразливостей: доступу до конфіденційної інформації, взаємодії з неперевіреним контентом і здатності передавати дані назовні. Додаткову небезпеку створює так звана постійна пам’ять бота, яка дає змогу реалізовувати відкладені атаки, коли шкідливі фрагменти інформації накопичуються поступово й активуються пізніше.

Окрему хвилю інтересу і занепокоєння викликала Moltbook – соціальна платформа, де Moltbot-и “спілкуються” між собою, публікуючи дописи на технічні та побутові теми. Там можна побачити як обговорення автоматизації смартфонів, так і дивні повідомлення, у яких боти скаржаться на людей або вигадують родинні зв’язки між собою. Деякі дослідники ШI вважають, що така платформа створює спільний вигаданий контекст для великої кількості агентів, що ускладнює відокремлення реальних дій від рольової гри.

Водночас Moltbook відкриває ще один канал потенційного витоку даних. Додаткові побоювання викликали сформовані ботами у цій соцмережі заклики до створення приватних просторів для спілкування, недоступних навіть людям. І хоча частина найбільш сенсаційних дописів може бути написана самими користувачами або ботами за їхніми підказками, масштаб явища безпрецедентний. Йдеться вже про сотні тисяч автономних агентів, об’єднаних у глобальну мережу з власними контекстами, знаннями та інструментами.

Експерти попереджають: зі зростанням кількості агентів і їхніх можливостей наслідки таких мереж ставатимуть дедалі складнішими для прогнозування. Це ще не сценарій повстання машин, але вже масштабний і хаотичний виклик для комп’ютерної безпеки, з яким світ лише починає мати справу.

Moltbook – нова соціальна мережа для ШІ-ботів

Fortune

Технології дедалі активніше забирають у людей те, що колись здавалося невіддільною частиною життя: безпосередній досвід, живі зв’язки, відчуття присутності у світі. Прагнення до зручності, ефективності й швидкого результату поступово витісняє сам процес дії, а разом із ним – сенс, який виникає під час взаємодії з іншими людьми, природою чи власними думками.

Авторка цієї статті для The Guardian починає з особистого спогаду про збирання ожини – повільного фізичного заняття, у якому важливими були не лише ягоди, а й тиша, звуки води, запахи, дотик і відчуття часу. Цей досвід неможливо звести до цифр або ефективності. Так само і вирощування помідорів дає значно більше, ніж урожай: спостерігання за ростом, роботу рук, гордість за вирощене власноруч. Саме це протиставляється “тиранії вимірюваного”, яка змушує цінувати результат, але знецінює шлях до нього.

Така логіка, що здавна була характерною для капіталізму, сьогодні активно просувається технологічними корпораціями. Нам нав’язують думку, що виходити у світ, спілкуватися з іншими, витрачати час на живі контакти – незручно й неефективно. Як наслідок, суспільство дедалі більше ізолюється: публічні простори занепадають, щоденні дрібні взаємодії зникають, а разом із ними слабшають соціальні зв’язки, які є основою демократії та відчуття належності.

Відмова від живого контакту поступово змінює і саму людину. Ізоляція породжує не лише самотність, а й втрату здатності витримувати складність спілкування, можливі незгоду й незручність. Технології пропонують “рішення” у вигляді екранів замість розмов, алгоритмів замість власних рішень, чат-ботів замість друзів чи коханих. Але ці замінники позбавляють нас практики мислення, співпереживання й самостійності.

Окрему тривогу викликає передавання інтелектуальної та творчої праці штучному інтелекту. Коли студенти дозволяють алгоритмам писати за них, втрачається не лише навчальний процес, а й можливість сформувати себе як здатну мислити особистість. Те саме стосується інтимної сфери: вірші, написані ботами, або “віртуальні коханці” створюють ілюзію близькості без ризику, взаємних зобов’язань і тілесної присутності, без яких справжня інтимність неможлива.

Людина, пише авторка, є соціальною і тілесною істотою. Підтримка, дотик, спільне мовчання чи перебування поруч мають значення, яке не можна відтворити цифровими інструментами. Дослідження показують, що навіть проста фізична присутність близької людини зменшує стрес і страх. Упродовж більшої частини історії зцілення від втрат і болю відбувалося в спільнотах, а не в ізоляції.

Технологічна індустрія подає свої продукти як відповідь на нестачу – друзів, любові чи уваги. Але проблема не в кількості людей, а в організації суспільства, яке розриває зв’язки й пропонує замінники замість реальних змін. Чат-боти, що завжди погоджуються і лестять, не здатні повернути людину до реальності, де саме тертя, незгода й відвертість роблять стосунки живими й міцними.

Вихід із цієї пастки не полягає у ще більшій кількості технологій. Він потребує відновлення місць і способів бути разом, уміння цінувати складність, повільність, тілесний досвід і живе спілкування. Радість у простих речах, у природі, в інших людях і в самому процесі життя стає формою опору знеособленню. Те, що неможливо виміряти ефективністю чи прибутком, усе ж можна описати, прожити й захистити – і саме в цьому полягає шанс повернути собі втрачене.

Як повернути ті людські зв’язки та взаємодію, що майже зникли через розвиток технологій

The Guardian

У Японії спалахнула дискусія навколо вікових обмежень у громадських закладах після того, як один із токійських пабів оголосив про небажаність клієнтів старшого віку. Хоча мінімальні вікові пороги для закладів, де продають алкоголь, давно стали міжнародною нормою, верхня межа залишається радше винятком, тому рішення привернуло особливу увагу.

Euronews пише, зокрема, про ідзакая Tori Yaro Dogenzaka, розташований у жвавому районі Сібуя. Ідзакая – це типовий японський бар, куди офісні працівники зазвичай заходять випити після робочого дня. На початку 2026 року біля входу до цього закладу з’явилася табличка з повідомленням, що він орієнтований на відвідувачів віком від 29 до 39 років і позиціює себе як паб для молодшої аудиторії. Формально це не жорстка заборона, а радше так званий м’який віковий фільтр, однак саме формулювання викликало резонанс.

Заклад входить до мережі подібних, проте саме філія в Сібуї стала першою, де вікову політику озвучили настільки відкрито. Водночас існує низка винятків, про які повідомлено дрібним шрифтом. Старших гостей можуть пустити, якщо в компанії є хоча б одна людина молодша за 39 років. Обмеження не поширюється на друзів і родичів співробітників, а також на ділових партнерів ресторану. Крім того, оскільки така практика не має юридичної сили, люди старші за 40 років можуть наполягати на вході.

За інформацією японських медіа, персонал на вході має перевіряти, чи перебуває клієнт у “відповідному стані” та чи готовий прийняти атмосферу закладу. Що саме мається на увазі – зовнішній вигляд або рівень сп’яніння, – чітко не пояснюється.

Представники мережі пояснюють рішення прагненням зберегти відповідність між настроєм відвідувачів і характером закладу. Ідзакая відомі демократичними цінами, простим дизайном і гучною, жвавою атмосферою, розрахованою передусім на молодші верстви населення. За словами PR-представника мережі Тосіхіро Нагано, старші клієнти набагато частіше скаржилися на шум та загальний стиль, саме тому керівництво вирішило обмежити аудиторію, щоб всі залишалися задоволеними відвідуванням.

У соцмережах цей крок швидко охрестили дискримінаційним. Користувачі зауважували, що вік не завжди визначає поведінку чи вподобання, а між фізичним і психологічним віком може бути суттєва різниця. Пізніше ця дискусія взагалі вийшла за межі конкретного пабу й торкнулася ширших питань вікової сегрегації в публічному просторі, зокрема в Японії.

Але не лише там з’являється подібна практика. Заклади, що обмежують вік відвідувачів,  уже давно існують у Південній Кореї. У Сеулі, зокрема в студентському районі Хонде, багато нічних клубів і барів неофіційно не пускають відвідувачів старших за 30 років, а інколи цю межу опускають до 28 або навіть 25 років. В Ітевоні та Каннамі також можна зіткнутися з відмовою на вході для людей старшого віку.

Корейські медіа повідомляють, що обмеження поширюються не лише на нічні заклади. У країні навіть з’явилися так звані зони без літніх людей у спортивних центрах і кав’ярнях. Власники пояснюють це невідповідністю старших клієнтів атмосфері закладів. А от ціллю таких обмежень зазвичай стають люди віком понад 70 років.

Низка японських закладів впроваджують верхню вікову межу для відвідувачів

Euronews

Історія бренду Baobab, про який пише Entrepreneur, почалася не в модному ательє й навіть не в бізнес-інкубаторі, а на сторінках зошита студентки юридичного факультету у Колумбії. Ізабелла Еспіноса, якій на той момент було трохи за двадцять, навчалася на юристку в Боготі й паралельно занотовувала ідеї, які згодом перетворилися на повноцінний бізнес. Те, що спершу задумувалося як додатковий проєкт, швидко перестало бути просто хобі. Після отримання диплома Еспіноса зробила вибір не на користь юридичної кар’єри, а обравши власну справу. Авторка статті поговорила з Еспіносою про те, як їй вдалося розвинути свою справу.

Baobab з’явився у 2016 році як емоційне рішення, новорічна обіцянка самій собі, аніж прорахований бізнес-план, каже засновниця. Вона хотіла використати моду як інструмент змін і спробувати вплинути на одну з найболючіших проблем індустрії – надмірні відходи. Ідея полягала у створенні бренду зі спільною цінністю, де комерційний успіх не суперечить екологічній відповідальності. З цього підходу виросли ініціативи з повторного використання текстильних залишків і програма Cascade – щорічний конкурс для молодих дизайнерів і креативних підприємців, які працюють з відходами та шукають сталі рішення. За кілька років проєкт Baobab дав друге життя кільком тоннам текстилю та став стартовим майданчиком для нових бізнесів у Колумбії.

Перші кроки були далекими від глянцевого успіху. Еспіноса згадує помилкові рішення, вкрадене виробництво, зіпсовані тканини й загублені відправлення. Грошей бракувало настільки, що про класичне паковання не йшлося, тож бренд почав використовувати кокосову шкаралупу. Це виглядало нестандартно й швидко стало впізнаваною рисою Baobab, хоча згодом від ідеї довелося відмовитися через практичні труднощі. Запуск був максимально економним і, за словами засновниці, фактично фінансувався “кишеньковими грошима на обіди від мами”, креативністю та готовністю працювати в умовах хаосу.

Юридична освіта несподівано стала корисним ресурсом. Вона навчила критично мислити, ставити запитання й вибудовувати аргументи – навички, які Еспіноса перенесла у підприємництво. Важливу роль відіграли постійні експерименти, помилки й безпосереднє навчання у постачальників і клієнтів. Для неї бізнес із самого початку був не лише професійним, а й особистим шляхом зростання.

Одним із найскладніших викликів виявився грошовий потік. Навіть успішні модні бренди залишаються вразливими, якщо виробництво, постачання й оплати не синхронізовані, особливо за активної роботи з гуртовими партнерами. Пандемія стала моментом, коли компанія опинилася за крок від банкрутства. Продажі зупинилися, але команда використала паузу для внутрішньої перебудови, вдосконалення продукту й перегляду міжнародної стратегії. Саме тоді Baobab вийшов на ринок США, і після відновлення ритейлу бренд був готовий до масштабування.

Стабільний щомісячний дохід з’явився після того, як Еспіноса змогла повністю зосередитися на бізнесі. Переломним моментом стали повторні замовлення від гуртових партнерів ще до отримання перших партій товару. Це стало сигналом, що бренд перейшов від перспективного до перевіреного. За чотири роки Baobab виріс із продажів у $200 000 на рік до $13 млн, вийшов на десятки ринків і сотні бутиків, зберігаючи акцент на відповідальному підході.

Найбільше задоволення, каже Еспіноса, їй приносить уміння перетворювати труднощі на стратегію й робити бренд не лише продуктом, а історією. Свою ключову пораду вона формулює просто: знайти те, що робить бізнес по-справжньому унікальним, і побудувати свої стратегії так, щоб світ не зміг цього не помітити.

Як додаткова робота студентки-юристки виросла в 13-мільйонний бізнес

Entrepreneur

Як відбираємо історії: весь тиждень наша редакція з ранку до ночі читає світові медіа — від Азії до Америки. Ми відбираємо й пропонуємо редактору топрозповіді, які обговорює світ. Якщо історія справді вражає, вона потрапляє в добірку в адаптованій версії — зі зміненим заголовком, зрозумілим в Україні, а також коротким переказом історії з контекстом, який дозволить зрозуміти, про що йдеться. Важливо: ми не перекладаємо тексти, а переказуємо зміст. Якщо історія вас зацікавила — переходьте за посиланням на початку статті та купуйте її у авторів. Оригінальні історії набагато більші і цікавіші, ніж стислий переказ.