В Україні близько 5000 музеїв. Вони дуже різні, але мають спільну рису – дефіцит фінансування. Особливо це критично для сільських закладів. Але завдяки місцевим ентузіастам, які горять своєю справою, та меценатам малі музеї продовжують розвиватися навіть під час війни. Яскравий приклад – три історії, про які нижче.
Унікальний музей трипільської культури, що виник на місці трипільського мегаполіса та найбільшого у світі поселення мідної доби, музей видатного політика та одного з батьків Незалежності В’ячеслава Чорновола та музей Леонтовича, автора всесвітньо відомої різдвяної мелодії “Щедрик”, – отримали підтримку від Благодійного фонду “МХП – Громаді”.
Першим музейним проєктом для “ МХП – Громаді ” стала реконструкція великої вхідної групи до Національного музею народної архітектури та побуту в Пирогові. Її відкрили у травні 2022 року.
Паралельно з цим в межах конкурсу соціальних ініціатив у регіонах “Час діяти, Україно” фонд отримав заявки щодо підтримки від ще кількох малих музеїв. Окрім трьох вище згаданих закладів допомогу в реалізації окремих проєктів отримали ще два музеї – Василя Стуса у Вінницькій області та Василя Симоненка у Черкасах.
Першим музейним проєктом для “ МХП – Громаді ” стала реконструкція великої вхідної групи до Національного музею народної архітектури та побуту в Пирогові. Її відкрили у травні 2022 року.
Паралельно з цим в межах конкурсу соціальних ініціатив у регіонах “Час діяти, Україно” фонд отримав заявки щодо підтримки від ще кількох малих музеїв. Окрім трьох вище згаданих закладів допомогу в реалізації окремих проєктів отримали ще два музеї – Василя Стуса у Вінницькій області та Василя Симоненка у Черкасах.
Директорка Благодійного фонду “МХП – Громаді”
“Музеї збирають унікальну інформацію, фіксують важливі дати, шукають першопричини. Причому цей вклад роблять не лише великі національні музеї, але також маленькі локальні, де почасти можна знайти якісь унікальні артефакти. Проте, маючи серед своїх експонатів цінні реліквії, ці заклади часто фінансуються по залишковому принципу. Тому ми обрали саме цей напрям підтримки – дуже важливий, дуже потрібний, але на який виділяється найменше ресурсів”, – каже Тетяна Волочай.
Реалізація кожного проєкту потребує професійної експертизи та залучення висококласних спеціалістів – реставраторів, архітекторів, дизайнерів тощо.
“Тепер ми вже системно мислимо про те, що нам далі робити з музеями. Ми проаналізували стан музейної галузі, визначили слабкі місця та зони росту. І для “пілоту” обрали ці п’ять малих музеїв, – каже Тетяна Волочай. – А щоб кожен зміг долучитися до підтримки, ми запускаємо створення благодійного мерчу”.
В кінці вересня стартував конкурс ескізів для створення продукції, що буде присвячена 5 музеям, яким зараз допомагає фонд. Кожен заклад отримає свою унікальну брендовану річ (футболки, світшоти, шкарпетки, хустинки тощо) з малюнком чи графікою, що презентуватиме музей. Частина коштів з продажу мерчу піде на реалізацію подальших проектів з розвитку унікальних сільських закладів.
“Ми віримо, що Україна переможе, – підкреслює Тетяна Волочай. – Після війни до нас їздитимуть більше іноземців, ніж раніше, адже тепер дуже виріс інтерес до нашої нації та країни. І музеї відіграватимуть величезну роль у процесі перевідкриття українців світу, показуючи, наскільки давньою та глибокою є наша культура. Саме тому ми у фонді вважаємо роботу з музеями настільки важливою і в наступні роки плануємо вкластися у це ще більше, нарощуючи експертизу та досвід”.
Автори: Діана Гулбіані, Богдан Будай
Фото: Валентина Поліщук, Богдан Будай
Верстка: Юлія Виноградська
Дата публікації: 12.10.2023 р.
© 2023 Всі права захищені.
Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ
Projects is proudly powered by WordPress
Музей трипільської культури знаходиться в селі Легедзине, що на Черкащині. Воно розташоване під Уманню – за 24 км та 20 хвилин їзди від міста. Як заїдете сюди, вашу увагу одразу привернуть незвичні двоповерхові мазанки під очеретяним дахом – це реконструкція житла трипільців, зроблена науковцями.
Музей трипільської культури знаходиться в селі Легедзине, що на Черкащині. Воно розташоване під Уманню – за 24 км та 20 хвилин їзди від міста. Як заїдете сюди, вашу увагу одразу привернуть незвичні двоповерхові мазанки під очеретяним дахом – це реконструкція житла трипільців, зроблена науковцями.
Музей заснований на базі розкопок трипільських поселень і знаходиться на території Державного історико-культурного заповідника “Трипільська культура”.
Зовсім поряд розташоване маленьке село Тальянки. Між ним і Легедзине у 1981 році розкопали залишки справжнього трипільського мегаполіса: його загальна площа 450 га – це як 450 професійних футбольних полів. На думку вчених, поселення належить до ІІІ тис. до н.е. і проживали тут близько 11 000 осіб.
Вважається, що це найбільше розкопане поселення людей мідної доби у світі! Тому сільський музей трипільської культури та історичний заповідник приваблюють дослідників з усієї планети.
Наприклад, вчені з Європи проводили тут сканування території за допомогою унікальної апаратури Німецького археологічного інституту, яка до того застосовувалася для дослідження Стоунхенджу. Це дозволило не тільки зафіксувати контури поселення, а й навіть побачити стежки, якими трипільці гнали худобу.
Директор заповідника “Трипільська культура” Владислав Чабанюк зустрічає нас біля входу до першого поверху, де знаходяться кабінети та майстерні співробітників. Поряд стоїть башта з крученими сходами нагору – саме там розміщена постійна виставка з експонатами.
Це мав би бути головний вхід до музею. Але башта наразі в незавершеному стані і її не використовують. На другому поверсі є кілька зон музейної експозиції: речі трипільців, ритуальні предмети, одяг, їжа, житло, знаменита кераміка. Ось найбільш унікальні експонати.
Трипільська фігурка вагітної жінки, ціла і неушкоджена – рідка знахідка. Ймовірно, це Велика Праматір, яку вшановували трипільці, або образ богині родючості. Вона не просто “вагітна”: всередині фігурки є порожнина, в якій збереглись 9 кульок, що, ймовірно, символізують 9 місяців очікування дитини. Якщо фігурку потрясти, вона видає звук, схожий на брязкальце. Найімовірніше, її носили між грудей жінки, які прагнули зачати та виносити здорову дитину.
Деякі дослідники, каже Чабанюк, вважали, що ці “біноклі” – інструмент для викликання дощу. Інші припускають, що на глечики могли натягувати шкіру, і вони могли слугувати барабанами.
Деякі дослідники, каже Чабанюк, вважали, що ці “біноклі” – інструмент для викликання дощу. Інші припускають, що на глечики могли натягувати шкіру, і вони могли слугувати барабанами.
Директор музею трипільської культури
Ще один унікальний експонат музею – насіння горобейника польового. Його знайшли в закоркованому глечику, і це найдавніша з подібних археологічних знахідок у Європі, їй понад 6000 років.
“Горобейник – це потужна лікарська рослина. Народна медицина і зараз використовує її кровоспинні та антисептичні властивості. Трипільці також могли використовувати її у медицині. А можливо, робили олію”, – каже Владислав Чабанюк.
“Зараз дві схожі дошки виставляються в Луврі, одна – в Ермітажі, а єдиний знайдений на території Європи подібний артефакт – ось у нас, у музеї в Легедзине”, – говорить Владислав Чабанюк.
Це дошка з рядками заглиблень, яку розкопали в “Тальянках”. Директор музею каже, що це унікальний артефакт для Європи і єдиний у своєму роді на всю трипільську культуру. Подібні дошки знаходили в Месопотамії, на території нинішнього Іраку.
“Зараз дві схожі дошки виставляються в Луврі, одна – в Ермітажі, а єдиний знайдений на території Європи подібний артефакт – ось у нас, у музеї в Легедзине”, – говорить Владислав Чабанюк.
можна навіть заночувати
Зараз колекція музею уже нараховує 90 000 одиниць для зберігання, більшість з яких поки не входять до експозиції. Для збільшення виставкових площ музею не вистачає приміщень та фінансів. Але це не заважає експозиції бути цікавою для відвідувачів.
Директор музею трипільської культури
“Колись коштом державної програми “Золота підкова Черкащини” ми частково облаштували будівлю, але потім програма закрилась, а музей залишився недобудованим”.
Але ентузіазм, з яким співробітники, а особливо директор Владислав Чабанюк ставляться до своєї справи, перекриває брак коштів. Музей неодноразово подавався на гранти та залучав підтримку меценатів. Допомогти закладу вирішили у фонді “МХП – Громаді”.
“Колись коштом державної програми “Золота підкова Черкащини” ми частково облаштували будівлю, але потім програма закрилась, а музей залишився недобудованим”.
Але ентузіазм, з яким співробітники, а особливо директор Владислав Чабанюк ставляться до своєї справи, перекриває брак коштів. Музей неодноразово подавався на гранти та залучав підтримку меценатів. Допомогти закладу вирішили у фонді “МХП – Громаді”.
Зараз державного фінансування музей трипільської культури не отримує. Натомість шукає підтримку серед меценатів та грантових програм. Так, завдяки підтримці Благодійного фонду “МХП – Громаді” нині проводиться ремонт тієї самої башти з крученими сходами, яка, за задумом, має бути парадним входом до музею.
Скляна башта розташована рівно по центру двоповерхової будівлі музею та поєднує його перший та другий поверхи. Знадвору вона виглядає доволі ефектно, а от всередині ще багато чого не зроблено. Не вистачає навіть поручнів для крутих, а відтак небезпечних сходів.
Кошторис проєкту вже складений, і будівельні роботи невдовзі повинні розпочатись. Але на башту чекає не лише ремонт, а й перетворення на окремий артоб’єкт. Для цього будуть створені репліки деяких музейних експонатів – зокрема трипільських горщиків.
“Я вже бачив дизайнерський проєкт: ми підвісимо тут замість люстри копії наших трипільських горщиків та підсвітимо їх – це повинно виглядати дивовижно!” – каже Владислав Чабанюк.
Директорка фонду “МХП – Громаді” Тетяна Волочай підкреслює, що у проєкті з музеєм в Легедзиному велику роль відіграла проактивна позиція музейного колективу.
“Я вже бачив дизайнерський проєкт: ми підвісимо тут замість люстри копії наших трипільських горщиків та підсвітимо їх – це повинно виглядати дивовижно!” – каже Владислав Чабанюк.
Директорка фонду “МХП – Громаді” Тетяна Волочай підкреслює, що у проєкті з музеєм в Легедзиному велику роль відіграла проактивна позиція музейного колективу.
Директорка Благодійного фонду “МХП – Громаді”
Усі чомусь думають, що засновник Народного руху та відомий дисидент В’ячеслав Чорновіл родом із Західної України. Але це не так. Він народився на Черкащині, а дитинство та юність разом з братом Борисом та сестрою Валею провів у селі Вільховець, яке знаходиться за 66 кілометрів від Умані. В 1955 році В’ячеслав тут закінчив із золотою медаллю школу.
Усі чомусь думають, що засновник Народного руху та відомий дисидент В’ячеслав Чорновіл родом із Західної України. Але це не так. Він народився на Черкащині, а дитинство та юність разом з братом Борисом та сестрою Валею провів у селі Вільховець, яке знаходиться за 66 кілометрів від Умані. В 1955 році В’ячеслав тут закінчив із золотою медаллю школу.
Зараз у селі не залишилось родичів засновника Народного руху. Хоча пам’ять про його пращурів тут зберігають навіть місцеві топоніми – куток Чорноволи та Чорноволівський ліс. Але сама батьківська хата В’ячеслава Чорновола у 90-х роках, у час, коли він активно робив свою політичну кар’єру, стояла порожньою та заростала бур’янами.
У 1999 році політик загинув (або був вбитий, як вважає чимало хто), і на початку 2000-х місцеві жителі вирішили зробити у занедбаній садибі музей. У 2007 році його відкрили як філію Черкаського обласного краєзнавчого музею. Ремонтували капітально, бо у хаті вже і стеля впала, і стіни осіли.
Створюючи експозицію, в інтер’єрі будинку все намагалися зробити максимально наближеним до того стану, в якому садиба була за часів дитинства Славка. Тому можна сказати, що будинок у Вільховці є не лише музеєм видатної особистості, а й музеєм українського села, яким воно було у 1960-1970 роках.
У будинку є п’ять кімнат: там стоять шафи, стіл, ліжко, диван, скриня, тумбочка. Усі ці предмети були там і за життя В’ячеслава Чорновола. На стінах поміж старих фото висять рушники, вишиті мамою Килиною Харитонівною. В хаті прохолодно та тихо, чутно, як цокає годинник. Здається, ось-ось із сусідньої кімнати вийде господар чи господиня та запропонує пригостити чаєм.
У будинку є п’ять кімнат: там стоять шафи, стіл, ліжко, диван, скриня, тумбочка. Усі ці предмети були там і за життя В’ячеслава Чорновола. На стінах поміж старих фото висять рушники, вишиті мамою Килиною Харитонівною. В хаті прохолодно та тихо, чутно, як цокає годинник. Здається, ось-ось із сусідньої кімнати вийде господар чи господиня та запропонує пригостити чаєм.
та спогади подруги дитинства про особливу родину
Заходимо в головну кімнату музею – спальню майбутнього політика. Там стоїть старенький радіоприймач. На вішалці з оленячими рогами, яку колись змайстрував батько Славка, висить старенька куртка і шапка. А на тахті лежать дві вишиванки – ніби от-от знадобляться для виходу.
“Тут збереглось майже все, навіть шкільна чорнильниця Чорновола”, – розповідає Альона Галайда.
Альона Галайда – уже рік як виконувачка обов’язків директорки музею-садиби В’ячеслава Чорновола. Вести музейне господарство їй допомагають інші селяни.
Серед них Катерина Родіонова – працівниця музею, яка добре знала В’ячеслава Чорновола. Для неї він був Славком – як і для інших друзів-однолітків.
Катерина розповідає, що родина Чорноволів завжди вирізнялась з-поміж інших: у часи СРСР вони намагалися берегти українські традиції, відзначали церковні свята, мали вдома ікони. Коли В’ячеслава вперше засудили за політичною статтею (загалом він провів у неволі 17 років), люди боялись навіть до двору підходити – їх лякав вирок “націоналіст” та посилена увага до нього радянської влади.
“Було таке, що КДБісти навіть проводили обшуки у Чорноволів та встановлювали на горищі прослуховування”, – каже Катерина.
а екскурсій з усієї України побільшало
Директорка музею-садиби В’ячеслава Чорновола
Відвідати музей їдуть люди з усіх куточків України – навіть під час війни. Видатного публіциста та політика, діяча руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу В’ячеслава Чорновола на початку 90-х однаково поважали й на Донбасі, й на Галичині.
“До нас приїжджають багато переселенців, чиї будинки були зруйновані Росією. Вони прагнуть відчути силу місця, де виросла людина, яка була ініціатором проголошення Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення Незалежності України”, – розповідає Альона.
Сьогодні потреби з реставрації музею-садиби Чорновола все ще закриваються: торік Альона шукала можливості для відновлення очеретяного тину. Також відреставрували старі вулики для бджіл, які належали ще дідові В’ячеслава.
Коштом фонду “МХП – Громаді” зараз на території музею будуватимуть альтанку. Територія садиби невеличка, та й сам батьківський будинок не пристосований для напливу людей. Альтанка буде місцем, де екскурсовод зможе розповідати про родину Чорноволів і у шалену спеку, і у проливний дощ.
“Ми зараз з представниками фонду “МХП – Громаді” обираємо проєкт альтанки, щоб вписувався у пейзаж та був достатньо надійним для розміщення великої кількості людей на випадок великих екскурсій”, – каже в.о. директорки.
В оновленій альтанці планують проводити лекції та виставки, присвячені В’ячеславу Максимовичу та його внеску в незалежність України.
Директорка Благодійного фонду “МХП – Громаді”
Життя видатного українського композитора Миколи Леонтовича тісно пов’язане з Вінниччиною – тут він народився, прожив більшу частину життя та написав головні свої твори, зокрема і всесвітньо відомий “Щедрик”, мелодія, яка в інших країнах більше відома як Carol of the Bells.
Життя видатного українського композитора Миколи Леонтовича тісно пов’язане з Вінниччиною – тут він народився, прожив більшу частину життя та написав головні свої твори, зокрема і всесвітньо відомий “Щедрик”, мелодія, яка в інших країнах більше відома як Carol of the Bells.
Тут же, на Вінниччині, у 1921 році композитора вбили – в будинку свого батька-священника у селі Марківка, що неподалік від селища Теплик Гайсинського району. Тепер тут розташований один з двох музеїв, що присвячені композитору. Інший меморіальний комплекс також на Вінниччині – у Тульчині.
У Марківці музей Миколи Леонтовича працює з 1977 року. Наразі він є відокремленою філією Вінницького обласного краєзнавчого музею. У 2012 році заклад призупинив своє функціонування через аварійність будівлі, і лише чотири роки потому його діяльність відновили.
Після реконструкції 2016 року музей Леонтовича став таким, яким він є і донині: із сучасними залами, мультимедійним оснащенням та доглянутим садом поруч. На самому ж фасаді музею прізвище митця написане понад десятьма мовами.
До речі, не лише будівля та територія музею зазнала змін. Так, зовні було відновлено млин 1903 року побудови, навпроти якого полюбляв працювати Леонтович.
Також біля могили композитора облаштували стилізовану ротонду: на чотирьох стелах розміщено назви творів митця, а завершує композицію та об’єднує її в одне ціле нотний стан з фрагментом партитури “Щедрика”.
На вході до алеї, що веде до місця спочинку композитора, поставили два камені, на одному з яких вказано обставини смерті Леонтовича. Гранітний обеліск над могилою митця було встановлено в 1952 році. Поруч з могилою митця облаштовують діброву на місці старого кладовища: тут розмістили кілька скульптур з вапняку, завезених з історико-культурного заповідника Буші.
Сам музей в суботу, коли ми записували цей матеріал, був порожнім, якщо не рахувати кількох працівниць закладу. Втім, зазначає директорка музею Ольга Прокопенко, цього літа музей знову став популярним серед відвідувачів: часто на екскурсії привозять дітей, також заїжджають і туристи.
Щодо самої експозиції музею, то вона складається з багатьох особистих предметів, листів та відзнак композитора, а також побутових речей його сім’ї. В музеї кілька тематичних залів.
Перший – із загальною інформацією про життя та шлях композитора. Тут розміщено і мультимедійний екран з трьома програмами: “Щедрик” у виконанні виконавців з усього світу, екскурс місцями проживання та роботи митця, а також різноманітні відеозаписи виконання творів Леонтовича.
У другій залі облаштовано, зокрема, куток батька-священника, Дмитра Леонтовича, та куток, де в майбутньому буде розміщено копію дивана, на якому загинув композитор. Тут же музейники розмістили план будинку Леонтовичів та документ з вказаними обставинами смерті митця.
Окремим приміщенням облаштовано таку собі стилізовану родинну трапезну кімнату Леонтовичів з антикварним килимом.
Остання зала – це місце згадок про композитора після його смерті: афіші концертів, збірки та багато іншого, що з’явилось вже після загибелі митця.
Деякі експонати є просто символами часу кінця XIX – початку XX століття. Деякі приховують в собі цілі історії. Серед останніх – нижня дека скрипки, історією якої поділилась директорка музею Ольга Прокопенко.
“Коли Микола Леонтович працював у Тульчині, його батько вже проживав у селі Марківка. Під час літніх канікул Микола Дмитрович приїздив до батька і навчав сільських дітей хорового співу. Серед них був і місцевий хлопчик Анатолій Ткачук, який дуже любив співати, але найбільшою його мрією було навчитися грати на музичному інструменті. Леонтович пішов до батька хлопчика та запропонував навчати дитину музики безкоштовно, лише попросив чоловіка придбати сину скрипку. Але батько хлопчика відмовив. Сказав, що його родині не вистачає навіть коштів на одяг та продукти. Леонтович перепросив, пішов та повернувся зі скрипкою для хлопчика. Радості дитини не було меж.
“Коли Микола Леонтович працював у Тульчині, його батько вже проживав у селі Марківка. Під час літніх канікул Микола Дмитрович приїздив до батька і навчав сільських дітей хорового співу. Серед них був і місцевий хлопчик Анатолій Ткачук, який дуже любив співати, але найбільшою його мрією було навчитися грати на музичному інструменті. Леонтович пішов до батька хлопчика та запропонував навчати дитину музики безкоштовно, лише попросив чоловіка придбати сину скрипку. Але батько хлопчика відмовив. Сказав, що його родині не вистачає навіть коштів на одяг та продукти. Леонтович перепросив, пішов та повернувся зі скрипкою для хлопчика. Радості дитини не було меж.
Анатолій Ткачук навчився грати на скрипці, хоч і не став відомим музикантом. Якби не вбивство наставника, доля хлопчика могла б скластися зовсім по-іншому.
Коли було відкриття нашого музею до 100-річчя народження Миколи Леонтовича в 1977 році, Анатолій Ткачук приніс до музею ту саму скрипку, на якій колись Леонтович вчив його грати. На жаль, вона до нашого часу повністю не збереглась, лише фрагмент”, – каже директорка музею Ольга Василівна.
Завдяки підтримці фонду “МХП – Громаді” в музей доставили з Чернівців унікальне піаніно 1909 року виробництва німецької фірми “Артефакт” з Дрездена. Його передав музею відвідувач. Воно молодше від родинного музичного інструменту родини Леонтовичів на 13 років. Тепер на черзі реконструкція, адже 114-річне піаніно в занедбаному стані.
Після реставрації на інструменті можна буде грати. Власне для цього його у Марківку і привезли. В закладі буде два інструменти: родинне піаніно Леонтовичів 1896 року та дрезденське, на якому зможе зіграти кожен охочий. Як каже Ольга Василівна, “Щедрик”, зіграний на старовинному інструменті, що є ровесником цієї мелодії, стане найкращим завершенням екскурсії.
Крім того, наразі фонд “МХП – Громаді” активно проспонсорував створення точної копії дивану з будинку Леонтовичів, на якому знайшли мертвим композитора. Оригінальний диван тимчасово був у музеї в Марківці, але наразі він розміщений в Музеї Леонтовича в Тульчині, де музикант жив та працював. Однак для Марківки наявність такого предмета тематично важлива – саме в цьому селі в січні 1921 року композитора в батьківському будинку застрелив росіянин Афанасій Грищенко, що назвався чекістом та напросився на ночівлю.
Крім того, наразі фонд “МХП – Громаді” активно проспонсорував створення точної копії дивану з будинку Леонтовичів, на якому знайшли мертвим композитора. Оригінальний диван тимчасово був у музеї в Марківці, але наразі він розміщений в Музеї Леонтовича в Тульчині, де музикант жив та працював. Однак для Марківки наявність такого предмета тематично важлива – саме в цьому селі в січні 1921 року композитора в батьківському будинку застрелив росіянин Афанасій Грищенко, що назвався чекістом та напросився на ночівлю.
Також фонд продовжує підтримувати музей в питанні просвітницької діяльності: невдовзі відбудеться лекційно-екскурсійна програма для дітей з переглядом документального фільму “Щедрик”.
Як зазначає Ольга Прокопенко, підтримка фонду для музею в такому невеличкому селі дуже важлива, адже дозволяє розвивати наявну базу закладу під час війни, коли державне фінансування обмежене. Підтримка від фонду була отримана на підставі офіційного звернення від музею.
“Звісно, диван та реставрація інструменту – то не фінал. З кожним роком ми все більше підвищуватимемо експертизу. Зараз у нас перший крок: ми закриваємо ті потреби музеїв, які озвучують самі ж громади. Надалі пропонуватимемо проєкти самі та, якщо місцеві погодяться, реалізовуватимемо їх”, – каже директорка фонду “МХП – Громаді” Тетяна Волочай.