Projects
Редакція LIGA.net відбирає найцікавіші історії зі світових медіа й стило переказує їх українською для вас. Цей проект є частиною контенту, що доступна для підписників LIGA PRO. Долучайся та відкривай для себе історії, що підкорили увагу читачів зі всього світу цього тижня.
Що ближче до Північного полюса, то частіше виходять з ладу безпілотники, роботи та навігаційні системи. Магнітні бурі спотворюють супутникові сигнали, екстремальний холод за лічені хвилини розряджає батареї або зупиняє механізми, а безкраї снігові рівнини не дозволяють розробити систему орієнтирів.
Окремим викликом для військових стають красиві північні сяйва. Вони виникають через взаємодію заряджених частинок Сонця з магнітним полем Землі й серйозно заважають радіозв’язку та супутниковій навігації.
Експерти з безпеки називають Арктику “ідеальним супротивником”, адже там доводиться заново переосмислювати навіть базові технології. Який український досвід може допомогти Заходу вистояти у безпілотній війні за Арктику?
Читайте на LIGA.net свіжий випуск – 10 найкращих історій світу.
Тіньовий флот Сі
Розслідування Bloomberg: Як китайський тіньовий LNG-флот утримує Путіна на плаву
Китай і Росія вибудували приховану систему морських перевезень зрідженого природного газу (ЗПГ/LNG), яка дозволяє Москві обходити західні санкції й експортувати одне з ключових джерел воєнних доходів. Масштабне розслідування Bloomberg показало, як через мережу підставних компаній, маніпуляції з навігаційними системами та ризиковані операції у відкритому морі формується тіньовий флот LNG-танкерів, орієнтований насамперед на постачання вуглеводнів до Китаю.
Одним із центральних елементів цієї схеми став танкер CCH Gas, який раніше працював під назвою Condor LNG. Після завершення легальних рейсів судно довгий час стояло у водах поблизу Сінгапура, поки на борт не піднявся поспіхом набраний екіпаж з індонезійських моряків.
Більшість із них не знала, що стає частиною операції з транспортування підсанкційного російського газу. Власником судна стала компанія з поштовою адресою в Гонконзі, на ньому було замінено обладнання для відстеження місцезнаходження, і воно почало передавати неправдиві координати.
У водах біля Малайзії, які аналітики називають осередком морського беззаконня, CCH Gas здійснив перевалку ЗПГ з російського танкера Perle, завантаженого газом із підсанкційного заводу в Балтійському регіоні. Супутникові знімки й публікації членів екіпажу в соцмережах зафіксували момент перекачування палива, після чого судно, маскуючи маршрут, попрямувало в бік Гонконгу. Аналітики вважають, що вантаж зрештою буде доставлений до порту Бейхай на півдні Китаю, який Пекін фактично перетворив на головні ворота для приймання російського ЗПГ.
За даними Bloomberg, з кінця літа Бейхай вже прийняв понад два десятки партій газу загальною вартістю щонайменше $500 млн. Китайська влада, за словами трейдерів, свідомо сконцентрувала такі постачання в одному терміналі, щоб мінімізувати ризики вторинних санкцій для інших імпортерів із контрактами зі США. Державний оператор термінала прибрав інформацію про проєкт із публічного доступу та припинив аукціони на імпортні потужності.
Тіньовий газовий флот поки що значно менший за нафтовий, але вже налічує щонайменше півтора десятка суден, пов’язаних із російськими й китайськими компаніями. Його основу складають старі танкери, які б інакше пішли на брухт. Такі судна менш ефективні й технологічно застарілі, але для нелегальної торгівлі це не є стримувальним фактором. Тож, галузеві експерти очікують лише подальшого зростання цього флоту.
Для Кремля ці постачання мають критичне значення. Вони дозволяють частково компенсувати втрату ринків після повномасштабного вторгнення в Україну та підтримувати роботу проєкту Arctic LNG 2, найбільшого заводу зі зрідження газу, який розташований за полярним колом, опинився під американськими санкціями й був змушений скорочувати виробництво через переповнені сховища. Китай, зі свого боку, не має гострої потреби в російському газі, але використовує ситуацію для диверсифікації постачань і закупівель зі значними знижками.
Окремою проблемою для такого тіньового флоту стала нестача кваліфікованих кадрів. LNG-танкери потребують екіпажів зі спеціальною підготовкою, однак рекрутингові компанії в Індонезії набирали моряків у рекордно короткі строки, іноді без повного набору сертифікатів. Це, відповідно, підвищує ризики аварій, шкоди довкіллю та ставить під загрозу безпеку самих моряків, особливо після того, як судна позбуваються національних прапорів через підозри в обході санкцій.
Війна у холоді
Захід не встоїть у безпілотній війні в Арктиці
Зі зростанням ризику воєнного протистояння в Арктиці країни НАТО та приватні технологічні компанії намагаються підготуватися до умов, у яких можлива війна виглядатиме зовсім інакше, ніж у будь-якому іншому регіоні світу. Те, що працює на звичайному полі бою, пише The Wall Street Journal, у високих широтах часто виявляється марним або навіть небезпечним.
Що ближче до Північного полюса, то частіше виходять з ладу безпілотники, роботи та навігаційні системи. Магнітні бурі спотворюють супутникові сигнали, екстремальний холод за лічені хвилини розряджає батареї або зупиняє механізми, а безкраї снігові рівнини не дозволяють розробити систему орієнтирів. Так, під час багатонаціональних арктичних навчань у Канаді цього року американські всюдиходи зупинилися буквально за пів години через загустіння гідравлічної рідини у системах. У шведських військових зламалися дорогі прилади нічного бачення, оскільки алюмінієві елементи не витримали морозу.
Експерти з безпеки називають Арктику “ідеальним супротивником”, адже там доводиться заново переосмислювати навіть базові технології. Матеріали стають крихкими, гума втрачає еластичність і починає протікати, а волога перетворюється на лід, пошкоджуючи насоси та блокуючи системи. Оливи й мастила густішають так, що можуть паралізувати літаки, пускові установки або цілі колони техніки.
Стратегічна важливість регіону зростає через зміну клімату та потепління, яке відкриває північні морські шляхи й доступ до ресурсів. Росія має в арктичному регіоні найпотужнішу військову присутність, зокрема бази підводних човнів, ракетні комплекси й аеродроми на Кольському півострові. Саме через Північний полюс проходить найкоротший маршрут для російських гіперзвукових ракет до Північної Америки. Для США й Канади ключовою загрозою залишаються ракети, тоді як для Фінляндії й Норвегії більш імовірним сценарієм є сухопутне вторгнення.
Окремим викликом стають північні сяйва. Вони виникають через взаємодію заряджених частинок Сонця з магнітним полем Землі й серйозно заважають радіозв’язку та супутниковій навігації. У поєднанні з малою кількістю видимих супутників у високих широтах це робить глушіння сигналів особливо небезпечним. У північних регіонах Норвегії кількість збоїв GPS зросла з одиниць до сотень на рік, а згодом стала настільки звичною, що регулятор навіть припинив їх підрахунок.
Та й загалом війна в Арктиці стане зовсім інакшим видом бойових дій. Адже масове використання дешевих квадрокоптерів, як в Україні, там майже неможливе. Дрони повинні мати системи проти намерзання льоду, потужні двигуни для сильних вітрів і працювати на рідкому паливі замість акумуляторів. І це робитиме їх великими й складними в запуску. Навіть забезпечення радіозв’язку перетворюється на логістичний кошмар через магнітну активність Землі.
З усім тим, досвід України показав роль приватних стартапів у військових інноваціях. Саме такі компанії намагаються створювати автономні системи й програмне забезпечення, пристосовані до полярних умов, тестуючи їх у штучних морозильних камерах і під час експедицій. Однак розрив між інженерними ідеями та реальними потребами військових поки залишається значним.
Аналітики, з якими говорив WSJ, також зазначають, що і штучний інтелект в Арктиці має обмежений потенціал через брак даних. Низька щільність населення, відсутність розвиненої інфраструктури та транспортних мереж означають, що алгоритмам просто немає з чим працювати – немає звідки брати необхідні дані. У сукупності ці фактори роблять Північний регіон одним із найскладніших театрів можливих бойових дій, на який, за словами Хайді Андреассен, засновниці компанії-розробника Testnor, раніше ніхто не зважав, а тепер він став актуальною проблемою.
Заклинателька Трампа
Як Джорджі Мелоні вдалося стати найавторитетнішим лідером Європи
Під стінами замку Святого Ангела в Римі, серед заторів і туристів, де священники маневрують між автівками на електросамокатах, щороку відбувається дивна для сучасної Європи подія, в якій поєднуються, здавалося б, непоєднувані речі, пише The Telegraph. Фестиваль Atreju, започаткований прем’єркою Італії Джорджею Мелоні, став місцем, де одночасно відбуваються і різдвяний ярмарок, і партійний з’їзд, і де виступають діячі міжнародного консервативного руху. Саме тут бували Ілон Маск і британські прем’єри, а політичні лідери обговорювали майбутнє континенту, поки римські родини пили глінтвейн і фотографували дітей із Санта-Клаусом.
Мелоні, різка у висловлюваннях і водночас напрочуд прагматична, за кілька років змінила уявлення про Італію як “хвору людину Європи”. Коли вона очолила уряд у 2022 році, критики пророкували економічний крах і міжнародну ізоляцію через її праві погляди та євроскептицизм. Натомість країна отримала найдовший за десятиліття період політичної стабільності, а сама Мелоні стала одним із найвпливовіших європейських лідерів, до чиєї думки прислухаються як у Лондоні, так і у Вашингтоні.
Найпомітнішим її досягненням союзники й опоненти вважають зміну підходу до міграції. Саме Рим задав тон жорсткішій політиці стримування нелегальних потоків, зокрема через ідею офшорних центрів за межами ЄС. План із залученням Албанії, попри юридичні перепони, став орієнтиром для інших урядів. Навіть лівоцентристські лідери, які раніше критикували Мелоні, почали переймати її риторику та пропозиції, включно з вимогами реформувати Європейську конвенцію з прав людини для спрощення депортацій.
У Брюсселі Мелоні більше не сприймають як руйнівницю європейського консенсусу. Вона домагається змін зсередини, збираючи ситуативні коаліції як із центристами, так і з радикальнішими силами. Саме Італія разом із Німеччиною змусила ЄС переглянути плани щодо заборони бензинових авто, а консервативний блок у Європарламенті почав “відкочувати” частину зажорстких кліматичних правил.
Водночас її міжнародний імідж не завжди конвертується у практичні вигоди. Через свої позиції італійська прем’єрка стала чи не єдиним лідером з Європи, якого сприймає Дональд Трамп. Та теплі стосунки з ним поки що не врятували італійських виробників від високих американських мит. І у питанні України Рим займає обережну позицію, балансуючи між підтримкою союзників і внутрішніми суперечностями коаліції, де лунають проросійські голоси. Оборонні витрати зростають повільніше, ніж очікують у НАТО, а виконання обіцянок потребує фінансових маневрів.
Загалом політичний характер Джорджі Мелоні сформувався далеко від високих кіл і дипломатичних салонів. Вона виросла в робітничому районі Риму – Гарбателлі, куди її родина переїхала після пожежі, що знищила їхній будинок. У власних мемуарах прем’єрка описує дитячі переживання, відсутність батька і почуття відповідальності, які загартовували її характер. Місцеві жителі району досі згадують, як Джорджа стояла в черзі до м’ясної крамниці, без охорони, до неї зверталися на ім’я, а ночами молода політикиня сама розклеювала партійні плакати.
Фестиваль Atreju, названий на честь Атрею, героя фентезі “Нескінченна історія”, символізує, за словами самої Мелоні, її політичний шлях. Як і літературний воїн, вона бачить себе борцем із “Нічим” – системою, яка загрожує “поглинути” все, що їй дороге. І вона впевнена, що не система змінила її, а вона сама змінює систему.
І в останній день фестивалю прем’єрка так і сказала своїм прихильникам, які махали прапорами: вони є “прекрасною відповіддю” тим, хто стверджує, що пристрасть і самопожертва є марними, а політика це лише “палацова гра”. Мелоні, підсумовує The Telegraph, переконана, що її доля – ставати дедалі сильнішою.
Пересунути місто
Шведське місто Кіруна, будівля за будівлею, змінює своє розташування через підземні поклади залізної руди
Попит Європи на стратегічну сировину має наслідки, які відчутні далеко за межами Брюсселя чи Берліна, пише портал CNBC. На крайній півночі Швеції місто Кіруна фактично змінює своє місце на мапі: тисячі мешканців і цілі квартали поступово переміщують через розширення підземних залізорудних розробок. І цей проєкт уже називають однією з найрадикальніших трансформацій міського простору у світі.
Кіруна розташована за 145 кілометрів за Полярним колом і була заснована понад століття тому як місто для працівників державної гірничої компанії LKAB. Саме її шахта, найбільша підземна залізорудна копальня у світі, стала причиною масштабного переселення. Через просідання ґрунту старий центр міста поступово стає непридатним для життя, тож приблизно за три кілометри на схід зводять нову Кіруну. Увесь процес розрахований на десятиліття і має завершитися до 2035 року.
І хоча LKAB і не належить до світових гігантів, для Європи її значення є досить серйозним. Компанія забезпечує близько 80% усієї залізної руди, що видобувається в ЄС, а нещодавно також оголосила про відкриття одного з найбільших на континенті родовищ рідкісноземельних металів. Це ще більше зміцнило роль Кіруни в ланцюгах постачання матеріалів, критично важливих як для “зеленої” трансформації, так і для високотехнологічної промисловості.
Проєкт привернув міжнародну увагу влітку 2025 року, коли за допомогою спеціальних платформ було переміщено знакову дерев’яну церкву Кіруни, збудовану понад 100 років тому. Майже одночасно LKAB оголосила, що подальше розширення шахти вимагатиме переселення ще 6000 людей і понад 2500 тисяч будинків. Загальні компенсаційні витрати компанія оцінює у 22,5 млрд шведських крон (≈$2,4 млрд) протягом десяти років. Мешканцям пропонують ринкову вартість житла з надбавкою або будівництво нового будинку, і більшість обирає другий варіант.
Місцева влада наголошує, що успіх переселення залежить від активнішої участі Стокгольма та Євросоюзу. ЄС уже визнав нове родовище LKAB стратегічним у межах Акту про критичні сировинні матеріали, який передбачає, що до 2030 року 40% потреб Союзу мають покриватися завдяки внутрішньому видобутку. Втім, на місцевому рівні це вважають недостатнім і чекають не лише політичних заяв, а й реальної фінансової підтримки.
До того ж переміщення міста супроводжується серйозними політичними, економічними й екологічними суперечками. Муніципалітет і сама LKAB відкрито говорять як про нестачу фінансування, так і про обмежений доступ до земель, придатних для забудови. Більшість територій за Полярним колом належать державі, а їхнє використання стикається з інтересами оборони, охорони природи та традиційного оленярства корінного народу саамів.
Для багатьох мешканців переїзд означає втрату спогадів і звичного середовища, адже деякі родини жили у своїх будинках поколіннями. Водночас у Кіруні добре усвідомлюють свою залежність від гірничої промисловості. Місто буквально збудоване на корисних копалинах, і більшість людей розуміє, що без шахти його майбутнє було б неможливим.
Окреме занепокоєння викликає і кліматичний фактор. Дослідження Гетеборзького університету показало, що новий центр міста спроєктований у зоні, де накопичується холодне повітря. Щільна забудова й вузькі вулиці можуть призвести до того, що взимку там буде на кілька градусів холодніше, ніж у старій Кіруні. Для арктичного міста з довгими й суворими зимами це питання не лише комфорту, а й безпеки та довговічності будівель, які стануть лише крихкішими, наголошують дослідники.
Плюс один мільярдер
Найбагатша країна африканського континенту отримала ще одного мільярдера
Південно-Африканська Республіка офіційно отримала ще одного доларового мільярдера. Засновник і президент компанії Le Creuset Пол ван Зейдам уперше з’явився у списку Forbes Real-Time Billionaires, який відстежує статки найбагатших людей світу в режимі реального часу. За оцінкою видання, його капітал становить $1,7 млрд, що зробило 87-річного бізнесмена одним із найстарших новачків у глобальному рейтингу.
Історія цього статку тісно пов’язана з культовим брендом кухонного посуду. Le Creuset була заснована у 1925 році у французькому містечку Френуа-ле-Гран, розташованому поблизу важливих транспортних шляхів для залізної руди, коксу й піску. Компанія швидко набула популярності завдяки новаторському рішенню покривати чавунний посуд яскравою емаллю. Саме так з’явилася легендарна помаранчева каструля Volcanic Flame, яка згодом стала візитівкою бренду.
Виробництво з самого початку було складним і трудомістким. Кожен виріб виготовлявся методом піщаного лиття, проходив ручне оздоблення та багатошарове емалювання. Технологія вимагала виключної точності, адже чавун і емаль по-різному реагують на нагрівання. Значну частину продукції відбраковували й переплавляли, і це дозволяло досягати майже ідеальної якості без відходів.
Після Другої світової війни Le Creuset активно розширювалася, скуповувала конкурентів і розширювала асортимент. Ключовим моментом, власне, і став випуск першої каструлі у 1958 році – тієї, яка з часом і перетворилася на головний символ бренду. Поєднання міцності та яскравого дизайну зробило цей посуд культурним феноменом, який з’являвся на кухнях відомих телевізійних шеф-кухарів, зокрема у популяризаторки французької кухні у США Джулії Чайлд.
Та до середини 1980-х компанія опинилася у кризі. Внутрішні конфлікти між власниками та борговий тиск послабили фінансові позиції бренду. Саме тоді на горизонті з’явився Пол ван Зейдам, який очолював південноафриканську групу Prestige. Дізнавшись про проблеми Le Creuset, він інкогніто відвідав фабрику у Франції та був вражений рівнем майстерності й контролю якості. Переконаний у потенціалі бренду, бізнесмен погодився на купівлю, навіть не аналізуючи фінансову звітність.
Угода, правда, забуксувала після того, як Prestige була придбана американською тютюновою компанією, що викликало страйк французьких працівників. Тож, у 1988 році ван Зейдам пішов із Prestige, отримав дозвіл уряду Франції та викупив Le Creuset особисто. Після цього він зосередився на відновленні компанії, закрив розпорошені виробничі майданчики, сконцентрував випуск у Френуа-ле-Грані, скоротив витрати й інвестував в автоматизацію. Потужності зросли вдвічі, а виробництво перевищило 20 000 одиниць на день.
Компанія активно вийшла на ринки США та Азії, розширила асортимент завдяки кераміці й іншому кухонному приладдю, зберігши водночас чавунне виробництво у Франції. З початку 2000-х Le Creuset розвивалася без зовнішніх запозичень і перетворилася на глобальний бренд із річним виторгом понад $850 млн. Попри свій поважний вік, ван Зейдам і далі бере участь у щоденному управлінні бізнесом.
Тож, поява Пола ван Зейдама у списку Forbes означає, що кількість доларових мільярдерів у ПАР зросла до восьми. До цього кола належать Йоганн Руперт, Нікі Оппенгеймер, Коос Беккер, Патріс Мотсепе, Міхіл ле Ру, Крісто Візе та Янні Моутон. Руперт зберіг статус найбагатшої людини країни й другої в Африці після Аліко Данготе, а інші представники еліти зміцнили свої позиції у глобальному рейтингу.
Криза люксу
Продукція елітних брендів втрачає якість ще швидше, ніж масмаркет
Індустрія люксу, яка десятиліттями будувала свою репутацію на довговічності, майстерності та відчутті винятковості, дедалі частіше стикається з публічними звинуваченнями у зниженні якості. Соціальні мережі наповнюються відео, де дорогі речі ламаються або втрачають товарний вигляд майже одразу після купівлі, змушуючи покупців ставити під сумнів саму ідею “розкоші”.
Резонансною стала історія нью-йоркського манекенника та інфлюенсера Віздома Кея, який, витратив близько $18 000 на одяг італійського бренду Miu Miu і зіткнувся з тим, що частина речей “розсипалася” просто під час розпакування. У вірусних відео він показував, як відразу відпадають ґудзики й ламаються блискавки, і відкрито висловлював своє розчарування. Після заміни товару офіційним магазином ситуація повторилася. І це ще більше посилило хвилю критики.
Подібні історії ставалися і з іншими брендами. Американська покупчиня скаржилася на куртку Miu Miu за $2000, яку довелося віддати в ремонт після кількох носінь, а дизайнерка з Сіетла розповіла про культові черевики Maison Margiela, всередині підборів яких виявився порожній пластиковий каркас замість традиційної багатошарової шкіри. Усі ці випадки швидко поширилися в мережі й спровокували дискусію про те, чи відповідають сучасні ціни люксових брендів реальній якості.
Власники ж брендів заперечують системну проблему. У Prada Group, якій належить Miu Miu, заявили, що йдеться про поодинокі інциденти, а рівень повернень залишається одним із найнижчих у сегменті.
Втім, експерти з індустрії наголошують, що питання якості не є чимось новим. Журналістка й авторка книги про кризу люксу Дейна Томас ще у 2000-х писала про поступове здешевіння матеріалів і спрощення виробництва на тлі стабільного зростання цін.
За її словами, бренди дедалі більше концентрувалися на прибутковості, а не на продукті. Речі, які раніше виготовлялися як цілісні вироби, збирають з окремих деталей, ґудзики відпадають легше, а кольори втрачають насиченість. Зростання продажів було помірним, зате прибутки стрімко зростали, що й наштовхнуло на думку про зміну пріоритетів у галузі.
Схожої думки дотримується й спеціаліст зі шкіри Волкан Йилмаз, відомий у мережі як Tanner Leatherstein, який розбирає люксові сумки й аксесуари на камеру. Він зазначає, що старі моделі часто виготовлялися з використанням більш складних і витончених технологій і матеріалів, але такі методи повільні й погано масштабуються. Тож великі компанії, які працюють на глобальний попит, дедалі частіше обирають масові підходи, що неминуче впливає на результат.
Додатковим чинником суспільного невдоволення масовим люксом стали розслідування в Італії, які викрили використання субпідрядників і нелегальної праці в ланцюгах постачання відомих брендів. Через сповільнення світового ринку та різке підвищення цін вони справді шукали способи зменшити витрати, і це часто відбивалося на тканинах, фурнітурі й оздобленні. Повністю натуральні матеріали дедалі частіше замінюють сумішами з синтетикою і формально називають річ “вовняною” чи “шовковою”.
І у такій ситуації дедалі частіше як приклад “справжнього люксу” згадують марку Hermès, контроль над якою зберегла родина засновника. Бренд зробив ставку на обмежені обсяги, ручну працю та штучно утримуваний дефіцит свого продукту і таким чином зберігає свої позиції та авторитет.
Водночас зростає інтерес до брендів середнього сегменту, які пропонують і помірніші ціни, і стабільну якість, поступово відбираючи в люксу роль головного “творця цінності” в моді. Онлайн-обурення споживачів експерти називають сигналом тривоги для галузі. І якщо дорогі речі розпадаються швидше, ніж масмаркет, жодні маркетингові бюджети, які безперервно вливаються у бренди, не здатні переконати покупця у їхній винятковості, підсумовує CNN свій матеріал думкою Йилмаза.
Як мільярдери не платять податки
Яким чином супербагатіям вдається обходити податкові правила – відповідає ChatGPT
Питання, чому мільярдери сплачують значно менше податків, ніж представники середнього класу, давно викликає обурення і здивування. Статки найбагатших людей світу зростають на мільярди доларів щороку, але в окремі роки їхні податкові платежі виявляються мінімальними або взагалі дорівнюють нулю. І йдеться не про незаконні схеми, офшорні рахунки чи ухилення від податків. Механізм набагато простіший і повністю легальний, оскільки базується на самій логіці податкової системи.
Так підсумував знайдені дані чат-бот ChatGPT, відповідаючи на запит авторки матеріалу GoBankingRates.
Ключова відмінність полягає в тому, що податкове законодавство оподатковує доходи, а не багатство. Більшість людей отримують зарплату, яка одразу вважається доходом і підлягає оподаткуванню. Мільярдери ж переважно не живуть на зарплату. Їхній капітал зростає коштом здорожчання активів: акцій, бізнесів, нерухомості тощо. І таке зростання вартості не вважається доходом доти, доки актив не продано. А отже, і оподатковуватися воно не буде.
Саме на цьому і ґрунтується стратегія, яку фінансові експерти називають “Купи, Позич, Помри”. Спочатку багаті люди інвестують в активи, що стабільно дорожчають. Далі, замість того щоб продавати їх і платити податок на приріст капіталу, вони беруть кредити під заставу цих активів. Банки охоче видають такі позики, адже портфелі мільярдерів вважаються надійно забезпеченими. Гроші, отримані в борг, не є доходом і не обкладаються податком. Таким чином, можна жити коштом кредитів на десятки або сотні мільйонів доларів, формально не маючи оподатковуваного доходу.
Останній етап цієї моделі пов’язаний зі спадкуванням. Після смерті власника активи переходять до спадкоємців із так званим підвищенням базової вартості. Це означає, що податкові органи фактично обнуляють усі попередні нереалізовані прибутки. Діти або інші спадкоємці отримують активи за їхньою ринковою вартістю на момент успадкування і не сплачують податки за десятиліття зростання вартості.
Навіть коли мільярдери продають активи, вони сплачують податок на приріст капіталу, ставки якого значно нижчі за податок на доходи фізичних осіб. Зарплати можуть обкладатися податком за ставкою до 37%, тоді як довгострокові інвестиційні прибутки – максимум 20%. Саме це свого часу публічно визнав один із найвідоміших інвесторів світу Воррен Баффет, зазначивши, що він платить менший податок, ніж його власна секретарка.
Окрему роль відіграє нерухомість. Власники великих портфелів активно використовують амортизацію, яка дозволяє вказувати на знецінення будівель і показувати збитки на папері, навіть якщо об’єкти приносять реальний дохід і дорожчають. У поєднанні з операційними витратами, які “перекривають” ці доходи, це часто зводить оподатковуваний дохід до нуля.
Ще один спосіб – філантропія. Передавання акцій до власних благодійних фондів дає змогу уникнути податку на приріст капіталу і водночас отримати податкові пільги. Самі фонди розвиваються без податкового навантаження, а засновник зберігає вплив на розподіл коштів.
Важливим чинником є й місце проживання. Багато мільярдерів обирають території без податку на доходи, що дозволяє заощаджувати десятки мільйонів доларів щороку.
Загалом, найзаможніші американці в середньому сплачують лише кілька відсотків від реального приросту свого багатства, пише GoBankingRates, тоді як пересічні домогосподарства віддають значно більшу частку доходів державі. І це не зловживання і не прогалина, а просто наслідок наявних правил.
Ця система дає надбагатим можливість самостійно вирішувати, коли і чи взагалі отримувати оподатковуваний дохід. Для більшості найманих працівників такого вибору не існує. Саме тому люди з колосальними статками можуть платити менше податків, ніж учитель або медсестра, і це триватиме доти, доки не зміняться самі правила гри.
Відчути життя
Міленіали й зумери тікають на так звані аналогові острови, щоб повернути реальність свого життя
У світі, де цифрові технології відволікають, поляризують і дедалі активніше замінюють людину, дедалі більше людей шукають притулок на так званих аналогових островах. Цей рух, пише автор Fortune, об’єднує різні покоління – від тих, хто виріс до епохи інтернету, до міленіалів і зумерів, які з дитинства живуть у середовищі постійного онлайну. І усіх їх зближує бажання повернути у життя відчуття реальності, дотику і присутності.
Молодші покоління, попри необмежений доступ до інформації та розваг, дедалі частіше відчувають нестачу фізичного досвіду. Авторка книжки про втрати, спричинені інтернетом, Памела Пол пояснює це відчуттям нематеріальності повсякденного життя. За її словами, дедалі більше молодих людей починають усвідомлювати, як цифрова культура змінила їхню реальність, і намагаються відновити прості, низькотехнологічні практики, які раніше здавалися простою буденністю.
Одним із таких жестів стає повернення до рукописних листів і листівок. У часи миттєвих повідомлень паперова картка з написаними від руки словами перетворюється на символ уваги й наміру. Саме з цією ідеєю американка Меган Еванс створила спільноту Random Acts of Cardness, яка за десять років зібрала тисячі учасників. Для них листівка – це не архаїка, а спосіб сказати людині щось особисте, залишивши слід, який можна потримати в руках.
Аналогова ностальгія проявляється і в зовсім інших сферах. Попри стрімкий розвиток автопілотів і електромобілів, молоді водії свідомо обирають автомобілі з механічною коробкою передач. Для них це не просто технічна деталь, а спосіб бути повністю залученими у процес керування. Студенти з Кремнієвої долини, оточені Tesla, говорять про водіння “на механіці” як про досвід концентрації, де машина не пробачає помилок і змушує відчувати кожен рух.
Схожі мотиви стоять і за несподіваним відродженням вінілових платівок. Формат, який у середині 2000-х здавався приреченим, знову став популярним і демонструє стабільне зростання продажів. Молоді слухачі пояснюють свій вибір не лише “теплішим” звучанням, а й самим ритуалом: прослуховуванням альбому від початку до кінця, походом у крамницю платівок, розмовами з продавцями й іншими покупцями.
Для 24-річного Карсона Біспелса вініл став ще й своєрідним сховищем сімейної пам’яті. Платівки, які йому колись подарував батько, мають значення, яке неможливо відтворити стримінговим сервісом.
Його батько, колишній топменеджер QVC і засновник ретробренду Retroactv, Мартін Біспелс вважає, що минуле дає людям відчуття контролю й передбачуваності. Для старших поколінь це форма втечі від турбулентності, для молодших – спроба знайти опору у світі, де все змінюється надто швидко.
Та все ж повернення до аналогових практик не означає відмову від технологій. Швидше йдеться про пошук балансу, коли цифрові інструменти перестають бути єдиною формою взаємодії зі світом. В умовах, коли значна частина життя існує у вигляді даних, спогадів у хмарі та тимчасового контенту, зростає цінність речей і дій, які мають вагу, текстуру і час. Памела Пол каже, що історія повернення вінілової музики змушує її замислитися над можливим продовженням своєї книги. “Повернення до людяності взагалі, — каже вона, — може стати новою темою”.
Церква не стоятиме пустою
Як у Німеччині переосмислюють церковні будівлі, які спустіли через скорочення кількості вірян
У невеликому містечку Ґільдегауз неподалік німецько-нідерландського кордону остання меса в католицькій церкві святої Анни зібрала майже повну залу. Лунали хори, працював орган, але атмосфера була далекою від святкової. Наприкінці богослужіння парафіяни відкрили вівтар і дістали реліквії святого – обов’язковий елемент освяченого храму. Після цього будівля перестала бути церквою. Для місцевої громади це стало емоційним прощанням, яке, за словами священника Губертуса Ґольдбека, “торкнулося і серця, і очей”.
Подібні сцени дедалі частіше повторюються по всій Німеччині. Як пише DW, кількість практикуючих християн швидко скорочується, а разом із громадами країна втрачає й храми. Лише у 2024 році дві найбільші конфесії – католицька та протестантська – втратили понад мільйон вірян через вихід із церкви або смерть. Частка населення, що належить до них, за три десятиліття скоротилася з майже 69% до трохи більш як 45%. Як наслідок, сотні церков були закриті та перепрофільовані. З початку століття католицька церква вивела з релігійного користування понад 600 храмів, а протестантська – ще кілька сотень.
Доля цих будівель складається по-різному. В окремих випадках їх переймають зростаючі православні громади, особливо у великих містах, але це швидше виняток. Значну частину храмів продають, а деякі зносять. Водночас дедалі більше колишніх церков отримують нове життя. У місті Юліх між Кельном і Аахеном у стінах колишнього католицького храму святого Рохуса працює магазин велосипедів. У Веттрінгені старе абатство перетворили на “футбольну церкву”, у Клеве протестантський храм став боксерською залою. Колишні сакральні простори слугують пабами, бібліотеками, книжковими крамницями, а монастирі – готелями.
Через нестачу житла архітектори дедалі частіше переобладнують церкви під квартири. Такі проєкти з’явилися в Берліні, Ростоку, Трірі, Кельні та Вупперталі. Одним із перших масштабних прикладів став комплекс Lukas-K-Haus в Ессені. Протестантську церкву святого Луки, збудовану у 1961 році, закрили у 2008-му, а за кілька років перетворили на житловий будинок. У під’їзді й досі збереглися вітражі, а мешканці жартують, що живуть над колишнім вівтарем. На одному з поверхів працює фізіотерапевтична клініка, і пацієнти сприймають нове призначення будівлі як продовження християнської ідеї допомоги людям.
Втім, не всі сприймають ці зміни безболісно. Старожили навколишніх кварталів скаржаться на зникнення дзвонів і зупинку годинників на церковних вежах, які десятиліттями задавали ритм життя району.
Цим питанням займаються і церковні комісії, і дослідники. Під час вивчення закритої берлінської церкви святого Стефана мистецтвознавець Клаус-Мартін Бресґотт разом зі студентами-архітекторами спочатку спілкувався з мешканцями району, який потерпає від браку громадських просторів. Їхні відповіді показали, що будівля могла б стати центром спільноти, культури чи спорту, навіть якщо більше не виконує релігійну функцію.
Історія знає періоди, коли церкви втрачали своє значення і використовувалися зовсім утилітарно, зокрема як стайні під час наполеонівських війн, але вони вистояли. На думку Бресґотта, це аргумент на користь обережного підходу: не поспішати з остаточним закриттям, а шукати способи, як великі сакральні простори можуть знову служити суспільству.
Залаштунки еліт
Погляд всередину елітного сигарного клубу в Монако
У Монако, де розкіш давно стала частиною повсякденного ландшафту, у травні з’явився новий символ елітарного дозвілля – сигарний клуб із членським внеском близько £5000 (≈$6700) на рік, захований у самому серці казино Монте-Карло. Потрапити туди можна лише ліфтом з середини Monte Carlo Casino. Він підіймає до простору, що раніше слугував кабінетом Франсуа Блана – першого керівника Société des Bains de Mer, компанії, створеної у ХІХ столітті для перетворення скелястого середземноморського узбережжя на магніт для багатіїв Європи.
Цей задум більш ніж виправдав себе. Сьогодні SBM управляє готелями, пляжними клубами та десятками ресторанів, серед яких і легендарний Le Louis XV шеф-кухаря Алена Дюкасса. Новий сигарний клуб став логічним продовженням цієї екосистеми розкоші, орієнтованої на дуже вузьке коло клієнтів. Журналістка The Times Ніна Каплан отримала можливість відвідати цей закритий заклад. І ось що вона пише.
Monte-Carlo Cigar Club відкрився у партнерстві з преміальним брендом Dominique London і працює за суворим принципом рекомендацій. Кількість членів обмежена вісьмома десятками, а кожного нового кандидата мають підтримати щонайменше двоє чинних учасників. Уже сам вхід до клубу максимально стриманий і розташований навпроти дверей до зали Гарньє – розкішного концертного простору, збудованого наприкінці ХІХ століття архітектором Шарлем Гарньє. Утім, за цими дверима стриманість зникає.
Колишній офіс перетворили на дерев’яну анфіладу площею близько ста квадратних метрів із лаунж-зонами та великою кімнатою-сховищем для сигар. Центральний елемент – масивні двері заввишки три метри й вагою понад чверть тонни, які нагадують сейф. Усередині підтримується стабільний мікроклімат з високою вологістю і постійною температурою, адже навіть доба у сухому повітрі здатна зіпсувати дорогий тютюн. На підсвічених полицях зберігаються сотні різновидів сигар, включно з екземплярами, ціна яких сягає сотень євро за штуку.
Дизайн інтер’єру витриманий у відтінках зеленого й коричневого, що відсилають до процесу сушіння тютюну. М’які шкіряні крісла, кедрове дерево і тепле світло створюють атмосферу камерного клубу, де можна курити без обмежень. Це стало можливим завдяки надскладній системі фільтрації повітря, прихованій у підлозі та стелі, яка миттєво виводить дим, залишаючи лише легкий аромат дерева, шкіри та алкоголю.
За оніксовою барною стійкою зібрані напої, підібрані спеціально для поєднання з сигарами: витримані арманьяки, вишукані роми, лімітовані віскі та коньяки, створені у колабораціях із тютюновими брендами. Директор клубу, досвідчений поціновувач сигар, охоче пояснює відмінності між різними форматами й навчає гостей правильної техніки куріння, порівнюючи її з декантацією вина.
Кульмінацією простору, пише авторка, є тераса площею понад сто квадратних метрів із мармуровими столами, шкіряними кріслами й краєвидом на Середземне море. Тут поєднали класичні розкоші Монако як курортного міста і країни: сонце над блакитною водою, легкий приємний клімат і неспішний ритуал куріння сигари.
Як відбираємо історії: весь тиждень наша редакція з ранку до ночі читає світові медіа — від Азії до Америки. Ми відбираємо й пропонуємо редактору топрозповіді, які обговорює світ. Якщо історія справді вражає, вона потрапляє в добірку в адаптованій версії — зі зміненим заголовком, зрозумілим в Україні, а також коротким переказом історії з контекстом, який дозволить зрозуміти, про що йдеться. Важливо: ми не перекладаємо тексти, а переказуємо зміст. Якщо історія вас зацікавила — переходьте за посиланням на початку статті та купуйте її у авторів. Оригінальні історії набагато більші і цікавіші, ніж стислий переказ.