Projects
На початку літа на сільській ґрунтовій смузі приземлився радянський пропелерний літак, з якого вийшли двоє українських асів. Це 56-річний пілот, для якого раніше польоти були лише хобі, та 38-річний стрілець, – колишній автослюсар, який уперше сів на літак уже під час повномасштабної війни. А зараз вони виконують бойові вильоти. Їхнє завдання – знищувати безпілотники-розвідники й ударні дрони, що тероризують солдатів на фронті та цивільні міста.
За словами заступника командира 11-ї бригади армійської авіації полковника Миколи Лихацького, ця пара вже здійснила 300 бойових вильотів і збила майже половину зі 120 дронів, знищених підрозділом, пише The Wall Street Journal.
Головні цілі українського екіпажу – російські Орлани та Zala, що виконують розвідку, а також вибухові шахеди. Але й їхній Як-52 – теж ціль для Росії.
Читайте на LIGA.net свіжий випуск – 10 найкращих історій світу.
У стилі Другої світової
Українські пілоти, які збивають російські безпілотники у повітряних боях
Українські військові випробовують дедалі більш винахідливі способи протидії російським безпілотникам, пише WSJ. Одним з таких способів, зокрема, стало використання в повітряних боях старих радянських літаків, оснащених сучасними кулеметами. Військові експерти називають це одним із прикладів того, як ЗСУ вдалося поєднати стрілецьку зброю західного виробництва з нетрадиційними рішеннями, щоб зберегти вартісні ракети й комплекси ППО.
На початку літа на сільській ґрунтовій смузі приземлився радянський пропелерний літак, з якого вийшли двоє українських асів, пише автор. Це були 56-річний пілот, для якого раніше польоти були лише хобі, та 38-річний стрілець, колишній автослюсар, який уперше сів на літак уже під час повномасштабної війни. А зараз вони виконують бойові вильоти. Їхнє завдання – знищувати безпілотники-розвідники й ударні дрони, що тероризують солдатів на фронті та цивільні міста.
За словами заступника командира 11-ї бригади армійської авіації полковника Миколи Лихацького, ця пара вже здійснила близько 300 бойових вильотів і збила майже половину зі 120 дронів, знищених підрозділом.
І це стало можливим завдяки адаптації навчальних літаків Як-52, здатних розганятися до понад 290 км на годину і переслідувати російські апарати.
Україна має сучасні системи ППО – від Patriot-ів до винищувачів F-16, що використовуються і проти крилатих ракет, і проти безпілотників. Але разом із цим армія активно впроваджує й дешевші методи протидії. Це й сітки для перехоплення, і глушіння сигналів системами РЕБ, і кулемети на пікапах для ураження Shahed-ів. Іноді використовуються навіть старі радянські ракети, їх запускають з імпровізованих установок, зібраних з контейнерів.
Пілоти та стрільці 11-ї бригади працюють майже так само, як і їхні попередники понад століття тому, коли під час світових війн винищувачі атакували ворожу авіацію в ближньому бою. Льотчики завжди у постійній готовності, а на бортах малюють силуети збитих дронів – майже як у часи Другої світової. Один з їхніх літаків уже знищено ракетним ударом, але підрозділ отримав інший.
Основні цілі – російські Орлани та Zala, що виконують розвідку, а також вибухові Shahed-и. Орлани нагадують маленькі літаки, Zala схожі на повітряного змія, а трикутний силует Shahed-а став одним із вбивчих “символів” цієї війни. Швидкість нереактивних російських безпілотників не перевищує 185 км, і це дає перевагу українським Як-52. За даними Лихацького, саме такі літаки й гелікоптери забезпечують близько 10–12% усіх щоденних перехоплень дронів.
Утім, ескадрилья теж потрапляє під удар. Росія посилює ППО й удосконалює свої безпілотники, встановлюючи камери для виявлення літаків. Українські екіпажі змушені літати вдень, орієнтуючись лише на підказки з землі. А кабіни старих літаків настільки холодні взимку, що пілоти вдягають хутряні шоломи й теплі куртки.
Пілот з позивним Маестро та стрілець Ніндзя розповідають, як іноді доводиться наближатися на відстань менше сотні метрів, щоб відкрити вогонь. Ніндзя каже, що це ніби стріляти з рушниці, сидячи верхи на коні. Він випробував різні зразки зброї й зараз надає перевагу німецькій автоматичній гвинтівці Haenel MK55.
Іноді літаки підходять настільки близько, що можуть зачепити крилом безпілотник і збити його з курсу. Таку тактику ще в Другій світовій використовували британці проти німецьких снарядів Фау-1. Але й ризик великий теж: торік Маестро з Ніндзею ледь уникли ураження ракетою ППО й були змушені піти в різкий маневр.
У липні під час ракетного удару, на жаль, загинув командир ескадрильї Костянтин Оборін. Однак, навіть попри втрати й постійну небезпеку, унікальний український підрозділ продовжує вилітати на завдання, підсумовує автор.
Свідома сліпота
Документальні фільми про чеченські війни, під час яких росіяни “жили своє нормальне життя”. І Україна
Більш ніж через три роки після початку великого вторгнення Росії в Україну у Венеції прозвучало нагадування про іншу війну, що залишила глибокий слід у пострадянській історії. У програмі “Venice Days” Венеційського кінофестивалю організатори презентували дві картини, які досліджують чеченські конфлікти 1990-х та 2000-х і проводять паралелі з нинішньою агресією Москви проти України.
Фільм “Memory” (“Пам’ять”) режисерки Владлени Санду відкрив секцію. Це своєрідна гібридна документальна робота, у якій поетичні образи поєднуються з особистими спогадами. Авторка намагається впоратися з травмою дитинства, коли у 1990-х пережила першу війну в Чечні. Вона народилася у Криму, але потім родина переїхала в Грозний, що невдовзі по тому став мішенню для російських військ. Бомбардування вщент зруйнували столицю, забрали життя, за різними оцінками, до 100 000 цивільних і змусили ще пів мільйона людей покинути домівки. У 1998 році Санду виїхала з Грозного, але через два десятиліття вирішила повернутися, щоб таємно зафіксувати пам’ять і розповісти правду.
Інша стрічка – “Short Summer” (“Коротке літо”) Насті Коркії – переносить глядача в атмосферу Другої чеченської війни. Це, пише автор Variety, на диво ніжна історія дорослішання восьмирічної дівчинки, яка проводить канікули у бабусі й дідуся, чий шлюб розпадається. Сюжет може здатися побутовим, але на тлі родинних переживань звучить відгомін війни. Власне, самі бойові дії лишаються поза кадром, однак їхній вплив на цивільне життя далеко від фронту невідворотний.
У своїй роботі Коркія розповідає про дитинство в Москві: війна здавалася далекою, люди удавали, що її немає. Воєнні злочини Кремль теж називав “спецоперацією”, а суспільство свідомо відвертало погляд. “Ми жили нормальним життям, поки поряд панував терор”, – каже режисерка. Та, за її словами, навіть якщо суспільство ігнорує війну, вона нікуди не зникає, а лише вкорінюється і з часом впливає на всіх.
А для Санду підготовка до знімання “Memory” й дослідження чеченської теми у сучасній Росії стали майже справою професійної честі. Коли вона повернулася, щоб знімати фільм, то була змушена подавати до російських і чеченських культурних відомств фальшивий сценарій, – нібито про свого дідуся, героя Другої світової. Насправді ж команда таємно знімала історію про воєнні злочини РФ. Навіть більшість членів знімальної групи не знали справжньої теми, щоб уникнути ризику.
Клімат для документальної роботи в Росії залишається небезпечним. Коркія ще у 2021-му виїхала у Європу на навчання за магістерською програмою DocNomads. Після вторгнення РФ в Україну вона визнала, що не бачить майбутнього для себе у власній країні. Санду ж у лютому 2022-го вийшла з плакатом “Ні війні” на Пушкінську площу в Москві, де її заарештували. Усвідомивши, що, як українка, вона стане легкою мішенню, режисерка залишила Росію вже за два тижні.
Тепер вона мешкає в Амстердамі. І зізнається: її історія – це історія двох окупованих батьківщин, Криму й Чечні. Проте саме це дає їй силу працювати далі. “Я не маю права мовчати. Я – свідок, який знає правду про те, як усе було”, – наголошує Санду.
Хоча роботи режисерок і відрізняються, їх об’єднує головне – вони демонструють, як РФ використовує одні й ті самі механізми насильства та придушення протестів. Те, що було в Чечні, нині відтворюється в Україні. “Найважливіше – не протестувати, бо державна машина тебе знищить”, – каже Коркія, нагадуючи, що саме так було в Росії два десятиліття тому, і те ж відбувається зараз з політичними активістами.
Запрошення до вторгнення
Венесуельці, які виступають проти режиму Мадуро, просять США розпочати вторгнення в їхню країну
У Венесуелі зростають сподівання опозиції, що військове посилення США у Карибському морі може призвести до падіння режиму Ніколаса Мадуро. Як пише The Telegraph, адміністрація Дональда Трампа оголосила про масштабну морську операцію проти наркокартелів. Однак, риторика Білого дому й масштаб розгортання військ також породили чутки про можливе вторгнення.
Вашингтон заявляє, що метою є боротьба з наркоділками, зокрема з угрупованням “Картель Сонць”, яке, за даними США, складається з високопоставлених венесуельських чиновників. Його визнано також і терористичною організацією. А Державний департамент подвоїв винагороду за інформацію, що може призвести до арешту президента Мадуро. Зараз вона сягає $50 млн.
“Він один з найбільших наркоторговців у світі та є загрозою для нашої національної безпеки”, – заявляла американська генпрокурорка Пем Бонді.
Наразі у Карибському регіоні зосереджено сім військових кораблів, також є атомний підводний човен – загалом близько 4500 військових, серед яких 2200 морпіхів, навчених для десантних операцій. Це найбільша присутність США у Карибському басейні з часу операції проти Мануеля Нор’єги у Панамі у 1989 році.
Один із високопосадовців адміністрації Трампа сказав журналістам: “Це на 105% про наркотероризм, і якщо Мадуро більше не буде при владі – ніхто не засмутиться”. Інший чиновник назвав ситуацію “Нор’єга-2” і додав: “Президент попросив варіанти, і зрештою рішення буде його. Але Мадуро вже має боятися”.
Для багатьох венесуельців перспектива інтервенції виглядає привабливою. Журналіст Меланіо Ескобар, який мешкає у США, заявив: “Я підтримаю будь-які дії, що звільнять мою країну від наркодиктатури”. Він уважно стежить за пересуванням американських кораблів і вважає, що армія США може завдати удару спочатку по структурах наркокартелів на території Венесуели. На його думку, розміщення флоту й безпрецедентна винагорода за голову Мадуро можуть викликати розкол у військовому командуванні, що зрештою призведе до арешту диктатора.
Опозиційний політик Едмундо Гонсалес, якого чимало венесуельців вважають переможцем суперечливих виборів 2024 року, також припускає, що військова загроза змусить армію зрадити Мадуро. “Солдати вірні доти, доки це їм вигідно”, – сказав він у відеозверненні, порівнявши нинішню ситуацію з падінням режиму Саддама Хусейна. Інші журналісти, як-от Гільєрмо Фаріт Паділья, також проводять паралелі, нагадуючи кадри останніх днів іракського диктатора.
Утім, не всі вірять у рішучість Вашингтона. “Я хотів би це побачити, але впевненості немає”, – каже венесуелець Джексон Фернандес, який переїхав до Колумбії.
А США тим часом залучають підтримку регіональних партнерів. Аргентина, Еквадор і Парагвай теж визнали “Картель Сонць” терористичною організацією, а Тринідад і Тобаго, що лише за 11 миль від узбережжя Венесуели, висловили підтримку американській операції. Мадуро відповів мобілізацією 15 000 військових на кордоні з Колумбією та закликом до цивільної міліції готуватися відбивати напад. У листі до генсека ООН він назвав дії США “загрозою стабільності всього регіону”.
Колись Венесуела була однією з найбагатших держав Латинської Америки завдяки найбільшим у світі запасам нафти, нагадує автор. Але за правління Уго Чавеса, а згодом Ніколаса Мадуро країна впала в економічну яму.
Гіперінфляція, дефіцит їжі й ліків, безробіття й масова міграція призвели до того, що мільйони венесуельців залишили батьківщину. Британський уряд, наприклад, у своїх рекомендаціях прямо застерігає мандрівників через рівень насильницької злочинності у Венесуелі. А журналісти, які працювали в країні, розповідають про вилучення обладнання й документів озброєними загонами.
14-річні матері
Через сплеск підліткових вагітностей у глибоко католицьких Філіппінах посилюються гарячі дискусії щодо сексуальної освіти
На околиці Маніли, у густонаселеному районі Басеко, 14-річна Клара чекає на дитину. Навіть крізь вільну чорну футболку помітно округлий живіт. Якби у її школі вивчали основи статевого виховання, вона, можливо, уникнула б ранньої вагітності.
Клара, пишуть автори CNN, – лише одна з дедалі більшої кількості дівчат віком 10-14 років, які стають матерями ще у підлітковому віці. Це явище, що стрімко поширюється, загострило дискусію між політиками, лікарями й церковними діячами у країні, де католицька церква має величезний вплив.
Багато юних філіппінок зізнаються: у школі або зовсім не мали уроків про секс, або ж отримували інформацію уривками. Їм часто розповідали про контрацептиви, але із застереженням “не користуватися”. Лікарка Ейлін Марі Рубіо з лікарні імені Хосе Фабелли у Манілі зазначає, що більшість підлітків узагалі не розуміють, як і чому починається вагітність, і не мають знань про згоду або межі насильства.
За даними уряду, за останні чотири роки кількість вагітних дівчат 14 років і молодше зросла на 38%. Ще у 2022 році в парламенті Філіппін з’явився законопроєкт про запобігання підлітковим вагітностям. Документ мав стандартизувати всеохопне статеве виховання в школах і полегшити доступ до медичних послуг. Але його просування наштовхнулося на потужний спротив церкви та консервативних груп.
Католицька церква вважає допустимим лише статеве життя у шлюбі й відкидає використання штучних контрацептивів. Аборт у країні повністю заборонений, навіть у випадках зґвалтування чи інцесту. Проти законопроєкту виступила також коаліція Project Dalisay (“Проєкт Чистота”), яку підтримали й американські антиабортні організації. Вони твердять, що всеохопне статеве виховання нібито “нормалізує сексуальні дискусії” та “заплутує гендерні ролі”.
Авторка законопроєкту сенаторка Ріса Хонтіверос наголошує: “Подобається нам це чи ні, але частина підлітків уже веде статеве життя. Ми повинні дати їм знання, аби вони могли захистити себе”. Через серйозний тиск із боку церковних груп текст закону вже переписували кілька разів. З нього прибрали згадку про “міжнародні стандарти”, а також будь-які посилання на аборти й контрацепцію. Востаннє документ було перереєстровано лише минулого місяця.
У цей час десятки дівчат залишають школу через вагітність. Так, 15-річна Джуд залишила навчання на восьмому місяці вагітності й переїхала до сім’ї свого 21-річного партнера. Волонтери з громадських організацій намагаються підтримати таких матерів: забезпечують контрацептивами, допомагають повернутися до навчання та проводять просвітницькі зустрічі у бідних районах.
За словами експертів, вагітність до 16 років утричі небезпечніша для життя дівчини, ніж у старшому віці. У матерів підліткового віку частіше трапляються важкі ускладнення під час пологів, а їхні діти ризикують народитися з низькою вагою або серйозними хворобами. Представниця організації Likhaan Джуніс Мелгар каже: “Юні дівчата фізично й психологічно не готові виносити дитину, але через суспільний осуд вони уникають медичної допомоги”.
Волонтери відвідують найбідніші квартали, роздають брошури для батьків і комплекти для безпечного сексу, розмовляють з підлітками про стосунки. Проте для багатьох дівчат ця допомога запізніла. 14-річна Клара зізнається, що хоче повернутися до школи, але соромиться. Вона ще не проходила жодного медичного огляду й боїться майбутніх пологів, про які чула лише як про “болісний” досвід.
Утім, вона сподівається, що її дитина матиме більше шансів на краще життя.
Фінальний удар по Кубі
Через туристичні обмеження США Куба опинилася на порозі остаточного краху
Куба, яка ще донедавна приваблювала туристів з усього світу, опинилася у ще глибшій кризі, ніж завжди. За п’ять років після пандемії ковіду острів так і не оговтався: інфляція зростає, інфраструктура занепадає, а нові обмеження Вашингтона підривають останні надії Гавани на відновлення туристичного потоку.
Готель Torre K-23 у Гавані, – найвища будівля на острові, зведений іспанською групою Iberostar, – мав стати символом оновленого туризму. Але потрапив до “чорного списку” об’єктів, відвідувати які громадянам США заборонено. Як і інші на Кубі, він напівпорожній: у 2024 році завантаженість не перевищила 30%.
Загалом, американцям і раніше було заборонено відвідувати острів з метою туризму, – лише в освітніх чи спортивних цілях. Тепер контроль посилено: навіть фінансові транзакції з компаніями, пов’язаними з урядом Куби, можуть каратися. Це фактично відрізало туристичний сектор від найбільшого потенційного ринку. Вашингтон пояснює обмеження тим, що більшість бізнесів на Кубі контролює військове об’єднання GAESA, через яке держава утримує монополію в економіці. За деякими оцінками, GAESA взагалі акумулює до 80% доходів країни.
Залежність Куби від туризму має давню історію. Ще після розпаду СРСР і кризи 1990-х Фідель Кастро відкрив двері для західних мандрівників, і це стало рятівним колом для економіки. Та запроваджена тоді система подвійної валюти призвела до поглиблення соціальної нерівності: ті, хто працював у туризмі, отримували долари, решта громадян – знецінені місцеві песо. А деякі готелі взагалі були закриті для самих кубинців, що породило феномен “туристичного апартеїду”.
Пандемія COVID-19 завдала нищівного удару. Відтоді ситуація лише погіршилася. У 2021 році уряд скасував подвійну валюту й це спричинило стрибок інфляції. Якщо раніше долар коштував 25 песо, то нині близько 390. Найпростіші продукти стали недоступними для більшості населення: пів кіло рису коштує понад 300 песо, ціни на м’ясо зросли у десятки разів. Система продуктових карток, що колись гарантувала мінімальний набір продуктів, фактично зникла.
Паралельно руйнується й інфраструктура.
Кубинці й так звикли до постійних відключень електроенергії, але минулої осені вся країна залишилася взагалі без світла на кілька днів під час урагану Оскар. Мешканці навіть не отримали попереджень через тотальний блекаут. І такі збої роблять острів ще менш привабливим для іноземців.
Та попри все це, влада вперто продовжує вкладати ресурси у нові готелі. У 2024 році близько 40% державних інвестицій пішло саме в туризм. Але результати невтішні: за перші п’ять місяців 2025 року кількість відвідувачів зменшилася на 27% у порівнянні з минулим роком і на 62% порівняно з 2019-м.
Ситуацію також ускладнює масова еміграція. З 2022 року країну залишило від 10% до 25% населення. Демографи оцінюють, що замість понад 11 мільйонів на острові нині мешкає лише близько 8,5 мільйона людей. І найчастіше виїжджає молодь, яка не бачить майбутнього на батьківщині. Це робить Кубу з однією з “найстаріших” країн у Карибському регіоні й ще більше посилює економічну кризу.
Уряд у Гавані покладає провину на американські санкції, тоді як у Вашингтоні наполягають: головна причина – авторитарний режим. Водночас на вулицях Гавани все гучніше лунають слова про занепад. Поки туристи ще мають доступ до делікатесів у готелях, пересічні кубинці стоять у довгих чергах за рисом і квасолею.
Острів, що десятиліттями спирався на іноземних мандрівників, втратив рівновагу. І сьогодні кубинці, виснажені злиднями й безнадією, кажуть про своє майбутнє з небаченим раніше відчаєм, підсумовує авторка Independent.
Фестивалі під час чуми
Як нескінченне московське “свято життя” відвертає
увагу росіян від війни
Цього літа російська столиця перетворилася на величезний майданчик для розваг, пише NYT. У міських парках облаштували басейни з хвилями для серфінгу, на бульварах грають у крокет і петанк, у чотирнадцяти театрах просто неба показують оперу й циркові номери. Усе безоплатно – від сонцезахисного крему до дощовиків. Це фестиваль “Літо в Москві”, що став яскравим символом мільярдних витрат влади на створення атмосфери безтурботного свята у столиці, попри війну в Україні.
У центрі Москви вже важко не натрапити на черговий ярмарок з товарами “вироблено в Росії”. Поруч із Червоною площею виросли пальми, оливи й бамбук – зі штучним водоспадом. Влада заявила, що висадила 53 мільйони квітів. У соцмережах москвичі описують оновлене місто як “безпечне, стильне і квітуче”.
Російська влада намагається відвернути увагу мешканців мегаполіса від фронту. За словами дослідниці Ніни Хрущової, праонуки колишнього керівника СРСР Микити Хрущова, “ігнорувати це неможливо, мусиш брати участь у всьому”. Тим більше, що десятиліття інвестицій перетворили місто з 13-ма мільйонами мешканців на одну з найсучасніших світових столиць. Опитування Левада-центру показують: у липні 57% росіян були задоволені життям. А це найвищий показник з 1993 року.
І справді, Москва змінилася. За останнє десятиліття метро подовжили на майже 160 км, цього року обіцяють ще кілька станцій. Вулиці сяють різноколірними ліхтарями. Окрім Кремля – його затемнюють через страх перед українськими дронами. Європейських туристів замінили гості з Китаю, Близького Сходу й Південної Азії. У ресторанах панує жвавий рух, у торгових центрах не бракує дорогих товарів попри санкції. Російські бренди підхопили нішу, залишену західними компаніями.
Навіть робота держустанов переформатувалася: вони мають зручні лаунж-зони, де у разі очікування понад 15 хвилин відвідувачам пропонують безплатну каву. А якщо чиновник не був ввічливим, то клієнт може поставити йому оцінку прямо на екрані. Багато послуг перевели онлайн, продукти доставляють за хвилини.
Проте така “гармонія” не може тривати нескінченно. Бюджет, що фінансує “свято життя”, скорочується, а радикальні прихильники війни все більше обурюються “байдужістю москвичів”. Літо 2025 може стати переломним, вважає Хрущова.
Про війну нагадують лише вербувальні центри в метро й реклама контрактів на службу з виплатами до $65 000. Пропагандист Володимир Соловйов обурювався в ефірі: “Хіба йде війна? У великому місті можна нічого не помічати”. І деякі москвичі також відчувають дисонанс. Навіть економіст Михайло Бочаров, який підтримує війну, каже: “У Донецьку немає води, а тут нескінченне свято. Це шизофренія”.
Та офіційний наратив звучить інакше: “Треба заспокоїти людей, показати, що все добре”, пояснює гід Олександр Усольцев. На виставці біля Кремля відвідувачам показують фото “занепалого” нью-йоркського метрополітену й сяйливу московську підземку, де оплатити проїзд можна за допомогою розпізнавання обличчя.
Але навіть така “вітрина” не показує життя всієї країни. Військові витрати розкручують інфляцію, Центробанк підвищує ставки, а резервний фонд може спорожніти вже за два роки. Далеко від Москви мільйони росіян живуть у злиднях. Та це не особливо турбує містян, пише автор, і цитує Ольгу, корінну москвичку, яка каже: “Багато друзів виїхали, але я щаслива жити у такій красивій і зручній Москві”.
Наслідки тролінгу
Дивна історія про невпинне кепкування каліфорнійського губернатора Ґевіна Ньюсома з президента Дональда Трампа
Губернатор Каліфорнії Ґевін Ньюсом посилив свої медіаатаки на Дональда Трампа і його найбільш відданих прихильників, використовуючи їхню ж зброю – стилізовану агресивну риторику й іронічні дописи в соцмережах. Політологи вважають, що така тактика може допомогти йому зміцнити позиції серед демократів. Проте ефективність такого підходу залишається під питанням.
Минулого тижня пресслужба Ньюсома в офіційному акаунті на X (колишній Twitter) відреагувала на спробу техаських республіканців змінити виборчі округи штату на користь своєї партії. Пост був написаний у стилі Трампа – великими літерами, з прямими натяками на “історичні мапи”, що нібито допоможуть демократам повернути Палату представників і “закінчити президентство Трампа”.
Згодом губернаторська команда поширила фото Ньюсома, зроблене у січні в аеропорту Лос-Анджелеса, де губернатор вказує пальцем на самого Трампа. Це фото висміює аналогічний кадр, де президент наставляє палець на Путіна. “МАЛЕНЬКІ РУЧКИ (тобто, Трамп. – Ред.) КОПІЮЮТЬ МЕНЕ – АЛЕ БЕЗ СИЛИ І БЕЗ СТИЛЮ. ТОТАЛЬНИЙ БЕТА!”, – йшлося у дописі, підписаному ініціалами Ньюсома.
Команда Ньюсома також глузувала з довгих тирад Трампа у його соцмережі Truth Social і з редагованих або створених за допомогою ШІ зображень, що публікують його прихильники. Дісталося й віцепрезиденту Джей Ді Венсу: губернатор Каліфорнії поширив відео, де Венс безглуздо біжить кудись у Діснейленді, і додав іронічний коментар: “Go get ’em JD!” (Уперед, Джей Ді!).
Консерватори й прибічники MAGA обурилися. Ведучий Fox News Трейс Ґаллахер назвав поведінку Ньюсома “дитячою”, інші медійні постаті кепкували з нього як із “чоловіка-бети”. Сам губернатор натомість пояснює: його мета – показати абсурдність того, що трампівські випади сприймаються як норма, без критики.
Політологи бачать у цьому спробу продемонструвати виборцям Демократичної партії, що їхня сила здатна діяти в стилі Трампа, пише HuffPost. Професор Стівен Балла з Університету Джорджа Вашингтона вважає, що Ньюсом застосовує “дзеркальну” тактику, бо це подобається прогресивному електорату й може допомогти у внутрішніх партійних перегонах. На його думку, саме ліве крило Демпартії є головною цільовою аудиторією цих постів.
Табіта Бонілья з Північно-Західного університету додає: демократи дедалі яскравіше усвідомлюють, що “політика, як завжди” не працює. За її словами, Ньюсом намагається здобути роль нового лідера, а іронічний стиль допомагає привернути увагу. Тож це спосіб показати, що губернатор може грати на полі Трампа. Інший експерт, Джейкоб Нейгейзел з Університету Баффало, переконаний, що такий підхід відповідає настроям частини рядових демократів, які вимагають від партійних лідерів “зняти білі рукавички” й жорсткіше боротися з Трампом.
Серед виборців лівого спектра кпини Ньюсома справді викликають захоплення. Багато хто хоче бачити, як демократи атакують Трампа його ж методами. Стівен Балла зазначає, що це схоже на те, як трампівські меседжі подобаються виборцям руху MAGA. Помірковані ж виборці Америки частіше, навпаки, розчаровані таким стилем, але їхній вплив на партійні праймеріз стає все слабшим.
А от чи допоможе це демократам загалом – вже інше питання. Бонілья сумнівається, що така тактика поверне довіру виборців: з часом вона може втратити ефект, адже зводиться просто до насмішок, не пропонуючи альтернативи. Балла ж вважає, що атаки Ньюсома тісно пов’язані з його політичними амбіціями, зокрема чутками про балотування у президенти у 2028 році. І хоча вдалий результат на праймеріз ця стратегія може забезпечити, далі виникає ризик: надто тісна прив’язаність до образу анти-Трампа може стати проблемою на загальних виборах, особливо якщо республіканці виставлять іншого кандидата з іншими підходами.
Та попри всі прогнози щодо довгострокового ефекту, експерти впевнені: своїм стилем Ньюсом зачіпає Трампа особисто. “Якщо його зачіпав навіть невдалий портрет, то такі напади точно б’ють по самолюбству”, – каже Нейгейзел.
І реакція прихильників Трампа лише підтверджує, що удари доходять до цілі.
Літаки, поїзди та коні
Як пересувається по світу лідер Північної Кореї
Лідер Північної Кореї Кім Чен Ин їздив до Китаю на своєму відомому зеленому броньованому потязі. Цей транспорт уже давно став своєрідним символом династичної влади його сім’ї, пише Associated Press. Цього разу Кім приїжджав до Пекіна на запрошення Сі Цзіньпіна для участі у саміті ШОС і масштабному військовому параді з нагоди 80-річчя закінчення Другої світової війни. На трибуні на площі Тяньаньмень він стояв поруч із керівниками Китаю й Росії, створюючи картинку максимальної “солідарності часів Холодної війни”.
Державні медіа Північної Кореї поширювали фото Кіма у вагоні, оздобленому дерев’яними панелями й зі шкіряними кріслами, де він усміхнено розмовляв з міністеркою закордонних справ Цой Сон Хі. На іншому знімку він курив сигарету біля вагона з державним гербом – сцена, що нагадала його подорож до В’єтнаму у 2019 році на саміт з Дональдом Трампом. Тоді поряд з лідером стояла його сестра Кім Йо Чжон, тримаючи в руках кришталеву попільничку.
Бронепоїзд, що рухається зі швидкістю не більше 60 км/год, дістався Кімові у спадок від батька Кім Чен Іра, який дуже боявся перельотів. Той мандрував майже всюди, у всі закордонні візити (переважно до Китаю), саме потягом. І у 2011-му він помер від серцевого нападу, як повідомляли медіа КНДР, саме під час такої поїздки.
Щодо того, якою є поїздка на такому потязі, – то російський чиновник Костянтин Пуліковський, який супроводжував Кім Чен Іра під час його поїздки до Москви, згадував про лобстерів, шашлик і французьке вино, що подавали пасажирам. Для безпеки протягом усього маршруту рухалося одразу три літерні поїзди: перший перевіряв шлях, другий віз самого лідера, третій їхав позаду з охороною.
Однак Кім Чен Ин частіше за батька користується літаками. Його борт “Чамме-1” – це перероблений радянський Іл-62 з дальністю польоту до 9200 км і місткістю близько 200 пасажирів. Цей літак небезпечний для далеких рейсів, тому на перший саміт із Трампом у Сінгапурі Кім летів позиченим китайським літаком. А на переговори в Ханої у 2019-му знову вирушив потягом. Дорога зайняла дві з половиною доби. У 2018-му Кім уперше після діда, Кім Ір Сена, здійснив закордонний політ власним літаком. Тоді він літав до китайського Даляня на зустріч із Сі Цзіньпіном.
Окрім бронепоїзда й літака, у Кіма також є цілий парк розкішних авто. На зустріч з Путіним на Далекому Сході у 2023 році він приїжджав на Maybach, який везли з КНДР до Росії у спеціальному вагоні. Ще раніше, у Владивостоці, на нього чекали одразу два лімузини – Mercedes-Maybach S600 Pullman Guard і Maybach S62. Саме на Pullman Guard він їздив у Сінгапурі й Ханої під час зустрічей з Трампом. А у 2024 році Путін подарував Кіму російський броньований лімузин Aurus Senat.
Особливу роль у пропаганді КНДР відіграють і білі коні.
Образи Кіма і членів його родини верхи на конях регулярно з’являються у державних медіа. У 2019-му його показували на білому коні на священній горі Пекту, після зриву переговорів з Трампом у Ханої. У 2023 році, коли Кім разом з дочкою дивився військовий парад із кавалерією, північнокорейське телебачення назвало одного з коней “найулюбленішою” твариною дівчинки, яку південнокорейська розвідка розглядає як можливу спадкоємицю влади.
Бізнес-хардкор
Погляд зсередини на корпоративну культуру Amazon
Компанія Amazon переживає радикальне перезавантаження корпоративної культури. Гендиректор Енді Джессі, який чотири роки тому змінив на посаді засновника компанії Джеффа Безоса, узявся повернути компанії “стартаповий” дух дисципліни й економії, що колись зробив її однією з найуспішніших у світі.
За останній рік Amazon скоротив рівні менеджменту, збільшивши співвідношення працівників до керівників на 15%. Запроваджено суворий контроль витрат, аж до моніторингу використання службових телефонів. Більшість працівників повернули до офісів на п’ять днів на тиждень. Компанія відкрила спеціальну “скриньку бюрократії”, куди працівники надсилають пропозиції зі скасування непотрібних правил. За даними Amazon, це вже дозволило запровадити сотні змін.
Мета Джессі – відновити атмосферу драйву, яку Безос називав “постійний перший день”. “Ми хочемо працювати як найбільший стартап у світі. Це складно, але можливо”, – пояснював СЕО на одній з внутрішніх зустрічей. І результати вже відчутні: за рік акції зросли більш ніж на 30%, а прибуток на одного співробітника у 2024-му сягнув $44 100, що вп’ятеро перевищує показники 2022 року.
Пандемія і рекордна хвиля найму призвели до розростання паперової роботи й падіння продуктивності, розповідає Business Insider. Нові працівники не завжди переймали фірмові принципи Amazon, зокрема традицію писати деталізовані нотатки замість презентацій. Джессі вирішив виправити ситуацію: до літа 2024 року компанія звільнила близько 30 000 людей, скоротила проєкти й витрати, вийшла з кризи та знову перевищила капіталізацію у $2 трлн.
Культура економії стала ключовою темою. Внутрішні листи та зустрічі керівництва наголошують: кращі лідери роблять більше, витрачаючи менше.
Amazon навіть змінила систему оплати праці: тепер високі показники продуктивності напряму впливають на підвищення зарплати. І нещодавно оцінка дотримання “Принципів лідерства” компанії вперше стала частиною щорічних рев’ю, визначаючи і зарплати, і просування по службі.
Разом з цим такі зміни стали причиною хвилі скарг. Менеджери середньої ланки отримали більші команди й більше бюрократії. Але деякі рішення ухвалюються вузьким колом топів, а керівники дізнаються про них узагалі з преси.
Працівники також нарікають, що жорстка економія перетворюється на мікроменеджмент: від вимоги деталізувати витрати на кожен бізнес-ланч до звітів про те, як часто для роботи використовується телефон.
Додаткової напруги додає і штучний інтелект.
Amazon інтегрує ШІ у всі напрями роботи, а команди змушені демонструвати проєкти, розроблені з використанням новітніх інструментів, і це вже викликало “ШІ-втому”. Джессі разом з тим попереджає: ефективність від автоматизації неминуче призведе до зменшення кількості офісних працівників. І це лише посилює відчуття нестабільності серед рядових співробітників.
Однак його стиль не лише суворий. Колишні менеджери згадують, що Джессі приділяє час і особистому спілкуванню, це дещо мотивує команду. Водночас він відрізняється від Безоса фокусом на кількох напрямках, що приносять найбільший прибуток. Зараз це хмарні обчислення і реклама. Саме під його керівництвом у сервісі Prime Video з’явилася реклама, а інвестиції у дата-центри зросли.
Попри це, рекрутерам усе складніше залучати топфахівців до компанії. Жорстка політика повернення в офіс і нестандартна система оплати праці й винагород виглядають менш привабливо на тлі конкурентів, які пропонують зрозуміліші пакети. Тож, кандидати дедалі частіше відмовляються від пропозицій саме через ці фактори. Один із рекрутерів навіть зазначив: “Ми програємо в битві за таланти”.
Нова королева моди
Хлоя Маль: офіційно – наступниця Анни Вінтур на посаді головної редакторки Vogue
У світі моди й медіа готуються до однієї з найбільш очікуваних змін. Анна Вінтур, яка майже чотири десятиліття визначала і провадила політику найвідомішого модного видання Vogue American, визначилася з наступницею.
Керувати щоденною роботою журналу відтепер почне головна редакторка сайту Vogue.com Хлоя Маль, донька акторки Кендіс Берген і режисера Луї Маля. Її призначення буде затверджене офіційно вже найближчим часом.
Анна Вінтур рідко робить ризиковані кроки. За час її “правління” формула Vogue майже не змінювалася, а редакційні керівники підбиралися так, щоб їхнє бачення не виходило за межі бачення самої головної редакторки. Цей принцип проявився і цього разу: Маль стала для Вінтур найбільш передбачуваним і зручним вибором.
Серед претендентів також були Сара Мунвес із W magazine – давня протеже Вінтур, і Ніколь Фелпс, яка керує Vogue Runway та Vogue Business. Мунвес вважали однозначною “спадкоємицею”, однак її повернення у Vogue потребувало складних домовленостей і відмови від її частки у W magazine. Фелпс розглядали як менш імовірну кандидатуру, але вона стане для Маль важливою опорою. Єдиною “аутсайдеркою” була Стелла Багбі з NYT, яка врешті відмовилася від конкурсу.
На відміну від Джеффа Безоса в Amazon чи Ілона Маска в Tesla, Вінтур не прагне гучних експериментів, а шукає рішень, що гарантують стабільність.
Також є ймовірність, що поруч з Маль з’явиться і креативний партнер – наприклад, стиліст Карлос Назаріо, який уже цікавився цією позицією. Його участь могла б освіжити візуальну мову видання, вважає авторка Puck.
Маль має досвід роботи з найскладнішими завданнями Vogue. Вона готувала резонансну обкладинку з Лорен Санчес перед її гучним весіллям з Безосом, забезпечивши баланс між вимогами клієнтів і очікуваннями цифрової аудиторії.
Її призначення наштовхує на паралелі з роботою та змінами, що впровадив Марк Гвідуччі у Vanity Fair. І він, до речі, також зростав у тіні Вінтур. Але завдання у Маль дещо інші: їй потрібно не зруйнувати стосунки з рекламодавцями й водночас поступово змінити команду. Тож, для видавництва Condé Nast, що володіє Vogue, це шанс перезапустити бренд, не втративши його партнерів.
У самій індустрії призначення Маль сприймають позитивно. Вона має харизму, походить з родини з потужним культурним бекграундом і вже зарекомендувала себе як компетентна й дотепна редакторка. Її іронічний проєкт Dogue – пародія на Vogue у форматі “собачого журналу” – став своєрідною демонстрацією вміння поєднувати серйозність і гумор, зазначає авторка.
Що ж до самої Вінтур, то її крок – чи то вгору, чи вбік – має стратегічне значення. Вона зберігає титул глобальної директорки бренду Vogue та контент-директорки Condé Nast. Тож, чи стане Маль спадкоємицею великого кабінету – питання відкрите. Це залежить не лише від Вінтур, а й від ради директорів Condé Nast.
Як відбираємо історії: весь тиждень Вадим Крамар з ранку до ночі читає світові медіа — від Азії до Америки. Він відбирає топрозповіді, які обговорює світ. І пропонує редактору. Якщо історія справді вражає, вона потрапляє в добірку в адаптованій версії — зі зміненим заголовком, зрозумілим в Україні, а також коротким переказом історії з контекстом, який дозволить зрозуміти, про що йдеться. Важливо: ми не перекладаємо тексти, а переказуємо зміст. Якщо історія вас зацікавила — переходьте за посиланням на початку статті та купуйте її у авторів. Оригінальні історії набагато більші і цікавіші, ніж стислий переказ.