Найкращі історії світу

17 січня 2026

Нові лідери озброєнь, Війна за чипи, Ніхто проти Путіна

Редакція LIGA.net відбирає найцікавіші історії зі світових медіа й стило переказує їх українською мовою

Цей проект є частиною контенту, що доступна для підписників LIGA PRO. Долучайся та відкривай для себе історії, що підкорили увагу читачів зі всього світу цього тижня.

Туреччина і Південна Корея поєднали державну політику, приватний сектор і вимоги іноземних замовників у єдиний трикутник оборонного виробництва.

Турецькі та корейські компанії перетворюють угоди про продаж озброєння на довготривалі зв’язки, розширюючи свою присутність у суміжних галузях, від матеріалів до електроніки. Такий механізм дозволяє експортувати не лише продукцію, а й все, що її супроводжує. 

Результат — обидві держави подолали залежність від американської зброї та перетворилися на постачальників для НАТО та позаблокових країн. Яким був шлях цих країн до рекордних показників оборонного експорту?

Читайте на LIGA.net свіжий випуск — 10 найкращих історій світу.

Прем’єрка Японії Санае Такаїчі нещодавно зустрілася з президентом Південної Кореї Лі Чже Мьоном у префектурі Нара. Для обох це друга особиста розмова за час каденції Такаїчі, яка робить ставку на потепління після десятиліть історичних суперечок. Лі заявив, що після 60 років від нормалізації дипломатичних відносин сторони вступають у новий етап співпраці й спільна робота є критичною у складному міжнародному середовищі. Такаїчі  відповіла, що радіє здатності двостороннього партнерства зберігати стійкість та сподівається підняти його на новий щабель у цьому році.

Для Токіо діалог із Сеулом, пише авторка TIME, стає особливо важливим через погіршення відносин з Китаєм. За оцінками корейських офіційних осіб, Лі та Такаїчі обговорили загострення суперечки між Китаєм і Японією та економічні ризики для регіону. Водночас візит Лі до Японії відбувся одразу після його поїздки у Пекін, де він зустрівся з Сі Цзіньпіном, та прибув у супроводі великої бізнес-делегації. Це контрастувало з рішенням групи японських топменеджерів уперше за 13 років відкласти щорічний візит до КНР.

Аналітики описують позицію Лі як прагнення балансу. Південна Корея водночас намагається покращити відносини з другою економікою світу та з Японією, ключовим союзником США. Дослідник Лі Хао з Токійського університету каже, що Сеул опинився між двома опонентами й користується так званою човниковою дипломатією, яка дає йому потенційні вигоди.

Суперечки між Китаєм і Японією почалися після заяв Такаїчі, що напад на Тайвань може становити загрозу існуванню Японії, що дозволило б Токіо діяти військовими методами. Китай вимагає від прем’єрки відмовитися від коментарів, але безуспішно. Пекін відповів низкою кроків: попередженнями для мандрівників, фактичною забороною японського розважального контенту, відновленням ембарго на японські морепродукти та обмеженням експорту понад 800 товарів подвійного призначення, включно з рідкісноземельними матеріалами. Японія подала протест, а китайські офіційні медіа натякнули на нові ускладнення з ліцензуванням критичної сировини.

Токіо намагається заручитися підтримкою інших союзників США, щоб мінімізувати ризик економічного удару. Японські міністри ведуть переговори з країнами Групи семи щодо доступу до стратегічних матеріалів. Уряд наголошує, що монополізація ресурсів не ринковими методами є загрозою для світової економіки та систем безпеки. Південну Корею вважають важливим партнером у безпековому трикутнику зі США, особливо у період непередбачуваності американської політики.

Паралельно Пекін веде власну дипломатичну гру з Лі. Сі Цзіньпін закликав Сеул “стати на правильний бік історії” та захищати повоєнний статус-кво в Північно-Східній Азії, що фактично було натяком на японський ревізіонізм. А китайські медіа, підкресливши згадку корейською стороною принципу “Одна Корея – Китай – Японія” у дипломатичному протоколі, подали це як підтвердження того, що Сеул підтримує позиції китайського керівництва.

Проте Лі поводиться обережно. У Китаї він також заявив, що втручання у чужу суперечку може виявитися контрпродуктивним і Сеул обере роль, коли обставини це дозволять. В інтерв’ю японському NHK він додав, що питання Тайваню є предметом дискусії Китаю та Японії та не стосується Кореї напряму.

Втім, таке балансування зараз дає Сеулу певні матеріальні вигоди. Туристичні потоки з Китаю змістилися з Японії до Південної Кореї, що пожвавило корейський ритейл. Інвестори очікують, що напруга між Пекіном та Токіо посилить попит на корейські акції. 

Крім того, суперництво між Китаєм і Японією підсилює вагу Південної Кореї як дипломатичного арбітра у регіоні. За оцінкою аналітиків, Лі вже вдалося стабілізувати корейсько-китайський товарообіг. І подальший розвиток ситуації залежатиме від того, як розвиватимуться відносини Китаю з більшими гравцями, зокрема зі США.

Як Південна Корея вибудовує стосунки з Китаєм та Японією, що ворогують між собою

TIME

Турецька оборонна промисловість завершила 2025 рік із рекордом: експорт у секторі оборони та авіакосмічної техніки сягнув $7,45 млрд за 11 місяців, перевищивши результат рекордного 2024 року. Президент виробника SSB Халук Горгун заявив, що галузь розвивається із безпрецедентною динамікою: у 2020–2025 роках експорт зростав майже на 30% щороку, а загальний приріст перевищив 250%. 

Одночасно Південна Корея завершила угоду з Польщею на постачання 180 танків K2 Black Panther вартістю $6,5 млрд – найбільший військовий експорт в історії Сеула. Південна Корея посіла десяте місце у світі серед експортерів озброєнь з амбіцією увійти в топ-4 до 2027-го, Туреччина піднялася на одинадцяту позицію, а п’ять її компаній увійшли до рейтингу SIPRI із сумарним виторгом понад $10 млрд.

Та ці гучні цифри, пише портал Quwa, лише верхівка процесу, в якому обидві держави подолали залежність від американської зброї та перетворилися на постачальників для НАТО та позаблокових країн. Ключовим питанням стає не обсяг продажів, а структура доданої вартості: скільки грошей залишається всередині економіки, чи контролює країна критичні компоненти та виробничі ланцюги, чому Туреччина та Південна Корея зуміли це вибудувати, тоді як інші виробники, зокрема Пакистан, залишились у пастці імпорту.

Відповідь полягає не у проривних технологіях, а в тому, що прем’єр Південної Кореї Кім Мін Сок називає “екосистемою взаємної вигоди”. Туреччина і Південна Корея поєднали державну політику, приватний сектор і вимоги іноземних замовників у єдиний трикутник. Держава забезпечує попит, кредити на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) та стратегічну координацію. Приватні компанії інвестують у виробництво, інновації та інжиніринг. А експорт формується не як продаж “заліза”, а як передання технологій, локалізація виробництва та спільні програми, що дають покупцю відчуття власності й доступ до національних ланцюгів постачання. Гендиректор Hyundai Rotem Кім Йон Хьон прямо заявив, що контракт на K2 – це не лише танки, а й фундамент для партнерства у сфері інновацій і безпеки.

Турецькі та корейські компанії перетворюють угоди на довготривалі зв’язки, розширюючи свою присутність у суміжних галузях, від матеріалів до електроніки. Такий механізм дозволяє експортувати не лише продукцію, а й все, що її супроводжує. 

Пакистан, попри фахівців, державні підприємства та досвід великих програм – від Mirage III/5 до JF-17 і Agosta 90B, – не зміг вибудувати цей ланцюг. Програми там закінчуються без наступних проєктів і не формують ані власних матеріалів, ані компонентної бази. У тій самій Туреччині програми з  підтримки американських F-16 у війську спонукали до появи виробництва сплавів, композитів та електроніки, які тепер живлять і власні проєкти, і імпортні платформи на кшталт Typhoon.

Модель залишається гібридною: оборонні гіганти – ASELSAN, TAI, ROKETSAN – належать фонду TSKGV. Вони забезпечують 42% продажів, третину експорту і майже три чверті витрат на НДДКР. Проте справжній імпульс дають 3500 малих і середніх компаній, що працюють у ланцюгах постачання. SSB координує понад 1300 активних проєктів і спрямовує майже $3 млрд на дослідження й розробки. За словами Горгуна, високі рівні локалізації живлять екосистему і створюють поле для подальшого зростання.

Туреччина та Південна Корея виходять на топові позиції в постачанні зброї

Quwa

Європейська спроба обмежити залежність від Китаю у сфері технологій виходить на критичну фазу. Bloomberg пише, що суперечка між європейськими інституціями та Пекіном навколо доступу до виробництва чипів поставила під удар нідерландського виробника Nexperia, який опинився розірваним між судовими рішеннями, державними інтересами та глобальними ланцюгами постачань. 

Компанія, яку вважають одним із лідерів у сегменті так званих legacy-чипів (застаріла технологія, яке зберігає функціональність, але вимагає спеціалізованого програмного втручання або адаптації для роботи в нових умовах. – Ред.), тепер бореться за збереження контролю над власними активами та ринком, тоді як її китайський власник Wingtech шукає способи відновити вплив на підрозділ у Європі.

У жовтні суд у Нідерландах передав частину управління Nexperia судовим управлінцям, посилаючись на ризики некоректного передання технологій у Китай. Це поставило під загрозу співпрацю між виробничими майданчиками: європейські потужності опинилися під контролем управителів, тоді як ключовий завод компанії у китайському Гуандуні орієнтувався на власника – Wingtech. Така втрата виробничої єдності в компанії одразу зачепила автомобільний сектор, який покладається на великі обсяги недорогих, але критично важливих компонентів.

Wingtech, яка з 2019 року володіє Nexperia, намагається повернути свої права через переговори з управителями та оскарження рішень у Верховному суді Нідерландів. Очікуване судове засідання може або швидко розв’язати конфлікт, або затягнути його у тривалу правову боротьбу. І поки, пише Bloomberg, складно спрогнозувати, які наслідки це матиме для індустрії. Адже ставки високі: йдеться про збереження технологічного суверенітету Європи та здатність автомобільних компаній отримувати компоненти без перебоїв.

Паралельно дві частини Nexperia готуються працювати незалежно. Китайська структура шукає альтернативних постачальників пластин із напівпровідникових матеріалів, тоді як нідерландська сторона вкладає сотні мільйонів доларів у розширення потужностей у Малайзії та на Філіппінах, намагаючись перенести більшість виробництва за межі Китаю до середини 2026 року. Китайську сторону обурюють ці наміри: у Wingtech їх називають спробою відокремитися, що суперечить інтересам Пекіна.

Тим часом конкуренція у галузі загострюється. Американська OnSemi дала сигнал, що може підхопити замовлення клієнтів Nexperia. Банки почали переглядати фінансування, і це ускладнило доступ до кредитних ресурсів. Хоча компанія і заявляє про міцну ліквідність, клієнти діють обережно. Постачальники на кшталт Bosch організували складну логістику з перевезенням пластин для обробки між країнами, але такий формат збільшує витрати й не може стати промисловим стандартом.

Збій у виробництві чипів уже змусив автовиробника Honda зупинити роботу кількох заводів, а Volkswagen та інші терміново шукають альтернативи. Деякі постачальники автоелектроніки скоротили обсяги випуску. Європейські уряди розглядають різні варіанти підтримки виробництва чипів поза Китаєм. Тим часом навіть китайські автовиробники, зокрема BYD, тиснуть на владу у Пекіні, вимагаючи стабільних постачань.

Конфлікт між Європою та Китаєм за нідерландського виробника чипів виходить на нові висоти

Bloomberg

Європейський Союз та низка країн Південної Америки після більш ніж чверті століття переговорів виходять на фінальну стадію підписання торговельної угоди, яку вже називають визначальною для нової геоекономічної епохи, пише The Economist. Коли Брюссель і Mercosur (Аргентина, Болівія, Бразилія, Парагвай, Уругвай) розпочинали діалог ще у 1999 році, світ мав інший вигляд: США активно просували глобалізацію, Китай тільки готувався до вступу у Світову торговельну організацію, а ЄС запускав євро як символ інтеграції. Однак шлях до домовленостей виявився довшим, ніж могла передбачити будь-яка політична стратегія кінця ХХ століття.

Публічний оптимізм тих років давно зник. Американська зовнішня політика повернулася до тарифного тиску і жорстких односторонніх кроків, а китайська присутність у промисловості обох континентів оголює вразливість стратегічних секторів. Саме тому ЄС і Mercosur прискорили узгодження деталізованої частини угоди після перемоги Дональда Трампа у 2024 році. Формальне підписання має відбутися в Парагваї вже найближчим часом.

Затримка на майже три десятиліття була спричинена опором протекціоністських груп. Насамперед європейського аграрного лобі, яке побоювалося дешевої південноамериканської продукції. Франція стала найгучнішим критиком проєкту і майже до останнього блокувала його разом із Польщею та кількома іншими урядами. 

Прориву вдалося досягти лише тоді, коли країни, що сумнівалися, отримали розширені механізми підтримки сільського господарства. Після цього угода здобула підтримку кваліфікованої більшості в ЄС. Документ відкриває доступ до ринків Бразилії, Аргентини, Уругваю та Парагваю; Болівія зможе приєднатися пізніше, а Венесуела, бувши відстороненою від Mercosur, у пакеті не фігурує.

Аграрний компонент угоди водночас залишається відносно скромним. Для прикладу, експорт європейського вина до країн Mercosur становить лише мізерний відсоток ВВП Євросоюзу. І навіть зниження тарифів на аргентинську яловичину не означає масштабного припливу дешевої продукції, оскільки ліміти кількісно обмежені. Угода передбачає жорсткі вимоги до відповідності продуктів європейським нормам і механізми захисту від різких цінових коливань. Аграрне лобі фактично компенсували завдяки можливості дострокового використання частини субсидій обсягом 45 млрд євро.

Головний зміст документа криється в промисловій і сервісній торгівлі. Йдеться про створення зони вільної торгівлі для понад 700 мільйонів людей, що дає перспективу значного нарощування експорту. Європейська комісія прогнозує, що скасування тарифів на 90% товарів та спрощення доступу до ринку послуг збільшить експорт ЄС до Mercosur на 49 млрд євро до 2040 року. Хоча частка цього ринку у сучасній структурі експорту ЄС невелика, доступ до південноамериканських економік стає важливим для європейських компаній, які зіштовхнулися з обмеженнями в США і жорсткою конкуренцією з Китаєм. Багато європейських секторів зацікавлені не втрачати масштаб виробництва, і нові канали збуту допомагають утримати позиції.

Угода вписується в ширшу стратегію ЄС, спрямовану на диверсифікацію торговельних зв’язків та посилення співпраці з Латинською Америкою. Брюссель уже має договори з Перу, Колумбією, Еквадором і Чилі, оновлення угоди з Мексикою чекає затвердження. Такі мережі партнерств створюють передумови для розвитку галузей, від яких залежатиме майбутня стійкість ЄС, зокрема видобутку та переробки критично важливої сировини.

Експерти зазначають, що відмова від угоди під тиском фермерів завдала б Європі стратегічної шкоди та посилила б вплив Китаю в регіоні. У Латинській Америці ж дедалі серйозніше розглядають альтернативи американському партнерству, і ЄС нарешті починає грати у цю геополітичну гру самостійно.

ЄС та країни Південної Америки досягли торговельної угоди в обхід США

The Economist

Американська операція із затримання венесуельського президента Ніколаса Мадуро миттєво стала матеріалом і основою для масштабних кампаній впливу Китаю та Росії, які прагнуть використати хаос інформаційного простору у США, стверджує автор The Washington Post. Дослідники фіксують скоординоване поширення взаємно суперечливих заяв, маніпулятивних відео та конспірологічних версій, що покликані не стільки сформувати конкретну позицію, скільки заплутати аудиторію та зменшити довіру до будь-яких офіційних повідомлень.

Через два дні після арешту Мадуро популярний консервативний коментатор під ніком David Freeman виклав відео, де венесуельські емігранти у Флориді святкують подію. Інший акаунт подібного спрямування, Maimunka News, який зазвичай пише про війну в Україні, підхопив сюжет державного російського RT із вимогами звільнити Мадуро. Такі ролики не були унікальними, однак обидві сторінки, за даними Digital Forensic Research Lab Атлантичної ради, належать до таємної кремлівської мережі Storm-1516. Її тактика полягає у паралельному запуску численних взаємно несумісних тез, що змушує користувачів губитися у потоці інформації, перестаючи розуміти, які джерела правдиві.

Дослідники кажуть, що російська кампанія також має приховану мету: зменшити враження, ніби Москва не змогла захистити близького союзника після аналогічного інформаційного удару та падіння режиму Башара Асада у 2024 році. Кремль прагне перекинути відповідальність на США, виставляючи їх ненадійним партнером.

У Китаю ж інша стратегія. Пекін засудив операцію як порушення міжнародного права і намагається використати ситуацію, щоб показати США як державу, що діє безсистемно та імпульсивно. Аналітики вважають, що китайські медіа прагнуть підтримати образ США як нестабільного гравця, неспроможного дотримуватися правил чи гарантувати порядок.

Маніпуляції підсилюються нескінченним потоком фейків про “кадри затримання” або вигадані протести за і проти операції. Поширення таких матеріалів стає дедалі легшим завдяки інструментам штучного інтелекту, які дозволяють створювати фальшиві відео та статті за лічені хвилини. Проте частина учасників кампаній оперує і традиційними методами, наприклад, повторно використовує архівні відео з інших подій, змінює контекст і видає їх за актуальні кадри з Венесуели. Компанія Graphika зафіксувала, як користувачі з Близького Сходу викладали записи протестів проти Дональда Трампа під виглядом опору американській інтервенції.

Тим часом російська активність у мережі розповсюджувала також просування вигадок про “роль сім’ї Ротшильдів” у затриманні Мадуро і тверджень, що вся операція була постановкою. Пов’язана з Кремлем мережа Pravda Network розміщувала подібні меседжі на сайтах, стилізованих під американські медіа. Китайські структури натомість експериментували з особливостями цифрової культури США загалом.

На фейкових акаунтах поширювали створене китайським мовником CCTV ШІ-відео з білоголовим орлом, який танцює та вихваляється американськими військовими кампаніями у різних країнах. У Китаї ролик зібрав мільйони переглядів, однак не сильно розповсюдився в англомовному сегменті, на кшталт соцмереж Х та ін. Однак для дослідників такий підхід став сигналом, що Пекін готовий наслідувати естетику політичного інтернету США, щоб ефективніше поширювати свої меседжі.

Як китайська і російська пропаганда використовують викрадення Ніколаса Мадуро, щоб впливати на американців

The Washington Post

Реза Пахлаві, спадкоємець останнього шаха Ірану, після майже півстолітнього вигнання знову став однією з найпомітніших постатей іранської політики. Його заклик до протестів підхопили перськомовні медіа за кордоном. Ці заклики, як пише Euronews, стали каталізатором масових демонстрацій і поставили питання про те, яку роль принц у вигнанні прагне відігравати у постісламській політичній реальності країни.

Пахлаві народився у 1960 році, коли монархія здавалася стабільною, а народ святкував появу спадкоємця, здатного продовжити династію. Його батько, шах Мохаммед Реза Пахлаві, довго не мав сина і лише після третього шлюбу отримав надію на династичну спадковість. У 1978 році юний кронпринц виїхав до США на навчання, а вже за рік революція зруйнувала іранську монархію. Шах залишив країну, а через два роки помер у вигнанні.

На 21-й день народження Реза Пахлаві заявив про готовність виконувати свої обов’язки як законний правитель Ірану, присягнувши на державному прапорі та Корані як символах єдності. Формального вступу на трон не сталося, а вся його політична діяльність відбувалася в еміграції. Він завершив навчання у США, здобув освіту пілота-винищувача і навіть намагався пропонувати свої послуги іранським військовим під час війни проти Іраку, однак відповіді не отримав.

Упродовж десятиліть Пахлаві залишався центральною фігурою серед монархістів, але від самого початку намагався дистанціюватися від ідеї автоматичного повернення до трону. Його мета – повалення ісламської республіки та проведення референдуму, на якому народ має вирішити майбутню форму правління. Така позиція відштовхнула частину радикальних монархістів, але зробила його привабливішим для ширшої аудиторії, яка не бажає нового авторитаризму.

За відсутності конкурентних політичних центрів за кордоном Пахлаві поступово перетворився на символ альтернативи системі, що тримається з 1979 року. Порівняння економічних показників Ірану за шаха і Ісламської Республіки працюють на його користь, як і невдачі модернізації, падіння реальних доходів і міжнародна ізоляція. У результаті покоління, яке народилося після революції й не пам’ятає монархії, почало бачити в ньому потенційного лідера змін.

Та іранська опозиція в еміграції лишається роз’єднаною. Єдиною структурою, що має організацію, залишається Моджахедін-е Халк, але її репутація у суспільстві вкрай негативна через релігійність, вимогу обов’язкового носіння хіджабів жінками та співпрацю з Саддамом Хусейном. Спроби створити ширші альянси швидко розпадалися через внутрішні конфлікти.

Ідеї Пахлаві щодо майбутнього політичного устрою базуються на поширених серед ліберальної еміграції принципах: секуляризм, права людини, вільні вибори й референдум про форму правління. Він підкреслює, що не прагне особистої влади, а його ім’я та родина не повинні автоматично визначати політичний курс країни. Важливим елементом його програми є мирна трансформація й уникнення насильства, а також готовність зберегти Збройні сили у структурі майбутньої держави, спонукаючи армію і Корпус вартових перейти на бік людей у вирішальний момент.

Протестні виступи в Ірану, пише Euronews, дедалі частіше супроводжуються гаслами на його підтримку. Частина суспільства сприймає його як носія доісламської політичної традиції, інша – як інструмент для модернізації та повернення країни у світову економіку. Форма влади може стати предметом торгу у пострежимний період, однак багато протестувальників погоджуються, що це питання варто вирішувати лише після зміни політичної системи.

Хто такий Реза Пахлаві, нащадок колишньої іранської монархії, який прагне очолити протести в країні

Euronews

Історія шотландської підприємиці Ани Стюарт почалася не з бізнес-плану й не з інвестиційного фонду, а з відчуття спустошення після втрати батька. Цей злам перетворився на джерело мотивації, що привело її до створення i-design – компанії з розробки програмного забезпечення для банкоматів, яку вона заснувала у вільній кімнаті батьківського дому свого партнера. Через кілька десятиліть бізнес став одним із помітних прикладів успішного фінтеху з британським корінням і був проданий за 8,5 млн фунтів (≈$11,4 млн).

Стюарт росла без уявлень про підприємництво. Її батько викладав музику в школі, і в родині не було бізнесових традицій чи великих статків. Єдине, що вона мала у молодості, – це креативне мислення, інтерес до спорту і здатність ризикувати, пише авторка The Courier. Тож вступ до коледжу мистецтв у Данді здавався природним кроком, аж поки раптова смерть батька не змінила її пріоритети. Потрібно було заробляти й підтримувати матір.

Літня практика на високотехнологічному виробництві стала поворотною точкою. Молодих студентів, серед яких був також і майбутній ігровий підприємець Кріс ван дер Кайл, фактично кинули у цифровий світ, де все доводилося освоювати експериментами. Там Стюарт опанувала основи цифрового дизайну і побачила можливість для роботи на межі технічного і творчого підходів. Це відчуття спонукало її запустити власну справу ще під час навчання.

Після випуску вона відмовилася від стабільного місця у Лондоні та зробила ставку на розвиток свого проєкту. На початку компанія росла повільно, однак Ана зберігала впевненість у тому, що помилки – це спосіб навчання, а дисципліна дозволяє масштабуватися без зовнішніх вливань. Перший прорив стався, коли i-design отримала замовлення від великого банку. До 2000 року в її офісі працював уже десяток співробітників.

Серйозні інвестори звернули увагу на i-design у середині 2000-х. Але підприємиця відмовилася від першої пропозиції, пояснюючи, що не готова брати гроші від людей, яким не довіряє. Пізніше, змінивши склад інвесторів, вона все ж погодилася на угоду, після чого бізнес почав масштабування і вийшов на альтернативний майданчик Лондонської біржі AIM. Згодом i-design було придбано американською Cardtronics за 8,5 млн фунтів (≈$11,4 млн), а Стюарт залишилася у компанії ще на три роки як єдина жінка на рівні топменеджменту.

Повернувшись до Шотландії, вона зайнялася інвестиціями в стартапи, особливо ті, що очолюють жінки. Стюарт почала змінювати правила гри. Вона стала першою жінкою в правлінні Шотландської футбольної асоціації, а пізніше уряд запросив її підготувати аналітичний звіт про підтримку жінок у підприємництві. Результати роботи стали підставою для ширших реформ, після чого її призначили бізнес-уповноваженою, головною підприємицею Шотландії (Scotland’s Chief Entrepreneur) – посередницею між бізнесом і урядом, яка допомагає покращувати середовище для запуску і масштабування компаній.

Особисто Стюарт не приховує, що будувала бізнес паралельно з материнством і без можливості піти у декрет. Вона розповідає, що іноді робота здавалася простішою, ніж виховання дітей, але згодом їй вдалося знайти баланс. Шоком стала травма на полі для гольфу у 2021 році, коли м’яч випадково влетів їй у голову, призвівши до тривалих неврологічних симптомів і депресії. Довгі місяці ізоляції, страх втратити працездатність і залежність від відновлення змусили її переосмислити темп і сенс життя.

Тож сьогодні вона працює також інвесторкою та менторкою і впевнена, що найважливіший капітал молодого покоління – це поєднання допитливості з упевненістю у власному праві на успіх. За її словами, коли пристрасть і мета поєднуються, тоді і з’являється “моджо” – внутрішній імпульс, який штовхає вперед.

Історія Ани Стюарт, яка створила майже 9-мільйонний бізнес, не плануючи цього

The Courier

Японський підприємець Юма Сасакі ще в університеті мріяв про Африку. До того ж цікавила його не романтика мандрівок, а можливість працювати з енергетикою та технологіями у середовищі, де зміни відчуваються досить гостро. І йому вдалося перетворити цю мрію на бізнес, пише Business Insider Africa. Чоловік створив у Ефіопії компанію Dodai, яка за два роки стала одним із найдинамічніших виробників електромотоциклів та зібрала $7 млн від японських інвесторів.

Dodai робить електромотоцикли вартістю від $1200 до $2000, залежно від батареї. Їх купують кур’єрські служби та підприємства доставлення, адже на одному заряді вони проходять до 150 км. Мотоцикли збирають на місці з імпортних деталей. За півтора року компанія продала близько 1500 одиниць техніки й отримала великого партнера – державну поштову службу Ефіопії, яка стала першим клієнтом ще до виходу на масовий ринок.

Щоб зробити електротранспорт доступнішим, Dodai розвиває інфраструктуру заміни батарей. У серпні компанія провела тестовий запуск станцій, а повноцінне розгортання очікується через кілька місяців. Модель дає змогу зменшити початкову вартість мотоцикла на 40–50% і перетворює заряджання на процедуру, що триває кілька хвилин. У планах – 50 000 користувачів у Ефіопії та вихід у п’ять чи шість інших країн.

Шлях Сасакі до Аддис-Абеби починався у Токіо. Після закінчення університету Сасакі влаштувався до великої нафтової компанії, розраховуючи, що його відправлять у Габон чи Нігерію. Цього не сталося, і він звільнився. Потім був досвід у сфері сонячної енергетики Західної Африки, навчання у французькій бізнес-школі та повернення в Японію, де Сасакі приєднався до Uber, а потім став співзасновником e-mobility-стартапу Luup.

Але поклик Африки нікуди не зник. У 2021 році він переїхав до Джибуті, а згодом до Ефіопії. Місцевий ринок видається непривітним для іноземних підприємців: бюрократія, логістика, складні регулювання, імпорт через порти сусідніх країн. Проте Сасакі побачив у цьому шанс. Його логіка проста: країни з меншою конкуренцією можуть давати більший дохід і кращі перспективи, якщо бізнесу вдасться втриматися.

Залучити гроші в Ефіопії виявилося майже неможливо, тож підприємець звернувся до японських інвесторів. Він пояснює, що вирішив зробити це через їхню терплячість та відсутність у них ілюзій про швидке повернення коштів. У фондах Nissay Capital і Inclusion Japan, а також у виробника автозапчастин Musashi Seimitsu побачили потенціал. Така структура фінансування дозволила експериментувати з індустрією, яка лише формується: розвивати батарейний сервіс, локальну збірку і програмне забезпечення.

Сасакі прагне поступово зменшувати залежність від імпорту. Його бачення – створювати робочі місця та партнерства з місцевими виробниками, поєднуючи енергетику, мобільність і дані. Для нього Ефіопія – це лабораторія майбутніх транспортних систем Африки, де можна випробовувати моделі для мегаполісів континенту. Підприємець переконаний, що інновації не обов’язково починати у найбільших технологічних центрах. Він радить бізнесу шукати можливості там, де їх не бачать інші, і не боятися складності.

Як японський підприємець зміг організувати “зелений” бізнес у далекій африканській країні

Business Insider Africa

Після краху бульбашки доткомів на початку двотисячних інвестиційна банкірка Кендіс Нельсон переглянула власну кар’єру. Втрата роботи у світі стартапів Сан-Франциско підштовхнула її спробувати себе у кондитерській справі. Спершу у вигляді невеликого сервісу кастомних тортів, згодом – у форматі окремої пекарні, що спеціалізувалася на капкейках. Разом із чоловіком вона зібрала заощадження й переїхала до Беверлі-Гіллз. Так у 2005 році на площі лише 56 кв. м з’явився бренд Sprinkles Cupcakes, який за лічені години розпродав першу партію.

Протягом двох десятиліть Sprinkles перетворився на справжній феномен: десятки магазинів у країні, кіоски у торгових центрах та навіть серія цілодобових “банкоматів” для капкейків, що стали впізнаваною візитівкою компанії. У 2013 році Нельсон розповідала, що Sprinkles мала 400 працівників у 14 локаціях і відпускала тисячу капкейків на добу лише з однієї точки у Беверлі-Гіллз. 

Загалом популярність капкейків як культурного явища бере початок із телесеріалу “Секс і місто”, коли сцена з тістечком біля пекарні Magnolia’s Cupcakes спричинила туристичний бум та зробила солодощі елементом міського стилю. Цей тренд вивів на пік одразу кілька марок, серед них Crumbs та Baked by Melissa. До 2011 року вони переживали справжню експансію. Але швидке зростання мало й темний бік: Crumbs збанкрутувала вже у 2014-му, а аналітики говорили про “бульбашку капкейків” і передрікали спад попиту на надмірно розкішні десерти. 

І от нещодавно і Sprinkles, бренд, який зробив маленькі тістечка предметом моди, припинив існування.

31 грудня мережа раптово закрила всі свої магазини у семи штатах. Працівники дізнавалися про це через повідомлення у месенджері, залишаючись без вихідної допомоги та з необхідністю виконати останній шквал замовлень від людей, що хотіли востаннє скуштувати фірмові десерти. Для Нельсон це стало болючою новиною. Вона давно продала бізнес приватному інвестиційному фонду KarpReilly, але публічно зізналася, що розраховувала на інше завершення історії, яку почала з домашнього міксера.

Компанія не пояснила причин закриття, однак його контекст видно неозброєним оком, пише Los Angeles Times. Індустрія харчового ритейлу переживає складні часи: інгредієнти та робоча сила дорожчають, а споживачі обирають більш корисні або менш солодкі продукти. Водночас для підприємств, якими володіють приватні фонди, подальша доля часто визначається рентабельністю у короткі строки. Приватний капітал здатен подовжити життя бренду, але може й закрити його без сентиментів.

Працівники розповідають, що ознаки закриття проявлялися давно. У франчайзингових локаціях менеджери боролися з технічними ламаннями та перебоями із постачанням, а також намагалися зрозуміти, чи можуть продовжувати працювати законно. Для молодих пекарів робота у Sprinkles була способом увійти в професію, не витрачаючись на навчання. Дехто називає це “роботою мрії”, яку вони втратили за одну ніч.

Sprinkles намагалася адаптуватися. Компанія виходила в e-commerce, працювала над прямими продажами та запускала лінійку шоколаду, що нагадував верхівку капкейка, а також франшизну програму з амбіцією відкрити дві сотні точок. Її впізнаваність підтримували й дивні, але унікальні механізми продажу – від цілодобових автоматів до гучних торговельних автоматів в аеропортах.

Та деякі фахівці вважають, що річ не у капкейках як продукті. Вони й досі мають попит, але розвиток фізичних магазинів став ризикованішим: витрати на локацію роблять бізнес надто чутливим до зміни трафіку. Онлайн-моделі гнучкіші й здатні триматися довше. Водночас частина споживачів не приховує, що воліє витрачати гроші на локальні пекарні, де кожна покупка має вагу для власника.

Остання партія. Чому у США закрився один з найвідоміших виробників капкейків Sprinkles

Los Angeles Times

Павло Таланкін більшу частину життя провів у школі №1 свого рідного містечка Карабаш на Уралі: спершу як учень, потім як координатор заходів і людина, що тримає в руках камеру. Він організовував випускні, святкові вечори, жарти й музичні кліпи для шкільного архіву. Його кабінет став тихою територією свободи, куди учні приходили поговорити, послухати музику або просто перечекати уроки. “Я це місце любив”, – згадує він. Учні відповідали тим самим.

Усе змінилося після початку повномасштабної війни проти України. Міністерство освіти РФ запровадило новий курс “патріотичного виховання”: від щотижневих ідеологічних лекцій до занять з виживання й військових майстер-класів. На одному шкільному зібранні найманці групи “Вагнер” навчали дітей розпізнавати види мін та виживати у разі ампутації ноги. Таланкіна зобов’язали фільмувати це і завантажувати у спеціальну державну базу, яка мала доводити, що школа дотримується нових правил.

Саме ці кадри згодом ляжуть в основу документального фільму “Містер Ніхто проти Путіна”, який потрапив у шортліст премії “Оскар”. Російська влада, пише The New York Times, визнає існування нового патріотичного курсу, але вперто ігнорує стрічку.

Таланкін згадує, як фільмував урок, де вчителька намагалася пояснити учням “денацифікацію” та “демілітаризацію” України. Він відчував, що фіксує не просто заняття, а свідчення часу, і поступово почав усвідомлювати власну роль – не лише оператора, а наглядача, що забезпечує виконання державної ідеології.

Його мати, шкільна бібліотекарка, хоч і голосує за Путіна, однак завжди навчала сина сумніватися і ставити запитання. Її батьки були репресовані за сталінських часів, а сама вона колись брала участь у голодуванні вчителів, вимагаючи зарплат. Таланкін вивчав кіно у Челябінську, але повернувся додому й працював у школі доти, доки війна не зруйнувала все, що він у ній любив.

Зневірений, він написав емоційного листа у відповідь на запит медіа про те, як війна змінила життя росіян. Цей текст потрапив до американського документаліста Девіда Боренштейна. Таланкін погодився на співпрацю, хоча боявся, що може мати справу з російськими спецслужбами. Але цього не сталося.

Він продовжував фільмувати. Соціальні мережі школи перейшли під контроль чиновників, які розміщували оголошення про набір у армію, а вчителів і старшокласників стимулювали ретранслювати пропаганду на особистих акаунтах. Таланкін бачив, як ідеологія працює з дітьми: один і той самий вчитель супроводжує їх чотири роки початкової школи, формуючи мислення.

Після випускного 2024 року Таланкін виїхав уперше за кордон – нібито на тижневу відпустку в Туреччину, з валізою жорстких дисків і без купального костюма. Він зустрів Боренштейна, побачив перший монтаж і зрозумів, що став центральним героєм. Лише тоді він дозволив собі подивитися, що ж він зробив.

Прем’єра фільму відбулася на фестивалі Sundance, де він отримав спеціальну відзнаку журі. У містечку вдома його почали називати зрадником, учителів школи, де він працював, відвідувала ФСБ. Частина друзів відвернулася, але багато батьків та педагогів писали йому, дякуючи за те, що хтось нарешті показав, у що перетворюється школа. Гіршим було інше, каже Таланкін: один з його випускників, який переглянув фільм, сказав, що не побачив там пропаганди.

Мати Таланкіна каже, що пишається сином, але не говорить про це з людьми – у місті ця тема табуйована. Один із його однокласників загинув на війні. “Мій син за кордоном, але живий, – каже жінка. – А мати Артема вже не зможе підняти свого сина з могили”.

Коли фільм почав набирати розголосу, Таланкін чекав на політичний притулок у Празі. Він пропустив кілька показів, але після отримання статусу почав їздити світом. Чоловік переконаний, що стрічка – це урок для інших суспільств про ціну апатії та самозаборонених думок. Повернення до роботи в школі він не розглядає – надто боляче йому було покидати те, що він любив.

Як звичайний російський відеограф зафільмував доказ того, що РФ почала промивати мізки дітям

The New York Times

Як відбираємо історії: весь тиждень наша редакція з ранку до ночі читає світові медіа — від Азії до Америки. Ми відбираємо й пропонуємо редактору топрозповіді, які обговорює світ. Якщо історія справді вражає, вона потрапляє в добірку в адаптованій версії — зі зміненим заголовком, зрозумілим в Україні, а також коротким переказом історії з контекстом, який дозволить зрозуміти, про що йдеться. Важливо: ми не перекладаємо тексти, а переказуємо зміст. Якщо історія вас зацікавила — переходьте за посиланням на початку статті та купуйте її у авторів. Оригінальні історії набагато більші і цікавіші, ніж стислий переказ.