Projects
Золота сімка
Штати, які вирішать долю президентських виборів у США
Через специфіку непрямої виборчої системи у США, де главу держави обирають чітко визначені виборники від кожного штату, деякі з них час від часу стають ключовими у визначенні результатів президентських перегонів.
Нині виборників 538 – стільки ж, скільки й представників від кожного штату в обох палатах Конгресу США, плюс троє від федерального округу Колумбія, де знаходиться столиця – Вашингтон. Під час виборів громадяни (виборці) голосують за виборників, які зобов’язані підтримати конкретного кандидата в президенти. Щоб стати президентом, кандидат має отримати більшість голосів виборників – 270.
І ось сім ключових штатів, де розгортається основна політична боротьба.
Перший – це Пенсильванія, яка через значну кількість голосів виборників – 19 у 2024 році – завжди була в центрі передвиборчих кампаній. Витрати на рекламу цього разу просто астрономічні, адже і демократи, і республіканці розуміють вирішальну роль цього штату. Перебіг кампанії тут дуже напружений, а результати можуть бути непередбачуваними. Політики вкладаються в те, щоб залучити голоси громадян, які ще не визначилися з вибором, розповідає TIME.
У Вісконсині, де виборників 10, схожа ситуація. Після втрати штату у 2016 році демократи намагаються повернути його за допомогою сильної медійної кампанії та мобілізації чорношкірих виборців, особливо у Мілуокі. Це стратегія, яка спрацювала для Джо Байдена у 2020 році, і тепер демократи сподіваються її повторити.
Щодо Мічигану, то тут панує невизначеність. Цей штат із 15 виборниками колись був надійним форпостом демократів, але ситуація змінилася з перемогою Трампа в 2016 році. Зараз демократи знову зосередилися на цьому штаті, проводять численні мітинги й акції, щоб уникнути повторення минулого. Соцмережі й таргетований підхід до різних демографічних груп мають залучити виборців, які вагаються.
Північна Кароліна залишається своєрідним символом боротьби за серця і розуми громадян і виборників, яких там 16. Демократи витрачають значні кошти, щоб завоювати цей традиційно республіканський штат, розраховуючи на молодь та тих, хто ще не визначився зі своїми політичними вподобаннями.
У Джорджії (16 виборників) демократи намагаються закріпити свій успіх із 2020 року. Цьому сприяють соціальні зміни, зокрема збільшення частки чорношкірих виборців і міграція кіноіндустрії до Атланти, які разом створюють нову виборчу географію. Кампанія демпартії спрямована на збереження “синьої хвилі”.
Аризона, колись стабільний республіканський бастіон із 11 виборниками, зараз стала одним з основних полів бою. І хоча демократи тут відчутно вкладаються в рекламні кампанії, Трамп усе ще має певну перевагу, згідно з опитуваннями. Однак, як показує досвід, ситуація може швидко змінитися, і особливу роль відіграватиме мобілізація місцевих громадян з-поміж латиноамериканських виборців.
Невада, у якій 6 виборників, виявилася несподіваною твердинею підтримки для Трампа, що є доволі цікавим з огляду на його антиіммігрантську риторику. Демократи намагаються змінити це, спираючись на підтримку профспілок, – традиційних союзників, які можуть відіграти вирішальну роль.
Крім цих ключових штатів, є ще кілька “хитких”, які, хоча й не є основною мішенню кампанії, все ж впливають на загальний результат виборів.
Наприклад, Огайо (17 виборників), який втратив свій звичний статус ключового штату, все ще може зберегти певну політичну вагу завдяки сенатським перегонам, що привертають увагу. У Вірджинії (13 виборників), попри республіканські спроби побудувати свою базу, сенатор-демократ виглядає дуже впевнено.
Флорида з її 30 виборниками є однією з основних арен для боротьби, і хоча Трамп двічі перемагав тут із порівняно невеликим відривом, демократи не здаються. Вони прагнуть використати вибори до Сенату, щоб підвищити явку серед своїх прихильників, особливо в Південній Флориді, де велику частку населення становлять латиноамериканці. Ставка – на те, що активна кампанія серед різних етнічних груп і таргетована реклама дозволять їм розширити свою базу підтримки.
І нарешті, Техас, який часто сприймається як республіканська цитадель із 40 виборниками, може стати сюрпризом на цих виборах. Демократи давно стверджують, що демографічні зміни у штаті схилятимуть терези на їх бік: населення Техасу дійсно стає все більш різноманітним. Демпартія намагається максимально скористатися цією можливістю, вкладаючи кошти в мітинги й рекламу. Увага зосереджена і на виборах до Сенату, де демократи сподіваються, що їхній кандидат зможе скласти гідну конкуренцію Теду Крузу.
Тож на цих виборах стратегія обох партій полягає в максимальному залученні виборців у “вирішальних” штатах. Серед цих зусиль – мобілізація нових голосів, особливо серед молоді та етнічних меншин. Оскільки вибори завжди є динамічним процесом, в якому важливим є кожен голос, кампанії продовжують адаптувати свої стратегії, аби максимально використовувати свій потенціал у різних регіонах.
Африканська “поразка”?
Чи був розгром “вагнерівців” у Африці метою України
Україна опинилася в неоднозначній ситуації на світовій арені через підозри, що вона допомагала сепаратистам-туарегам у Малі у боротьбі з російськими найманцями “Вагнера”. Це призвело не лише до болючої поразки ПВК “Вагнер”, яка тепер повністю перебуває під контролем російської влади, а й спричинило дипломатичні проблеми для України, пише BBC.
Суть у тому, що наприкінці минулого місяця в Малі відбулася засідка, де загинуло багато російських найманців і малійських солдатів. Згодом представники української влади висловили припущення про участь України в цій операції – зокрема, що туареги користувалися даними української військової розвідки. Відповідно, це викликало різке невдоволення у низці африканських країн.
Дипломатичні відносини України з деякими країнами Африки значно постраждали. Наприклад, уряди Малі та Нігеру, які мають підтримку від найманців “Вагнера”, розірвали відносини з Києвом. Це був серйозний дипломатичний удар для української сторони, яка останніми роками активно працювала над покращенням відносин з африканськими державами.
Регіональний блок ЕКОВАС також рішуче засудив будь-яке зовнішнє втручання в регіональні справи, заявивши, що це загрожує миру в Західній Африці. Такі засудження лише підкреслили, наскільки важливі стабільність і нейтралітет для регіону, який давно страждає від різноманітних конфліктів.
Додали палива у вогонь дипломатичних непорозумінь і чутки, що українські спецслужби, нібито, “навчали місцевих сепаратистів користуватися ударними безпілотниками”. Це створювало враження, що Україна використовує Африку як поле боротьби проти Росії. А це, своєю чергою, змусило багато африканських урядів, які прагнуть триматися якомога далі від великих геополітичних конфліктів, задуматися і поставити комунікацію з Україною на паузу.
Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба нещодавно відвідав кілька африканських країн, таких як Малаві та Замбія, але його місія тепер може ускладнитися. Україні доведеться працювати ще наполегливіше, щоб відновити довіру в регіоні і зберегти позитивну динаміку останніх років.
Але чи не найбільший виклик для Києва – це знайти баланс між військовими діями і дипломатією. Тоді як Україна намагається підтримувати дипломатичні та торговельні відносини з країнами Африки, випадки можливого військового втручання ризикують знищити всю важку працю з налагодження цих зв’язків.
Попри всі труднощі, Україна продовжує активно працювати на африканському напрямку. Вона настільки серйозно сприймає необхідність розширення дипломатичного охоплення, що за останні кілька років значно збільшила кількість своїх посольств на континенті і планує відкривати нові.
Київ уже пропонує конкретні ініціативи, такі як продовольча програма “Зерно з України” для сприяння країнам, що голодують, а також надає стипендії для африканських студентів. Але кожне дипломатичне непорозуміння чи військовий інцидент може суттєво зашкодити цим зусиллям.
Втім, одним лише фактом підтримки певних африканських груп Україна подає сигнал, що вона готова діяти рішуче на міжнародній арені. Та чи вартий короткочасний успіх того, що довготермінові відносини з Африкою можуть зіпсуватися? Це питання, на яке Києву ще доведеться знайти відповідь.
Удар по Сі
Чому іноземні інвестори починають покидати Китай
Масове виведення іноземних капіталів стає серйозним ударом для економіки Китайської Народної Республіки на чолі із Сі Цзіньпіном. У період із квітня до червня інвестори вивели з Китаю майже $14,8 млрд. Це вже другий випадок із 1998 року, коли країна зазнала більшого відпливу капіталу, ніж притоку. Така ситуація є досить серйозним попередженням для китайської влади, враховуючи те, що на початку року країна отримала $10 млрд у вигляді нових інвестицій.
Фактори, що спонукали інвесторів до виходу з китайського ринку, є різноманітними. Внутрішні проблеми Китаю, зокрема слабкий споживацький попит, та криза на ринку нерухомості сильно вплинули на економічну ситуацію. Споживачі стали обережнішими у своїх витратах, віддають перевагу дешевшим товарам та обмежують витрати на великі купівлі. Це відбувається на фоні загальноекономічної невизначеності, яка посилює недовіру громадян.
Політична напруженість також відіграє важливу роль. Збільшення кількості конфліктів, а також суперечності на міжнародній арені, зокрема у відносинах між Китаєм і США, змушує компанії, що експортують товари до Америки, обирати інші країни для виробництва, – такі як В’єтнам і Мексика. Це дозволяє їм зменшити ризики, пов’язані з геополітичними конфліктами, що, своєю чергою, впливає на рішення інвесторів покидати китайський ринок, пише The Telegraph.
Враховуючи цю ситуацію, Китай знижує процентні ставки з метою пожвавлення економіки, що суперечить стратегіям великих економік, які в основному підвищують ставки для боротьби з інфляцією. Зниження ставок, хоча й направлене на стимулювання внутрішнього попиту, одночасно робить інвестиції менш прибутковими для закордонних інвесторів. Отже, Китай втрачає свою привабливість як напрямок для іноземних вкладень.
Крім цього, курс китайського юаня досяг історичного мінімуму щодо долара США, що ще більше знижує привабливість інвестицій у Китай.
Роблячи прогнози на майбутнє, економісти застерігають про можливість подальшого посилення геополітичної напруженості, яка може призвести до нових економічних заходів, таких як запровадження тарифів на китайські товари. І цей ризик стає все більш реальним на фоні майбутнього голосування Європейського Союзу щодо введення нового мита на китайські електромобілі.
Загалом, ситуація в Китаї демонструє складності, з якими стикається країна в бажанні підтримувати економічне зростання на фоні внутрішніх проблем та міжнародного тиску. Для інвесторів ця невизначеність означає необхідність ретельно зважувати ризики, пов’язані з вкладеннями в китайську економіку. Для Китаю це виклик, що вимагає вироблення ефективних стратегій для стабілізації економіки та відновлення довіри з боку іноземних інвесторів. А це досить непросте завдання з урахуванням низки об’єктивних внутрішніх і зовнішніх факторів.
Прощання з грошима
У Швейцарії роздумують над податком для багатіїв
У Швейцарії розгортаються активні дебати щодо можливого запровадження податку на спадщину для надбагатих, що викликало значний резонанс серед місцевих і іноземних бізнесменів. За цією ініціативою стоїть молодіжне крило партії соціал-демократів, яке вважає, що найбагатші верстви населення повинні нести більшу відповідальність за фінансування державних заходів, зокрема тих, що спрямовані на боротьбу з кліматичними змінами, пише Bloomberg.
Ініціатори вже зібрали понад 100 000 підписів, що дозволяє винести це питання на загальнонаціональний референдум, який відбудеться приблизно через два роки.
Основна суть пропозиції – запровадити 50-відсотковий податок на спадщину, що перевищує 50 млн франків. Тобто у разі успадкування значної суми чи активів їхній власник буде зобов’язаний віддати половину державі. Це вже викликало занепокоєння серед представників бізнесу та багатіїв, які стверджують, що це змусить їх покинути країну. А це, своєю чергою, завдасть шкоди місцевій економіці.
Швейцарія століттями приваблювала заможних осіб сприятливими умовами для ведення бізнесу та зберігання капіталу. Навіть після скасування суворої банківської таємниці країна зберегла репутацію фінансового центру, де захищають капітал. Тут розташовані всесвітньо відомі фінансові установи, такі як UBS Group AG, і популярні альпійські курорти, які давно слугують місцем розваг для ультрабагатіїв.
Наразі Швейцарія не має федерального податку на спадщину, проте деякі кантони стягують цей податок, звільняючи від його сплати подружжя і дітей.
Проте в разі впровадження нової ініціативи потенційні зміни можуть суттєво вплинути на економічний ландшафт країни. Економісти наголошують на негативних наслідках, серед яких – відплив капіталу та втрата робочих місць.
Ізабель Мартінес, старший економіст KOF ETH із Цюриху, зазначає, що лише близько 2500 платників податків у Швейцарії мають статки понад 50 мільйонів франків, і вони вже і так вносять значні суми в бюджет країни. Ці платники забезпечують 5-7 мільярдів франків податкових надходжень щорічно, що становить близько 6% від податків на доходи, прибуток і приріст капіталу.
Дебати з цього питання вийшли на перший план також через нещодавні події, що поставили під сумнів економічну стабільність Швейцарії, зокрема проблеми з банком Credit Suisse і послаблення нейтралітету. Представники бізнесу застерігають, що введення таких податкових змін може серйозно зашкодити швейцарській економіці, особливо якщо враховувати глобальну тенденцію збільшення податкового навантаження на багатство.
Наприклад, Велика Британія з метою поповнення бюджету переглядає пільги для багатих нерезидентів, а Іспанія ввела тимчасовий податок на високі статки для фінансування соціальних програм після пандемії. Бразилія запропонувала глобальний мінімальний податок на багатство, але ця ідея отримала розділену реакцію, зокрема проти висловилися Сполучені Штати.
Навіть у Швейцарії визнають, що ймовірність ухвалення такої пропозиції низька, але сам факт її обговорення порушує питання про те, як держави будуть фінансувати свої витрати в умовах економічних змін та старіння населення.
Швейцарські бізнесмени, такі як Тіто Теттаманті, висловлюють занепокоєння, що ця ініціатива може негативно вплинути на репутацію країни як раціональної та дружньої до бізнесу. Втрата довіри може стати серйозним викликом для економіки Швейцарії, яка протягом багатьох років славилася стабільністю та прогнозованістю.
В очікуванні дощу
Як інженери та екологи борються за порятунок Панамського каналу. І в чому складність
Порятунок Панамського каналу від посухи вимагає кардинальних рішень. Зміна клімату примушує до дій, адже без сталого джерела води одна з найважливіших артерій світової торгівлі ризикує заблокуватися, пише The New York Times.
Адміністратор каналу Рікарте Васкес Моралес уважно слідкує за рівнем води в озері Гатун, яке є центральним компонентом системи Панамського каналу. Він ставить перед собою завдання гарантувати стабільне постачання води, яка є життєво необхідною для функціонування каналу.
Панамський канал є важливим вузлом, через який проходять більш ніж половина контейнерних вантажів між Азією та східним узбережжям США. Однак посуха минулого року призвела до значного зниження рівня води в озері Гатун, змусивши адміністрацію обмежити кількість суден, що можуть перетнути канал за день. У найкритичніший момент, у грудні, через канал проходило лише 22 судна на день замість звичайних 36-38, що спричинило затори з понад 160 кораблів на входах.
З травня цього року дощі дещо покращили ситуацію, дозволяючи знову пропускати близько 35 суден щоденно. Проте керівництво усвідомлює, що ці зміни є лише тимчасовим полегшенням, а не розв’язанням проблеми. Часті явища Ель-Ніньйо та кліматичні зміни вимагають створення більш надійних джерел води. У відповідь на це керівництво вкладає кошти в розширення водосховищ.
Один із таких проєктів передбачає будівництво дамби на річці Ріо-Індіо, яка створить нове водосховище для підтримки каналу під час посухи. Однак цей проєкт має свої соціальні наслідки: близько 2000 мешканців можуть бути змушені переселитися, втратять свої будинки і засоби до існування.
Залишаючись одним із головних елементів світової торговельної системи, Панамський канал стикається з усе більш актуальними викликами. Події в інших частинах світу, такі як інциденти з блокуванням Суецького каналу чи напади хуситів на судна поблизу Ємену, лише підкреслюють важливість стабільності та функціонування переправи між Тихим і Атлантичним океанами.
Канал змушений реагувати на ці виклики не тільки оперативно, але й стратегічно. Він намагається адаптуватися до екологічних, геополітичних та економічних змін, які відбуваються навколо. Це завдання ускладнюється постійним зростанням населення, яке також потребує води, як, наприклад, у столиці Панама-Сіті.
Для забезпечення стабільної роботи каналу проєкт побудови дамби є більш ніж актуальним. Будівництво триватиме близько шести років і коштуватиме приблизно $1,6 млрд. Скасування Верховним судом Панами попередніх обмежень відкриває шлях до цього будівництва. Високі сподівання покладаються на те, що цей проєкт забезпечить канал водою як мінімум на наступні пів століття.
Однак реалізація проєкту потребує згоди тих, кого він безпосередньо стосується, тобто місцевого населення. Для цього адміністрація каналу планує різноманітні заходи з адаптації та соціальної підтримки, включно з переселенням, відкриттям інформаційно-просвітницьких офісів у громадах, підтримкою аграрних ініціатив.
Щоб запевнити жителів у позитивних змінах, адміністрація допомагає їм отримати право власності на оброблювані землі, що у перспективі дозволить отримати компенсацію. Таким чином, планується, що їх життя стане навіть кращим.
Однак не всіх переконали ці аргументи. Місцеві жителі продовжують ставитися до проєкту з підозрою і не готові відмовитися від свого звичного життя. Вони дорого цінують свої землі і громади, розглядаючи їх як основу свого існування.
Попри внутрішній спротив, в офісах управління каналу триває активна підготовка до проєкту. Як і інші ініціативи, він спирається на технологічні і наукові рішення, як-от опріснення води та залучення нових технологій для збирання опадів. Без цього майбутнє, враховуючи кліматичні зміни, видається дуже невизначеним.
З глобалізацією та економічним розвитком стає все зрозуміліше, що питання водопостачання вже не є локальною проблемою. Панамський канал, з його роллю у взаємозв’язку світових економічних процесів, відображає складності і виклики, перед якими стоїть усе людство в умовах кліматичних змін.
Посол без країни
Хто він – дипломат Афганістану, якого вже немає
Залмай Расул, посол Афганістану у Великій Британії, опинився у справді унікальній і трагічній ситуації. Три роки тому, у серпні 2021-го, таліби знову захопили Кабул, проголосивши ісламський емірат. Більшість афганського уряду, зокрема президент Ашраф Гані, втекли з країни, залишивши Расула в Лондоні. І він продовжує виконувати свої обов’язки під червоно-чорно-зеленим прапором Афганістану. Свою ситуацію описує так: “Я – посол без країни”. Це незвичайне становище поставило його в абсолютно нові рамки дипломатії, де зазвичай у подібних випадках існує хоча би уряд у вигнанні. Але цього разу – порожнеча.
У Лондоні Расул живе і працює в імпозантній будівлі посольства, що розташована навпроти Гайд-парку. У ній він час від часу приймає відвідувачів. Попри те, що у Расула є певні зручності, включно з кухарем і водієм, перспектива його дипломатичної кар’єри здається мізерною – уряду, який його призначив, фактично не існує. Під час дипломатичних заходів, таких як урочисте відкриття парламенту Сполученого Королівства, він сидить у другому ряду. Інші країни все частіше викреслюють його зі списків запрошених. У його розпорядженні залишилися лише кілька європейських держав, які підтримують давні дипломатичні зв’язки.
Залмай Расул зізнається, що йому складно приймати ці зміни: “Мені важко ходити на ці заходи. Якщо у вас немає країни чи уряду, то про що тут говорити?” З уст посла звучить гірка іронія, адже він все ще має певні обов’язки, але водночас не представляє жодного активного уряду, розповідає The Times.
Раз на місяць він зустрічається із представниками Міністерства закордонних справ Великої Британії, однак відвідувачів у його посольстві стає все менше.
“Тут трохи самотньо”, – каже він, знизуючи плечима.
Така ситуація близька не лише йому, а й іншим афганським дипломатам, які залишилися в різних країнах світу, включно з Канадою, Японією та Австралією. Жодна з цих держав ще не визнала уряду талібів, але ті заявляють, що мають дипломатичні представництва в 38 країнах.
Після захоплення влади талібами чисельність афганських дипломатів значно зменшилась. Чотири дипломати, які представляли попередній режим, передали повноваження талібам. Расул і його колеги намагаються підтримувати зв’язок між афганцями, пропонуючи консульські послуги: видання свідоцтв про народження, шлюби та продовження терміну дії паспортів для афганської діаспори у Британії.
Але загроза з боку талібів нависає як дамоклів меч. Минулого місяця таліби оголосили, що більше не визнаватимуть документи, видані такими посольствами. Залмай Расул намагається заспокоїти афганців, кажучи, що це не стосується тих, хто перебуває у Сполученому Королівстві, тому боятися не потрібно.
Расула тривожить не лише ситуація з документами. Він щодня переживає за долю тих, хто лишився в Афганістані. В країні панує “гендерний апартеїд”, коли жінкам заборонено працювати, відвідувати парки чи навіть вчитися в школі. “Це жахливо”, – зітхає він, і в його голосі відчувається справжня стурбованість.
Расул вірить, що єдиний вихід із цілого клубка проблем — внутрішньоафганський діалог. Як колишній радник із питань національної безпеки, він намагається використовувати свої зв’язки, аби знайти шляхи до змін. Дипломат досі утримує певний авторитет через те, що є племінником покійного короля Аманулли, який істотно сприяв розвитку Афганістану у 1920-х роках.
Своє дозвілля він заповнює написанням мемуарів, і навіть знаходить час для гри у гольф тричі на тиждень, аби розвіяти меланхолію. Проживаючи в непередбачуваних умовах, він знає, що його становище не може тривати вічно.
Сьогодні, попри всі перешкоди на його шляху, Расул планує продовжувати свою роботу, сподіваючись, що одного дня йому вдасться повернутися до Афганістану, щоб знову представляти свій народ. “Я застряг тут, у Великій Британії”, – говорить він. І додає: але його розум і серце завжди залишаються з Афганістаном.
Не своя. Історія Ольги Мекінг
Чому поляки відчувають себе чужими у Європі
“Чому Європа досі змушує мене почуватися людиною другого сорту?” – питає Ольга Мекінг у статті для The Guardian, що досліджує ситуацію з дискримінацією жителів Східної Європи, які всього лише 20 років тому стали членами Євросоюзу. Авторка розповідає про своє особисте життя і дискомфорт, який вона відчуває у “Старій Європі” через національність і країну, в якій вона народилася і виросла.
Ольга Мекінг одружена з німцем і виховує трьох дітей у Нідерландах. Вона вважає себе справжньою європейкою, адже говорить п’ятьма мовами, а її родина має історію, пов’язану з дипломатичною діяльністю. Її батьки, які також володіють кількома мовами, намагалися виховувати дітей так, щоб вони мали глибоке розуміння європейських особливостей. З дитинства в її домі панувала атмосфера різних мов і культур, проте Ольга зазначає, що навіть маючи такий культурний бекграунд, вона не відчуває себе “своєю” у Західній Європі.
В момент, коли Польща стала членом ЄС у 2004 році, авторка сприйняла цю подію як великий крок до об’єднання з європейським суспільством. Її оптимізм швидко зник, коли вона прибула в Німеччину на навчання за програмою “Еразмус” – і вона стала свідком проявів упередження щодо нових членів ЄС. Коли вона пішла реєструватися в студентському гуртожитку, державний службовець засумнівався в тому, чи є Польща членом ЄС. Це здивувало Ольгу та викликало у неї спогади щодо прохання батька не говорити польською в Німеччині, бо “німці цього не люблять”.
Неприємні ситуації не обмежувалися лише формальностями. Ольга також чула неприязні коментарі від людей навколо, її особистість зводили до стереотипів. Пригадуючи одного зі знайомих, який зазначив, що вона в Німеччині лише для того, щоб народити дітей і жити на соціальну допомогу, авторка підкреслює, як глибоко вкоренилися такі стереотипи у свідомості західних європейців. Певні упередження стосуються не лише жінок, але й чоловіків зі Східної Європи.
Інцидент у Брайтоні, – коли власник музичного магазину дізнався, що Ольга та її друзі зі Східної Європи, і зробив непристойний жест, завваживши, що вони можливо “танцівниці на пілоні”, – лише підкреслив ці проблеми.
Живучи в Нідерландах та виховуючи дітей, Ольга знову і знову стикається з подібними ситуаціями. Наприклад, одна жінка викликала поліцію, бо почула, як Ольга розмовляла з дітьми польською. Щобільше, навіть у дитячому садку її старшу доньку та інших польських дітей просять не говорити їхньою рідною мовою.
Коли вона стикається із західними європейцями, багато з них радять їй бути вдячною, адже за 20 років Польща досягла значних економічних успіхів. Однак Ольга вважає, що вираження вдячності не скасовує дискомфорту і неприязні, в яких доводиться жити мешканцям східної частини континенту.
Ольга припускає, що на це впливають зміни у політичному ландшафті країн “Старої Європи”. Так, останніми роками у Нідерландах все популярнішими стають партії, які пропагують неприязнь до мігрантів і конкретно до вихідців зі Східної Європи.
І хоча авторка вірить у європейську мрію і прагнення до об’єднаної спільноти, вона підкреслює, що для Східної Європи це дійсно залишається лише мрією.
(Не)королівська величність
Як король Великої Британії сварився з братом через титули для племінниць-принцес
Король Чарльз ІІІ та його молодший брат принц Ендрю побили горщики через ідею монарха понизити статус племінниць, стверджує автор книги “Король” Крістофер Андерсен. Історію внутрішніх конфліктів у королівській родині оглядає Fox News.
Андерсен пише, що ще у 2008 році Чарльз задумав масштабну реформу монархії, метою якої було скорочення кількості членів королівської родини, що володіють титулами “Їх Королівських Високостей”. Зокрема, планувався перегляд статусу принцеси Євгенії та принцеси Беатріс, доньок Ендрю.
Принц Ендрю засудив ці плани, адже вони безпосередньо вплинули б на його родину. Якщо цей задум втілився б у життя, Євгенія та Беатріс втратили б свої титули принцес і, ймовірно, були б вимушені самостійно заробляти на життя, перетворившись із принцес на “леді”. Сварки між братами переросли у гнівні конфронтації через різні бачення майбутнього монархії.
Напруга між братами ще загострилася на фоні особистих проблем Ендрю. До того, як у 2019 році спалахнув скандал через його зв’язки з мільярдером Джеффрі Епштейном і звинувачення в сексуальних злочинах, Чарльз вже активно обдумував кроки з реформування монархії, що включали б зменшення видатків на утримання членів королівської родини. Після скандалу з Епштейном, Ендрю був змушений відійти від виконання королівських обов’язків, втратити військові звання та почесні титули, що ще більше підкреслило потребу в зменшенні його ролі у сім’ї.
Зважаючи на обставини, впливові члени королівської сім’ї почали переосмислювати свої ролі. Принцеси Беатріс і Євгенія залишилися близькими до короля Чарльза та принцеси Кетрін, особливо підтримуючи їх під час лікування від раку. Вони все ще грають важливу роль у громадському житті й здійснюють офіційні обов’язки, чим зміцнюють позиції Чарльза і самої монархії.
Під час цих випробувань їх стосунки з іншими членами родини також змінилися. Беатріс і Євгенія поступово віддалилися від принца Гаррі та його дружини Меган Маркл, які відійшли від своїх королівських обов’язків ще у 2020 році і тепер живуть у Каліфорнії. Це віддалення стало наслідком напруги, що виникла через рішення Гаррі та Меган публічно обговорювати труднощі свого королівського життя.
Проте, попри всі виклики, принцеси залишаються важливими фігурами у королівській сім’ї, особливо в умовах, коли Чарльз і Кетрін борються з хворобою. Їх підтримка є неоціненною, і Чарльз, ймовірно, вдячний і їм, і собі, тож не реалізував свій план щодо позбавлення Євгенії і Беатріс титулів.
Водночас ситуація з принцом Ендрю показує, якою важливою є бездоганна репутація для члена королівської родини. Після звинувачень у сексуальному насильстві, що призвели до судового процесу, Ендрю впав у немилість і був позбавлений багатьох королівських привілеїв, включно з почесними військовими званнями і патронатами благодійних організацій. Його дружба з Епштейном, засудженим за сексуальні злочини, серйозно зашкодила іміджу всієї родини.
Все це також нагадує, що монархія повинна залишатися актуальною та реагувати на зміни в суспільстві, зберігаючи водночас традиції та сімейні цінності.
Ненажерливість космічних масштабів
Телескоп “Джеймс Вебб” сфотографував гігантську чорну діру, яка поглинає всю матерію навколо
Телескоп “Джеймс Вебб” зробив дивовижний знімок величезної чорної діри в центрі галактики NGC 4258. Через свою надмасивність вона активно поглинає навколишню матерію. Це небесне явище, розташоване за 23 мільйони світлових роки від Землі, наочно демонструє, як чорні діри виконують свою роль у космічному просторі. Вони викликають захоплення і водночас залишаються одними з найтаємничіших об’єктів у Всесвіті, бо здатні притягувати все, що виявляється занадто близько до їхнього горизонту подій — тієї межі, після перетину якої навіть світло не може вирватися назовні, пише Mashable.
У чорних дір формуються акреційні диски – скупчення розжареної матерії, що обертається з величезною швидкістю та видає яскраве світло. Саме це світіння й зафіксовано на знімках. Хоча чорні діри самі не випромінюють світло, їх “кільця” з космічного пилу і газу випромінюють енергію, яку видно як яскраве сяйво.
Європейське космічне агентство спільно з NASA і Канадським космічним агентством створили телескоп “Джеймс Вебб”, що дозволяє науковцям зазирнути в космічні глибини. Оснащений потужною інфрачервоною камерою, “Вебб” здатен бачити крізь щільні космічні хмари, відкриваючи нові пласти знань про структуру і формування Всесвіту. Це стало можливим завдяки величезному дзеркалу телескопа, яке у два з половиною рази перевищує дзеркало “Хаббла”, дозволяючи захоплювати більше світла і, відповідно, вивчати більш віддалені об’єкти.
Спостереження за галактикою NGC 4258 також виявили об’єкт, відомий як Messier 106, з якого виходять дві великі зеленуваті дуги гарячого газу. Це явище, яке нагадує хвилю, що виривається з океану і вдаряється в берег, імовірно спричинене виділенням матерії неподалік чорної діри. Таке унікальне видовище дозволяє вченим вивчати процеси, що відбуваються в ядрах активних галактик, і розуміти, як чорні діри взаємодіють із матеріями, що їх оточують.
Крім того, “Джеймс Вебб” не лише зазирає в далекі галактики, але й зосереджується на дослідженні планет нашої галактики Чумацький Шлях, а також екзопланет, що обертаються навколо інших зірок.
Оснащений просунутими спектрографами, телескоп здатний аналізувати атмосферні компоненти далеких екзопланет, виявляючи можливо присутні молекули, що становлять інтерес для пошуку життя поза Землею.
Завдяки своїм можливостям, “Джеймс Вебб” допомагає науковцям поглибити розуміння давньої історії Всесвіту, досліджуючи зірки і галактики, що виникли понад 13 мільярдів років тому. Попри технічні виклики, телескоп відкриває нові горизонти в астрономії та створює передумови для майбутніх відкриттів, які формуватимуть наше розуміння космосу на багато десятиліть вперед.
Гідне доживання
Як приклад Джиммі Картера змінює ставлення до хоспісів та паліативної допомоги
Джиммі Картер, 39-й президент США (1977-1981 роки), вирішив перейти на хоспісний догляд ще півтора року тому. Це сталося у лютому 2023 року, коли йому було 98 років. У той час він відмовився від інтенсивного лікування і вирішив, що хоче дожити решту своїх днів під опікою спеціалістів із хоспісної допомоги у своєму домі в Плейнсі, штат Джорджія, розповідає Yahoo Life.
Його рішення спочатку наштовхнуло багатьох на думки, що це вже кінець, але Картер продовжує дивувати. Нині він уже на порозі свого 100-річного ювілею і навіть збирається цієї осені підтримати Камалу Гарріс на виборах.
Однак ця історія не лише про здоров’я і вік Джиммі Картера, а про те, як його приклад став визначальним для зміни суспільної думки про такий вид допомоги.
Анжела Новас, головна медикиня Американського фонду хоспісів, пояснює, що багато пацієнтів намагаються дожити до важливих для них моментів, як-от дні народження чи свята. І команда будь-якого хоспісу докладає максимум зусиль, щоб ці моменти стали реальністю. Це ще раз підкреслює, що хоспіс — це не просто очікування кінця днів, а забезпечення якості життя.
Докторка Суніта Пурі, яка глибоко розуміється на цих питаннях, розповідає, що хоспісний догляд — це про полегшення як для пацієнта, так і для його родини. Це допомога, спрямована на зменшення страждань — і фізичних, і моральних. Найчастіше цей догляд надають вдома, бо там люди почуваються затишніше.
Хоча хоспіси як установи офіційно й розраховані на останні шість місяців життя, лікар-спеціаліст із паліативної медицини Філіп Роджерс пояснює, що більшість людей користуються їх послугами значно менше часу. Нерідко через те, що і самим пацієнтам, і їхнім сім’ям важко погодитися з тим, що їм потрібен такий догляд.
І тут у гру вступають міфи, які наросли на питанні паліативної допомоги, як гриби після дощу. Перший і найпоширеніший — це уявлення, що хоспіс — для тих, хто “здався” і зняв руки з керма життя. Насправді все навпаки. Хоспіс часто означає посилений догляд і підтримку. Паліативна допомога дає змогу жити з гідністю.
Інший міф у тому, що хоспіс — це лише про пару днів перед відбуттям у засвіти. Але на прикладі Джиммі Картера ми бачимо, що люди можуть перебувати у хоспісі довго і жити якісно. Також поширена думка, що хоспіс — це цілодобовий догляд від фахівців, але це не зовсім так. Багато відповідальності лежить на родичах пацієнта чи приватних опікунах. Ще один страх — що хоспіс, нібито, наближає смерть. Але насправді мета хоспісу — комфорт і підтримка, а не агресивне лікування.
Для багатьох людей слова “хоспіс” і “життя” не завжди стоять поруч, але приклад Джиммі Картера змінює це уявлення. Він довів, що навіть отримуючи хоспісну допомогу, можна залишатися активним учасником подій і продовжувати займатися своїми справами, не змінювати ставлення до життя. Завдяки його відкритості щодо перебування в хоспісі, це питання стало обговорюваним у суспільстві, і тепер цей вид догляду сприймається як щось нормальне і навіть необхідне.
Це частина його величезної спадщини — показати, що навіть коли життя підходить до завершення, все ще можна жити з гідністю й насолодою в кожному моменті.
Як відбираємо історії: весь тиждень Вадим Крамар з ранку до ночі читає світові медіа — від Азії до Америки. Він відбирає топрозповіді, які обговорює світ. І пропонує редактору. Якщо історія справді вражає, вона потрапляє в добірку в адаптованій версії — зі зміненим заголовком, зрозумілим в Україні, а також коротким переказом історії з контекстом, який дозволить зрозуміти, про що йдеться. Важливо: ми не перекладаємо тексти, а переказуємо зміст. Якщо історія вас зацікавила — переходьте за посиланням на початку статті та купуйте її у авторів. Оригінальні історії набагато більші і цікавіші, ніж стислий переказ.