Projects
Редакція LIGA.net відбирає найцікавіші історії зі світових медіа й стило переказує їх українською для вас. Цей проект є частиною контенту, що доступна для підписників LIGA PRO. Долучайся та відкривай для себе історії, що підкорили увагу читачів зі всього світу цього тижня.
Британський ютубер Бен (Ben the Brit), який кілька років тому переїхав до Росії, публічно визнав, що його очікування від життя у країні Володимира Путіна не справдилися. У новому відео, яке подивилися автори The Sun, він розповідає про досвід, який сам називає культурним шоком, і прямо заявляє: образ Росії як “консервативного раю”, куди варто тікати з Заходу, є ілюзією.
Що ж такого дізнався про справжню путінську Росію 25-річний британець?
Читайте на LIGA.net свіжий випуск – 10 найкращих історій світу.
Неочевидна окупація
Туреччина впевнено посилює свій вплив серед тюркських народів Росії
Москва явно не могла цього пропустити. Ерсін Татар, “президент” невизнаної північної частини Кіпру під турецькою окупацією, 7 жовтня з’явився на спільному фото лідерів тюркських держав і підписав Габальську декларацію. Однак у Кремлі недооцінили ширший контекст: та сама платформа, що створює ілюзію легітимності для окупованих Туреччиною територій, використовується Анкарою для значно масштабнішого проєкту – повільного переформатування ідентичності мусульманських регіонів Росії.
У турецьких стратегічних колах давно говорять про “тюркську дугу” від Анатолії до Сибіру, пише The EurAsian Times. Після 2022 року в експертних наративах з’явилися твердження про 10 регіонів Російської Федерації, зокрема Татарстан і Башкортостан, як про частину умовного “безперервного Туркестану”. У цій логіці Росія розглядається не як якийсь суверенний центр, а як держава, що контролює тюркське населення. Яке Анкара сприймає як історично споріднене і стратегічно перспективне.
Туреччина не змінює кордонів, але послідовно працює з ідентичністю. Формула “дві держави – один народ”, закріплена у декларації з Азербайджаном у 2021 році, стала моделлю, яку Анкара негласно транслює й на російський простір. Йдеться не про відокремлення, а про культурне та емоційне тяжіння регіонів до Туреччини. При тому, що їхній формальний статус у складі федерації зберігається.
Казань у цьому процесі відіграє ключову роль як мусульманський і тюркський центр Росії. Періодичний форум “Росія – ісламський світ” став майданчиком, де перетинаються інтереси Організації ісламського співробітництва, країн Перської затоки та Туреччини, укладаються економічні й цивільні угоди, формуються ділові та освітні зв’язки. Контакти між керівництвом Татарстану і Реджепом Тайїпом Ердоганом, співпраця університетів, діяльність Інституту Юнуса Емре поступово вбудовують регіон у турецький гуманітарний простір.
На Північному Кавказі Анкара діє через торгівлю, міграцію та релігію. Прямі авіарейси з дагестанської Махачкали до Стамбула, бізнес-проєкти, контакти чеченської еліти з турецьким керівництвом формують середовище постійної взаємодії. Важливим інструментом залишається турецьке Управління у справах релігії (Діянет), бюджет якого за роки правління Ердогана зріс до мільярдів доларів. Його імами, освітні програми та конференції працюють і в Росії, пропонуючи інтерпретацію ісламу як безперервної тюркської традиції, перерваної російським пануванням.
Паралельно формується інституційний контур через Організацію тюркських держав, де навіть невизнані утворення отримують символічний статус. Для регіональних еліт це сигнал, що культурна інтеграція з Анкарою можлива без формальної незалежності.
Водночас російська система безпеки зосереджена на боротьбі з “тероризмом” та “екстремізмом” і практично не реагує на такий м’який вплив. Культурні центри, обміни студентами, релігійні програми не сприймаються як загроза, хоча саме вони змінюють соціалізацію мусульманських спільнот. Та й загалом Туреччина й Росія залишаються взаємозалежними партнерами у сфері озброєнь та енергетики, одночасно конкуруючи за вплив від Чорного моря до Кавказу.
У результаті формується простір, у якому Москва контролює лише паспорти й формальні інститути, тоді як Анкара дедалі більше впливає на лояльність і самоусвідомлення російських мусульман. Саме цей непомітний зсув і стає головним викликом, який у Кремлі воліють не помічати.
Світова нерівність
У яких країнах світу найбільша різниця показників багатства та доходів населення
Найбагатші 10% населення планети володіють приблизно трьома чвертями всього приватного багатства у світі. Al Jazeera аналізує висновок звіту World Inequality Report 2026, який фіксує подальше зростання глобальної нерівності на тлі стагнації рівня життя для значної частини людства та концентрації економічної й політичної влади у вузькому колі людей.
Ситуація з доходами лише трохи відрізняється. Половина населення світу отримує менш як десяту частину сукупного глобального доходу, тоді як верхні 50% забирають понад 90%. Для порівняння, уявна модель із 10 людей і загальним доходом у 100 доларів означала б, що одна людина отримує 53 долари, четверо ділять між собою 38, а решті п’ятьом дістається лише дев’ять.
Автори звіту наголошують, що доходи та багатство не завжди збігаються. Високі заробітки не гарантують значних статків, адже багатство охоплює всі активи людини – заощадження, інвестиції, нерухомість – за вирахуванням боргів. За підсумками 2025 року 10% найбагатших контролювали 75% світового багатства, середні 40% – 23%, тоді як половина людства володіла лише двома відсотками.
Особливо швидко зростають статки надзаможних. З 1990-х років багатство мільярдерів і мільйонерів із дев’ятизначними статками збільшується приблизно на 8% щороку, що майже вдвічі перевищує темпи зростання активів у найбіднішої половини населення. Найзаможніші 0,001% – менш як 60 000 мультимільйонерів – контролюють утричі більше багатства, ніж половина людства разом. Їхня частка зросла з близько 4% у середині 1990-х до понад 6%.
Регіональний вимір нерівності демонструє ще контрастнішу картину. Місце народження залишається одним із ключових чинників, що визначає рівень доходів і можливість накопичення капіталу. Північна Америка та Океанія, які у звіті розглядаються разом, мають середній рівень багатства на рівні 338% від світового середнього показника, а частка доходів перевищує глобальний рівень майже утричі. Європа та Східна Азія також залишаються вище середнього, тоді як країни Африки на південь від Сахари, Південної Азії, Латинської Америки та Близького Сходу суттєво відстають.
Національні відмінності ще разючіші. Південно-Африканська Республіка має найвищу нерівність доходів у світі: 10% найбагатших отримують дві третини всіх доходів, а половина населення – лише 6%. Подібна структура характерна для низки країн Латинської Америки, де частка верхніх 10% наближається до 60% багатств. У країнах Північної Європи розподіл виглядає рівномірнішим: у Швеції та Норвегії бідніша половина населення отримує близько чверті доходів, а верхні 10% – менш як третину.
Більшість розвинених економік, включно з Австралією, Канадою, Німеччиною, Японією та Великою Британією, перебувають між цими полюсами. В Азії картина неоднорідна: у Бангладеш та Китаї доходи розподілені відносно збалансовано, тоді як в Індії, Таїланді та Туреччині понад половина всіх доходів зосереджена у верхніх 10%.
Ще гострішою є нерівність у володінні багатством. У ПАР 10% найбагатших контролюють 85% активів, тоді як нижня половина має від’ємну частку, тобто їхні борги перевищують вартість того, чим вони володіють. Подібна ситуація спостерігається у Росії, Мексиці, Бразилії та Колумбії. Навіть у заможних державах, таких як США, Велика Британія, Австралія або Японія, половина населення володіє лише кількома відсотками національного багатства, тоді як верхівка зосереджує більшу його частину – 65-68% за грубими підрахунками.
Мавпування вищого ґатунку
Американські органи влади дедалі частіше переймають стиль інтернет-спілкування Дональда Трампа
Американські федеральні відомства дедалі частіше переймають стиль Дональда Трампа у соціальних мережах, роблячи свої публікації різкими, провокативними й емоційно зарядженими. Те, що під час першого президентського терміну Трампа було радше винятком, перетворюється на системну практику: офіційні акаунти державних структур дедалі частіше використовують меми, іронію, зухвалу лексику та візуальні образи, які раніше асоціювалися з передвиборчою агітацією, а не з державною комунікацією.
Контраст особливо помітний у порівнянні з 2017 роком, коли відомства на кшталт Міністерства внутрішньої безпеки США реагували на критику стримано й формально, закликаючи до дотримання законів і професійних стандартів. Водночас Трамп, як і завжди, дозволяв собі агресивні напади на медіа і політичних опонентів. Згодом ця межа майже зникла: риторика президента і контент, який публікують структури на кшталт Імміграційної та митної служби (ICE), стали майже ідентичними, пише The Guardian.
Йдеться про ескалацію державної пропаганди, яка тепер відкрито апелює до емоцій, поляризації та дезінформації. Якщо раніше всередині федерального апарату існували запобіжники, то тепер, за оцінками експертів, офіційні повідомлення дедалі частіше будуються за логікою провокації.
Серед найрезонансніших прикладів The Guardian наводить публікації Пентагону із зображеннями популярних дитячих персонажів у військовому контексті, ролики Білого дому в ASMR-стилістиці, зі звуками кайданів перед депортацією, а також різдвяні пости від Департаменту внутрішньої безпеки (DHS) та ICE. В одному з них на тлі озброєних силовиків у камуфляжі та різдвяних ковпаках з’являється напис “YOU’RE GOING HO HO HOME!”, що викликало хвилю обурення.
Експерти проводять паралелі з пропагандистськими практиками авторитарних режимів, нагадуючи, як у різних країнах мова та медіа використовувалися для дегуманізації окремих груп населення. Особливість соціальних мереж полягає в тому, що вони не просто транслюють повідомлення, а цілеспрямовано доставляють їх аудиторіям, використовуючи алгоритми та персональні дані, що підсилює психологічний ефект.
А критики наголошують, що подібний контент формує у частини суспільства більшу терпимість до жорстких і навіть насильницьких дій силовиків щодо мігрантів. Водночас він працює як “rage bait” – контент, спрямований на залучення через посилення гнівних емоцій, – мобілізуючи прихильників Трампа і водночас деморалізуючи його опонентів, створюючи відчуття безсилля перед державним апаратом.
Провокаційні пости легко підхоплюються медіа, стають темами для телебачення і таким чином лише посилюють власний вплив.
Згадана різдвяна інтернет-кампанія викликала особливу критику з боку релігійних і правозахисних організацій, які побачили у використанні святкової символіки для просування антиміграційних меседжів суперечність християнським цінностям. У відповідь представники DHS заявляють, що продовжать використовувати всі доступні інструменти комунікації для інформування громадян і просування безпекового порядку денного.
І от з урахуванням цього, зауважує автор, контраст із Європою стає дедалі помітнішим. ЄС посилює регулювання соцмереж, штрафує платформи за порушення правил і обмежує мову ненависті, тоді як у США провокаційний стиль офіційної політичної комунікації дедалі більше сприймається як норма. Дослідники застерігають, що такий підхід не лише змінює стандарти офіційної мови, а й може слугувати прикладом для політиків в інших країнах, які починають думати: що гучніший заголовок, то краще для них.
Культурний шок
Британський блогер, який переїхав до Росії, щоб жити у “традиційних цінностях”, зіткнувся з російськими реаліями
Британський ютубер Бен (Ben the Brit), який кілька років тому переїхав до Росії, публічно визнав, що його очікування від життя у країні Володимира Путіна не справдилися. У новому відео, яке подивилися автори The Sun, він розповів про досвід, який сам називає культурним шоком, і прямо заявив: образ Росії як “консервативного раю”, куди варто тікати з Заходу, є ілюзією.
25-річний британець оселився у Курську після одруження з громадянкою Росії. За його словами, реальність виявилася значно жорсткішою, ніж він уявляв. Серед основних проблем він називає стрімке зростання цін, особливо на оренду житла, поширену практику відмови здавати квартири іноземцям, побутовий расизм і постійну підозру з боку силових структур. Бен відкрито говорить, що як іноземець він регулярно відчуває увагу ФСБ, а сам факт життя в Росії супроводжується відчуттям нестабільності й контролю.
Окремо він зупиняється на складнощах із легалізацією перебування. За його словами, імміграційний процес виявився не лише заплутаним, а й дорогим. Медичні обстеження, необхідні для оформлення документів, коштували йому близько 6000 фунтів стерлінгів (≈$8000). Один з аналізів помилково показав у нього наявність смертельно небезпечного інфекційного захворювання, що ледь не поставило хрест на можливості залишитися в країні і, за його зізнанням, викликало паніку і страх за власне життя. Хоча діагноз спростували вже наступного дня, ситуація стала для нього серйозним психологічним ударом.
І проблеми блогера почалися ще на кордоні. Під час першої, типу туристичної спроби в’їзду до Росії Бена затримали на шість годин на естонському пункті пропуску, а його майбутню дружину допитували про мотиви їхніх стосунків.
Він також звертає увагу на суперечливі сигнали з боку російської влади. Попри заяви про спрощення імміграції для прихильників “традиційних цінностей”, паралельно з’являється інформація про можливу вимогу проходження військової служби для іноземців, які хочуть отримати дозвіл на проживання.
Бен спростовує й уявлення про Росію як цитадель жорстких моральних норм. Він стверджує, що такі явища, як розлучення, аборти чи родини з одним із батьків, у російському суспільстві сприймаються значно спокійніше, ніж у частині США або у Великій Британії. За його словами, в окремих країнах Заходу він бачив значно консервативніші погляди, ніж у Росії, яку її фанати часто ідеалізують у соцмережах.
Серед найбільших культурних відмінностей британець називає індивідуалізм і відсутність звичних для нього соціальних правил, зокрема елементарної черги у громадських місцях. Він з іронією згадує, що росіяни можуть відкрито називати його “дурнуватим” через помилки у мові, хоча водночас визнає, що серед них багато щирих і доброзичливих людей.
Та як не парадоксально, попри критику, Бен наголошує, що не шкодує про переїзд. Йому подобаються російська історія, культура, і він начебто почувається безпечніше, ніж у Британії, хоча й визнає, що країна далека від ідеалу. Водночас він радить іншим не шукати порятунку в міфічному “консервативному раю”, а намагатися розв’язувати проблеми у власних державах. За його словами, втеча до Росії не вирішує внутрішніх суперечностей, а лише додає нових, часто набагато складніших.
Справжній військовий талант
Як британський фельдмаршал Бернард Монтгомері невдовзі після Другої світової війни передбачив розвиток безпілотників
У середині 1950-х років ідея війни безпілотників здавалася радше фантастикою, ніж предметом серйозного стратегічного аналізу. Однак саме про це говорив британський фельдмаршал Бернард Монтгомері, коли виступав у 1954 році з програмною доповіддю в Королівському інституті об’єднаних служб. Один із творців архітектури НАТО і перший заступник верховного головнокомандувача об’єднаних сил Альянсу в Європі, він запропонував бачення майбутньої війни, яке тоді викликало суперечки, але з роками виявилося чи не пророцтвом взагалі.
У промові під назвою A Look Through A Window at World War III (“Погляд у вікно на Третю світову війну”) Монтгомері наголошував, що вирішальним фактором у майбутніх конфліктах стане повітряна міць. Він попереджав, що традиційні великі надводні кораблі поступово втратять своє значення, а нові засоби доставлення озброєнь перестануть залежати від пілотованої авіації.
Фельдмаршал фактично описував появу безпілотних систем, здатних діяти на різних дистанціях і залишатися у повітрі тривалий час незалежно від погодних умов. За його логікою, це різко ускладнювало б як оборону, так і наступ, адже такі цілі стають менш вразливими для традиційних засобів ураження.
Водночас Монтгомері не вважав, що людина повністю зникне з кабіни літака. Він припускав, що пілотована авіація збережеться для окремих тактичних завдань підтримки, але її роль скорочуватиметься. Центральною умовою безпеки для західного блоку він називав домінування у повітрі, застерігаючи, що з розвитком нових технологій Заходу буде дедалі складніше утримувати перевагу, подібну до тієї, яку союзники у Другій світовій мали з 1943 року.
Фельдмаршал також наголошував на небезпеці раптового нападу, пише Military Times. На його думку, країни Альянсу мають бути здатні стримувати перший удар настільки довго, щоб встигнути мобілізувати спільні ресурси, а відповіддю має стати масштабна повітряна операція проти сил противника і його території. Він відверто визнавав, що абсолютний захист від повітряних атак неможливий, а найефективнішим стримувальним чинником є здатність миттєво завдати нападнику як удару у відповідь, так і більших втрат.
Окрему увагу Монтгомері приділяв розвитку літальних апаратів вертикального зльоту, підкреслюючи їхню цінність для розосередження сил і зниження вразливості. Хоча він прямо не говорив про гелікоптери, його міркування свідчили про очікування появи різних форм “вертикальної” авіації, які мали б стати важливим інструментом підтримки сухопутних військ.
Його бачення Третьої світової війни не зводилося до одного ядерного удару. Монтгомері описував багатофазний конфлікт, що починається з боротьби за контроль над повітрям і морями, а далі переходить у гібридні форми із застосуванням нових типів озброєнь, включно з ядерними. Він вважав, що морські сили мають адаптуватися до реальності, де панування на морі дедалі більше забезпечується з повітря, а ставка робиться на підводні човни та менші платформи. Він навіть припускав поступовий занепад авіаносців.
Ключовою проблемою Заходу британський фельдмаршал називав інертність і надмірну бюрократію. Він закликав відмовлятися від застарілих систем на користь довгострокових інновацій і створювати більш гнучкі, інтегровані сили з високим рівнем взаємодії між видами військ. За його словами, паперова звітність і дублювання функцій підривають здатність армій швидко реагувати на загрози.
Підсумовуючи, Монтгомері робив акцент на балансі наступальних і оборонних можливостей. Він вважав, що у міру вирівнювання потенціалів між протиборчими таборами перевагу отримає той, хто краще захищений, здатний пережити удар і зберегти можливість відповісти.
Таргани з наплічниками
У Німеччині тестують нову технологію, яка може змінити способи таємного збору інформації
Німецький стартап SWARM Biotactics пропонує один із найнесподіваніших напрямів розвитку розвідки й військових технологій – використання живих комах як носіїв сенсорів. Йдеться про мадагаскарських шиплячих тарганів, яких оснащують мініатюрними “рюкзаками” з камерами, мікрофонами та навіть доплерівськими радарами. Розробники вважають, що такі “біологічні платформи” здатні виконувати завдання, з якими не впораються ні дрони, ні люди.
Засновник і генеральний директор компанії Стефан Вільгельм пояснює вибір просто: таргани є продуктом мільйонів років еволюції, яка зробила їх надзвичайно витривалими, мобільними та пристосованими до виживання в агресивному середовищі. Саме ці якості роблять комах “ідеальними агентами” для проникнення у важкодоступні або небезпечні зони. Мадагаскарський шиплячий тарган, з яким працює компанія, досить великий і добре досліджений, щоб переносити корисне навантаження без шкоди для себе.
Поки що таргани можуть нести “рюкзаки” вагою до 15 грамів, але інженери намагаються зменшити цей показник до 10 грамів. Усередині мікроскопічних модулів можуть розміщуватися різні сенсори, а сама комаха залишається майже непомітною у просторі, споживає мінімум енергії та здатна працювати там, де техніка швидко виходить з ладу. За словами Вільгельма, таргани витримують дію хімічних речовин, високих температур і навіть радіації, що робить їх особливо привабливими для використання у кризових сценаріях.
Керування такими “агентами” відбувається завдяки розробкам нейробіологів, які під’єднують електроди до вусиків комах і стимулюють їхні природні навігаційні здібності. Фактично йдеться не про повний контроль, а про делікатне спрямування у потрібний бік. Паралельно компанія розробляє алгоритми, що дадуть змогу автономно керувати цілими роями – від кількох десятків до сотень комах, які рухаються до заданої цілі та обмінюються даними між собою.
У SWARM Biotactics наголошують, що процедура не завдає тарганам болю. Комах утримують у належних умовах, адже від їхнього стану залежить ефективність місій. Такий підхід дає змогу поєднати біологію, електроніку та робототехніку у форматі, який раніше існував лише у науковій фантастиці, зазначає CBS News.
Проєкт розвивається, зокрема, й після зростання безпекових побоювань у Європі через війну в Україні та закликів до європейських країн брати на себе більшу відповідальність за оборону. Компанія вже співпрацює з Бундесвером, тестуючи можливості тарганів у польових умовах. Основний акцент робиться на розвідці та спостереженні, хоча Вільгельм визнає, що з часом можуть з’явитися й інші сценарії використання, які потребуватимуть чіткого правового регулювання.
Окрім військових завдань, стартап бачить потенціал технології у пошуково-рятувальних операціях. Рої тарганів можуть проникати у завали після обстрілів або землетрусів, шукаючи людей там, куди небезпечно або неможливо дістатися рятувальникам. Перші масштабні випробування таких роїв розробники очікують провести протягом найближчих двох років, вважаючи, що такі “біошпигуни” можуть суттєво змінити уявлення про можливості розвідки та реагування на надзвичайні ситуації.
Дубай під ключ
Як невдалий ремонт у квартирі став натхненням на створення платформи, що змінила 40-мільярдний ринок в ОАЕ
Ідея створення технологічної платформи для моніторингу процесу ремонту нерухомості з’явилася у її співзасновника та гендиректора Марка Мішеля не після інвестиційних презентацій, а після особистих проблем.
Кілька років тому він та його майбутній бізнес-партнер намагалися відремонтувати власні житла – один у Дубаї, інший в Єгипті, – і обидва зіткнулися з однаковим сценарієм: зриви строків, перевищення бюджету та повна втрата контролю над процесом. Гроші закінчилися раніше, ніж роботи, а обіцяні дедлайни виявилися фікцією.
Історія партнера стала показовою: ремонт, який мав завершитися до народження його дитини, затягнувся настільки, що син відсвяткував перший день народження у ще недобудованому домі.
Саме це усвідомлення – що проблема не випадкова, а системна – і стало точкою запуску Reno Home, пише Gulf News у своїй статті. Мішель дійшов висновку, що ринок ремонту в Об’єднаних Арабських Еміратах побудовано без прозорості, чіткої структури й механізмів відповідальності. Замовники не розуміють, куди йдуть кошти, на якому етапі перебувають роботи й чому реальність майже завжди розходиться з кошторисом. Платформа Reno замислювалася як спроба навести лад у цьому хаосі, поєднавши дизайн, виконання робіт і моніторинг кошторису в одному цифровому рішенні.
До запуску стартапу Мішель працював консультантом зі стратегії в McKinsey, а згодом розвивав фінансові сервіси в AstraTech, але саме досвід звичайного домовласника став вирішальним. У Reno зробили ставку на передбачуваність і швидкість, прагнучи перетворити ремонт з емоційно виснажливого процесу на керований проєкт. Компанія зосередилася на інструментах миттєвих кошторисів, візуалізації майбутніх просторів, чітких графіках і регулярних оновленнях для клієнтів.
Перший рік роботи став для стартапу перевіркою життєздатності моделі. Reno вже реалізувала понад 120 проєктів і отримала більш як п’ять мільйонів доларів доходу, подолавши позначку в мільйон уже в перші місяці. Ключовим показником Мішель називає не обсяг виторгу, а виконання зобов’язань: 95% ремонтів завершуються вчасно і в межах бюджету – результат, який сам він називає нетиповим для індустрії.
Швидке зростання не обійшлося без криз. Найскладнішими виявилися залучення інвестицій і управління грошовими потоками в умовах нестабільного макросередовища. Засновники неодноразово чули відмови, а в один із місяців, попри рекордні продажі, були змушені тимчасово відмовитися від власних зарплат, щоб підтримати операційну діяльність. Цей досвід, за словами Мішеля, навчив дисципліни й розуміння того, що “правильний” капітал важливіший за швидкий.
Вибір Дубая як бази для бізнесу він пояснює не лише особистими мотивами, а й екосистемою. Підтримка підприємництва, доступ до фінансування та попит на модернізацію старого житлового фонду створили умови для тестування моделі “ремонт зараз – оплата пізніше”. Додатковим фактором стала орієнтація влади ОАЕ на зростання малого і середнього бізнесу, що стимулює попит на комерційні ремонти та гнучкі фінансові рішення.
Підтримана також низкою регіональних інвестиційних фондів, компанія залучила $4 млн для подальшого масштабування. Мішель бачить мету не в агресивній експансії, а в тому, щоб перетворити Reno на стандарт на ринку ремонту, який становить у регіоні близько $40 млрд. Він переконаний, що навіть невелика частка цього сегмента дає змогу побудувати унікальну компанію без поспішного виходу за межі ОАЕ. Для нього цей шлях підтверджує просту формулу: сильний бізнес починається з реальної проблеми, пережитої особисто, і з готовності вчитися на кожному болючому етапі.
Підлітковий бізнес
Як 18-річний хлопець заробляє до $300 000 на місяць, виготовляючи тримачі для банок напоїв
18-річний американець Майкл Сеттерлі перетворив вірусний жарт у соцмережах на бізнес, який уже приносить сотні тисяч доларів на місяць, пише Business Insider.
На початку року Майкл опублікував відео, де демонстративно “перезаряджає” банку напою Dr. Pepper у так званому tactical reload can holder – тактичному банковому тримачі, аксесуарі, схожому на термочохол, але з елементом гри. Коли напій закінчується, нова банка буквально вистрілює знизу, а порожня відлітає вбік. Ролик набрав понад 50 мільйонів переглядів в Instagram і миттєво зробив продукт упізнаваним.
Сам Сеттерлі пояснює вірусний ефект просто: глядачі побачили те, чого раніше не бачили. Додаткову увагу привернула й “швидкість”, з якою він нібито випиває газовану воду, хоча згодом підприємець зізнався, що банка була порожньою, а сцена зрежисованою. Та це не завадило відео стати каталізатором стрімкого зростання його e-commerce бренду Cruise Cup, який продає різні надруковані на 3D-принтері аксесуари і чий “перезаряджуваний” тримач для банок став флагманським товаром.
Загалом ідея такого вірусного продукту народилася з уважного аналізу ринку. До цього Сеттерлі продавав однобанковий охолоджувач і вирішив подивитися, чи можна покращити рішення від лідерів сегмента на кшталт Yeti. Він переосмислив класичний чохол, спростив завантаження банки й додав ефект “вильоту”, що перетворило утилітарний предмет на видовищний гаджет. Реакція аудиторії стала для нього головним індикатором успіху: після численних коментарів із проханням зробити версію на дві банки він швидко оновив дизайн, і продажі зросли ще більше.
У листопаді 2025 року обіг Cruise Cup сягнув $300 000 лише за місяць, що підтверджується даними з панелі Shopify. До цього моменту Сеттерлі був добре підготовлений до різкого сплеску попиту. Різним підприємництвом він займається з 10 років, починаючи з невдалих спроб косити газони сусідам. Перші справжні гроші приніс засіб, що відштовхував пісок, а згодом – бренд аксесуарів для взуття Solefully, який він зміг масштабувати до сотень тисяч підписників у соцмережах.
Досвід попередніх проєктів допоміг хлопцеві швидко адаптуватися до нової хвилі замовлень, хоча саме виробництво стало серйозним викликом. Великі вироби можуть друкуватися до 10 годин, тож зростання продажів вимагало негайного розширення потужностей. Якщо раніше йому вистачало кількох десятків 3D-принтерів, то з успіхом Cruise Cup він купував їх партіями по 30. І все одно не встигав виконувати замовлення.
З 3D-друком Сеттерлі познайомився ще у школі на курсах дизайну й вважає цю технологію ідеальною для стартапів з обмеженим бюджетом. Низький поріг входу, доступне обладнання та просте програмне забезпечення дають змогу швидко тестувати ідеї без залучення великих виробників. Його бізнес настільки розрісся, що повністю зайняв будинок родини у штаті Нью-Йорк: підвали з принтерами, їдальня як пакувальна зона, спальня – студія для запису інтернет-контенту. Згодом виробництво переїхало на склад із понад 130 принтерами, а компанія почала готуватися до запуску металевих виробів із нержавіючої сталі.
Юний підприємець переконаний, що ключ до успіху – не в доведенні ідеї до ідеалу, а у швидкому запуску й постійних удосконаленнях. 3D-друк дає змогу втілити задум за мінімальні кошти, перевірити попит і лише потім інвестувати у масштабування. Він визнає, що багато його проєктів не стали успішними й принесли збитки, але саме стійкість і готовність багаторазово помилятися зрештою привели до результату. За словами Сеттерлі, іноді успіх – це поєднання наполегливості й вчасно спійманої ідеї, яка “вистрілює” у потрібний момент.
Найбагатша людина в історії
Якоб Фуггер: торговець XVI століття, який фактично створив сучасну економіку
Понад 500 років тому найбагатшою людиною у світі вважався Якоб Фуггер – німецький банкір і купець із міста Аугсбург, який фінансував імператорів і римських пап та фактично заклав основи глобальної торгівлі й сучасної фінансової системи. Його вплив і доходи були настільки масштабними, що сучасні історики оцінюють його статки у сотні мільярдів доларів у сучасному еквіваленті.
Журналіст і біограф Фуггера Грег Штайнметц, автор книги The Richest Man Who Ever Lived (“Найбагатший чоловік, який коли-небудь жив”), називає його першою людиною, яка почала торгувати у справді глобальному масштабі. За його словами, до XVI століття світова торгівля у сучасному розумінні майже не існувала. Європейці мали обмежені контакти з Азією, а повноцінний вихід на нові ринки став можливим лише після відкриття Америки Христофором Колумбом у 1492 році та розширення Священної Римської Імперії Габсбургів та Іспанії за правління Карла V(I).
Тож Фуггер опинився біля самих джерел цього процесу. Народжений у заможній родині, яка розбагатіла на ткацтві, він здобув торговельну освіту у Венеції – ключовому фінансовому центрі Європи того часу. Саме там він засвоїв інноваційний для Північної Європи інструмент – подвійний бухгалтерський облік. Повернувшись до Німеччини, Фуггер почав застосовувати ці методи системно, що дало йому чітке розуміння власних фінансів і суттєву перевагу над конкурентами.
Паралельно він створив розгалужену мережу агентів, які постачали йому інформацію з великих міст і провінцій. Кур’єри доставляли новини про політику, ціни й конфлікти швидше, ніж це могли зробити конкуренти. За логікою Фуггера, інформація була таким самим активом, як срібло або золото.
Після смерті братів він очолив родинний бізнес і зробив ставку на кредитування панівних династій. Фуггер активно позичав кошти імператорам Максиміліану I та Карлу V, отримуючи натомість доступ до видобутку срібла й міді в Тіролі та на території сучасної Словаччини. Він не володів копальнями напряму, але контролював права й частки, які приносили колосальні прибутки. Європа майже нічого не могла запропонувати Азії, окрім дорогоцінних металів, і саме тут Фуггер став незамінним гравцем.
Особливу роль грала мідь. Як зазначають дослідники, Індія, яка тоді випереджала Європу за рівнем розвитку, гостро потребувала цього металу. Відкриття морського шляху до Індії Васко да Гамою майже збіглося з масштабним входом Фуггера у мідний бізнес, і попит на метал різко зріс. У самій Європі мідь використовували у суднобудуванні, виробництві зброї та архітектурі, що лише посилило її прибутковість.
Фуггер умів працювати і з боржниками, роблячи себе для них критично важливим. Імператори, постійно залучені у війни, залежали від його фінансів, а він отримував важелі впливу. Водночас він зіграв ключову роль у трансформації фінансів, переконавши папський престол пом’якшити заборону на відсотки за кредитами. Це відкрило шлях до сучасних банківських практик, однак також пов’язало його ім’я з отриманням частки доходів від продажу індульгенцій, що згодом стало одним із тригерів Реформації.
Найвідчутніша спадщина Фуггера збереглася в Аугсбурзі. Заснований ним у 1521 році житловий комплекс Фуггерай став першим у світі проєктом соціального житла і функціонує досі з символічною платою в 1 євро для мешканців. Історики оцінюють, що у свій час Фуггер контролював від 2% до 10% усієї економіки Європи. І на тлі цього навіть сучасні мільярдери виглядають менш впливовими, адже невідомо, чи стане їхній спадок настільки важливим у майбутньому, цитує Deutsche Welle бізнес-історика Боріса Гелена.
Тисячоліття випивки
Ірландський паб, якому 1125 років, продовжує обслуговувати гостей
Упродовж століть ірландські легенди пов’язували річку Шеннон із морськими чудовиськами та богинею мудрості, але з X століття її береги стали місцем зовсім іншого паломництва. Саме тут, у місті Атлон, розташований паб Sean’s Bar, який називає себе найстарішим баром у світі, бо веде свою безперервну історію з 900 року.
Заклад стоїть якраз на березі річки і за понад 1125 років приймав усіх – від королів і вождів місцевих кланів до мандрівників і завсідників. Відомим світові паб став лише у 2004 році, коли Книга рекордів Гіннеса офіційно визнала його найстарішим в Ірландії. А оскільки старішого бару з підтвердженою датою заснування більше ніде не виявили, Sean’s Bar фактично закріпив за собою титул і найстарішого у світі.
Менеджер пабу Тіммі Донован розповідає, що сюди заходять і туристи з різних країн, і постійні клієнти, щоб випити пінту пива та буквально доторкнутися до історії. Перші власники та відвідувачі навряд чи могли уявити, що звичайний заїжджий двір матиме такий вплив на культурну спадщину їхньої країни через століття.
Історія закладу починається з Луайна Мак Луїгдега, який у 900 році заснував корчму біля мілководного броду через Шеннон. Саме тут подорожні перетинали річку, і підприємець швидко зрозумів комерційний потенціал місця. Потік гостей був настільки стабільним, що довкола заїжджого двору поступово сформувалося поселення Áth Luain – “брід Луайна”, з якого згодом постав сучасний Атлон.
Робота закладу не переривалася протягом більш ніж 1000 років. Однак справжній масштаб його історії відкрився лише під час звичайного ремонту у XX столітті. Тодішній власник будівлі Шон Фіцсаймонс, який придбав паб у 1970 році та дав йому сучасну назву, вирішив демонтувати старі стіни. Робітники натрапили на плетені конструкції з ліщинових гілок, скріплені кінським волоссям і глиною. Ці стіни, що датуються раннім Середньовіччям, досі можна побачити всередині пабу. Під час робіт також знайшлися монети середини XVII століття, які нині зберігаються у Національному музеї Ірландії.
Донован звертає увагу й на деталі, непомітні на перший погляд. Підлога у пабі має постійний ухил від входу до задніх дверей. За його словами, це не архітектурний дефект, а частина первісної дренажної системи: вода потрапляла всередину, стікала похилою підлогою і виходила назад у річку.
Саме ці археологічні знахідки, а також книга зі списком усіх власників, що нібито починається з Луайна Мак Луїгдега, стали підставою для звернення до Книги рекордів. Як пояснює Донован, експертам не пропонували готову дату, а передали всі наявні матеріали для перевірки. Після кількох років досліджень паб офіційно отримав дату заснування 900 рік, що підтвердив і Національний музей Ірландії.
У наш час, пише VinePair, Sean’s Bar приваблює відвідувачів не лише віком. Тут регулярно проводять екскурсії та вечори традиційної ірландської музики. Власники намагаються поєднувати автентичність із сучасністю: за історичним фасадом і дерев’яними стінами ховаються сучасні холодильні системи та обладнання, тоді як основний зал зберігає вигляд, максимально наближений до первісного.
Цю ж філософію паб переніс і на власну лінійку віскі. Донован досліджував, як ірландські монахи виготовляли перші дистиляти, та разом із майстрами з Корка відтворив рецептуру, наближену до середньовічних методів. Частину історичних інгредієнтів довелося відсіяти через смак, але у підсумку їм вдалося створити напій, який, за словами менеджера, максимально відсилає до джерел ірландського віскі.
Як відбираємо історії: весь тиждень наша редакція з ранку до ночі читає світові медіа — від Азії до Америки. Ми відбираємо й пропонуємо редактору топрозповіді, які обговорює світ. Якщо історія справді вражає, вона потрапляє в добірку в адаптованій версії — зі зміненим заголовком, зрозумілим в Україні, а також коротким переказом історії з контекстом, який дозволить зрозуміти, про що йдеться. Важливо: ми не перекладаємо тексти, а переказуємо зміст. Якщо історія вас зацікавила — переходьте за посиланням на початку статті та купуйте її у авторів. Оригінальні історії набагато більші і цікавіші, ніж стислий переказ.