Projects
Івон Шуїнар, 86-річний засновник бренду одягу для активного відпочинку Patagonia, завжди залишався чужим у світі великих статків. Для більшості потрапляння до списку Forbes поруч із Джеффом Безосом, Ілоном Маском чи Біллом Ґейтсом стало б вершиною успіху. Для нього ж день появи у рейтингу мільярдерів у 2017 році став одним із найгірших у житті.
Шуїнар згадував, що ця новина його розлютила, адже він не хотів мати нічого спільного з клубом “надбагатіїв”. Вихований у простій родині, чоловік завжди вважав себе не бізнесменом, а альпіністом та охоронцем природи, який випадково став багатим. Довгі роки він жив надзвичайно аскетично: спав у машині чи просто на землі, витрачав не більше долара на день і харчувався найдешевшими консервами, навіть кормом для котів.
Але компанія Patagonia, яку він заснував спочатку як виробника знарядь для альпінізму, поступово перетворилася на гіганта outdoor-індустрії. І це зробило Шуїнара мільярдером. Як він заробив $3 млрд, а потім все роздав?
Читайте на LIGA.net свіжий випуск – 10 найкращих історій світу.
Покер людьми
Як Володимир Путін грає долями заручників, щоб досягати своїх цілей. Приклад журналіста Евана Ґершковича
У березні 2023 року Володимир Путін ухвалив рішення, яке стало початком нової стадії його гри в “людський покер”. На закритій відеоконференції з силовиками він схвалив арешт ще одного американця, пише Politico. Цієї миті Москва приготувалася перетнути межу, до якої не наближалася з часів Холодної війни: затримати журналіста за шпигунство.
Путін давно керує Росією з бункерів-конференцзалів, збудованих у різних куточках країни, й їх неможливо відрізнити один від одного. Ізольований від звичайних телефонних мереж та інтернету, він проводить наради через спеціально захищені канали, створюючи навколо себе “інформаційний кокон”. Саме в такому режимі й виникло рішення використати американського репортера як нову розмінну карту для торгів.
Автором ідеї був генерал Владислав Менщиков, керівник Першого відділу ФСБ. Саме він стояв за арештом баскетболістки Бріттні Грайнер, яку згодом обміняли на російського торговця зброєю Віктора Бута. Тож успіх цієї операції підштовхнув спецслужби до нової авантюри: захоплення журналіста The Wall Street Journal Евана Ґершковича, який їхав до Єкатеринбурга писати матеріал про місцевий танковий завод. Кремль сподівався виміняти його на Вадима Красікова – агента ФСБ, засудженого у Німеччині до довічного ув’язнення за вбивство чеченського командира у центрі Берліна.
Арешт Ґершковича миттєво став міжнародною кризою. У США зникнення журналіста спершу не викликало тривоги: його телефон зник із мережі, але таке часто траплялося.
Та коли згодом таксист, якого попросили перевірити квартиру у Єкатеринбурзі, повідомив, що там темно й нікого немає, редакція занепокоїлася. У нью-йоркському офісі WSJ почалися цілодобові наради, редактори й колеги шукали контакти в Росії. До роботи долучився навіть Держдепартамент. Тодішній державний секретар Ентоні Блінкен визнав ситуацію “жахливою”, але пообіцяв: Америка докладе всіх зусиль, щоб повернути свого журналіста.
Першим кроком стала спроба Білого дому напряму домовитися з Кремлем. Радник із нацбезпеки Джо Байдена Джейк Салліван телефонував Юрію Ушакову, давньому зовнішньополітичному раднику Путіна, сподіваючись зупинити ескалацію. Відповідь була холодною: “Це юридичний процес”. Росія дала зрозуміти, що єдиний шлях – переговори спецслужб через “спеціальний канал”. Інакше кажучи, ЦРУ мало говорити з ФСБ.
Москва мала перевагу: вона могла будь-якої миті затримати будь-якого іноземця й використати його як заручника. Західні спецслужби справді заарештовували російських агентів у Європі, але лише один із них цікавив Путіна по-справжньому – Красіков. ЦРУ вже кілька разів відхиляло запити про його звільнення, називаючи ідею нереальною.
З того моменту почалася складна гра. До перемовин долучалися не лише дипломати й розвідники, а й політики, мільярдери, відомі журналісти та навіть голлівудські зірки. Обговорювалося звільнення одразу двох десятків людей – від хакерів і шпигунів до дисидентів та журналістів, серед яких опинилися Володимир Кара-Мурза, який писав для Washington Post, Алсу Курмашева з Радіо Свобода і сам Ґершкович.
У результаті Москва досягла свого: Кремль отримав назад цінних агентів і зумів звільнити Красікова. Для США це стало болючою демонстрацією асиметрії – Росія, використовуючи практику “дипломатії заручників”, витягувала максимум для себе з кожного ув’язненого.
Ця історія, продовжує Politico, стала також нагадуванням про початок путінського правління. У 2000 році, лише за вісім днів після обрання його президентом, ФСБ заарештувала американця Едмонда Попа. Тоді молодий Путін погодився на його помилування після дзвінка Білла Клінтона. Але відтоді він більше не йшов на поступки. Через 23 роки він діє набагато жорсткіше, витягуючи так званих “патріотів” із в’язниць.
Санду приготуватися
Перед виборами Молдова захлинається у хвилі російської дезінформації, виробленої ШІ-системами
Напередодні парламентських виборів Молдова опинилася під потужним ударом дезінформаційних кампаній із використанням штучного інтелекту. Від їх результату залежить, чи країна залишиться на європейському шляху, чи знову потрапить у сферу впливу Москви, пише Associated Press.
Моніторингові організації фіксують масштабні операції з боку Росії, спрямовані на підрив підтримки керівної проєвропейської партії Дія і Солідарність (PAS). Президентка країни Мая Санду назвала ці вибори “найважливішими в історії країни”. Вона неодноразово підкреслювала: лише вступ до ЄС захистить Молдову “від найбільшої загрози – Росії”.
Нещодавно поліція провела 250 обшуків та затримала 74 людей у справі про можливий план Москви організувати заворушення. Влада вже кілька років попереджає: Кремль веде проти Молдови гібридну війну з фінансуванням проросійських партій, втручанням у вибори та інформаційними атаками. Москва традиційно все заперечує.
А дослідники наголошують: нинішня хвиля дезінформації відрізняється від попередніх. Вона спирається на нову інфраструктуру та активне застосування ШІ. Сайти-двійники імітують західні медіа, використовують “ферми взаємодії”, які базуються в Африці і працюють звідти ж, та армії ботів, які масово поширюють коментарі проти PAS та ЄС.
Організація Reset Tech виявила англомовний ресурс Restmedia, який видає себе за серйозне видання, але всі його матеріали створені за допомогою ШІ. Чверть контенту стосується Молдови, після чого його перекладають та поширюють у країнах ЄС. Статті містять антиєвропейські меседжі й атаки на Санду.
Згідно зі звітом дослідників, Restmedia платить африканським “фермам” за поширення своїх матеріалів у соцмережах. Попри спроби приховати інфраструктуру, дослідники викрили чіткі технічні зв’язки ресурсу з Росією.
Також у Google повідомили, що лише на YouTube у рамках підготовки до виборів у Молдові було закрито понад 1000 каналів, які так чи інакше брали участь в операціях впливу.
Інший експерт із Forum, румунського аналітичного центру, виявив 100 фейкових акаунтів у TikTok, які набрали майже 14 млн переглядів, поширюючи меседжі страху та ненависті. Згодом було знайдено “дзеркальну мережу” цих акаунтів у Facebook. Молдовський Promo-Lex зафіксував ще 500 фейкових профілів у TikTok, які за три дні набрали 1,3 млн переглядів. Аби просунути антиєвропейські відео в молдовські тренди, зловмисники використовували тактику маніпуляцій алгоритмами.
Спроби дискредитації Санду набувають гротескних форм. Один із сайтів, стилізований під американський таблоїд, навіть опублікував вигадану історію про те, що президентка нібито купує сперму у зірок-гомосексуалів, аби народити дитину. Інші ресурси, пов’язані з російськими фондами, поширювали фейки про торгівлю дітьми. За словами експертів, використання ШІ дозволяє швидко створювати сайти та фейкові акаунти і це суттєво підриває довіру до будь-якої інформації, навіть правдивої.
До кампаній проти влади причетний і проросійський олігарх Ілан Шор, засуджений за шахрайство та нині втікач у Москві. За даними WatchDog, його мережа витратила близько 45 000 євро на рекламу у Facebook та YouTube, просуваючи тези про фальсифікацію виборів, переслідування церкви та “зубожіння” країни. Під час обшуків у Кишиневі поліція вилучала готівку, техніку та документи, а також виявила інструкції з Росії, передані через Telegram.
Драйв популізму
Як Велика Британія сама виносить “містера Brexit” – Найджела Фараджа – на політичні висоти
У Великій Британії зростає відчуття неминучості приходу до влади Найджела Фараджа, пише The New Yorker. Його партія Reform UK є новою ітерацією правопопулістського руху, який Фарадж очолює вже понад два десятиліття, і протягом пів року лідирує в опитуваннях із результатом близько 30%. Це на 10 пунктів більше, ніж у керівної Лейбористської партії. І якби у країні найближчим часом відбулися вибори, Reform могла б отримати сотні місць у парламенті, зруйнувавши вікове двопартійне домінування консерваторів і лейбористів та зробивши Фараджа, колишнього “містера Brexit”, прем’єр-міністром.
Офіційно наступні вибори мають відбутися не раніше літа 2029 року, але британська політика давно втратила прогнозованість. Головною темою нинішніх публічних дискусій є навіть не програма Reform, а сам факт її можливої перемоги. Опитування показують, що зараз Фарадж є найпопулярнішим політиком країни. А його опоненти, лейбористи Кіра Стармера та уламки поміркованого крила консерваторів, виглядають паралізованими перед загрозою.
На відміну від образу громіздких традиційних партій, Reform UK створює картину енергійності та протестного драйву. Влітку Фарадж організував кампанію Lawless Britain (“Беззаконна Британія”), під час якої малював картину занепаду: вулиці, небезпечні після 21:00, “натовпи неперевірених мігрантів”, злочини без покарання. Потім пролунала ініціатива Operation Restoring Justice (“Операція: Відновлення справедливості”) щодо депортації 600 000 нелегальних мігрантів.
А осіння партійна конференція у Бірмінгемі взагалі нагадувала святкування: з піротехнікою, гучними промовами та продажем брендованих футболок із символічною цифрою “29” як натяку на перемогу у 2029 році.
Автор The New Yorker зауважує, що попри аматорський рівень організації та залежність від фінансової підтримки криптобізнесменів, Reform UK має те, чого бракує іншим, – відчуття спільності й руху. Аналітики ж пояснюють успіх партії настроями “спалити систему”: близько 40% британців висловлюють повну недовіру до політичних і соціальних інституцій. Саме цей протестний електорат і став фундаментом Фараджа.
Слабкість головних конкурентів лише додає йому шансів. Уряд Стармера потерпає від скандалів. Нещодавно у відставку пішла заступниця прем’єра Анжела Рейнер через історію з несплатою податків. Фарадж використав цей епізод як доказ корумпованості “єдинопартії” з лейбористів і консерваторів.
Його виступи вирізняються не агресивною риторикою про расу чи релігію, а простими, “клубними” формулами: ностальгія за старою Британією, підтримка національної ідентичності, заклики зробити країну “знову великою”.
Та поза сценою Reform не приховує жорстких планів: масові депортації, обмеження судової влади, використання армії для виселення мігрантів.
Подібні заяви звучать від соратників лідера, тоді як сам він зберігає і культивує образ “звичайного британця”. Такого собі аутсайдера, який начебто і не прагне високих посад. Наприклад, коли у королівській резиденції відбувався урочистий бенкет на честь державного візиту Дональда Трампа, Фарадж жартував у ефірі свого шоу: мовляв, його не запросили, тож він піде у паб на пиво. Цей образ “відкинутого елітою, але потрібного народу” лишається його головною політичною зброєю.
Ну а лейбористи тим часом демонструють все більшу політичну крихкість. Більшість Стармера в парламенті нагадує вежу у грі “Дженга”, пише автор. Вона висока, але хитка: на останніх виборах партія здобула лише третину голосів.
І кадрові призначення лише погіршують ситуацію, особливо після скандалу з призначенням послом у США лорда Пітера Мандельсона, який був добрим знайомим покійного американського мільярдера-педофіла Джеффрі Епштейна. Хоч Стармер і намагався захистити свого соратника на засіданні парламенту, та наступного дня був змушений відправити його у відставку.
Зайти важко, вийти - ще складніше
Специфіка ведення бізнесу в Індії на прикладі General Motors
Американський автовиробник General Motors витратив шість років на те, щоб повністю залишити індійський ринок. Компанія згорнула продаж ще у 2017-му, а у 2020-му оголосила про закриття останнього заводу. Проте юридично завершити вихід вдалося лише торік. Її історія, пише The Wall Street Journal, може бути наочним прикладом того, як міжнародному бізнесу складно не лише працювати, а й навіть залишати Індію.
За даними уряду, ліквідація виробництва в Індії в середньому триває понад чотири роки, тоді як у Сінгапурі – рік, у Німеччині – 15 місяців, у Британії – до двох років. Тож події навколо GM у Індії стали показовими для іноземних інвесторів. І створили свого роду імідж країни з “бар’єром на виході”, який стримує нові інвестиції.
Рішення згорнути операції було частиною глобальної стратегії автовиробника – позбутися збиткових ринків і сконцентрувати ресурси на електромобілях та прибуткових регіонах. За два десятиліття в Індії GM втратив понад $1 млрд. Однак спроба закритися обернулася позовами, трудовими конфліктами, податковими суперечками та навіть втручанням геополітики.
У 2021 році понад 1000 працівників одного із заводів відмовилися від компенсаційних виплат і подали позови щодо порушення трудових прав. За законом, компанія мала виплатити річну зарплату після звільнення і продовжувати платити половину окладу до завершення розгляду справ.
Колишній керівник із трудових відносин у GM Індія Праджот Гаонкар визнає, що ніхто не очікував такої жорсткої протидії профспілки. Вона вимагала або відновлення виробництва, або гарантій працевлаштування у нового власника, або компенсації у вигляді зарплати та медстрахування аж до виходу на пенсію. Це відлякувало потенційних покупців заводу.
Продати перший майданчик у штаті Гуджарат компанії вдалося порівняно безболісно: працівників попереводили на інший завод. Але другий, у Пуне, став головним каменем спотикання. Спершу його планували передати китайському виробнику Great Wall Motors, та після прикордонного конфлікту між Індією і Китаєм у 2020-му угода зірвалася. Виробництво зупинили, але місцева влада відмовилася дати дозвіл на закриття заводу, наполягаючи, що GM може “повернутися”.
Суди та бюрократія тягнулися роками, профспілка, підтримувана індійськими опозиційними політиками, відмовлялася від переговорів, організовувала публічні акції і навіть голодування. Лише у 2023 році промисловий трибунал дозволив компанії закрити завод, а верховний суд країни підтвердив це рішення. Після цього профспілка погодилася прийняти той компенсаційний пакет, який GM пропонував із самого початку. Після завершення судів завод у Пуне викупила південнокорейська Hyundai.
Колишній голова профспілки Сандіп Бхегаде визнає: компанія добре ставилася до робітників, але люди не вірили, що знайдуть подібну роботу. Багато хто розраховував на зарплати, щоб купити житло чи дати дітям освіту. Сьогодні більшість колишніх заводчан працюють у таксі чи рикшами.
Але є й інші приклади, навіть протилежні, які показують, що багато що залежить від позиції місцевої влади. Коли Ford у 2021-му оголосив про вихід з Індії, конгломерат Tata без проблем купив один із його заводів разом із працівниками. В іншому випадку влада штату Тамілнад підтримала Ford у судах і дозволила компанії вивезти обладнання, наголосивши, що жорсткі конфлікти не приносять користі.
За оцінками економістів, лише 3% індійських заводів щороку закриваються, і це один із найнижчих показників у світі. Для порівняння: у В’єтнамі цей показник перевищує 17%, у Китаї – близько 10%, а у США – 9%. Проте чи не п’ята частина індійських виробничих компаній існує формально, “заморожуючи” капітал без реального виробництва. Це явище дослідники називають “фірмами-зомбі”. І воно може гальмувати розвиток усієї галузі.
Дороге королівство
Шість звичайних британців розповідають про те, скільки їм коштує життя у їхній країні
Британці зазвичай неохоче говорять про гроші. Але журнал GQ знайшов шістьох людей із різних соціальних верств, – від отримувачів соцвиплат до тих, хто живе з доходів від інвестицій, – аби почути відверті відповіді, як відчувається вартість життя у Великій Британії сьогодні.
Підприємець Нік Сінгх, який виріс у заможній родині, працював інвестбанкіром, маючи загальний річний дохід близько 200 000 фунтів стерлінгів (≈$268 000). Однак згодом він змінив сферу діяльності, пішов у стартапи й запускає сервіс доставлення азійської їжі.
Середня зарплата в країні (близько 37 000 фунтів, або ≈$49 000 на рік), на його думку, не дає шансів у великих містах: житло дороге, іпотеку у понад 4,5% річних звичайні доходи не дозволяють, тож люди застрягають у “пастці оренди”. Податкову систему для надзаможних він би посилив, але наполягає: потрібно ефективно витрачати зібране.
Студент Ґай Девлін із Лідса підпрацьовує в пабі, де чайові “життєво важливі”. Його оренда кімнати у 8-кімнатному будинку з комуналкою становить 500 фунтів (≈$670) на місяць, на розваги в середньому йде 50–70 фунтів (≈$67-93). Він відчуває здорожчання у дрібницях – від холодного чаю, що коштував 1,25 фунта (≈$1,68), а тепер понад 2 фунти (≈$2,7), до загального стрибка цін на 20,8% за три роки.
Ощадливості та базовим фінансовим навичкам хлопцеві довелося вчитися самому; він заощаджує близько 10 фунтів (≈$13,4) на місяць і визнає, що податкові декларації для нього – темний ліс. Комфортним стартом після закінчення навчання називає зарплату у 28 000-35 000 фунтів (≈$37 500-47 000) на рік, “багатством” – 50 000-60 000 фунтів (≈$67 000-80 400) .
Промисловець Дейл Вінс, засновник зеленої енергокомпанії Ecotricity, бачить себе і “знизу”, і “зверху”. Колись він жив у наметах і в машині, тепер його бізнес оцінюється у більш ніж 150 млн фунтів (≈$201 млн), а власний дохід становить близько 200 000 фунтів (≈$268 000) на рік.
Та він наголошує, що це “паперове багатство”: заощаджень і пільг у нього фактично немає, а після розлучення з’явилися борги на десятки мільйонів. Водночас він закликає до податку на великі статки й до зрівнювання підходів до доходів і капітальних прибутків: 2% на понад 10 млн фунтів (≈$13,4 млн), каже він, могли б давати бюджету близько 24 млрд фунтів (≈$32 млрд) щороку й допомогти мільйонам нужденних дітей.
Анжела Армін із Ромфорда живе з чоловіком на його зарплату близько 28 700 фунтів (≈$38 400) і на її виплати PIP для людей з інвалідністю – 5040 фунтів (≈$6754) на рік. Через ураження зору вона не працює.
Колись родина загрузла в боргах на 35 000 фунтів (≈$47 000), рятувала допомога благодійної організації, суворий бюджет і роки економії. Після спадку від вітчима подружжя змогло погасити кредити й живе без іпотеки, але рахунки за електрику становлять близько 600 фунтів (≈$804) на місяць. Жінка болісно сприймає пропозиції урізати підтримку людей з інвалідністю і шкодує, що школярів майже не вчать фінансової грамотності.
Механік Росс Джонсон із Ессекса заробляє близько 40 000 фунтів (≈$53 600) на рік, виплачує іпотеку 1179 фунтів (≈$1580) щомісяця і має план керування боргом. Каже, що реальні підвищення зарплати доводиться “здобувати” зміною роботи, а кінець кожного місяця для нього – це нерви й економія на харчах, аби нагодувати собак і кота. Про дітей поки не думає: “Ми й так ледве вкладаємося”.
Пенсіонер Тім Стампф, колишній спеціаліст з активів, відмовився від власного житла й авто і живе на інвестиційний дохід близько 250 000 фунтів (≈$335 000) на рік, значну частину часу і прибутку чоловік віддає на благодійність і проєкти зі скорочення викидів. Його турбує “накопичення надбагатства”, і він вважає, що оподаткування – це головний інструмент виправлення дисбалансів. Стампф каже, що для комфорту їм із дружиною вистачило б і 100 000 фунтів (≈$134 000) на рік.
Усіх співрозмовників об’єднує скепсис до зв’язку між грошима й щастям. Сінгх каже, що сенс у роботі важить більше за нулі у виписці; Девлін переконаний, що коло спілкування формує більше відчуття задоволеності, ніж сума на рахунку; Армін дивується людям, які женуться за надмірностями; Вінс говорить про “знецінення бажань”, коли можеш купити будь-що; а Стампф визнає, що до певного рівня гроші справді критичні, але далі “потрібно ділитися зі світом”.
Кінець порно-шантажу
Торговець інтимними відео знаменитостей про те, як платформа OnlyFans “вбила” його бізнес
Кар’єра Кевіна Блатта, відомого у США як “брокер знаменитих секс-відео”, фактично завершена, пише Fox News. Людина, яка стояла за гучними скандалами початку 2000-х і допомогла випустити у світ “домашнє відео” Періс Хілтон, визнає: часи змінилися, і тепер знаменитості можуть спати спокійніше. Причина – платформи на кшталт OnlyFans, де зірки самі вирішують, що показувати публіці, і більше не залежать від посередників чи ризику небажаних витоків.
У новому документальному серіалі каналу A&E Secrets of Celebrity Sex Tapes (“Секрети секс-відео знаменитостей”) Блатт відкрито говорить, що бізнес-модель, яка зробила його відомим, зникла назавжди.
За його словами, колись будь-який витік інтимного відео гарантував величезний резонанс, увагу медіа і прибутки. Сьогодні ж подібні записи стають лише короткою згадкою в новинних стрічках, адже технології та ставлення суспільства радикально змінилися.
“Секс-відео в тому вигляді, який ми знали, більше не існують”, – каже він і визнає, що нині його робота полягає переважно у протилежному. Тепер Блатт допомагає людям прибрати відео та персональну інформацію з мережі. І попит на цю послугу зростає, адже завдяки суворішим законам про приватність і численним онлайн-платформам заробляти на “зливах” уже фактично неможливо.
Водночас він переконаний, що публіка і так вже добре розуміє, що багато зірок самі активно використовують OnlyFans чи інші сервіси для просування власного бренду.
OnlyFans за останні роки став явищем світового масштабу. Створений спершу як безпечніший простір для секс-працівників, він швидко перетворився на платформу, де знаменитості та інфлюенсери можуть напряму заробляти на увазі аудиторії. Під час пандемії COVID-19 туди масово перейшли ті, хто втратив можливість працювати в офлайні, і багато хто отримав значні прибутки.
За даними Business Insider, станом на кінець 2024 року сайт мав понад 377 млн активних акаунтів користувачів і підписників, а лише у 2023-му його творці заробили понад $6,6 млрд. Проти цих цифр будь-які “витоки” секс-відео виглядають неприбутковою та архаїчною справою.
Разом із тим у суспільній пам’яті залишилися історії, які мали глибокий особистий вплив на їхніх учасників. Періс Хілтон, наприклад, у своїх мемуарах 2023 року згадувала, як її змусили погодитися записати відео з тодішнім бойфрендом Ріком Саломоном. Вона описувала відчуття приниження і страху, що її життя закінчилося ще до початку кар’єри. На її думку, скандал перекреслив ті перспективи, які вона бачила перед собою. Хілтон підкреслювала, що світ почав сприймати її не як ікону попкультури, а через призму ярликів “шльондра” та “повія”. І для неї це стало досвідом насильства над особистістю, наслідки якого вона відчуває досі.
Блатт, утім, переконує, що ці скандали часто не руйнували кар’єри, а навпаки, повертали людей у центр уваги. За його словами, чимало зірок отримували нові контракти, ролі у шоу чи фільмах саме завдяки популярності, яку їм принесли “зливи”. Він наголошує: існує багато непорозумінь навколо його ролі. “Я не той зловмисник, яким мене часто зображують. Я просто людина, яка знала, як працює цей бізнес”, – каже чоловік.
Попри скандальне минуле, життя Блатта сьогодні виглядає спокійним. Він більше не ховається від адвокатів знаменитостей і не боїться судових позовів. Каже, що знає закони й орієнтується у тонкощах цифрової доби. “Моє життя стало іншим. Я не стресую, не озираюся через плече. Мені добре”, – підсумовує він. І додає: нинішній світ шоу-бізнесу вже не залишає місця для людей його колишньої професії, адже кожен може стати сам-собі-студією та керувати власним образом і брендом напряму.
Як зненавидіти місце у Forbes
Історія мільярдера, який зненавидів свої статки після потрапляння у список найбагатших
Івон Шуїнар, засновник бренду одягу для активного відпочинку Patagonia, завжди залишався чужим у світі великих статків. Для більшості потрапляння до списку Forbes поруч із Джеффом Безосом, Ілоном Маском чи Біллом Ґейтсом стало б вершиною успіху. Для нього ж день появи у рейтингу мільярдерів у 2017 році став одним із найгірших у житті.
Шуїнар згадував, що ця новина його розлютила, адже він не хотів мати нічого спільного з клубом “надбагатіїв”, який сам називав наслідком політичних і системних провалів. Вихований у простій родині, чоловік завжди вважав себе не бізнесменом, а скелелазом і охоронцем природи, який випадково став багатим.
Його дитинство минало скромно: батько був “майстром на всі руки” і працював механіком, а сам Шуїнар у юності займався ковальством, щоб виготовляти недороге спорядження для скелелазіння. Любов до природи виникла ще тоді, коли він заснував клуб соколиного полювання і досліджував гнізда хижих птахів.
Згодом Шуїнар став одним із провідних альпіністів у часи “золотого віку” альпінізму в Національному парку Йосеміті у США. Довгі роки він жив надзвичайно аскетично: спав у машині чи просто на землі, витрачав не більше долара на день і харчувався найдешевшими консервами, навіть кормом для котів. І такий стиль життя різко контрастує з образом типового мільярдера, який отримує стартові переваги завдяки спадку чи трастовим фондам.
Компанія Patagonia, яку він заснував спочатку як виробника знарядь для альпінізму, поступово перетворилася на гіганта outdoor-індустрії. Це зробило Шуїнара мільярдером, але він вимагав у журналістів прибирати його зі списків багатіїв. Однак продати компанію чи вивести її на біржу він відмовився. За його словами, вихід на IPO означає втрату контролю над бізнесом і підпорядкування акціонерам, для яких прибуток завжди буде важливішим за відповідальність.
“Я не поважаю фондовий ринок і ніколи не поважав його”, – казав Шуїнар, пояснюючи, чому не піде шляхом, яким йде більшість корпорацій.
Рішенням стало безпрецедентне переоформлення власності. Сім’я Шуїнара передала компанію у траст і некомерційну організацію, а прибутки спрямовуються на боротьбу зі зміною клімату та на захист природи. Це дозволило уникнути колосального податкового тягаря і водночас дало засновнику Patagonia можливість позбутися ярлика мільярдера, який він ненавидів. “Ми віддамо максимум грошей тим, хто реально працює над тим, щоб врятувати планету”, – підкреслив Шуїнар.
Тема нерівності, пише автор Financial Express, лише загострюється. За даними Oxfam, у 2024 році кількість мільярдерів збільшувалася утричі швидше, ніж роком раніше. У США їх стало на 74 особи більше, а сукупні статки надбагатих збільшилися на $1,4 трлн.
Опитування свідчать: понад чверть американців, незалежно від політичних переконань, вважають шкідливим саме існування особистих статків, що перевищують мільярд доларів. Частина багатіїв, як-от Воррен Баффет чи Білл і Мелінда Ґейтси, пообіцяли віддати половину своїх грошей на благодійність. Однак більшість таких пожертв осідають у приватних фондах, а інші обіцянки лишаються невиконаними.
Прокляття керівника-міленіала
Управлінці віком 30-45 років стали основними клієнтами лікарень через перевтому та вигорання
Міленіали вперше в історії стали найбільшою групою керівників, але ця роль стала для них більше випробуванням, ніж свідченням успіху.
Fortune зібрав свідчення десятків менеджерів покоління Y, які описують своє повсякдення як життя “між молотом і ковадлом”. Вони опинилися в умовах, де, з одного боку, тиск “старої школи” з її жорсткими вимогами, з іншого – очікування молодших зумерів, які прагнуть співчуття, гнучкості та турботи. Тож шефи змушені створювати нові моделі лідерства, але часто ціною власного здоров’я та амбіцій.
І це лише частина ширшої проблеми: мова у статті йде про покоління, яке виросло з ідеєю про роботу з емпатією, а тепер саме змушене виконувати цю обіцянку. І часто не витримує.
Багато опитаних визнають: вони відчувають брак підготовки. Якщо у війську молодих офіцерів цілеспрямовано готують до керівництва, то в цивільному секторі просування нагору схоже на “ти давно тут, працюєш добре, тримай підвищення”. Тому і з’являються невпевненість, хаотичні рішення та відчуття, що менеджера кинуто напризволяще. Один із керівників згадував, як отримав завдання сформувати команду за 45 днів, не маючи жодних чітких цілей чи стратегічного бачення. Наслідком стали лише звинувачення з боку вищих керівників, стрес і невиконані дедлайни.
Не менш гостро стоїть і питання амбіцій. Чимало міленіалів кажуть, що не прагнуть рухатися вище. Комунікаційний директор, який, ще не маючи 40 років, пережив панічну атаку і госпіталізацію через перепрацювання, заявив, що має “0% інтересу” до просування.
Працівники-зумери з його роботи також відмовляються йти традиційними кар’єрними сходами. Серед причин – відсутність наставників, руйнація класичних програм навчання та виснажлива бюрократія. Колишня губернаторка штату Массачусетс Джейн Свіфт пояснює це розривом у відносинах між роботодавцями й працівниками: компанії перестали бути лояльними, а люди почали стрибати між місцями роботи, щоб зростати. У результаті зникли “кар’єрні драбини”, які давали шанс навчатися й поступово підійматися вище.
А ті, хто отримують підвищення чи вищу зарплату, зізнаються у відчутті порожнечі. Один керівник у сфері охорони здоров’я розповів, що заробляє вдвічі більше, ніж 10 років тому, але після певного порогу гроші перестали приносити задоволення. Натомість з’являється ще більше проблем і відповідальності.
Інші опитані описують зростання напруги після пандемії: компанії, замість того щоб “відпустити педаль”, використали кризовий темп роботи як новий стандарт. Це вилилося у примусові повернення до офісів, хвилі звільнень і емоційного виснаження.
Частина менеджерів намагається боротися зі стресом по-своєму. Дехто жартує про “дні здорового глузду” – невикористані відпустки, які стають фактично днями для відновлення психічного стану. Одна менеджерка визнала, що зрозуміла масштаби проблеми лише тоді, коли її директор і наставник опинився в лікарні через перевантаження. Тож вона сама звернулася до терапевта, щоб вчитися вибудовувати кордони і не допустити власного зриву.
Є й інші пастки. Міленіали прагнуть не повторювати авторитарний стиль попередників і намагаються бути “крутими босами” – відкритими, дружніми, емпатичними. Але це часто стирає межі між керівником і другом, ускладнює дисципліну й робочу комунікацію. Один керівник зізнався, що дозволяв підлеглим-приятелям писати йому про похмілля, але потім мусив встановлювати чіткі правила листування.
Експерти попереджають: міленіали досить швидко стали поколінням керівників, але їх до цього ніхто не готував. В умовах, коли ШІ виконує прості завдання, а вимоги до людей зростають, кар’єрні щаблі для цього покоління ніби зникли. І у результаті серед тих, хто мав би вести інших, дедалі більше розчарування, втрати сенсів і здоров’я.
На кухні і в пропаганді
Чому авторитарні режими та їх лідери так сильно покладаються на ідеалізований образ жінки-домогосподарки
У 1980 році Ґертруда Шольц-Клінк, очільниця жіночого бюро нацистської Німеччини у 1930-40 роках, пояснювала історикині Клаудії Кунц, що її завданням було “впливати на жінок у повсякденному житті”. Її аудиторія вимірювалася мільйонами: дівчата в юнацьких організаціях, членкині підконтрольних об’єднань, читачки журналу Frauen Warte. Через “колиску і ополоник” – образ репродуктивного та хатнього обов’язку як опори нації – пропаганда підносила домашність до рангу державної місії.
Frauen Warte розповідав про чистий дім, здорових дітей і навіть сперечався про макіяж, віддаючи перевагу “безпечній” природності, замінюючи такими дозволеними “суперечками” політичні дискусії у глибоко зацензурованому тоталітарному суспільстві. Це логіка, яку сьогодні легко впізнати в трендах соцмереж, пише The Guardian. У книжці Mothers in the Fatherland (Матері у Батьківщині) Клаудія Кунц доводила: саме такі звичайні німкені стали центральною ланкою механіки гітлерівського режиму, культивуючи вдома догми “білої” зверхності, жіночої підлеглості й пожертви.
Дослідники авторитаризму, від Теодора Адорно до Джорджа Лейкоффа, описували родинну модель як основу для політичної. У ній жінки підкоряються чоловікам, а всі разом – “суворому батькові” держави. Така психологія вчить молодше покоління сприймати жіноче підкорення як норму і платити за відчуття належності страхом бути виключеним із суспільства.
Культурні історикині зазначають, що і у США зараз помітно подібну динаміку: жорстка міграційна політика, тиск на інституції й відступ від ліберальних засад поєднуються з “відкочуванням” підходів до гендерної рівності.
Авторитарні проєкти, як і раніше, перекладають на жінок тягар державної неспроможності. Дослідження історикині Діани Ґарвін показують, як фашистська Італія приховувала дефіцит продуктів за блиском кулінарних журналів, очікуючи, що матері компенсують брак продуктів власною працею і кмітливістю. Подібну логіку нині можна впізнати в США, де скорочення фінансування медицини, освіти, нагляду за безпечністю харчів і соціальних програм супроводжується романтизацією “самодостатності” та закликами пишатися витривалістю, коли держава відступає.
Інша ідея, що жіноче тіло – це ресурс держави, також повертається разом із політикою стимулювання народжуваності. У 1933-му нацистський пропагандист Йозеф Геббельс називав “найславнішою” жіночою місією народження дітей “для безсмертя нації”, а режим винагороджував плодючість медалями.
Сьогодні у США лунають схожі меседжі: пропозиції державних бонусів новонародженим, риторика про “більше немовлят”, дискусії про відзнаки багатодітним матерям поєднуються з намірами урізати податкові стимули для дитсадків і центрів опіки, які зараз дають жінкам із дітьми змогу працювати. Приватність і доступ до абортів звужуються, що загрожує вищою смертністю породіль, насамперед темношкірих жінок; одночасно посилюється ворожість до мігрантів, обмежується імміграція та право на громадянство за народженням.
У таких політичних стратегій є і м’яке крило – жіночі голоси, які пакують регресивний курс у привабливі формати. Від нацистських жіночих журналів до сучасної “вуменосфери” — мережі інфлюенсерок, що просувають “традиційність”. Йдеться про популяризацію нормованої жіночності, сімейної покори та “природних ролей”. Поруч із відверто консервативним контентом поширюються нібито безпечні, на перший погляд, лайфстайл-наративи: випічка, город, фітнес, материнство.
Така естетика легко мобілізує широку аудиторію і водночас підживлює ідею, що місце жінки вдома, а свобода – це залежність від чоловіка. Ідилія замовчує матеріальність: світ США 1950-х, коли один чоловік на одну свою зарплату міг прогодувати родину, зник. Обмеження репродуктивних прав позбавляє альтернатив і може замкнути в аб’юзивних стосунках. Виникає також і цікавий парадокс: багато проповідниць “традиційності” заробляють саме на ринку, монетизуючи контент у соцмережах, що засуджує “ринкову працю” для жінок.
У такій системі матері стають домашніми вчителями, фельдшерками й садівницями одночасно, а інфлюенсерки перетворюють перевантаження від цього на нішеву “домашню працю”.
Тим часом культурні кліше зневажливо таврують міських освічених жінок “небезпечними”, звільняючи місця у престижних сферах для чоловіків і водночас заганяючи жінок нижчих класів у низькооплачувану працю. Нові вимоги до отримувачів допомоги, пропозиції заміщати депортованих мігрантів у фермерстві – усе це зводиться до старого кліше, пише The Guardian: саме жінки мають підставити плече, коли держава кличе по “допомогу”.
Шнобель-2025
Лауреати премії за відкриття, які спочатку викликають посмішку, але потім змушують задуматися
Не кожному вченому судилося здобути Нобелівську премію. Але існує її жартівлива альтернатива – Ig Nobel Prize (“Шнобелівська премія”), що відзначає дослідження і відкриття, які спершу викликають сміх і здивування, але потім змушують замислитися. Цьогорічні лауреати вкотре довели, що наука здатна дивувати навіть у найнесподіваніших моментах, пише Euronews.
Серед питань, які досліджували цьогорічні лауреати, були такі: чи можуть кажани залишатися у повітрі після вживання алкоголю, чи допомагають коровам смугасті “зеброві” візерунки уникати укусів ґедзів, а також чому улюблена паста іноді перетворюється на суцільний клубок несмачної клейкої маси.
Організатором премії вже традиційно виступив журнал Annals of Improbable Research (“Аннали малоймовірних досліджень”). Подія проходила у супроводі символічного закидування переможців паперовими літачками, мініопери про гастроентерологів і їхніх пацієнтів, а також півхвилинних лекцій, де вчені мають швидко, буквально за секунди, пояснити суть своїх праць. Серед спікерів цьогорічної церемонії була дослідниця Тріша Пасріча, яка представила результати вивчення використання смартфонів у туалеті та можливий ризик виникнення геморою через це.
“Чи не кожне велике відкриття на перший погляд здавалося безглуздим. Те саме можна сказати і про марні відкриття. Шнобелівські премії відзначають усі такі роботи, бо з самого початку ніхто не знає, до чого вони приведуть”, – пояснив ведучий церемонії та редактор журналу Марк Абрахамс.
Серед цьогорічних лауреатів – справжня наукова екзотика.
Американський лікар Вільям Бін отримав посмертну відзнаку з літератури за те, що 35 років наполегливо фіксував швидкість росту свого нігтя. Польський і австралійський психологи досліджували, що відчувають нарциси, коли їм кажуть, що вони розумні. Група вчених із Нігерії, Того, Італії та Франції спостерігала, як саме певні види ящірок обирають різну піцу. Американські фахівці вивчали вплив вживання часнику матерями, що годують, на смакові відчуття немовлят.
Японські біологи провели експеримент і довели, що корови з розмальованими під зебру боками майже вдвічі рідше страждають від укусів ґедзів. Дослідники зі США та Ізраїлю тестували, чи може тефлон, що збільшує об’єм вжитої їжі без додавання калорій, сприяти відчуттю ситості. А у категорії “Мир” нагороду здобули науковці з Нідерландів, Британії та Німеччини. Вони з’ясували, що іноді алкоголь справді допомагає краще розмовляти іноземною мовою. Індійські ж інженери вивчали, як неприємний запах взуття впливає на використання закритих взуттєвих полиць.
Найяскравішими відкриттями церемонії стали роботи у сфері авіації та фізики. Міжнародна група з’ясувала, що вживання алкоголю суттєво погіршує здатність кажанів орієнтуватися за допомогою ехолокації. А команда з Італії, Іспанії, Німеччини та Австрії дослідила фізику пасти, пояснивши механізм переходу соусу у фазу злипання. Бо саме він може перетворити страву на суцільну грудку.
Та все ж, якщо говорити про практичний бік цих кумедних відкриттів, то висновки не менш цікаві. Кажани дійсно не люблять зброджені плоди, які містять підвищену концентрацію алкоголю, і в разі споживання літають гірше. У корів із “зебровими” смугами шансів стати жертвами комах справді майже на 50% менше. А щоб уникнути катастрофи на кухні під час приготування пасти cacio é pepe, варто додавати до соусу кукурудзяний крохмаль і не покладатися лише на воду, у якій варилася паста.
І хоча далеко не всі імена потраплять у пантеон наукових геніїв поруч із Марі Кюрі, Максом Планком чи Альбертом Ейнштейном, внесок цих дослідників теж отримав заслужене визнання. Бо іноді наука має право бути кумедною – і саме це робить її ще більш живою, підсумовує Euronews.
Як відбираємо історії: весь тиждень Вадим Крамар з ранку до ночі читає світові медіа — від Азії до Америки. Він відбирає топрозповіді, які обговорює світ. І пропонує редактору. Якщо історія справді вражає, вона потрапляє в добірку в адаптованій версії — зі зміненим заголовком, зрозумілим в Україні, а також коротким переказом історії з контекстом, який дозволить зрозуміти, про що йдеться. Важливо: ми не перекладаємо тексти, а переказуємо зміст. Якщо історія вас зацікавила — переходьте за посиланням на початку статті та купуйте її у авторів. Оригінальні історії набагато більші і цікавіші, ніж стислий переказ.