Projects
Американський мільярдер, засновник Trilogy Software і ESW Capital Джо Лімандт переконаний: дворічна програма МВА не дає й близько того досвіду, який підприємець отримує, розпочавши власну справу. Ба більше – досвід, отриманий навіть у найпрестижніших бізнес-школах за сотні тисяч доларів, може навіть нашкодити вашому майбутньому бізнес-проєкту, вважає він.
Свого часу Лімандт і сам кинув Стенфорд, щоб створити Trilogy Software. Та наводить приклади Стіва Джобса, Білла Гейтса, Майкла Делла і Марка Цукерберга – усі вони пішли з коледжів і з часом стали мільярдерами.
Чому MBA більше – не основа бізнес-успіху, а мільярдери радять її уникати?
Читайте на LIGA.net свіжий випуск – 10 найкращих історій світу.
Дипломат із табакерки
Хто такий Кирило Дмитрієв, який, не маючи дипломатичного досвіду, стає обличчям закордонної політики Кремля
Кирил Дмитрієв – “харизматичний і амбітний” керівник Російського фонду прямих інвестицій, так його описує автор The Guardian. У центрі уваги чиновник опинився після того, як у медіа з’явилися подробиці його участі у підготовці мирного плану щодо України.
У період, коли стосунки між Дональдом Трампом і Володимиром Путіним різко погіршилися, Дмитрієв побачив шанс для себе. Наприкінці жовтня він прилетів до Флориди, де зустрівся зі Стівом Віткоффом, – забудовником і неформальним емісаром Трампа з українського питання. Вони разом почали розробляти пропозиції, які передбачали надзвичайно жорсткі умови для Києва та значне посилення впливу Москви на українську політику й безпеку.
Попри те, що обидва не мають дипломатичної освіти чи досвіду, їхні “напрацювання” раптово стали питанням глобального обговорення.
Дмитрієв, як зазначають люди, які знали його протягом багатьох років, давно прагнув міжнародної ваги. Його описують як людину, що вміє створювати потрібний образ і “продавати” себе, хоч інколи й без достатнього змісту.
Водночас його життєвий і кар’єрний шлях виявився досить насиченим: народився Дмитрієв у радянській Україні, навчався в престижній київській школі й у дитинстві справляв враження здібного, але самовпевненого учня. Поїздка до США у 15 років лише посилила його захоплення Заходом. Згодом він вступив до Стенфорда, а потім до Гарвардської бізнес-школи, де активно вибудовував зв’язки та демонстрував високі амбіції.
Після роботи в McKinsey і Goldman Sachs його справжній прорив стався у Києві, де він керував фондом Icon Private Equity, що оперував коштами олігарха Віктора Пінчука. Саме через Пінчука він познайомився з керівником російської держкорпорації ВЕБ, який допоміг йому вийти на Кремль. Тоді Дмитрієв запропонував створити фонд RDIF, покликаний залучати західні та близькосхідні інвестиції в Росію. На новій посаді у РФ він швидко став публічною фігурою, регулярно з’являвся на глобальних форумах і підтримував контакти з впливовими інвесторами.
Паралельно він зміцнював зв’язки з найближчим оточенням Путіна. Його дружина Наталія Попова тісно співпрацює з Катериною Тихоновою, молодшою дочкою Путіна, а медіарозслідування пов’язують самого Дмитрієва зі спецслужбами. Після впровадження санкцій проти РФ у 2014 році він швидко зрозумів, що перемога Трампа у 2016 році може відкрити нове вікно можливостей, і намагався налагодити канали комунікації з новою адміністрацією США, використовуючи контакти в ОАЕ.
Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну США запровадили проти нього персональні санкції, але повернення Трампа до влади дозволило Дмитрієву знову стати корисним Кремлю. Він просуває ідею, що російсько-американське порозуміння може принести Вашингтону економічні вигоди, зокрема у сфері арктичних проєктів. Йому вдалося налагодити особистий контакт із Віткоффом, разом з яким він допоміг організувати звільнення американського вчителя Марка Фогеля в рамках обміну, подаючи це як можливий перший крок до налагодження діалогу між США та Росією.
А от у Росії стрімке піднесення Дмитрієва викликає суперечливі реакції. Представники старшої дипломатичної еліти скептично ставляться до його амбіцій і відсутності профільного досвіду. Його конфлікти з Сергієм Лавровим стали публічною таємницею: під час переговорів у Ер-Ріяді у 2023 році міністр закордонних справ навіть намагався усунути його від участі в зустрічі, але Дмитрієв з’явився після дзвінка Путіну. Тож, попри нібито внутрішню опозицію, він залишається захищеною фігурою, оскільки виконує для Кремля роль, яку, як стверджує The Guardian, нині там вважають вкрай важливою.
Неочевидна бідність
Чому у Великій Британії, яка є однією з найбагатших країн світу, третина дітей зростає у скруті
За офіційними даними, близько 4,5 мільйона неповнолітніх у Великій Британії зростають у сім’ях, дохід яких не досягає 60% національного медіанного рівня. Щонайменше мільйон дітей перебувають у стані крайньої скрути, коли родинам не вистачає коштів навіть на тепло, їжу та одяг. Через високу вартість життя й ослаблену систему соціального захисту благодійні організації дедалі частіше беруть на себе функції держави, пише CNN.
Тія Джаффе з Лондона сама колись спрямовувала інших матерів до дитячого фонду Little Village, а згодом опинилася серед тих, хто потребує допомоги. Неочікувана вагітність і повна відсутність фінансового резерву змусили її звернутися по речі для новонародженого. Попри повну зайнятість, вона не може покрити щомісячні витрати – після сплати за житло, харчі, дитсадок та комунальні послуги у неї залишається менше ніж 200 фунтів (≈$260).
Керівниця Little Village Софі Лівінгстон розказує, що часом їхні волонтери працюють із родинами, які живуть у тісних кімнатах із пліснявою та харчуються кукурудзяними пластівцями й рисом, бо на інше грошей немає.
Подібні ситуації трапляються навіть із тими, хто за формальними показниками не належить до групи бідних. Лія, мати двох дітей із Гемпширу, згадує щоденний страх перед неочікуваними витратами. Жінка була змушена піти з роботи, щоб доглядати за донькою, тож доходів на родину не вистачає.
Британські реалії, на жаль, такі: навіть родини з одним працюючим дорослим дедалі частіше перебувають на межі. У 70% дітей, які живуть у злиднях, один із батьків – працевлаштований. Більшість доходів поглинають висока вартість житла й догляду за дітьми, особливо у великих містах.
Останніми роками дитяча бідність у Великій Британії зростає швидше, ніж у більшості інших багатих країн. Між 2012 і 2021 роками рівень піднявся майже на 20%. Зараз він вищий, ніж у всіх країнах ЄС, окрім Греції. Згідно з прогнозами, без змін до 2030 року до злиднів можуть опуститися ще 300 000 дітей. І нерівність вражає не всіх однаково: майже половина дітей у темношкірих та азійських громадах живе у скруті, значно більше ризику мають і діти в родинах з батьками-одинаками або у сім’ях, де хтось має інвалідність.
Економічні чинники – не єдина причина. Експерти та благодійні організації вказують і на конкретні політичні рішення урядів, що діяли з 2010 року. Так, було запроваджено деякі обмеження на соціальні виплати, серед них: загальний ліміт допомоги, обмеження на виплати на житло та так званий ліміт на двох, що позбавляє сім’ї можливості отримувати виплати на третю дитину та наступних, народжених після 2017 року. Саме останній, на думку експертів, зробив найбільший внесок у зростання бідності. Дослідники пояснюють, що базові розміри соціальних виплат не відповідають реальним витратам на харчування, енергію й інші першочергові потреби.
Чинний уряд лейбористів заявляє про намір виправити ситуацію, посилаючись на розширення програм для дітей, безкоштовні шкільні обіди й пакет кризової підтримки. Проте його можливості обмежені небажанням підвищувати податки для працюючого населення.
Благодійники ж зазначають, що для багатьох родин ситуація давно перетнула критичну межу. На думку Лівінгстон, колись у країні існувала соціальна сітка, хоч вона і мала численні “дірки”. Але тепер вона фактично зникла. Батьки, які й так роками живуть у стані напруженості, втратили будь-який запас міцності, і їхня повсякденність перетворилася на безперервне балансування між боргами, нестачею грошей і страхом за майбутнє.
Тіла для ритуалів
У деяких країнах Африки процвітають вбивства людей заради частин тіл, що використовуються у магічних практиках
У Сьєрра-Леоне на заході африканського континенту зростає страх через низку жорстоких убивств, пов’язаних із торгівлею частинами тіл людей для так званих магічних ритуалів. Родини жертв роками чекають на правосуддя, але більшість таких справ не розслідують і залишають нерозкритими.
Мати 11-річного Папайо Калокоха, якого знайшли в колодязі з видаленими органами, досі не знає, хто вбив її сина. Вона каже, що у країні давно поширені злочини, у яких дітей вбивають заради ритуальних практик, а поліцейські часто відмовляються діяти як через брак ресурсів, так і через страх перед чаклунством. У державі, де працює лише один патологоанатом на майже дев’ятимільйонне населення, слідство часто зупиняється на початковому етапі.
Журналісти BBC Africa Eye вирішили дослідити злочинні мережі, відповідальні за торгівлю частинами тіл. Під прикриттям їм вдалося вийти на двох чоловіків, які називали себе практиками джуджу й пропонували за гроші організувати викрадення та вбивство людини заради “ритуалів”. Один із них, що представився Кану, зустрівся з замаскованим журналістом у віддаленій частині району Камбія. Ховаючи обличчя під маскою, він хвалився політичними зв’язками у Гвінеї, Сенегалі та Нігерії й показав людський череп, який нібито приготував для клієнта. Він заявив, що може забезпечити необхідні частини тіла, й назвав ціну за жінку.
BBC передала зібрані матеріали поліції.
Багато з так званих джуджу-практиків маскуються під традиційних цілителів. У країні, де офіційно зареєстровано близько 1000 лікарів і 10 000 тисяч народних знахарів, більшість населення звертається саме до останніх. Президент Ради традиційних цілителів Шеку Тараваллі намагається відмежувати легальну практику від жорстоких ритуальних убивств і вважає, що окремі злочинці руйнують репутацію всієї спільноти. Він пояснює, що прагнення до влади й грошей часто підштовхує людей до замовлення вбивств, а злочинці використовують людські рештки, вважаючи їх шляхом до сили.
Під час розслідування журналісти знайшли іншого підозрюваного, чоловіка на ім’я Ідара, який працював у кримінальному середовищі передмістя столиці Фрітауна. Він стверджував, що має сотні “підлеглих” і здатен організувати постачання будь-яких частин тіла. У записаних розмовах він говорив про людей, які можуть викрадати жертв, і навіть повідомив, що його команда нібито знайшла нову потенційну ціль.
Журналісти теж повідомили поліцію. Під час рейду Ідара затримали у схованці зі зброєю. На території знайшли людські кістки, волосся та те, що нагадувало ґрунт з кладовища. Йому й двом іншим чоловікам висунули обвинувачення у чаклунстві та зберіганні предметів для ритуалів, але згодом вони були звільнені під заставу.
Подібні справи нерідко зупиняються без пояснень. Одним із гучних випадків стало вбивство університетського викладача, тіло якого знайшли на території, яку поліція назвала “святилищем знахаря”. Хоча справу і передали до Високого суду, процес, за словами джерел BBC, не просувається, а підозрюваних відпустили під заставу.
Паралельно, поки тривало журналістське розслідування, трагедія торкнулася безпосередньо автора статті: у травні цього року його 28-річну кузину Фатмату Конте знайшли мертвою в місті Макені. У жінки були вибиті передні зуби, через що громада припустила ритуальний мотив. Родині довелося самостійно оплатити транспортування тіла до столиці для розтину, оскільки у місцевої влади не було коштів. Результати виявилися непереконливими, а підозрюваних так і не затримали.
Для родин жертв відсутність слідства та відповідальності створює відчуття відчаю й безсилля, підсумовує автор. У громадах поширені страх і підозри, а брак ресурсів у поліції та поширені забобони роблять розкриття таких злочинів надзвичайно рідкісними.
MBA нічому не навчить?
Мільярдер Джо Лімандт розмірковує про цінність бізнес-навчання
Американський мільярдер, засновник Trilogy Software і ESW Capital Джо Лімандт вважає, що дворічна програма МВА не дає й близько того досвіду, який підприємець отримує, розпочавши власну справу. У нещодавній розмові з подкастеркою Коді Санчес він без вагань відповів, що не радить здобувати МВА і що реальна робота над бізнесом за цей самий час навчить набагато більшого, ніж найпрестижніша бізнес-школа.
Як пише авторка Fortune, Лімандт сам покинув Стенфорд, щоб створити Trilogy Software, яка наприкінці 1990-х стала впливовим гравцем на ринку корпоративного софту. Компанія досягла близько $120 млн річного виторгу й породила кілька успішних “спіноффів”, серед яких pcorder.com, що вийшов на біржу під час дотком-буму.
Згодом підприємець зосередився на ESW Capital, яка скуповує проблемні компанії з розробки програмного забезпечення та перетворює їх на прибуткові. У межах Trilogy він створив внутрішній навчальний табір Trilogy University – інтенсивну програму для нових співробітників, яка згодом стала орієнтиром для Google та Facebook.
Лімандт пояснює, що між випускниками МВА і підприємцями існує фундаментальна різниця. На його думку, ті, хто йде в бізнес-школу, надто залежать від аналізу та цифр і легко відмовляються від ідеї, якщо бачать у моделі слабке місце. Підприємець же, каже він, прагне змінити саму реальність, а не підлаштовуватись під “помилкову клітинку” в таблиці. У цьому, вважає він, і полягає сутність підприємництва. Згідно з його переконанням, нею є віра у власну здатність зробити те, що іншим здається неможливим.
Попри такі погляди одного Лімандта, загальна популярність МВА серед майбутніх менеджерів усе ж не знижується. Однак здобуття диплома стає дедалі дорожчим: навчання у Гарвардській бізнес-школі з урахуванням проживання й додаткових витрат коштує близько $250 000. Випускники цієї програми у 2025 році мали середню базову річну зарплату $184 500 плюс $30 000 бонусів.
Водночас дипломи МВА мають близько 40% топменеджерів, які є у списку Fortune 1000 цього ж журналу. Представники індустрії управлінської освіти та викладачі і далі наголошують, що цінність бізнес-шкіл полягає не лише в технічних навичках, а й у “м’яких” компетенціях, необхідних для керівників, які часто повинні ухвалювати рішення в умовах невизначеності та змін.
Зі свого боку Лімандт зазначає, що успішні підприємці нерідко досягають вершини і без формальної освіти. Він наводить приклади Стіва Джобса, Білла Гейтса, Майкла Делла і Марка Цукерберга – усі вони пішли з коледжів і з часом стали мільярдерами. Сам Джобс у відомій промові в Стенфорді зізнавався, що відрахування з університету йому спершу здавалося ризиком, але згодом стало “одним із його найкращих рішень”.
Урбаністичний прорахунок
У чому помилилися міста, які зробили ставку на покоління міленіалів
Останні два десятиліття американські міста активно “зваблювали” міленіалів – молодих, освічених і мобільних фахівців, які перетворилися на символ так званого креативного класу, пише Vox. Влада раділа напливу нових мешканців, девелопери масово зводили будинки зі студіями й однокімнатними квартирами, а урбаністичні теорії обіцяли економічний стрибок завдяки талановитій молоді.
Та коли це покоління, народжене у 1981–1996 роках, подорослішало й почало народжувати дітей, з’ясувалося, що міста фактично не готові до наступного життєвого етапу цих людей. Брак доступного і достатньо просторого житла змусив багатьох із них шукати інші місця для життя, і ця тенденція вже боляче б’є по міській економіці.
За даними Economic Innovation Group, з 2020 по 2024 роки великі міські округи США втратили близько 8% дітей віком до п’яти років. У Нью-Йорку родини з малюками виїжджають удвічі частіше за інших. Для міст це означає відтік не лише податків, а й кваліфікованих працівників, яких дедалі важче замінити. Теорія “креативного класу” виявилася неробочою: міста мають не лише приваблювати молодих спеціалістів, а й утримувати їх у період максимальних доходів, коли з’являються діти.
Утім, сімейне житло майже не будувалося. Значною мірою через спротив місцевих мешканців, які бояться змін у щільності забудови та можливого зниження вартості власного житла. У США переважають зони під одно- та двоповерхові приватні будинки, а гнучкіші формати – таунхауси, дуплекси, малоповерхові багатоквартирні будинки – часто заблоковані регуляціями.
Додатково діє історична інерція: десятиліттями сім’ї асоціювалися передусім із передмістями, а міське планування орієнтувалося на одинаків і бездітні пари. Окремий шар проблеми – недовіра до родин із нижчим доходом або іншого расового походження, що проявилося у практиках ексклюзивного зонування.
Дослідники й окремі девелопери запропонували низку рішень, зокрема, дозволити малоповерхові будинки з одним евакуаційним сходовим прольотом і полегшити дозвільні процедури для невеликих проєктів. Інші ідеї стосуються зміни логіки державних програм: замість максимальної кількості квартир важливіше рахувати кількість спальних кімнат і людей, яких реально можна забезпечити житлом.
Загалом, наслідки цієї кризи дедалі відчутніші, пише Vox. Відтік родин позбавляє міста не лише стабільних платників податків, а й активних громадян, які зазвичай виборюють кращі школи, парки чи транспорт. Знижується народжуваність: дослідження свідчать, що високі витрати на житло стримують плани з народження дітей сильніше, ніж будь-які інші фактори. Підрахунки економістів показують, що зростання вартості житла з 1990 року призвело до зниження народжуваності на 11%.
Та певні зрушення все ж починаються. Інвестори дедалі обережніше ставляться до будівель, де переважають студії, побоюючись високої плинності орендарів. Зростає інтерес до форматів “built-to-rent”, орієнтованих саме на родини. Деякі девелопери вже експериментують із більшими квартирами та таунхаусами, сподіваючись привабити тих, хто готовий залишатися в місті довше.
Та житло – лише частина рішення. Щоб утримати родини, міста мають інвестувати у безпеку, транспорт, дитячі садки, школи й базову інфраструктуру. Це потребує політичної волі, відмови від застарілих підходів і готовності до конфліктів із виборцями, які звикли до статус-кво. Ті міста, що зможуть повернути родинам відчуття комфорту та перспективи, отримають найцінніше – стабільний людський капітал і економічне майбутнє.
Бізнес у 2026-му
Тренди, що визначатимуть розвиток підприємництва
У 2026 році підприємництво увійде в період глибоких трансформацій, які одночасно відкривають нові можливості та ускладнюють конкуренцію. Швидкий розвиток штучного інтелекту, зміна джерел фінансування, поява нових моделей роботи та еволюція споживацьких очікувань формують середовище, в якому підприємці будуть змушені діяти значно гнучкіше.
Автор Entrepreneur зазначає, що технології вже не просто допоміжний інструмент, а основа бізнес-процесів. І це визначає, як компанії створюють продукти й взаємодіють з клієнтами. Особливо це стосується ШІ: від генеративних систем до аналітичних моделей, він перестає бути інновацією “для ефекту” і стає базовою компетенцією. Компанії користуються ним для підвищення ефективності та конкурентоспроможності, а співробітники для того, щоб зберегти свою релевантність на ринку праці.
Паралельно слабшає монополія венчурних інвестицій. Засновники дедалі частіше звертаються до альтернатив: фінансування, прив’язане до доходів, краудфандинг, синдикати й платформи з низьким порогом входу.
Технології також трансформують кредитування: системи на базі ШІ аналізують фінансові потоки в реальному часі та оцінюють ризики за нетиповими сигналами, відкриваючи доступ до капіталу тим, хто раніше не вписувався у традиційні моделі оцінки. Для багатьох підприємців це шанс отримати кошти, не віддаючи контроль над компанією.
Суттєві зміни відбуваються і в тому, як будуються команди. Замість великих структур із численними відділами з’являється дедалі більше солопідприємців та мікроколективів, які завдяки ШІ, автоматизації та новим інструментам здатні створювати продукти швидше і дешевше. А “фриланс-економіка” створює доступ до глобального пулу фахівців без додаткових витрат на постійний штат. Навіть маленькі компанії тепер можуть працювати на рівні середніх гравців, що суттєво підвищує конкуренцію.
Після потрясінь 2020-х підприємці зробили висновки про вразливість ланцюгів постачання. Бізнеси намагаються скорочувати відстань між виробником і замовником, активніше використовують аутсорсинг бізнес-процесів та цифрові інструменти прогнозування ризиків. ШІ аналізує минулі збої й допомагає моделювати сценарії можливих проблем у майбутньому, що дає бізнесу можливість діяти на випередження та зменшувати витрати.
Стійкість також перетворюється на вимірюваний показник. Стандарти ESG (Environmental, Social & Governance – Середовище, Соціальні питання та Управління) стають методом, за яким інвестори й партнери оцінюють компанії. Бізнес впроваджує нові моделі, енергоефективні процеси та технології адаптації до кліматичних ризиків, оскільки це впливає не лише на імідж, а й на операційні витрати. Компанії дедалі частіше розглядають екологічні практики як елемент конкурентної стратегії.
Водночас закріплюється нова норма працевлаштування – віддалена робота. Корпорації і далі скорочують офісні площі, а стартапи інтегрують remote-first у свою структуру з моменту заснування. Це дає змогу наймати таланти у будь-якій точці світу й оптимізувати витрати, що особливо важливо в період економічної непередбачуваності.
Споживачі також швидко змінюються. З посиленням ролі зумерів і молодшого покоління Альфа бренди змушені переосмислювати комунікацію. Молода аудиторія чутлива до автентичності й віддає перевагу компаніям, що демонструють цінності та залучають клієнтів до процесу створення продуктів. Популярності набирають практики прямої взаємодії, зокрема, тестування нових ідей разом із користувачами та формування спільнот навколо брендів.
Підприємці, які увійдуть у 2026 рік з розумінням цих тенденцій, отримають суттєву перевагу, пише Entrepreneur. Успіх залежатиме від здатності швидко адаптуватися, використовувати технології відповідально та вибудовувати щирі стосунки зі своєю аудиторією. Адже ринок дедалі менше пробачає інерційність і більше винагороджує гнучкість та стратегічне бачення.
Лідерство нового часу
На що варто звертати увагу, формуючи команду під власним керівництвом
У корпоративному середовищі давно домінує ідея, що справжнім лідером стає той, хто ретельно пропрацьовує власні слабкі місця й перетворює їх на сильні сторони. Проте досвід роботи автора з тисячами керівників і команд свідчить про інше: більшість лідерських “недоліків” – це не особисті вади, які треба виправити, а прогалини в ролях людей поруч із керівником. Лідери провалюються не через нестачу навичок, а через відсутність людей, які компенсують їхні природні плюси чи мінуси.
Тож, за оцінкою автора Forbes, кожна команда потребує щонайменше п’ятьох ключових типів учасників, які забезпечують різні функції. І описує видання їх так:
- Управлінці (Directors) беруть на себе відповідальність за складні рішення і визначають напрям руху;
- Досягатори (Achievers) перетворюють стратегію на результат, занурюючись у процес виконання завдань;
- Стабілізатори (Stabilizers) вибудовують процедури, визначають структуру та строки, формуючи дисципліну;
- Гармонізатори (Harmonizers) стежать за атмосферою в команді, залагоджують конфлікти й підтримують співпрацю;
- Першопроходці (Trailblazers) генерують інновації, розширюють бачення і ставлять незручні запитання.
Дослідження, на які посилається Forbes, показують, що майже всі високоефективні команди містять усі ці ролі, тоді як у слабких колективів майже завжди бракує однієї чи кількох. Некомпетентність окремого члена команди визначає результат, а дисбаланс у ролях, коли хтось домінує, а чиїсь функції випадають, загрожує ризиком колапсу як роботи, так і команди.
Тож, у цьому контексті поширена порада “прокачати слабку навичку” часто виявляється хибною. Брак структурності, дискомфорт у конфліктах чи нестача інноваційності не є проблемою, яку можна розв’язати тренінгами. Це не питання навичок, а питання ролей, і жоден курс не перетворить візіонера на педантичного планувальника, або стратега – на людину, яка із задоволенням занурюється в рутину. Лідери можуть удосконалюватися, але не можуть змінити фундаментальної природи свого способу чи стилю роботи.
Натомість ефективні управлінці роблять інше: визначають власні “сліпі зони” й запрошують у команду людей, які можуть їх компенсувати.
Якщо керівник добре мислить стратегічно, але страждає від безладу в реалізації, йому потрібен Стабілізатор, який структурує процеси й прибере хаос. Якщо лідер уникає конфронтацій через орієнтацію на стосунки у команді, поруч має бути Управлінець, який вміє ухвалювати непопулярні рішення й проводити розмови про відповідальність. Якщо керівникові нецікавий рутинний процес виконання – команді потрібен Досягатор, який любить доводити справи до кінця. Обережному керівнику, який думає надто консервативно, потрібен Першопроходець, здатний, так би мовити, розширити горизонти. А тим, хто не помічає напруги в команді, слід мати поруч Гармонізатора, який вміє “читати” емоційний фон.
І такий підхід змінює саме уявлення про розвиток. Керівник не зобов’язаний намагатися бути повноцінним носієм усіх компетенцій. Його завдання – не перетворюватися на “ідеального лідера”, а створити середовище, де всі необхідні ролі присутні й працюють синхронно. Лідери, які і далі намагаються виправити в собі все, ведуть команду неправильним шляхом; ті, хто визнає власні природні обмеження й оточує себе компенсувальними протилежностями, діють значно ефективніше.
Справжня майстерність керівника, стверджує автор, полягає не у відсутності слабких сторін, а у вмінні не залишати їх без пари. Це не лише підсилює керівника стратегічно, а й робить лідерство більш усвідомленим і стійким. Ті, хто здатен чесно побачити свою слабку сторону і цілеспрямовано заповнити її, виявляються успішнішими за тих, хто намагається все виправити самотужки.
Тост від ветеранів
Ветерани Французького іноземного легіону розвивають успішне виробництво оригінального алкогольного напою
Французький іноземний легіон, відомий суворою дисципліною та участю у воєнних кампаніях по всьому світу, має й інший бік: турботу про своїх самотніх ветеранів, які отримують можливість прожити другу, більш мирну частину життя на виноробні в Провансі. Саме там народився новий незвичний продукт легіонерів у відставці: премійований анісовий лікер пастис, збагачений травами з власних полів. Для колишніх бійців це не просто бізнес, а спосіб залишатися частиною спільноти, яка не покинула їх після служби.
У мальовничому маєтку Domaine Capitaine Danjou біля Мон-Сент-Віктуар у комуні Пюїлуб’є живуть шість десятків ветеранів, які колись воювали в Афганістані, Малі, Центральноафриканській Республіці й інших гарячих точках.
Маєток був придбаний Легіоном у 1954 році для військових, поранених під час індо-китайської війни. З часом цей простір перетворився на унікальний соціальний проєкт: держава ніяк не залучена, а утримання будинку та території здійснюється власними силами Легіону та коштом пожертв. Колишні легіонери працюють на виноградниках, виробляють оливкову олію, мед і керамічні фігурки, залишаючись господарями свого життя.
Головне виробництво — вино, щороку близько 200 000 пляшок, що робить Легіон одним із найбільших виробників вина у регіоні Côtes de Provence. Але потреба в нових джерелах доходу поступово зростає: покоління ветеранів Алжирської війни, що найбільше підтримувало установу спадщиною, відходить. Саме тому з’явилася ідея створити власний пастис – символ Півдня Франції та напій, який тісно пов’язаний із місцевою культурою.
Ветеран-сапер Бенжамен Кур’є, нині пресаташе Легіону, разом із локальною винокурнею Maison Ferroni розробив пастис Képi Blanc. До його рецептури увійшов фенхель, вирощений на території маєтку, спеції з Камбоджі та тархун із Мексики – данина історії легіонера Жана Данжу, який загинув у Мексиці у XIX столітті. Перші 650 пляшок розкупили за кілька годин на презентаційній вечері, а на конкурсі French Drinks Awards у Парижі напій отримав бронзову медаль. Попит виявився настільки високим, що на онлайн-платформах перепродажу його вартість зросла втричі.
Мешканці маєтку сприймають виробництво пастису як природне продовження своєї діяльності. Тут живуть чоловіки різного віку (від 38 до 92 років) і з різних країн. Багато хто опинився без домівки після кількох років служби, дехто не мав родини або повернутися було нікуди. Для них це місце стало новою опорою. Польський ветеран Анджей Гасіор зізнається, що саме тут отримав дім, якого ніколи не мав, і працює над керамікою, яку залюбки купують відвідувачі.
Керівник установи підполковник Олів’є Мадонна визнає, що робота складна: ветерани потребують щоденної уваги, медичної допомоги й психологічної підтримки. За п’ять років він поховав 35 мешканців – життя в цьому домі переплітається з відчуттям швидкоплинності. Водночас Легіон інвестує у розвиток інфраструктури, розширює музей, будує новий медичний корпус і планує облаштувати гостьовий дім та конференц-центр.
У спільноті, пише The Times, зберігають традиції, зокрема спільну різдвяну вечерю для легіонерів. До маєтку приїздять ветерани з багатьох країн, серед яких британці, поляки, румуни, непальці й малагасійці. Французи, попри назву корпусу, становлять лише близько десятої частини. І одним із найпомітніших мешканців із місцевих є 78-річний Ален Фрісон Рош, художник за освітою, який служив у Лівані, Джибуті та навіть поблизу місць ядерних випробувань на Таїті.
Загалом, життя легіонерів-ветеранів у Пюїлуб’є не схоже на життя у пересічному будинку для літніх людей, пише автор. Тут колишні бійці не просто доживають віку, а реалізують себе в ремеслах і спільній праці, зберігаючи гідність і товариський дух, що колись привів їх до Легіону.
Дирижаблі повертаються
У США задумуються над повільним відродженням перевезень “повітряними кораблями”
У небо над Каліфорнією знову повернувся вид транспорту, який давно здавався реліктом минулого.
Жителі району затоки Сан-Франциско нещодавно помітили величезний літальний апарат, що повільно рухався над мостом “Золоті Ворота”. Він нагадував рекламний дирижабль, пише USA Today, але це значно більший і технологічніший Pathfinder 1 – апарат, який його розробник, компанія LTA Research, називає “найбільшим літальним апаратом у світі”. Його довжина перевищує 120 метрів, що робить його більшим за знамениті рекламні дирижаблі Goodyear. Pathfinder 1 належить до класу “легших за повітря” літальних апаратів і є жорстким дирижаблем із металевим каркасом, а не звичайним аеростатом-блімпом.
Повітряні кораблі цього типу працюють на балонах з газом, легшим за повітря, який забезпечує підйомну силу. Раніше це був вибухонебезпечний водень. І хоча в уяві багатьох досі живі асоціації з катастрофою “Гінденбурга” 1937 року, сучасні апарати використовують інертний гелій, що усуває ризики, пов’язані з воднем.
Попри те що такі літальні апарати сьогодні здебільшого залишилися інструментом реклами чи зйомки спортивних подій, Pathfinder має набагато амбітнішу мету – перевірити, чи можуть новітні технології повернути дирижаблі у велику авіацію.
LTA Research проводила перші випробування Pathfinder 1 на колишньому військовому аеродромі, а нещодавно отримала дозвіл на польоти у ширшому повітряному просторі Сан-Франциско, що дозволить перевірити апарат на більших дистанціях. За словами представників компанії, Pathfinder був створений як спроба “доказу концепту” й демонстрації того, якими можуть бути сучасні, легші за повітря, технології у майбутньому.
Та й попри давню репутацію громіздких і небезпечних гігантів, повітряні кораблі все ж мають потенційні переваги. Вони споживають значно менше пального, можуть тривалий час залишатися у повітрі та не потребують злітних смуг. У LTA Research розглядають можливість застосовувати їх для доставляння гуманітарної допомоги в регіони без інфраструктури, для транспортування вантажів або перевезення людей у віддалені райони. Компанія наголошує, що такі апарати можуть долетіти туди, куди не можуть дістатися ані вантажівки, ані літаки, ані вертольоти, особливо після природних катастроф, чи у важкодоступні локації.
Авіаційний експерт Гордон Лейшман з Embry-Riddle Aeronautical University вважає, що дирижаблі можуть знайти свою нішу, але їм доведеться конкурувати з усталеними видами транспорту. Вони здатні рухатися зі швидкістю вантажівок, але залежать від погоди й потребують гелію, який сьогодні є у дефіциті. Утім, інтерес до таких апаратів з’являється циклічно, і нинішня хвиля зацікавленості може стати поштовхом до нового етапу їхнього розвитку.
LTA Research робить ставку на сучасні матеріали, електричну тягу та електронні системи керування, які повинні зняти технологічні обмеження минулого. Ідея полягає у тому, що, якщо вертольоти витрачають величезні обсяги пального лише для зависання, а літаки потребують високої швидкості для створення підйомної сили, то дирижаблі тримаються у повітрі “безкоштовно”, лише завдяки фізиці. І саме це, на думку компанії, може зробити їх корисними в майбутньому авіатранспортування.
Лейшман також додає, що і думка про подорож через океан на повітряному кораблі може дуже ймовірно перестати бути лише фантазією і поступово стане привабливою альтернативою великим круїзним морським лайнерам.
Перекур по-нью-йоркськи
Чоловік розклеїв оголошення у парку і влаштував найдивніший флешмоб Нью-Йорка останніх років
Незвична подія привернула увагу Нью-Йорка, пише таблоїд New York Post: у Вашингтон-сквер-парку зібралося понад півтори тисячі людей, які одночасно вийшли “на перекур”. Ініціатором такого дивного флешмобу став Боб Террі, 75-річний актор із Брукліну, добре відомий у соцмережах і в комедійному колективі як Old Jewish Men.
Террі, який курить уже шість десятиліть, називає себе Cigarette Maestro і веде власне шоу “Breaking Bob”, задумав акцію як спосіб зібрати незнайомців і трохи розрядити атмосферу в перенапруженому місті. Він розвісив на стовпах оголошення зі своїм фото та запрошенням перекурити разом із ним в обід.
За його словами, люди живуть у постійному стресі, і інколи їм просто потрібен привід вийти з дому та поспілкуватися. У розмові з журналістами чоловік іронізував щодо нав’язливих порад про здоровий спосіб життя, але водночас наголошував: некурцям не варто починати, а курцям потрібно або ж припинити взагалі, або хоча б скоротити кількість сигарет. Террі й сам зміг дещо послабити власну залежність, хоча все ще викурює пів пачки міцних Marlboro Reds на день.
У день події біля входу до парку утворився щільний натовп охочих від 18 до майже 80 років. Справжній ажіотаж викликала мініатюрна роботизована фігура персонажа Оскара з відомого лялькового шоу “Вулиці Сезам”, яка “курила” сигару. Коли Террі запалив свою сигарету, юрба вибухнула оплесками. З портативної акустики зазвучала пісня “Eye of the Tiger”, а люди почали скандувати його ім’я. Актор фотографувався з охочими та роздавав запальнички власного виробництва.
За межами натовпу ситуація виглядала дещо сюрреалістично. Студенти Університету Нью-Йорка, виходячи з кампусу, запитували, що відбувається, отримуючи у відповідь різні жартівливі пояснення.
Подія не претендувала на офіційний рекорд: представники Книги рекордів Гіннеса не були присутні, ба більше – їх і не запрошували, а відповідної категорії у книзі взагалі немає. Проте масштаби зібрання були безпрецедентними для такого формату. Усе тривало приблизно пів години, доки на місце не прибули близько двох десятків поліцейських, які попросили людей розійтися.
І коли натовп почав розходитись, хтось вигукнув пропозицію зробити такі зустрічі щоп’ятниці, і присутні відповіли дружним “One more cig” (“Ще цигарку!”). Террі долучився до підтримки загального настрою, запаливши ще одну сигарету під “New York, New York” у виконанні Френка Сінатри.
З усім тим, сам організатор визнає, що дуже добре усвідомлює ризики, пов’язані з курінням, а автору New York Post чулося у нотах його голосу певне розчарування тим, як різко ця звичка стала частиною медичних застережень. Однак актор-курець жартома каже, що лікарі дивуються чистоті його легень, хоча все одно наполегливо радять остаточно кинути. Та Террі відповідає, що не може. І що саме стрес, від якого люди й намагаються втекти з сигаретою, і став би для нього причиною проблем гірших, ніж ті, які він може отримати через куріння.
Як відбираємо історії: весь тиждень наша редакція з ранку до ночі читає світові медіа — від Азії до Америки. Ми відбираємо й пропонуємо редактору топрозповіді, які обговорює світ. Якщо історія справді вражає, вона потрапляє в добірку в адаптованій версії — зі зміненим заголовком, зрозумілим в Україні, а також коротким переказом історії з контекстом, який дозволить зрозуміти, про що йдеться. Важливо: ми не перекладаємо тексти, а переказуємо зміст. Якщо історія вас зацікавила — переходьте за посиланням на початку статті та купуйте її у авторів. Оригінальні історії набагато більші і цікавіші, ніж стислий переказ.