Китай дедалі помітніше впливає на глобальні геополітичні трансформації, намагаючись поєднати зростання власної сили з уникненням прямих конфліктів. Саме цей внутрішній парадокс визначає його зовнішню політику, пише оглядачка Al Jazeera. Пекін одночасно просуває амбіційний перегляд центрів світового впливу і демонструє обережний прагматизм, маневруючи між регіонами від Близького Сходу й Латинської Америки до Азійсько-Тихоокеанського регіону та Арктики. Суперництво зі США і загострення регіональних криз поки лишаються ключовими чинниками, що впливають на рішення Китаю.
В офіційній риториці Пекін наполягає на концепції “мирного піднесення”, невтручанні у внутрішні справи держав, повазі до суверенітету та економічному партнерстві на основі взаємної вигоди. У заявах підкреслюється, що відносини з Вашингтоном не мають перетворюватися на конфронтацію, а глобальне управління має базуватися на співпраці. Водночас реальна картина значно складніша. Повернення Дональда Трампа до Білого дому супроводжується різкою риторикою та зростанням геополітичного тиску з боку США. А деякі американські кроки, зокрема силові дії у Венесуелі та заяви щодо Гренландії, Пекін розцінює як прояв гегемонізму та порушення міжнародних норм.
Та навіть у такій напруженій конфігурації Китай розраховує свої дії, використовуючи міжнародні суперечності у власних інтересах. Особливу увагу він приділяє трансатлантичним розбіжностям, намагаючись послабити традиційні союзи. Пекін сприймає непередбачуваність американської політики як шанс підірвати довіру між США та Європою, пропонуючи себе як стабільного економічного партнера. Підтримка ідеї європейської стратегічної автономії має зменшити залежність ЄС від безпекових гарантій Вашингтона та послабити трансатлантичну солідарність у довгостроковій перспективі.
У регіональних конфліктах, зокрема навколо Ірану та Сирії, Китай поєднує економічні інтереси з геополітичним розрахунком. Співпраця з Тегераном є важливою частиною стратегії енергетичної безпеки та диверсифікації торговельних маршрутів у межах ініціативи “Один пояс – один шлях”. Пекін робить ставку на сухопутні коридори через Іран до Євразії, що мають знизити залежність від вразливих морських шляхів. Ну а в сирійському питанні Китай акцентує на політичному врегулюванні та відбудові, уникаючи прямого військового втручання і нарощуючи вплив через інвестиції та допомогу.
Схожий підхід простежується у відносинах з Африкою та Латинською Америкою, де Китай позиціонує себе як альтернативного партнера розвитку, зосередженого на торгівлі, інфраструктурі та культурній дипломатії. Хоча така співпраця сприяє економічному зростанню, у США та інших західних столицях її сприймають як спробу вибудувати довгостроковий геополітичний вплив і змінити звичний міжнародний порядок.
Тож, загалом, ключовим інструментом зовнішньої політики для Пекіна є економіка. Масштабні інвестиції та розширення власної ролі у міжнародних фінансових інституціях розглядаються критиками як спосіб створення залежностей і формування альтернативної моделі глобального управління. Водночас у чутливих регіонах, таких як Арктика, китайський вплив поки обмежений і стримується позицією місцевих гравців та США.
Як підсумок, пише Al Jazeera, у сучасному багатополярному світі китайська дипломатія балансує між просуванням власних інтересів і прагненням уникнути прямого зіткнення. Її кроки дедалі частіше сприймаються як елементи цілісної стратегії з перегляду мереж впливу та економічної залежності.
Відкрите питання полягає лише у тому, чи веде піднесення Китаю до більш плюралістичного й кооперативного світового устрою, чи ж воно загострює конкуренцію і формує нову геополітичну модель.
