Розкішне весілля і серійні отруєння

як жила, заробляла гроші та гуляла козацька еліта

Проєкт “Бізнес забутих предків” повертає голос і обличчя тим, кого викреслили з нашої пам’яті, нав’язавши нам стереотип “селянської нації”. Це серія історій про українські бізнес і підприємців часів козаків і гетьманів. Ми розповідаємо, якою БУЛА та як ЖИЛА українська економічна еліта часів Козацької доби.

Наведи на музейний експонат, щоб дізнатись про нього більше

Потир (церковна чаша для причастя) — вклад Марії Магдалени Мазепини (матері Івана Мазепи) до Глухівського монастиря. Україна, кінець XVIII ст. Зв'язки з родиною гетьмана вилилися для Андрія Кандиби в арешт та втрату політичної влади

Потир Марії Магдалени Мазепини

Перша наша історія про династію Кандиб. Вона б цілком змогла стати основою для драматичної саги про кілька поколінь однієї родини. Тут є все: злети та падіння, конфлікти й суди між родичами, серійні спроби отруєння і палке, хоч, судячи з усього, трагічне кохання. І щонайменше одне розкішне весілля.

Чому “щонайменше”? Бо деталі інших у цій родинній історії нам невідомі. Загалом весілля, про яке йдеться, — унікальне. Це єдине весілля козацької старшини, про яке ми детально знаємо, що гості їли, скільки худоби забили та скільки бочок горілки випили. Судячи з реєстру витрат, гулянка вражала своїм розмахом і тривала не один день.

Документи, що лягли в основу цієї розповіді, збереглися завдяки родовому архіву Кандиб. Частину з них наприкінці ХІХ століття опублікував історик Олександр Лазаревський — правнук нареченої на тому весіллі — у “Памятній книжці Конотопського земства”. Решта сімейних документів Кандиб та їх нащадків нині зберігаються в Інституті рукопису бібліотеки імені В.І. Вернадського.

Ми розкажемо вам про долю чотирьох поколінь Кандиб і про те, як була влаштована підприємницька діяльність в Україні у Гетьманщині понад 300 років тому. Якими товарами тоді славилися наші землі та чому замість того, щоб торгувати з Європою зерном, наші пращури гнали з нього горілку і 500-літровими бочками продавали її на Захід.

А наприкінці нашої розповіді ще й розкриємо, який зв’язок з усією цією історією мають сигари Тараса Шевченка.

Починаємо розповідь!

Дійові особи

колишній корсунський полковник, засновник династії, який переселився з Правобережжя до Конотопської сотні

син Федора, конотопський сотник, згодом Генеральний суддя Гетьманщини, господар і політик

дружина Андрія, донька чернігівського полковника Лизогуба, організаторка весілля онуки

Федір Андрійович Кандиба

син Андрія, торговець волами і горілкою, який розтринькав батькові гроші

дружина Федора Андрійовича, донька генерального хорунжого Гетьманщини Горленка, отруйниця

Анастасія Кандиба та Петро Лащинський

наречена та наречений, герої весільної історії

Вадим Назаренко

історик, кандидат історичних наук; завідувач відділу “Карпати” у Національному музеї народної архітектури та побуту України (м.Київ, Пирогів): спеціаліст з побуту України XVIII століття

Як втрата батьківщини обернулася

новим шансом

1675 рік. Роки безперервної війни після смерті Хмельницького перетворили Правобережну Україну на випалену пустелю. Серед тисяч біженців, які рятувалися від спустошення Руїни, був і колишній корсунський полковник Федір Кандиба. Він залишав рідне місто з важким серцем — адже Корсунь був не просто домом, а місцем його влади та статусу.

Переїжджаючи на Лівобережжя, до Конотопської сотні, Федір сподівався, що це лише тимчасово. Що незабаром війна скінчиться, і він зможе повернутися до свого Корсуня, відбудувати зруйноване, знову стати тим, ким був. Але життя розпорядилося інакше — Конотопщина стала його новою батьківщиною на решту днів.

І треба віддати Федору належне: він не опустив руки, а взявся будувати нове життя. За кілька років цей досвідчений управлінець зумів не просто стати на ноги, а й заснувати власну слободу Кандибівку. У 1681 році його призначили конотопським сотником, а коли до влади прийшов Іван Мазепа, Федір отримав у власніть ще й село Курилівку.

Успіх приніс нові можливості. Федір піднімався кар’єрною драбиною все вище, поки не дістав престижний уряд ніжинського полкового обозного. Тоді ж сотником замість нього став син Андрій — династія Кандиб міцно закріпилася у владних колах. А коли Андрій одружився з Домінікією, донькою впливового чернігівського полковника Лизогуба, родина укріпила свій статус у колах козацької еліти.

У 1700 році Федір помер, залишивши синові солідну спадщину: маєтності, зв’язки, репутацію. Андрій Кандиба успадкував не лише батькове майно, а й владу над Конотопською сотнею — адміністративною одиницею Ніжинського полку, що охоплювала місто Конотоп та десятки навколишніх сіл і хуторів. Влада сотника була абсолютною. Нинішньою мовою: сотник в одній особі був і головою районної адміністрації, і керівником поліції, і суддею, а під час війн ще й командував козаками своєї сотні. Це була влада, про яку можуть лише мріяти сучасні чиновники.

Початок родинного бізнесу

та втрата політичного впливу

Андрій Кандиба не збирався обмежуватися лише владними посадами. Маючи у своїх руках Конотопську сотню та батьківські маєтності, він розгорнув активну економічну діяльність, займаючись виробництвом і торгівлею горілкою, тютюном і дьогтем. Але справжні гроші лежали не у виробництві, а в монополії на продаж.

У Гетьманщині тих часів діяла відкупна система, відома як “оренда” — можна було викупити монопольне право на торгівлю певними товарами, насамперед горілкою. У 1704 році Андрій разом із партнерами зробив справжню інвестицію майбутнього: вони “взяли на відкуп” у Конотопі всі “горілчані, тютюнові й дігтярні шинки”. Ціна питання — 4000 злотих, сума, за яку можна було купити кілька водяних млинів. Але це був розрахунок на перспективу: монополія мала принести значно більші прибутки.

Срібне блюдо з гербом Іоаникія Сенютовича (архімандрита Печерського з 1715 року). Україна, XVIII ст. Такі дорогі срібні вироби з родинними гербами були ознакою статусу козацької еліти

Срібне блюдо з гербом Іоаникія Сенютовича

Коли почалася Північна війна і гетьман Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII проти Петра I, козацьке військо стало контролювати території на Правобережжі. Знову відбулося тимчасове об’єднання тих земель, які колись були під владою Хмельницького. Тоді бунтівний гетьман призначив Андрія корсунським полковником. Символічність цього моменту важко переоцінити: син Федора Кандиби повертався на малу батьківщину, яку покинув ще дитиною, щоб посісти ту саму посаду, яку колись мав його батько. Різниця між сотником і полковником — справжній стрибок у владній ієрархії.

Але Андрій Кандиба не брав участь у бойових діях Північної війни, зокрема не був він і на полі Полтавській битви. Але після поразки Мазепи на Андрія Кандибу у 1710 році все одно написали донос. За зв’язки із гетьманом, якого Петро I назвав “зрадником”, Корсунського полковника арештували та відіслали в Москву.

П’ять років поза Україною змінили життя назавжди. Коли Андрій нарешті повернувся в Гетьманщину в 1715 році, йому дозволили займатися лише економічною діяльністю — заборонивши обіймати політичні посади. Колишній полковник повернувся туди, де все починалося — в Конотопську сотню свого батька. Тепер усі сили треба було спрямувати не на владу, а на те, що залишилося: господарство та маєтності. Доля зробила з політика бізнесмена поневолі.

Історія з волами й діамантами

або Як син Андрія промотав шалені гроші

1718 рік. Андрій Кандиба довірив старшому синові Федору важливу торговельну операцію — продаж волів у далекому Гданську. Партія вражала: три сотні відгодованих биків. За кожного заплатили суму, еквівалентну 20 рублям або 100 злотим — учетверо-уп’ятеро більше, ніж на території Гетьманщини. Загалом у руках молодого Федора опинилося 6000 рублів — справжній статок для тих часів.

Але замість того, щоб повернути гроші батькові, Федір вирішив “пожити красиво”. Він накупив дорогих товарів, про які батько й не просив: іноземні тканини найкращої якості, срібний посуд, елітний алкоголь. Особливо щедро витрачався на прикраси для дружини — два великі золоті ланцюжки, двадцять в’язок перлів, три персні з діамантами.

Серед купленого були й “сахарні закуски” — справжня розкіш того часу. Тростинний цукор, єдиний відомий тоді, коштував шалених грошей. У середині XVIII століття пуд цукру (16,4 кг) на ярмарку в Ромнах коштував близько 9 рублів. Для порівняння: дід Івана Котляревського за 27,5 рублів придбав у Полтаві цілий двір.

Срібна стопа (кубок з кришкою) з гербом родини Александровичів, нащадків київського бурмістра. Україна, XVIII ст. Подібний дорогий срібний посуд купував син Андрія Кандиби замість того, щоб привезти додому гроші від продажу трьохсот волів

Срібна стопа з гербом родини Александровичів

Федір був певен: частину товарів перепродасть на ярмарках і заробить ще більше. Він возив свої скарби з ярмарку на ярмарок — спочатку на Хрещенський у Харкові, потім на Масляний у Ромнах, знову повертався в Харків на Троїцький ярмарок. Але підприємницької жилки син Андрія Кандиби не мав і “погубив той товар марно”.

Коли Федір повернувся додому без грошей, батько влаштував йому справжній скандал. Сварка дійшла до бійки — син штовхнув батька в груди так, що той ледь не впав. “Годі мене гризти! Я тобі ніде на лихо гроші візьму! Як будуть, так отдам!” — кинув розлючений Федір.

Образа була настільки глибокою, що Андрій Кандиба подав офіційну скаргу на власного сина, яку записали в книги конотопського уряду. Але попри весь цей скандал, родинні стосунки між батьком та сином не обірвалися — кров виявилася сильнішою за гроші.

Як Єфросинія невістка Кандиб

намагалася отруїти і чоловіка, і його родину

Дружину Федора Кандиби, якій він накупив коштовностей і “сахарних закусок” за батьківські гроші, звали Єфросинія. Одружилися у 1718 році — тому самому, коли відбулася скандальна історія з волами. Дівчина походила з впливової родини: була донькою генерального хорунжого Гетьманщини Андрія Горленка. Але попри високий ранг, родина Горленко не мала великих статків, і Єфросинія принесла в нову родину невеликий посаг.

Андрій Кандиба хотів синові багатших сватів, але той не послухав батька. Можливо, це було справжнє кохання? Чи просто молодечий бунт проти батьківської волі? Невідомо. Але те, що сталося далі, перевершило найгірші побоювання старого Кандиби.

Срібний перстень з гравіюванням XVII ст.

Кохання коханням, але вже за рік після історії з розтриньканням грошей за волів Єфросинія спробувала отруїти чоловіка та всіх інших членів родини Кандиб. Мотиви лишилися невідомі і незрозумілі. Жінка виправдовувалася своїм безумством, але хто знає, що насправді за цим крилося.

Спроб отруєння було кілька, і кожна — продумана по-своєму. Чоловіку Федору Єфросинія тричі підсипала “трутизну” в їжу та напої. Свекру і свекрусі дісталося один раз. Але найоригінальніший план вона приготувала для діверів і зовиць — братів і сестер чоловіка.

Єфросинія привезла їм на гостинець пряники з отрутою. Ідеальний план, адже пряники в ті часи належали до категорії елітної випічки і вважалися дорогим подарунком. На Великдень і Різдво членам міських магістратів і керівникам цехів було заведено приносити подарунки — це називалося “ходити на ралець”, і серед таких дарунків часто були саме пряники. Хто б запідозрив у святковому частуванні смертельну пастку?

Невідомо, що то була за отрута і чи отрута взагалі, але ніхто не помер. Єфросинія вирішила ще раз спробувати, проте її викрили. Про підготовку до злочину дізналася нянька дитини Єфросинії і розповіла Кандибі-старшому. Він обшукав кімнату невістки і знайшов “фляшку с трутизною”. Єфросинія почала виправдовуватися, що це ліки “від жіночої немочі”, але випити при свекру відмовилася…

Покаяльна розписка

та хрестик від неписемної Єфросинії

Андрій Кандиба простив невістку і не передав справу до суду. Все-таки це була мати його онуків. Обмежився покаянням, зокрема письмовим, де вона в усьому зізналася і розкаювалася.

Звісно, про Єфросинію-отруйницю ми знаємо лише з її “покаяльної розписки”, яка зберігалася у свекра. Документ був написаний священником із Конотопа в присутності родини Кандиб. Єфросинія, хоч і походила з козацької старшини, писати не вміла — як більшість жінок тих часів. Тому під власним зізнанням поставила “хрестик”.

У той період більшість населення була неписьменною, тож паперові справи зазвичай складали писарі або інші освічені особи. Наприкінці з’являлася формула “а замість його неграмотного писар N. руку приклав”. Коли ж людина сама вміла писати, в документі стояла позначка “РВ” — “рукою власною”.

Невідомо, що б могла написати Єфросинія, якби володіла грамотою. Жіночі голоси в минулому часто залишаються непочутими. Тому важко судити, наскільки об’єктивно і повно відображені всі подробиці цієї дивної історії.

Дукач (церковна нагрудна прикраса) з царського рубля 1725 року. Срібло з позолотою. Такі релігійні прикраси носили під час церковних обрядів

Дукач з монети Петра І

Свекруха, невістка і 800 рублів

родинна війна та розподіл майна між онуками

У 1725 році в Російській імперії згадали про військовий і управлінський досвід Андрія Кандиби і залучили до Гілянського походу на територію Кавказу. Там він пробув чотири роки. За цей час не стало його старшого сина Федора: той віз на продаж горілку в Астрахань, дорогою захворів і помер. Смерть забрала старшого сина та головного спадкоємця.

У 1729 році Андрій повернувся з походу. За заслуги його призначили генеральним суддею Гетьманщини — дуже висока посада. Але доля готувала чергову жорстоку іронію: прожив він у новому статусі лише рік. У заповіті, який Андрій Кандиба склав того ж 1729 року, він все залишив дружині Домінікії, яка за власним розсудом могла щось дати нащадкам.

Але головне — батько не забув образи. У заповіті чітко зазначалося: дружина і діти померлого Федора не отримують ніяких маєтностей. Андрій пам’ятав і історію з волами, і бійку, і спробу отруєння. Прощення прощенням, а спадщина — спадщиною.

Тим часом вдова Федора Єфросинія взяла повторний шлюб і… оголосила війну свекрусі. Причиною конфлікту стали гроші за горілку. За її словами, Кандиба-старший продав шість 500-літрових бочок горілки, що належали померлому синові, і вторгував 800 рублів. Невістці ж віддав лише 118. Крім того, Єфросинія вимагала від Домінікії матеріальної допомоги онукам. Судова тяганина тривала роками. Край їй поклала смерть Єфросинії. Та померла, так і не добившись бажаного.

Після цього Домінікія Кандиба вирішила взяти у власні руки долю онуків — двох хлопців та двох дівчат, що осиротіли після смерті її непутящого сина Федора та конфліктної невістки Єфросинії. З парубками — Андрієм і Олександром — вона спробувала по-доброму: наймала приватних учителів, відправляла навчатися в колегіум. Але марно. Хлопці втекли з навчання, а згодом вчинили кілька “безславних вчинків” і зникли невідомо куди. Олександр навіть обікрав рідну бабусю. У заповіті 1749 року Домінікія зізналася, що нічого не знає про теперішню долю онуків.

Зате з онучками — Анною та Анастасією — все склалося набагато краще. Хоч бабуся і не залишила їм земельних маєтностей, зате гідно видала заміж і дала щедрий посаг.

А усе основне майно Домінікія залишила синові Данилу, який в разі чого, на власний розсуд, міг допомагати родичам.

Саме Данилу Домінікія передала й реєстри витрат на сватання, і весілля онуки Анастасії, про яке ми розповідаємо нижче. Ці унікальні документи, опубліковані згодом істориками, дають нам рідкісну можливість зазирнути в світ розкішних святкувань козацької старшини.

Монетний скарб кінця XVII ст. з села Лелюхівка на Полтавщині. Срібні монети та прикраси

Монетний скарб кінця XVII століття

Б'ють худобу, ллють горілку, роздають подарунки

розкішне весілля козацької еліти XVIII століття

Після всіх родинних драм і судових баталій настав час для радісної події — одруження онуки Анастасії. Нареченим став Петро Лащинський. Бабуся не пожаліла коштів на пишне святкування. Домінікія Кандиба, попри всі конфлікти з невісткою та розчарування в онуках-хлопцях, вирішила гідно видати заміж свою онуку.

Укладання шлюбу в ті часи традиційно ділилося на два великі етапи: сватання і весілля. Сватання було офіційною зустріччю представників нареченого з родиною нареченої для досягнення згоди на шлюб — своєрідним “підписанням контракту” між родинами. В разі досягнення згоди сватання завершувалось заручинами. Весілля ж — це церковне вінчання та багатоденне пишне святкування. Але і сватання супроводжувалося урочистими застіллями.

Штоф з розписом зеленого скла. Україна, XVIII ст. На сватанні Анастасії Кандиби випили сотні літрів елітного вина і горілки — їх подавали на стіл в подібних розмальованих пляшках

Штоф з розписом зеленого скла

Сватання:

80 рублів на їжу, напої та подарунки

Реєстр витрат на заручини Анастасії Кандиби та Петра Лащинського говорить, що все завершилося великим банкетом. На нього були запрошені представники козацької старшини і духовенства.

200 кварт (246 літрів)

бочка (420 літрів)

бочка

4 відра

3 кварти

5 кварт

4 кварти

4 діжки

Також відомо, що гості спожили риби і кав’яру (ікра) на 6 рублів, а різних приправ і бакалії — на 2 рублі, а також з’їли 5 пудів масла (з нього переважно робили паштети).

Залишається тільки здогадуватися, скільки було гостей. Та й невідомо, скільки днів святкували сватання. Банкет міг бути і не один. Загалом сватання Анастасії Кандиби обійшлося її бабусі Домінікії у більш ніж 80 рублів. Найбільше було витрачено на алкоголь і їжу. Нареченому, Петру Лащинському, і його родичам подарували дорогий одяг. Майбутній чоловік Анастасії Кандиби отримав від її бабусі дорогу італійську хустку ціною в 2 рублі, його мати і сестра – по запасці (2,4 руб. і 1,4 руб.).

Подарунки отримали і запрошені гості, зокрема полковий осавул і тогочасний конотопський сотник. У графі витрат згадано і два рушники на подарунок старостам, а отже сватання все-таки починалося традиційно і так само, як у селян. Заробили під час сватання і місцеві музики. Їм заплатили 4 рублі. Невідомо, скільки було музик, але їхній заробіток за сватання був рівним річному заробітку наймита в тогочасному селі.

Весілля

каравай вартістю, як один віл

Значно дорожче обійшлося саме весілля Анастасії Кандиби для її бабусі. Чимало грошей пішло на інші продукти: хліб і випічку, прянощі, яйця. Тільки весільний коровай обійшовся у 4 рублі – стільки коштував у Гетьманщині віл і стільки міг заробити наймит за рік.

Недешево коштували прянощі і бакалія. За гвоздику, шафран, імбир, ізюм, інжир, оливки, рис, лимони і лимонний сік заплатили 5 рублів. Більше, ніж на сватанні, заробили музики. Цього разу їм заплатили 7 рублів.

Для частування гостей було зарізано:

Алкоголю теж було багато:

• 3 бочки пива

• 30 кварт судацького вина

• 6 кварт “водки сахарної коричної”

• 6 кварт міцної “сахарной водки”

• 5 кварт “водки лимонної сахарної”

• 5 кварт “водки помаранчевої”

• 8 відер анісової “водки”

• куфа простої горілки (500 літрів)

• 120 кварт вишнівки

Алкоголю було багато:

• 3 бочки пива

• 30 кварт судацького вина

• 6 кварт “водки сахарної коричної”

• 6 кварт міцної “сахарной водки”

• 5 кварт “водки лимонної сахарної”

• 5 кварт “водки помаранчевої”

• 8 відер анісової “водки”

• куфа простої горілки (500 літрів)

• 120 кварт вишнівки

Крім того, родина нареченого і гості весілля також отримали подарунки. Петро Лащинський знову отримав дорогу хустку, хустки подарували також боярам і старостам.

Точно невідомо, скільки гостей було на весіллі. Можна лише здогадуватися за кількістю випитого алкоголю і спожитого хліба — 100 хлібин і 80 ситниць.

Ікона "Святий Микола Чудотворець" з позолотою та сріблом. Середина XVIII ст. Це один з найулюбленіших козаками св’ятих. В церкві де вінчалася Анастасія Кандиба теж могло бути його зображення

Ікона “Святий Микола Чудотворець”

Скільки багацтва наречена Анастасія Кандиба

принесла в родину свого чоловіка

Загалом Домінікія Кандиба витратила на сватання і весілля онуки Анастасії більш ніж 300 рублів, але ще в більшу суму обійшовся посаг. Розмір посагу залежав від статків родини.

Пам’ятаєте, що старий Андрій Кандиба зі своєю дружиною свого часу не хотіли бачити в невістках Єфросинію — мати Анастасії? Бо та принесла із собою малий посаг.

Посаг Єфросинії складався із:

(дорогий верхній одяг), один з яких старий

Посаг Анастасії Кандиби:

(Це далеко не повний список, там ще багато одягу і посуду)

5 дорогих кунтушів,
4 спідниці, 5 запасок

6 ложок,
6 чарок, 3 кубки

(все із дорогоцінних металів)

золотий ланцюжок,
6 в’язок перлів

3 "постелі"

(одна з них зі срібною сіткою)

35 жіночих сорочок,
30 хусток

кінь, 2 кобили, 3 бики,
3 корови, 2 воли, 30 овець

Загалом посаг обійшовся дорожче за самі сватання і весілля. У багатих родинах посаг для доньок часто був справжнім статком. Наприклад, Степан Томара (сина якого вчив Сковорода) дав своїм трьом дочкам посагу на суму в понад 18 000 рублів. Українці ще 300 років тому вміли гуляти, але добре вміли й гроші рахувати.

Каламар (чорнильниця) з гравірованою латуні. Річ Посполита, початок — перша половина XVIII ст. З таким письмовим приладдям писарі ретельно документували шлюбні договори, посаги та віна

Каламар (чорнильниця) з гравірованою латуні

ЕПІЛОГ

слід Кандиб у ХІХ столітті та сигари Шевченка

Історія Кандиб не обірвалася з XVIII століттям. Їх нащадки ще довго залишалися заможними та впливовими людьми. Одними з нащадків були три брати Лазаревські — правнуки Анастасії Федорівни Кандиби, тієї самої нареченої з нашої весільної історії. Василь був письменником і перекладачем, Олександр — науковцем-істориком, а Михайло — чиновником.

У середині XIX століття Лазаревські стали відомою інтелігентною родиною, яка залишила слід у культурному та науковому житті України. До речі, Олександр Лазаревський — це саме той історик, який і зберіг для нас сімейну спадщину Кандиб в архівах та документах.

А от Михайлу свій щоденник подарував не хто інший, як Тарас Шевченко. Брати Лазаревські дружили з поетом і були його меценатами. Вони допомагали поетові у найтяжчі періоди: підтримували матеріально, передавали гроші й дарували дрібні радощі життя.

Так, Шевченко згадував, що в червні 1857 року отримав від Олександра Лазаревського 75 рублів, а згодом — і сигари. Таким чином, історія козацької старшини Кандиб несподівано замикається з долею найвидатнішого українського поета.

Родина, яка колись будувала бізнес і організовувала гучні гулянки, через кілька поколінь стала частиною кола, що підтримувало Шевченка й творило нову українську культуру.