"Що таке війна? Я відповім

"Що таке війна? Я відповім – імена"

Історія Максима Кривцова – поета, воїна та друга

"Що таке війна?
Я відповім – імена"

Історія Максима Кривцова –
поета, воїна та друга

"Що таке війна?
Я відповім – імена"

Історія Максима Кривцова –
поета, воїна та друга

7 січня 2024 року на фронті загинув Максим Кривцов – військовий, поет та фотограф. Менше ніж за місяць до загибелі він випустив свою першу поетичну збірку “Вірші з бійниці”, і вона одразу потрапила до списку найкращих книжок року від українського PEN. Але суперзіркою він став не після виходу збірки – більшість українців дізнались про Максима та оцінили його талант саме після загибелі.

LIGA.net поговорила з рідними та друзями Максима – щоб дізнатись, якою людиною він був, та який сум ніс у собі.

літку 2023 року Максим Кривцов написав своїй рідній сестрі Анастасії Худавердян: “Настя, не хвилюйся, але всяке може бути. Якщо я загину, будь ласка, поховайте мене в селі.

літку 2023 року Максим Кривцов написав своїй рідній сестрі Анастасії Худавердян:

“Настя, не хвилюйся, але всяке може бути. Якщо я загину, будь ласка, поховайте мене в селі.

Посадіть на моїй могилі черешню, поминайте мене колою та чипсами. І включіть пісні з мого плейліста – наприклад, “ДК Енергетик”.

Настя відкрила це повідомлення й одразу стерла його з пам’яті. Згадала тільки восьмого січня 2024 року. Сьомого січня її брат Максим загинув на фронті.

Ніхто в родині не пам’ятає, коли точно Максим почав писати вірші – можливо, у старших класах, можливо, вже в університеті. Спочатку нікому не показував, писав для себе – як експеримент. Згодом просив сестру почитати та оцінити, весь час сумнівався в собі.

“Мені здається, Максим ніколи до кінця не вірив у свої сили, – говорить Настя. Вона давно живе у Нідерландах, ми спілкуємось відеозв’язком. – Він знав, що добре пише, знав, хто він. Але ще не до кінця усвідомив себе як класного поета. Зовсім трошки часу не вистачило”.

Перед виходом збірки “Вірші з бійниці” у грудні 2023 року Максим закріпив посилання на продаж у своєму інстаграмі з приміткою: “Збірка моїх типу поезій тут”.

В останні дні грудня ці “типу поезії” увійшли до списку найкращих українських книжок 2023 року за версією українського PEN (міжнародна правозахисна організація, об’єднання письменників). Загалом до переліку потрапили 17 поетичних збірок – наприклад, “Скрипниківка” Сергія Жадана.

Максим ріс у звичайній родині у Рівному: мама бібліотекарка у школі, тато – інженер із матеріально-технічного постачання. Коли треба було обирати, куди вступати, особливих побажань у Максима не було – як і фінансових можливостей у родини.

“Він вступив до Технікуму технологій та дизайну, звідти – на бюджет у Київський національний університет технологій та дизайну, – розповідає Настя. – В університеті одразу потрапив у середовище творчої молоді: вони з друзями, наприклад, робили колекцію взуття на “Печерські каштани” (конкурс молодих модельєрів-дизайнерів від КНУТД. – Liga.net). На останньому курсі встиг попрацювати помічником майстра. Але зовсім недовго – бо почались Майдан та АТО”.

Хіпстер із накрученими
вусами в АТО

Восени 2013 року, ще до Майдану, Максим поїхав у Кам’янець-Подільський на літературно-мистецьку тусовку. “Наш спільний друг Валерій Пузік робив камерний захід для своїх. Там ми й познайомились, – розповідає заступниця голови організації ГО “Жіночий ветеранський рух” Катерина Приймак. – Знайшли якусь закинуту локацію, сіли та почали читати на відео вірш Макса. Валєра знімав, а ми всі декламували”.

З тієї зустрічі Катя та Максим заприятелювали, потім разом ходили на Майдан і згодом стали близькими друзями.

Ми з Катериною зустрічаємось в офісі “Жіночого ветеранського руху” ввечері. Тут два столи, що стоять літерою “Т”. На обох у випадковому порядку лежать та стоять малопоєднувані між собою речі – номерний знак автомобіля, свічка з запахом вербени, старі окуляри, останній випуск українського “Есквайру” з Ярошем на обкладинці, іграшковий автомат.

Катя так само майже випадково кидає кудись у простір спогади про Максима. Відчувається, що вона втомилась розповідати одне й те саме вп’ятдесяте і що вже давно сказала все, що хотіла. Але іноді посміхається своїм спогадам.

Вона каже: “Ми передивлялись відео з Майдану щороку, і щороку дивувались, як ми змінюємося – тоді у мене було вибрито пів башки, а у нього синє волосся”, “Ми досить легко одягались як на революційні осінь-зиму”. Найщиріша посмішка з’являється від цього спогаду: “Він дуже активно брав участь у майданівських штурмах. Я цього не пам’ятаю, але він розповідав, що якось пропонував мені залишитися на штурм Банкової чи КМДА, а я відповіла: “Та ні, я ж дівчинка”. Це дуже смішно, адже зараз я очолюю феміністичну організацію, і він отак дискредитував мене перед двіжухою”.

“Та куди йому, з синім волоссям, модельними фотографіями, якимись дизайнерськими приколами. Він не витримає і тижня в учєбці на Десні”.

Катерина Приймак і Далі на Майдані

Фото Максима на “Десні”

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

У жовтні 2014 року Катя доєдналася до добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри”. А перед цим на концерті “Жадана і Собак” сказала про це рішення Максиму. Він відповів: “Я теж хочу”.

“Я розповіла про нього одному з польових командирів. Сказала, що цей хлопець дуже хоче на війну, показала фотки, – згадує Катя. – А вони шось всі посміялись з мене. Кажуть: “Та куди йому, з синім волоссям, модельними фотографіями, якимись дизайнерськими приколами. Він не витримає і тижня в учєбці на Десні”. Катя тоді навіть посперечалась з другом на пляшку Hennessy, що Максим не те, що витримає, а ще й проявить себе як справжній воїн. Спір вона виграла, але виграш отримала лише за кілька років – і не Hennessy, а ром Kraken.

Кривцов поїхав у навчальний центр Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” у листопаді 2014 року. З собою взяв маленький рюкзак, у ньому – книга, змінна білизна та гель для накручування вусів. Справжній хіпстер. “Коли потрібно було вигадати собі позивний, я якісь називав, але такі позивні вже були. Тоді згадався гель для вусів. Так я став Далі”, – пізніше згадував Кривцов.

“Це була молодість, віра в ідею, багато завзяття. Це давало йому сили та натхнення, але і дуже багато стресу.  Та він ніколи не сумнівався у правильності свого вибору”.

У Максима, як і в інших добровольців, було багато ентузіазму. “Він знав, що пішов боротися за правильну справу, – згадує сестра Кривцова Настя. – Це була молодість, віра в ідею, багато завзяття. Це давало йому сили та натхнення, але і дуже багато стресу. Та він ніколи не сумнівався у правильності свого вибору”.

Кривцов пройшов Піски, потім був під Авдіївкою. Катерина Приймак згадує, що за перший час він схуд кілограмів на 20 – адже був вегетаріанцем, а веганської їжі на війні не було.

У 2016 році підписав трирічний контракт із Нацгвардією. “Це стало для нього великим розчаруванням, – розповідає Катерина. – Там обіцяли супернавчання, бойові завдання. А в реальності найбільша його операція там – це вони зупинили контрабанду м’яса десь на блокпості. Відчувалось, що через це неспівпадіння очікувань та того, що є, він вигорав та розчаровувся дедалі більше. Вже чекав закінчення контракту”.

ПТСР у цивільному житті

Контракт закінчився у 2019 році. Максим повернувся у мирне життя, жив у будинку в Хотові під Києвом, біля лісу. Він любив ліс – гуляв у ньому, катався на велосипеді, фотографував, варив каву, збирав квіти, досліджував маленькі струмочки.

Друзі та близькі кажуть, що він переживав ПТСР після повернення в цивільне в життя – але у подробиці не вдаються. Кажуть, що свій досвід він, зокрема, переживав через сни, і що на якийсь час перестав писати вірші. Почав вирощувати вдома рослини – і це його заспокоювало. “Мою старшу доньку звати Меліса, він посадив вдома мелісу та дуже радів через це. Надсилав фото: “Подивіться, це Мелісочка”, – розповідає сестра Максима Настя.

Згодом почав шукати роботу. Катерина Приймак показує мотиваційний лист, який Максим написав для однієї з вакансій: “(…) Мені 30, я не знаю, хто я і ким хочу бути. Більше з тим, я вважаю, що мене немає взагалі. Інколи називаю себе мертвим живим. Я люблю ліс, вуличних музикантів, рослини, спокій, пам’ять, чипси Лейс зі смаком сиру. Пам’ять це все, що у нас є. Для мене літо пахне штруделем з маком, війна пахне димом, завірюхою, гіркою як жовч та темною як смола кавою, поезія пахне рибою. (…) Живу більше для мертвих, аніж для живих. У них більшість моєї мотивації. (…) Вмію писати вірші, друкувати написи методом термопереносу, створювати простенькі афішки, рекламу, світлини, набивати кулеметну стрічку. Прагну знайти в собі людину, видобути її, наче бурштин. Хочу дожити до весни. Тоді в лісі, поруч з яким я живу, з’являється медунка, анемона жовтецева, ряст”.

“Пам’ять це все, що у нас є. Для мене літо пахне штруделем з маком, війна пахне димом, завірюхою, гіркою як жовч та темною як смола кавою, поезія пахне рибою. (…) Живу більше для мертвих, аніж для живих.”

Після цього листа Максима не взяли на роботу. Але згодом він знайшов одразу кілька робіт – працював копірайтером у Veteran Hub, контент-менеджером Центру реадаптації та реабілітації учасників АТО та ООС “ЯРМІЗ”, був комунікаційником одного з командирів “Правого сектора”, коли той став депутатом.

Але головне – долучився до проєкту “Строкаті єноти”. Це табори та події для дітей. Засновник проєкту – також доброволець Олександр Чуб.

“Строкаті єноти”
та пошуки себе

У 2020 році Максим вже працював у “Єнотах” та поєднував там кілька ролей – був інструктором для дітей у таборі, вів соцмережі, фотографував, вручну робив футболки з символікою проєкту. Коли почався карантин, дізнався, що його подруга Оксана Олійник шукає роботу. Вони познайомились за рік до того у книгарні в Рівному. Розговорились та почали переписуватись. Бачились, коли Кривцов приїздив до батьків.

“Він знав, що я раніше працювала з дітьми, проводила для них майстерки з хендмейду, – розповідає Оксана. – Порадив написати засновнику “Єнотів”. Я написала, поїхала в табір як волонтерка та залишилась. Вже п’ятий рік я є частиною команди табору”.

Під час таборів Оксана та Максим багато спілкувались. Обговорювали ідеї занять для дітей, разом ходили пити каву – адже обоє кавомани. Максим любив чорну, гірку, дуже міцну.

“З таборів у спогадах залишилось багато щасливих моментів, пов’язаних із Максимом, – каже Оксана. – Пам’ятаю зиму 2021 року. Ми сиділи в кімнаті інструкторів, у мене був набір для чайної церемонії. Ми пили чай та реготали – не пам’ятаю з чого. Влітку в кінозалі разом з дітьми робили футболки. А коли дітей не було, вмикали “Курган і Agregat” та слухали їхню пісню “Любопитство”. З дітьми цю пісню слухати було не можна – там є матюки та частково російська мова.

Зранку у таборі Максим робив із дітьми руханки під “Вхід у змінному взутті”, вечорами багато грав на гітарі. Різні пісні, але часто – “Я єнот”. Максим сам переробив її з “Я солдат” гурту 5’nizza – музика лишилась та сама, слова він переписав.

Якось влітку Максим робив із дітьми пінхол-камери – примітивний прототип фотоапарата, зроблений з підручних матеріалів. Вони брали банки з-під чаю або кави з заокругленими кутами. Середину банки фарбували у чорний колір. На задню стінку клали фотопапір, у протилежній робили маленький отвір. Коли через цей отвір у банку потрапляло світло, на папері залишалось зображення. Його можна було проявляти.

Максим багато читав дітям книги. Особливо любив читати “Тобі Лолнесс. На волосину від загибелі” – роман про 13-річного хлопчика, що живе на дереві. На його долю випадає багато лиха, але він дуже любить місце, в якому живе, та хоче робити його кращим.

Кривцов почав читати дітям книжки вголос спонтанно – просто присів почитати дівчинці, а за пів години навколо них зібралось вже близько 20 інших дітей.

Кривцов почав читати дітям книжки вголос спонтанно – просто присів почитати дівчинці, а за пів години навколо них зібралось вже близько 20 інших дітей. Згодом читання вголос стало окремим заняттям у таборі – Максим читав, діти сиділи та пили какао. Але називали це какао кавою – адже Далі любив каву.

Два роки поспіль Максим та Оксана ходили влітку під час табору по гриби в ліс. Треба було повернутися до ранкової руханки – вона о 7:45. Тож вставали десь о п’ятій, збирали бабки та білі. Максим любив гриби, але сміявся, що не розуміється на них. Оксана розумілася. Літо в таборі досі асоціюються у неї з запахом свіжих грибів.

Під час таборів Максим та Оксана багато говорили про сум – “від життя чи щодо життя”. Про людей та їхні вчинки – і це теж було про сум. Про те, як варто жити.

У ці два роки Максим почав готувати, і одразу – складні рецепти. “Раніше вдома він макарони собі не міг зварити, – згадує сестра Кривцова Настя. – А коли жив у Хотові, став готувати – причому так, що міг отримати мішленівську зірку. Наприклад, я добре готую, але от дріжджове тісто – це надто складно для мене, я його не роблю. У Максима легко виходили, скажімо, синабони. Або він міг написати: “Настя, дай рецепт брауні”, а потім розповідав, як модифікував мій рецепт, додав чорницю і ще щось. Це був хай левел, Гордон Рамзі нервово курив збоку”.

Кожен із близьких Далі має свої спогади, пов’язані з його їжею. Оксана пам’ятає тости з сиром – і як він експериментував, додавав у тости різні види сиру, а згодом і грушу. Катерина Приймак – як вчив її робити котлети з сочевиці. І як під час карантину перед Великоднем 30 км проїхав на велосипеді, щоб зробити у неї вдома паски – в будинку, де він жив, не було духовки. Ще одна приятелька Максима, фотографка Валентина Поліщук, згадує, як він надсилав їй десятки майже однакових фото смаженої картоплі з припискою: “Вибач, що так багато. Просто не можу обрати”. Він тоді як раз вчився фотографувати та радився щодо світлин та техніки.

Фотографувати у Максима вийшло одразу. Він робив цифрові та плівкові фото, у міжвоєнні роки у нього вже були фотовиставки – наприклад, у Музеї історії Києва.

Кривцов брав участь у багатьох громадських акціях – зокрема, на підтримку Сергія Стерненка. Завзято бився з поліцією. Є фото, де багато силовиків у шоломах – вони займають майже весь простір кадру, і серед цього моря шоломів виринає голова Далі.

Фото: Стас Юрченко / Ґрати

Друг

Максим був другом, зустріч із яким завжди обіцяє щось цікаве, легкість, сміх, пригоди. “Ми могли дивитися на місто з висоти, пити чай, який він сам зібрав, – розповідає Катерина Приймак. – Він любив кіно, і ми часто ходили в “Жовтень”. Востаннє – на “Люксембург. Люксембург”. Він тоді трохи образився, бо я весь час сиділа в телефоні. А я просто не сказала йому, що вже бачила “Люксембург”, і зараз просто хотіла піти посидіти з ним”.

Максим був другом, із яким можна піти палити дідух або спостерігати за пташками. Тому Катерина та інші подруги Далі ходили палити дідухи на гору на Подолі перед його похованням – щоб в цей день була хороша погода.

Максим був другом, із яким самі собою народжуються ваші власні традиції. Оксана Олійник згадує, як вони обговорювали шоу “МайстерШеф”, а потім разом ходили в заклади у Рівному та завжди намагались замовити якусь страву з назвою, як у “МайстерШефі”. А потім реготали: “Це ж просто рис – так, він правильно зварений, але це ніяке не різотто”. Надсилали один одному каву в посилках. Ділились рецептами.

Максим був другом, що завжди хотів допомогти та не чекав вдячності. Катерина Приймак розповідає, як він допоміг грошима на операцію її мамі, як провернув цілу схему, щоб анонімно надіслати гроші на поховання батька знайомої – бо знав, що вона не прийняла б допомогу.

“Він справжній друг, найкращий друг для усіх. Ми були для нього набагато гіршими друзями”.

Був турботливим – навіть та особливо у побутових моментах. Був романтичним другом – майстром маленьких та великих, символічних, дуже адресних подарунків. На першій зустрічі у Кам’янці в 2013 році він подарував Катерині Приймак шкіряний блокнот, який зробив сам. Оксана Олійник каже, що найдорожче серцю з того, що Максим дарував їй, та про що вона готова казати, – знімки на поляроїд. Ті, на яких вони разом, та ті, що він робив.

“Він постійно щось дарував. Якісь прикольні шкарпетки, шапку, шарф, – каже Катерина Приймак. – До речі, саме подарована ним шапка стала першою, яку я добровільно носила. Я не такий друг. Він романтичний друг, а я – практичний. Він знав, що у будь-який момент може до мене приїхати, що я завжди допоможу. Але ці милі прояви – це не про мене. Іноді я думала: чому він взагалі зі мною дружить? У мене завжди мат-перемат та купа проблем, я цинічна, а він – людина, що дуже тонко відчуває світ. Але він повністю приймав мене та ніколи не засуджував. Він справжній друг, найкращий друг для усіх. Ми були для нього набагато гіршими друзями”.

Два роки великої війни

Наприкінці жовтня 2021 року Максим ненадовго поїхав у Нідерланди до сестри та її родини. Чудово провів час із її дітьми, дивився на Північне море та чайок. Настя тішилась, адже бачила, що йому стало краще, що він ніби надихнувся морем та спокоєм. Тоді ж у нього з’явилась нова мрія – придбати квартиру у Києві, на улюбленому Подолі. Перед від’їздом вони домовились, що Максим знову приїде – на Великдень 2022 року. Але не склалося.

Тоді вже було відчуття, що насувається велика війна. Настя та Максим багато сперечались про це. Вона казала, що такого не може бути, що це якийсь Орвелл. Максим у цьому питанні більше був реалістом. Всім навколо нього було зрозуміло без слів: якщо велика війна почнеться, він одразу поїде на фронт.

На 25 лютого у “Строкатих єнотах” була запланована подія – майстер-клас для дітей у Києві. На ньому мали малювати акриловими фарбами малюка-єнота. Два тижні перед цим готувалися, робили реєстрацію, але також обговорювали, що робити, якщо почнеться вторгнення. В тих розмовах Далі чітко сказав: “Якщо це станеться, я повернусь на війну”.

Він повернувся одразу – разом зі своїми побратимами з часів АТО. Вони пішли в один бойовий підрозділ ССО. “Коли почалось повномасштабне, ми одразу списалися – і одразу про справу, – згадує Катерина Приймак. – Він заїхав сюди в штаб, ми дали йому, що було. Нам не потрібно було пояснювати одне одному важливість якихось речей, ми все розуміли”.

Під час боїв на Київщині Максим писав близьким, коли міг. Про ситуації, в які потрапляв, про людей, яких зустрічав, та їхні вчинки. Надсилав уривки віршів.

“Він розповідав про ту жінку, фото руки якої з червоним манікюром облетіло весь світ, – каже Оксана Олійник. – Тоді він писав, що Бучею їхала жінка на велосипеді в робі “Епіцентру”, вони просили її не їхати далі, але вона не послухала. А потім її розстріляли російські військові. Ретроспективно Макс зрозумів, що це була саме та жінка. Він часто писав, що жалкує, що не вдається достукатися до людей, вберегти їх”. Згодом ця історія знайшла відображення у вірші “Він переїхав у Бучу в середині березня”.

Протягом двох років війни Максим майже нікому не казав, де саме він перебуває. Сестрі – дуже зрідка та часто постфактум, батькам – взагалі ніколи. Мама переживала про це, просила доньку дізнатися. Але Настя поважала рішення Максима тримати це у таємниці.

У вересні 2022 року Кривцов брав участь у звільненні Харківщини. І от тоді він не міг стриматися – писав друзям та рідним, як їх зустрічають люди, як плачуть та обіймають, як пригощають їжею.

Максим почав більше думати про смерть та свою останню волю. Говорив, що хоче дати пароль від своїх збережень”.

“Іноді він ділився своїми думками та почуттями, – розповідає Катерина Приймак. – Болісно переживав смерть свого побратима Бетмена (військовий Ілля Долматов із позивним “Бетмен” загинув 30 серпня 2023 року. Вони з Далі були близькими друзями, Кривцов присвятив Бетмену свою збірку: “Шалено хороброму “Бетмену”, що навчив мене сміятися”. – Liga.net). Максим почав більше думати про смерть та свою останню волю. Говорив, що хоче дати пароль від своїх збережень”.

Кривцов рідко та не з усіма говорив про війну напряму. Частіше надсилав сюжетні замальовки, свої рефлексії. Але іноді все ж говорив. “Розповідав, як збирав своїх друзів у рюкзак, і що друзі вже були перетворені на трупну масу з опаришами. Потім написав про це вірш, – каже Катерина Приймак. – Він розповідав дуже болісні та страшні речі. Вірші не допомагали зробити цей біль меншим”.

Сестра Максима Настя намагалась відволікти його від війни. Вони щодня переписувались про її дітей, вона надсилала брату їхні малюнки. Обговорювали новини та події, а якось весь вечір переписувались про “Євробачення” та навіть робили ставки, хто виграє.

“Коли у нього були особливо небезпечні виходи, він попереджав мене про них, – згадує Настя. – Просто казав: “Знаєш, я йду на завдання, з якого можу не повернутися”. Він знав, що я не стану істерити та рвати на собі волосся, хоча насправді в такі моменти у мене зупинялось серце. Я відповідала йому: “Все буде добре. Тримайся. Напиши, будь ласка, коли повернешся”. І він завжди писав”.

За відчуттями Насті, перший рік повномасштабної війни дався Максимові легше, ніж другий. На початку було завзяття та відчуття, що зараз можна швидко вигнати загарбників. Під час другого року росло відчуття безвиході та втоми, багато побратимів загинули.

“Всередині Макса був сум, але мені здається, що глибину цього суму він міг би оцінити, тільки коли війна закінчиться, – говорить Настя. – Як ти можеш зрозуміти, наскільки сильно тобі боляче, коли тебе все ще ріжуть?”

На початку було завзяття та відчуття, що зараз можна швидко вигнати загарбників. Під час другого року росло відчуття безвиході та втоми, багато побратимів загинули.

Подих повітря у відпустках

Раз на місяць-два-три Максим приїздив у короткі відпустки з фронту на кілька днів. І майже завжди проводив їх дуже активно. Зустрічався з друзями, ходив у театри та хіпстерські кафе, навіть їздив до дітей у “Строкаті єноти”. Ніби намагався вдихнути життя на повні груди.

“Іноді він так втомлювався, що писав мені з відпусток, що не хоче нікуди йти та нічого робити, – згадує Настя. – Але у нього чудові друзі, які хотіли його бачити та завжди кудись витягували. Іноді він приїздив у Київ та писав: “Я так втомився, що не хочу їхати у Рівне. Але боюсь, що мама образиться”. Я казала: “Не їдь. Відпочинь, поспи, сходи у гарне місце, поїж чогось смачного. Мама зрозуміє”. А мамі казала: “Мама, скажи Максиму, щоб не їхав. Він втомився, йому треба відпочити, а він думає про тебе”.

У Рівне Максим завжди приїздив раптово. Зазвичай Оксані Олійник просто прилітало повідомлення: “Пішли ввечері їсти” або “Пішли завтра на каву”, або “Пішли грати у настілки”.

Якщо це були настілки, то вони збирались разом із двоюрідною сестрою Максима, що живе у Рівному, та її донькою й грали в “Еліас”. Максим любив грати в парі з племінницею, вони розуміли одне одного з півслова, були дуже азартними та тішилися, коли вигравали.

Розмовляли про мирне життя, Максим ділився з Оксаною улюбленими фільмами та серіалами. Вона не встигала дивитись, і він обурювався. Розповідав про своїх друзів військових. Багато говорили про їжу, про творчість, культурні події. Максим тішився, що Оксана повернулась до художньої школи, вона раділа, коли він у Києві ходив ліпити посуд у свою улюблену гончарну майстерню.

У Києві Далі часто зупинявся в готелі на Подолі, але іноді – у друзів. Катерина Приймак згадує, як жила в гостях у повністю білому пентхаусі. Запросила Максима приїхати пожити туди. Він приїхав та розкритикував той пентхаус. Сказав: “Мені тут не затишно. Не хочу бути у твоїй кібертюрмі. Поїду назад на Поділ”.

Востаннє вони бачилися наживо 5 грудня 2023 року. Катя тоді розповідала йому своє бачення, як треба реформувати ЗСУ, а він казав: “Реформи це добре, але нам треба зброя. Потрібні літаки та снаряди. Без зброї нічого не вийде”.

Востаннє вони бачилися наживо 5 грудня 2023 року. Це був День волонтера, його відзначали у штабі “Жіночого ветеранського руху”. Далі зайшов ненадовго – привітати та поспілкуватись. Катя тоді розповідала йому своє бачення, як треба реформувати ЗСУ, а він казав: “Реформи це добре, але нам треба зброя. Потрібні літаки та снаряди. Без зброї нічого не вийде”.

Перед Різдвом 2023 року Максим на пару днів приїхав у табір “Строкаті єноти”. Провів час із дітьми, читав їм свої вірші зі збірки, що як раз вийшла. Перед від’їздом покликав Оксану поговорити та виніс великий пакет із солодощами. Сказав, що це для неї, інших інструкторів та дітей. “А за пару годин до цього чи в переддень він приніс мені величезну сніжку, – згадує Оксана. – І каже: “Тримай. Ось тобі сніжка. Розламай її”. Я розламала, всередині був “Кіндер”. Коли він їхав, діти проводжали його всім табором і багато разів обіймали.

Оксана повернулась із табору днів за п’ять після від’їзду Далі. На пошті на неї чекала посилка – маленькі подарунки та підписана Максимом збірка “Вірші з бійниці”. “Більша частина наших історій відбувалась у Рівному, – каже Оксана. – Тож він подякував мені за Рівне та написав своє коронне слово: “Тидиш”. Це було його слово, яке тільки він мені писав. Я іноді теж його використовувала, а він харився та казав: “Ти вкрала в мене слово”.

Оксана не встигла розповісти Далі свої враження від збірки. Тільки написала, що тримає її в руках і що вона пахне його парфумами – Dior Sauvage. Він посміявся.

“Вірші з бійниці”

Збірка Максима Кривцова “Вірші з бійниці” вийшла друком у видавництві “Наш формат” у грудні 2023 року. Наклад був 1500 примірників, під час передпродажу купили 300 з них.

“Максим дуже засмучувався через це. Казав, що ці 300 примірників купили його друзі, – розповідає Настя. – Він присвятив збірці рік своєї роботи, мільйон разів переписував вірші. Робив це в окопах та бліндажах. У мене не було жодних сумнівів, що збірка буде успішною. За десять років він дуже виріс як поет, він має свій голос, і я об’єктивно, а не через те, що він мій брат, вважаю його світлом української поезії. Я казала йому: “Макс, це тільки передпродаж. Багато хто хоче купити паперову збірку в магазині”. Але він все одно хвилювався”.

Максим намагався просувати свою збірку як міг. Написав повідомлення кільком десяткам великих блогерів – із проханням прочитати збірку та розповісти про неї у себе в інстаграмі, якщо сподобається. Всі його повідомлення потрапили в спам, він не отримав жодної відповіді.

У своєму пості про вихід збірки в інстаграмі Максим писав: “Збірка, на мою думку, досить гарна: проілюстрована фотографіями з плівки, із записами віршів від руки, із майже порожніми сторінками, на яких можна написати свій вірш або проілюструвати мій. 💔 Дякую усім, хто написав відгуки. 💔 (…) Втім, я маю ще кілька мрій. Мені хотілось би подарувати збірку Залужному. Хотілось би, щоб різноманітні блогери десь та згадали про вірші, якщо вони для них сподобаються. Хочу, щоб, наприклад, Підпільний стендап провів презентацію книги: і нагадав усім про війну, і мені допоміг, і можна поєднати таку подію із якимось потрібним збором”.

У листуванні з друзями Кривцов сумно жартував, що напевно стане відомим, тільки якщо загине.

Сестра та друзі допомагали Максиму розкручувати збірку. Тому переписки наприкінці 2023 – на початку 2024 року були переважно про неї. Настя запропонувала свою стратегію: написати блогерам з невеликою, але активною аудиторією (по 5000-6000 підписників), яких вона знає особисто, та попросити розповісти про збірку.

Це спрацювало: про збірку розповіли кілька блогерів, причому частина з них – без прохання. Максим дуже радів. Потім Настя написала блогерці з 300 000 підписників, і та теж погодилась розповісти про збірку. Максим був щасливий. Шостого січня вони з сестрою переписувались востаннє. Він написав, що надіслав блогерці книжку.

“Формально він ніколи не казав: “Моя книжка класна”, – розповідає Настя. – Але я знаю, що в глибині душі він знав, яку роботу зробив, та розумів, чого вартує його книжка. Я впевнена, що його популярність як поета зараз – не через обставини загибелі. Дійсно, вони зробили так, що про нього заговорили. Але перш за все це завдяки його таланту. Можливо, повністю цей талант оцінять тільки пізніше, але це точно станеться. Він вартий того, щоб про нього говорили всі”.

Ідеальне прощання

Максим Кривцов загинув 7 січня 2024 року. На бойовому чергуванні в перекриття його бліндажу залетів снаряд. За день до того Максим опублікував у фейсбуці пост та прикріпив до нього своє фото зі збіркою: “Пограємо в гру? З вас номер сторінки та рядочок (зверху чи знизу), з мене фото цього рядочка. Тільки хай це буде не ворожіння – а так, по настрою. Бо 90% віршів тут про смерть”.

“Я не брала участі у цій грі, – каже Настя. – Я дуже чутлива та не хотіла, щоб мені трапилося погане передбачення. Бо попадеться якась фраза, вирвана з контексту, і я себе накручу, що це поганий знак. Тепер виходить, що цей поганий знак би збувся. Тепер я шкодую, що не взяла участі. Це було б останнє повідомлення від нього”.

Катерині Приймак про загибель Максима написали дві її колеги та подруги – коли інформація ще не була офіційно підтверджена. “Я побачила в повідомленнях ім’я “Максим” та одразу зрозуміла, що сталося, – каже Катерина. – Є досвід, і він каже, що коли людина поранена, то про це повідомляють одразу. А коли загинула – мнуться”.

11 січня в Михайлівському соборі в Києві, а потім на Майдані було прощання з Максимом Кривцовим. Прощання організувала Катерина Приймак та її посестри.

“На наступний день після загибелі Максима я згадала про те повідомлення, яке він написав влітку – про те, як він хоче, щоб його поховали, – розповідає сестра Максима Настя. – Я знайшла те повідомлення, переслала спочатку мамі, потім Каті”.

У Каті та її команди були кілька діб, щоб організувати прощання, достойне Далі. Вона сумно посміхається: “У нашої команди, на жаль, великий досвід такої організації. Вони знають, що потрібно робити з Майданом, як замовити службу у Михайлівському та ритуальні послуги”.

Катерина хотіла врахувати всі побажання Максима, ідеальне прощання стало її ідефікс на ці дні.

Він хотів, щоб на прощанні грали пісні гурту “ДК Енергетик” – вони зробили краще. Через знайомого вийшли на гурт і запросили їх зіграти наживо. Коли процесія вирушила від Михайлівського до Майдану, сотні людей почули голос Максима, що лунав із динаміків на одній із машин. Весь шлях до Майдану звучали його вірші.

Перед прощанням Катерина Приймак опублікувала у своєму інстаграмі сториз: “Завтра в 12:00 в Михайлівському щоб всі були красиві, стильні, необсосані. В Макса нашого найкрасивішого не може бути зачуханих друзів та подруг. І квіти красиві. Ніяких бумажок та целофану”.

Після прощання друзі Максима зібрались у Veterano Pizza на Софіївській. Пили колу та їли чипси. Після поховання у Рівному роздавали профітролі та теж чипси. Все, як він хотів. А можливо, навіть краще.

Сестра Максима Анастасія Худавердян часто розмовляє зі своїми дітьми про Максима – для неї важливо, щоб їхні спогади про нього залишались живими. Їй весь час хочеться написати брату – коли стається щось хороше або сумне, коли втомилась на роботі, коли є тема, подія чи ідея, яку б вони обов’язково обговорили вдвох. А це буквально кожна тема, подія чи ідея.

Настя не пам’ятає, чи говорили вони колись із Максимом про безсмертя. Але він вірив у Бога. “У будь-якій вірі – у карму, у Бога, та хоч у Бога у вигляді алігатора передбачається, що душа не може просто зникнути. Вона буде жити в якійсь формі, – говорить Настя. – Хтось попаде в Рай чи в безкінечний дзен, хтось переродиться за кармічними законами. Але душа Максима не могла загинути. Я в це не повірю – ніколи, ніколи, ніколи”.

Вони з родиною читають його вірші, дивляться фото. А ще п’ють колу та їдять чипси. Його улюбленими були сирні “Лейс”.

Рідні та друзі Максима Кривцова об’єднались в ініціативну групу, що займається вшануванням його пам’яті. Проводять заходи в Україні та закордоном, мають багато планів щодо роботи у різних напрямах. Щоб висвітлювати свою діяльність, вони зробили сторінку в інстаграмі.