ІСТОРІЇ

Чий Херсон

Як це – залишатися українцем у Херсоні

ІСТОРІЇ

ЧИЙ ХЕРСОН

Як це – залишатися українцем у Херсоні

Авторка: Тамара Балаєва, спеціально для Liga.net

Верстка: Юлія Виноградська

Facebook
Twitter

Як окупанти викрадають і катують містян з проукраїнською позицією

Без трун на землі на кладовищі лежать понівечені тіла чоловіків. В когось голова прикрита покривалом, а хтось ніби спить в незручній позі. Про те, що цей сон – назавжди, свідчить діра від кулі в обличчі та закривавлений тільник. За десять хвилин цих чоловіків покладуть у могили. А зараз над ними читає молитву священник. “Упокой, Господи, душі сміливих солдатів тероборони Херсону, які загинули у вівторок, захищаючи наше місто. Їхню жертву прийми, Господи. Прости їм провини всякі вільні і невільні, даруй їм Царство Небесне і вічний спокій”.

 

Це поховання воїнів херсонської тероборони, розстріляної російськими окупантами в Бузковому парку в Херсоні 1 березня. Бійців ховав настоятель Свято-Покровського храму (ПЦУ) отець Сергій Чудинович. Поховання було швидким. Отець Сергій говорив спокійно, але краєм ока бачив: метрах у 800 від нього колона російської техніки з триколорами та літерами “Z” йде у напрямку місцевого аеропорту. Небо затягнуто важкими березневими хмарами.

 

Перед тим, як їхати на поховання, отець Сергій попрощався з рідними, дав вказівки працівникам своєї церкви, показав парафіянам місце, де його поховати. Він не знав, чи повернеться живим, але не поїхати не міг.

 

Російські війська почали заходити в Херсон на шостий день війни, 1 березня. Розстріляли з кулеметів тероборону, озброєну лише протитанковими гранатами та коктейлями Молотова. Тоді в різних районах міста загинули близько 70 бійців ТрО. Точні цифри назвати неможливо – тіла були розірвані. 2 березня російські війська закріпилися в місті та встановили свої правила – скільки триває комендантська година, як можуть їздити автомобілі та комунальний транспорт. Пішоходам дозволили ходити не більше як по двоє.

 

За кілька днів в обласному центрі вимкнули українські канали та під’єднали російські. Вже 5 березня херсонці вийшли на перший мітинг проти російської окупації. Вони кричали: “Херсон – це Україна” та тримали в руках жовто-блакитні прапори. Потім такі мітинги відбувалися регулярно. Росіяни почали розганяти їх, застосовуючи сльозогінний газ, стріляючи в людей та залякуючи.

 

Одночасно у місті почали викрадати активістів, колишніх силовиків та військових, журналістів та тих, хто мав очевидну проукраїнську позицію. Вже 9 березня Генштаб ЗСУ заявляв про 400 викрадених людей. Скільки їх зараз, після трьох з половиною місяців окупації, невідомо.

 

Попри все це, підпільний спротив у Херсоні та області триває. Партизани вирішують на будівлях українські прапори та розклеюють проукраїнські листівки. Місцеві натякають і на більш відчутні дії партизанів – наприклад, у березні невідомі розстріляли помічника колаборанта Володимира Сальдо Павла Слободчікова, у квітні – проросійського блогера Валерія Кулешова.

 

Про те, що відбувається на Херсонщині, LIGA.net поговорила з місцевими мешканцями, зокрема з тими, хто побував у полоні.

“Якби не жертва тероборони, Херсон пав би швидко”

Отець Сергій Чудинович почав їздити з богослужіннями до українських військових ще в березні 2014 року – одразу після анексії Криму. Спочатку це були населені пункти на кордоні з півостровом, потім – Донбас. Відтоді у священника є невелика валіза, куди складене все необхідне для богослужіння. У польових умовах воно триває 30-40 хвилин.

 

“Або ще коротше. Бували ситуації, коли приїздиш, і треба за 15 хвилин відслужити та вшитися, щоб не потрапити під обстріл. Так і працюємо вже вісім років”, – розповідає отець Сергій. Ще з 2014 року він був упевнений, що повномасштабна війна з Росією неминуча та вважав її “необхідним злом”: “Те, що повномасштабна війна почалася зараз, а не 2014 року – типовий приклад промислу Божого. В нас був час підготуватися”.

 

24 лютого те, на що очікував отець Сергій, сталося. Він прокинувся від вибухів – ракети вдарили по аеропорту в Чорнобаївці. “Всі вийшли на вулицю дивитися, але жодної інформації не було, як до пуття її нема і сьогодні. Я зайшов до церкви, там люди стривожені, запитують: “Що робити?” Я радив аналізувати ситуацію та робити висновки з того, що вони бачили особисто”.

 

Самому отцю Сергію на оцінку ситуації знадобилося кілька годин. Десь об 11:30 він побачив відео, як російська техніка їде повз вказівник на поворот в бік заповідника “Асканія-Нова”. Трохи пізніше – колону на об’їзній Чаплинки (117 км від Херсона).

 

“Коли я це побачив, то одразу пішов до родини, ледь не силоміць посадив усіх в машину, хто в чому був, та відвіз в іншу область до родичів. З 2014 року в мене вагон досвіду, як буває, коли люди довго думають. Тому я думав швидко”.
25 лютого священник повернувся до Херсона та почав створювати в храмі гуманітарний штаб. Люди приносили продукти, і частину церкви відгородили шторкою під склад. Один холодильник в храмі вже був, десь дістали морозильну камеру та склали туди м’ясо й хліб, який одразу став дефіцитом.

 

У перші ж дні війни в храмі відкрили безкоштовну перукарню та поставили автомати з кавою. Священник розсудив так: по-перше, для наляканих херсонців це буде можливістю зустрітися, поговорити, побачити людей та трохи заспокоїтися. По-друге, кава хоча й безкоштовна, але люди кидають донати – а це готівка, яку можна витратити на пальне. Його потрібно було багато – возити ліки та продукти.

Перукарня в храмі. Фото: особистий архів отця Сергія Чудиновича
Богослужіння для військових у 2021 році. Фото: особистий архів отця Сергія Чудиновича
Отець Сергій на Донбасі в 2021 році. Фото: особистий архів отця Сергія Чудиновича

Напочатку березня росіяни вже були в місті, але не скрізь. Отець Сергій згадує: пограбували Еко-маркет в районі автовокзалу, за два дні захопили будівлю СБУ, і потім тижнями заходили в різні райони.

 

“В нас була своя система сповіщень, тому я їздив містом, об’їжджаючи росіян, – розповідає священник. – Коли доводилося все ж їхати через блокпост, там зупиняли, дивилися документи. Напочатку вони були “вєжлівиє”, думали, що ми чекали цього “звільнення”. Це вже потім, коли розпочався спротив та мітинги за Україну, стали закручувати гайки”.

 

Мітинги почалися за кілька днів після початку окупації. Місцеві кажуть: раніше в місті ніколи не було політичних акцій з великою кількістю учасників, а тоді на площу виходили до 10 000 херсонців. “Я вважаю, що саме загибель тероборонівців підняла місто на цивільний бунт. Люди бачили, що росіяни зробили з нашими захисниками – це були фрагменти тіл в мішках, які неможливо впізнати. Цього їм ніхто не пробачив, і це сформувало моральний настрій містян. Якби цього не було, Херсон пав би швидко”.

"Готували оборону за відео в інтернеті"

Костянтин Риженко. Фото: особистий архів

Журналіст Костянтин Риженко став мало не єдиним публічним голосом окупованого Херсону. Він з самого початку вирішив, що не буде виїздити з міста, а своєю місією обрав інформувати містян про те, що відбувається. Зараз в його телеграмі – понад 40 000 підписників.

 

Зранку 24 лютого, коли ще нічого не було зрозуміло, Риженко їздив то в облдержадміністрацію, то в міську раду – сподівався дізнатися, що відбувається та розповісти про це своїм підписникам. В ОДА було порожньо, в міськраді ніхто, включно з мером, не знав відповідей.

“Коли я вкотре приїхав у міськраду, там були місцеві депутати з активних – ті, хто раніше були волонтерами, – розповідає Риженко. – Вони сказали: “Давайте щось робити, відкривати гуманітарний штаб. Це війна, будуть потрібні ліки, продукти, речі”. І в холі міськради почалася движуха. Люди почали привозити продукти та воду”.

 

Сирени в місті не працювали, майже всі бомбосховища були зачинені. Єдиним джерелом інформації для мешканців стали телеграм-канали. 25 лютого Риженко поїхав до начальника пульта повітряної тривоги та домовився з ним: коли починається тривога, начальник пише журналісту у вайбер, а той публікує повідомлення у своєму телеграм-каналі. Паралельно в будівлі міськради формувався гуманітарний штаб – Херсон потихеньку входив в нове життя під час війни та готувався себе захищати.

Херсонці роблять коктейлі Молотова в перші дні вторгнення. Фото з телеграм-каналу "Константин Рыженко – журналист"

“В перші дні в гуманітарний штаб приходили багато чоловіків та казали, що хочуть записатися до тероборони. А ми взагалі не знали, де ця тероборона, ніякої інформації, де записуватися, не було. Ми з цими чоловіками об’їхали військкомати в місті – всі зачинені”, – згадує Риженко.

 

В інтернеті були відео, як в інших містах люди будують барикади, носять мішки з піском, готують коктейлі Молотова, встановлюють протитанкові їжаки. Херсонці подивилися ці ролики та вирішили діяти так само. Журналіст зробив оголошення, що треба зварювати протитанкові їжаки. Знайшовся метал, зварювальники та цехи. Паралельно намішали близько 6000 коктейлів Молотова.

 

На підготовку до оборони в херсонців було чотири дні – з 24 до 28 лютого. Тоді точилися бої за Антонівський міст, що з’єднує лівобережну Україну з Херсоном. Зранку 1 березня російські військові почали заходити в місто.

“Тероборони було дуже мало, вона стояла практично в чистому полі – з коктейлями Молотова проти БТРів та танків. Дуже сумнівний задум, – розповідає Риженко. – Росіяни жорстоко розстріляли всіх. Вони стріляли з БТРа кулями розміром з фалангу пальця”. Лише в Бузковому парку розстріляли 36 бійців тероборони, але були розстріли й в інших районах.

 

За словами Риженка, росіяни швидко зайняли ключові позиції в місті – порт, пожежні частини, будівлі поліції та СБУ. З собою вони приводили “нібито евакуйованих” людей з найближчих сіл. Їх селили в приміщеннях через стіну від себе – щоб ЗСУ не стріляли по них.

 

“2 травня почалося поголовне мародерство, – згадує журналіст. – Мародерили всі – їхні солдати та наші громадяни. Одразу з’явилися їхні оператори, які знімали, як цивільні виносять все з магазинів. А потім робили ролики з посилом: “Населення голодувало”. Це тривало кілька днів. Потім росіяни пішли до мера та сказали: “Правила такі: ми не чіпаємо цивільне населення, а ви не ходите великими групами, не їздите швидко на машинах, за першої вимоги зупиняєтесь та показуєте кишені”. Мер доніс це до населення, і так розпочалося наше життя в окупації”.

В Херсоні роблять протитанкові їжаки. Відео з телеграм-каналу “Константин Рыженко – журналист”

“Мер тут вже не мер”

Олег Батурін. Фото: особистий архів

Журналіст Олег Батурін усе життя мешкав у Каховці за 90 км від Херсону. Працював в обласній газеті “Новий день”. Черговий її свіжий випуск пішов у друк 23 лютого. 24-го зранку його мали отримати передплатники. Але отримали лише у квітні. На перших шпальтах було велике звернення місцевого депутата: “Все добре, Херсонська область надійно захищена, приводів для паніки немає”. “Через півтора місяця окупації люди читали це з гірким сміхом”, – розповідає Батурін.

 

Ще о п’ятій ранку 24 лютого колеги рекомендували Олегу терміново виїхати з Каховки – говорили, що потім це може стати неможливим, а йому як журналісту перебувати там небезпечно. Батурін не сприйняв поради всерйоз.

Він дивився новини: захопили Каховську ГЕС, великі колони російської техніки сунуть через Чаплинку, Чонгар, Каланчак та Новотроїцьке. Збирався на сесію Каховської міської ради, яка за довоєнним планом мала розпочатися о дев’ятій ранку. Кілька разів виходив на вулицю. Рано-вранці, одразу після вибухів, усе місто гомоніло, здавалося, всі мешканці одночасно вийшли з дому, щоб запитати один в одного, що відбувається. Близько 12, після новин про захоплення Каховської ГЕС, на вулицях стало тихо та порожньо – як на кладовищі.

 

Батуріну не сиділося. Він хотів побачити, що відбувається на власні очі, а не дізнатися з новин та соцмереж. Тому о 13 дня вони з дружиною сіли в машину та поїхали в бік Таврійська. Побачили великі колони російської техніки та трасу, пошкоджену гусеницями танків. Заїхали в Нову Каховку, і мурашки пішли шкірою – над головою пролетіли російські військові літаки, а зазвичай наповнене людьми місто стало ніби мертвим. Поїхали в бік Каховської ГЕС – там було багато російських військових. Ближче вирішили не під’їжджати. Пізніше дізналися, що машини на під’їзді до ГЕС росіяни просто розстрілювали.

 

“Коли ми все це побачили, прийшло розуміння, що все більш ніж серйозно, – каже Олег. – Але тоді все лівобережжя Херсонської області вже було заблоковане. Виїхати було практично неможливо”. Довелося їхати додому та слідкувати за новинами. В них не було нічого доброго: на каховській ГЕС росіяни розстріляли людей, вбили водія Новокаховського водоканалу, вбили жінку на блокпосту.

Небо над Херсоном 24 лютого. Фото з телеграм-каналу "Константин Рыженко – журналист"

З перших днів війни росіяни взяли під контроль Нову Каховку, а мешканці Каховки тоді сподівалися, що омине: “Ми перебуваємо в такому ніби апендиксі, та думали, що, може, наше місто не цікаве росіянам”. Надії не справдилися. Окупанти одразу ж почали скоювати набіги на Каховку, викрадати та грабувати людей.

 

“Вперше вони заїхали в Каховку 8 березня, – згадує Батурін. – Просто вдерлися о п’ятій ранку в будинок місцевої активістки Галини Захарченко та обшукали його. Потім так само робили з іншими активістами. А першого квітня приїхали величезною колоною, сказали, що мер тут вже не мер, і вони ставлять свого мера”.

Гуманітарні штаби на коліні

Після того, як росіяни оголосили свої правила життя в Херсоні, люди почали потихеньку виходити на вулиці. Хтось намагався виїхати з міста. Та це було надскладно: хоча блокпостів ще не встановили, але чи потрапить машина під артобстріл, було (і є зараз) російською рулеткою. Ті, хто залишались, скуповували в магазинах та аптеках все, що було.

 

“В перші ж дні до мене звернувся представник Чорнобаївської птахофабрики, – розповідає Костянтин Риженко. – Виявилося, що там 4 млн курок, і росіяни не дають завозити комбікорм. Він сказав, щоб люди приїздили та забирали птахів. За кілька днів цих курей та яйця роздавали в Херсоні на кожному розі”.

 

З магазинів швидко зникали продукти, ціни зростали щодня. Пачка цигарок у перші тижні березня могла коштувати 200 грн. Найгіршою ситуація була з медикаментами, особливо – з життєво необхідними. Волонтери шукали водіїв, які на свій страх та ризик погоджувалися поїхати на підконтрольну Україні територію та привезти ліки.

 

“Тоді знайшлась група єгерів, які добре знають місцевість, – розповідає Риженко. – Вони ледь не під обстрілами пішки пішли в Миколаїв та принесли звідти першу партію ліків для онкохворих. Потім знайомі військові підказали маршрут, яким можна проїхати машиною, і ми потихеньку налагоджували доставлення ліків. Але росіяни дізналися про це та почали прикривати наші маршрути. Десь з 25 квітня вони взагалі не працюють, люди сидять без ліків”.

 

Отець Сергій Чудинович теж одразу став займатися постачанням ліків. Він згадує, як на початку окупації надягав рясу, обліпив старенький пікап хрестами та, вдаючи батюшку московського патріархату, їздив до Миколаєва за засобами гігієни та ліками.

 

У церкві зробили медичний кабінет. Частину ліків приносили парафіяни – після того, як отець Сергій обшукав власний холодильник та знайшов там медикаменти, попросив людей зробити те саме – так у кабінеті при храмі з’явилась болгарська валеріанка, мікстури від кашлю, жарознижувальне.

 

Першої ж неділі після окупації в церкву прийшло стільки людей, скільки не було навіть до початку карантину в 2020 році.

 

“Людям потрібно було спілкування та заспокоєння, – пояснює священник. – Вони різко опинилися зачиненими вдома і могли лише дивитися телевізор, причому російські канали. Щонайбільше – вийти у двір та полузати насіння, якщо не страшно”. Щоправда, багато хто чекав кінця богослужіння з надією, що після нього будуть роздавати гуманітарку. Отець Сергій швидко навчився розрізняти тих, кому справді потрібна допомога, від тих, хто хоче набрати продуктів про запас.

Біля Антонівського мосту 25 лютого. Фото з телеграм-каналу "Константин Рыженко – журналист"
В перші дні повномасштабної війни в Херсоні відкрився гуманітарний штаб. Фото з телеграм-каналу "Константин Рыженко – журналист"

“Я запитував у чоловіка, чого в нього зовсім немає? – розповідає священник. – Він відповідав: “Картоплі”. Тоді я питав: “А скільки залишилось?”, він казав: “Кілограми три”. Тобто картопля в нього була, просто він хотів взяти ще. У таких випадках ми не давали”.

 

Отець Сергій згадує, що, як не дивно, в ті перші тижні “почувався, як на Великдень”. Він розумів свій фронт робіт, і від того ставало спокійніше. А ще помітив, що люди стали добрішими: “Людина стає найкращою, коли їй найгірше”, – каже священник. В нього з’явилася впевненість, що Бог у всьому допомагає: коли потрібен був бензин, він звідкись брався, коли хтось з парафіян просив безлактозне молоко, в той же момент хтось інший його пропонував. Коли шукали кольоровий принтер, щоб надрукувати оголошення, він знайшовся за сім хвилин. “Що б я у Бога не просив, він все давав, – каже отець Сергій. – З принтером, правда, потрібний був формат А3, а Він мені дав А4. Але це не принципово”.

 

Тривожно ставало лише після обіду. Тоді вулиці різко порожніли, а якщо дивитись на дорогу у вікно, то там якщо й проїде машина, то з намальованою на ній “Z”. Ілюзія колективної безпеки, яка була зранку, коли всі робили щось разом, ближче до вечора зникала. Так повторювалось щодня.

“У Херсоні зникли та потрапили в полон близько 1000 людей”

Перший мітинг за Україну в Херсоні, 5 березня. Фото з телеграм-каналу "Константин Рыженко – журналист"

Одразу після початку окупації місцеві мешканці почали виходити на мітинги – щоб показати, що Херсон – це Україна, та не допустити створення “Херсонської народної республіки”. Росіяни натомість одразу почали викрадати учасників.

 

За словами Риженка, під час кожного мітингу росіяни викрадали 10-20 людей. Стільки ж – дорогою додому. Вираховували тих, хто був на мітингу, та приходили у квартири – виламували двері та забирали.

 

“Вони посадили в будівлі навпроти площі, де відбуваються мітинги, фотографа з дальнобійною оптикою, – розповідає Риженко. – Він знімав людей, а потім за допомогою місцевих колаборантів їх ідентифікували. За моїми підрахунками, за весь цей час в Херсоні зникли та були взяті в полон близько 1000 людей. Доля більшості з них невідома”.

На перших мітингах росіяни просто спостерігали та вмикали на всю гучність “От улыбки станет всем светлей”, коли херсонці співали гімн України. Потім почали стріляти в повітря, далі – розганяти мітинги газом.

 

Від площі, на якій відбуваються мітинги в Херсоні, розходяться кілька вулиць. Одна з очевидиць розповідає: росіяни кидали шашки позаду мітингувальників, у вулиці, що відходять від площі, – щоб люди не могли ними втекти.

 

З часом мітинги розганяли все жорсткіше, і в якийсь момент виходити на них стало вкрай небезпечно. Військових було дуже багато, і незрозуміло, чи будуть вони попереджати перед тим, як стріляти.

 

“На 9 травня був, напевно, останній мітинг, на нього прийшли близько 20 людей, – розповідає Риженко. – На них уже чекали. Вся площа була буквально оточена ФСБшниками, СОБРом, Росгвардією. Вони брали людей без розбору. Наприклад, взяли мого знайомого, який в цей час йшов в магазин поряд. На щастя, йому вдалося довести, що він не збирався на мітинг. Про інших людей інформації немає”.

 

Крім викрадень на мітингах, росіяни одразу почали шукати колишніх силовиків та військових, активістів, журналістів та всіх, хто хоча б якось проявляє громадянську позицію.

 

Риженка теж шукали. Але він зіграв на випередження та з початку окупації не жив за своєю звичною адресою.

 

“За мною приходили, причому зробили рейд за всіма адресами – моєю, батьків, дружини, бабусь, навіть знайомих, – розповідає Риженко. – Знаю, що росіяни ходили містом з моїм фотороботом. Люди, які бачили його, кажуть, що мене там важко впізнати. А ще вони робили помилки в прізвищі. Я Костя Риженко, а вони шукали Костю Руденка”.

 

– Чому ви залишаєтесь в місті? Вам не страшно, що вас знайдуть?

 

Костянтин відповідає ухильно:

 

– По-перше, в мене велика мережа небайдужих підписників, які дають інформацію. По-друге, я виріс у цьому місті й дуже добре його знаю. Пересуваюсь стежками. За продуктами виходжу раз на тиждень, а інколи й на два. І ще сподіваюсь, що в обличчя росіяни мене не знають, та й у загалом їм ліньки шукати якогось журналіста.

Мітинг За Україну та проти окупації 6 березня. Відео з телеграм-каналу “Константин Рыженко – журналист”

“Здали тебе свої, найближчі люди”

Зранку 30 березня отець Сергій Чудинович, як завжди, заходив в церкву – збирався проводити щоденне планування. Перед тим, як зайти, він хрестився та щоразу “демонстративно чистив взуття” – так він показував парафіянам: що б не сталося, треба і далі жити нормальним життям.

“І тут відчуваю, що хтось стоїть позаду. Повертаю голову – а там чоловік у військовій формі та балаклаві, – згадує священник. – Я одразу все зрозумів. Поряд із тим чоловіком були інші – в медичних масках. Вони зайшли, оглянули мою церкву та забрали мене “на розмову”.

 

Допит розпочався з відсторонених тем, далі росіяни поступово змінювали тон та говорили все жорсткіше. Зав’язали очі, не давали сходити в туалет.

 

“Мене завели в підвальне приміщення, там було дуже холодно, – каже священник. – Залишили самого, але періодично приходили, брали відбитки пальців, психологічно тиснули, казали, що моє життя закінчилося. Потім прийшли, “спакували”, зв’язали руки. Я дуже хотів пити, але замість води мені дали горілку. Знову повели на допит. Питання сипалися з двох боків неправильно побудованими реченнями – щоб дезорієнтувати. Мене повністю роздягли та погрожували, що зґвалтують кийком. Я довго стояв роздягнений, ліва нога почала тремтіти – нервовий тик, я не міг його зупинити. Душили, били торцем дубинки в груди – довго в одне й те саме місце”.

 

Росіяни вимагали від священника інформацію про тероборону та українські ДРГ в Херсоні. Отець Сергій намагався казати те, що і так відомо. Ближче до вечора змусили підписати згоду на співпрацю з ФСБ. Коли він підписував, питали: “Ти щиро хочеш співпрацювати? Точно щиро?”.

 

Після цього Чудиновича відпустили, і він одразу почав планувати втечу. Казав всім знайомим, що поїде 7 квітня, а сам таємно виїхав 6-го.

Отець Сергій Чудинович в храмі в Херсоні в березні. Фото: особистий архів

“Я вдягнув підрясник та хрест, в машині в мене були жінка з дитиною, – отець Сергій розповідає, як щоб виїхати, знову вдавав батюшку московського патріархату. – Я набрав з собою пепсі-коли та пару блоків цигарок, благословляв цих паразитів на блокпостах та пригощав колою. І все вийшло, я дістався на підконтрольну Україні територію. Напевно, Господь мене скерував”.

 

На новому місці священник одразу пішов у відділ поліції й розповів про свій полон та те, що його змусили підписати папір про співпрацю з ФСБ.

 

“Весь час до арешту, коли я возив ліки з Миколаєва, мені здавалося, що я такий сміливий та розумний, – каже отець Сергій з самоіронією. – А там у підвалі виявилося, що ніякий я не розумний. Росіяни сказали: “Ми водили тебе місяць, знали, де ти та що робиш. А здали тебе свої, найближчі люди”.

“Морг просто неба”

12 березня Олегу Батуріну зателефонував знайомий активіст з Нової Каховки. Вони домовилися про зустріч за 20 хвилин. Журналіст залишив телефон вдома та пішов. На місці зустрічі з мікроавтобуса вискочили люди у камуфляжі та схопили Батуріна. Його полон тривав вісім днів – спочатку в будівлі мерії Нової Каховки, потім в поліції, в Херсонській ОДА та в ізоляторі тимчасового утримання в Херсоні.

 

Весь цей час Батуріну постійно погрожували вбивством, майже не давали пити та їсти, в першу добу не давали ходити в туалет. Під час затримання та допитів били ногами та прикладами автоматів.

 

“Щодня були один-два допити, – розповідає Олег. – Питали, чи знаю я, за що мене взяли. Я відповідав, що, напевно, за участь у проукраїнському мітингу в Каховці. Розпитували, хто організовував мітинги, які є активісти, хто веде телеграм-канали в Херсонській області, чи співпрацював я з СБУ та з ЗСУ, чи був у Білорусі. Змусили підписати папірець про співпрацю з ФСБ”.

 

20 березня зранку росіяни зайшли в камеру, де був Батурін та інші викрадені українці. Сказали збиратися. Зв’язали руки дротом, одягли капюшон на голову та повели в машину.

 

“Нас висадили в передмісті. На прощання попередили: “Будьте вдома, нікуди не рипайтесь. Чекайте, поки з вами зв’яжуться та скажуть, що робити”, – розповідає Олег. – Не знаю, чи намагалися вони вийти зі мною на зв’язок потім. Я не вмикав телефон”.

 

Після повернення з полону Батурін дізнався, що знайомого, який 12 березня покликав його на зустріч, затримали зранку того самого дня, за кілька годин до дзвінка. Де він зараз – невідомо.

 

Після полону Батурін та його дружина “намагались якось жити далі”. Але це стало неможливо. Весь час було дуже страшно. Росіяни дедалі частіше заїздили в Каховку. Ставили свої мобільні блокпости мало не на кожному перехресті. Вдиралися у квартири та хапали на вулицях тих, хто не подобався – наприклад, через татуювання. Батурін знає людей, яких викрадали кілька разів, тому жив в очікуванні, що за ним прийдуть знову.

 

31 березня подружжя виїхало з Каховки. “Я не знаю, як нам це вдалося”, – хоча з того часу минуло два місяці, в голосі Олега чути щире здивування. Наважитись було складно, але врешті був вибір: або він використає шанс на нормальне життя, або рано чи пізно за ним прийдуть знову. Загинути можна було в обох випадках, але в другому – після тижнів чи місяців в’язкого страху.

Російський прапор на будівлі СБУ в Херсоні. Фото з телеграм-каналу "Константин Рыженко – журналист"

Їхати до вільної від окупантів території потрібно було 150 км. Цей шлях тривав чотири доби та пролягав через 30 російських блокпостів.

 

“Зараз багато пишуть, що на всіх виїздах з Херсону страшна ситуація, – розповідає Батурін. – Обстрілюють колони, виїхати майже неможливо. Точно така ситуація була й тоді. Доводилося їхати під обстрілами, а ті, хто виїхав раніше, називали дорогу через лінію фронту до Миколаєва “морг просто неба”. Ти їдеш по тілах і будь-якої миті можеш опинитися серед них”.

 

За чотири дні Батурін та його дружина були вже на неокупованій території.

Три місяці радянського життя

З 30 травня в Херсоні немає зв’язку. Містом їздять машини з гучномовцями, з яких лунає, що зв’язок “відключила київська влада”. Інтернет є, але лише провідний та російських провайдерів. Незалежні VPN, через які мешканці намагаються заходити в інтернет, блокують. Окупанти продають російські SIM-картки, а для цього – фотографують паспорти тих, хто ці картки купує.

 

Робота є лише у тих, хто займається життєзабезпеченням міста – наприклад, комунальників. Всі інші майже цілодобово сидять удома, роблячи короткі перебіжки до продуктового магазину. Або – збираються купками у дворах, щоб поговорити та побути серед людей. Поговорити, щоправда, виходить не дуже: містом ходять переодягнені в цивільне ФСБшники, і ніколи не знаєш, хто перед тобою – переселенець з сусіднього села чи людина, яка на тебе донесе. Розкіш говорити, що заманеться, мають лише пенсіонери за сімдесят. Людям середнього віку доводиться добирати слова.

 

“Ніби повернулося радянське життя, – каже Риженко. – Швиденько вибіг на вулицю, пошукав продукти подешевше, постояв в черзі за дефіцитом. Потім йдеш додому дивитися серіали або сидіти у дворі. Весь час бути вдома без спілкування нестерпно”.

 

Виїхати з Херсона зараз майже неможливо. Ті, хто наважується, можуть п’ять діб стояти на блокпостах, а можуть потрапити під обстріл.

 

“Росіяни використовують колони людей, що намагаються виїхати, як живий щит, – каже Олег Батурін. – Тому вони створюють черги. Когось пропускають, когось ні. Є випадки, коли людям допомагало, що в машині є маленькі діти або хвора літня жінка. Але це – не універсальний варіант. Все залежить від того, на кого натрапиш на блокпості”.

 

Люди, які виїхали з Херсона та області, намагаються струсити з себе, як морок, життя в окупації, але подумки все одно залишаються вдома. Журналіст Олег Батурін щодня пише на своїй сторінці в фейсбуці, що відбувається в Каховці та області. Йому та його родині знадобилося кілька тижнів, щоб прийти до тями. Вони змінили кілька міст перед тим, як осісти, а потім ще довго прокидалися від кожного шурхоту. Та звикали до сирен – адже в Каховці їх немає.

Херсон, 17 березня. Фото з телеграм-каналу "Константин Рыженко – журналист"
Херсон, початок травня. Фото з телеграм-каналу "Константин Рыженко – журналист"
Зв’язок повністю щникав в Херсоні кілька разів. Фото з телеграм-каналу "Константин Рыженко – журналист"

Отець Сергій Чудинович призначив нашу зустріч в Zoom на сьому ранку. Каже, що в евакуації живе в місці, де багато людей, і на всіх – один старенький ноут. Іншого шансу поговорити немає. Після виїзду з Херсона він лежав у лікарні, зараз – також лікується і лише нещодавно почав розмовляти без затинань.

 

Він намагається віддалено керувати справами у своїй церкві в Херсоні. Служити щонеділі туди приїздить 76-річний отець, який давно на пенсії. Отець Сергій переводить йому на картку 500 грн щотижня. Раніше платив 1000, але гроші закінчуються. Щоб підтримувати свою церкву, священник  збирає пожертви на своїй сторінці в фейсбуці.

 

В евакуації отець Сергій проводить служби, де вийде. На Великдень служили в лісі, іншого разу – в протестантській церкві, що надала приміщення. Священник планує служити в різних вільних містах – головне, щоб там були переселенці з Херсона.

 

Без трун на землі на кладовищі лежать понівечені тіла чоловіків. В когось голова прикрита покривалом, а хтось ніби спить в незручній позі. Це відео з поховання херсонської тероборони. Отець Сергій Чудинович періодично викладає на свою сторінку в фейсбук фрагменти запису. Він закликає пам’ятати подвиг захисників Херсона. Він все ще не може спати без пігулок, і невідомо, коли його сон стане спокійним.

Facebook
Twitter

Авторка: Тамара Балаєва

Верстка: Юлія Виноградська

 

Дата публікації: 11.06.2022 р.

 

© 2022 Всі права захищені.
Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ

Top