Історії

Лабіринт Мінотавра

Сповідь водія-волонтера, що дивом вибрався з-під Маріуполя

Частина I

Автор: Євген Шишацький, спеціально для Liga.net

Ілюстрації: Нікіта Кравцов

Верстка: Юлія Виноградська

Facebook
Twitter

Як колишній журналіст Євген Шишацький став волонтером, потрапив у полон, втратив транспорт та пробивався на підконтрольну територію України

Фото з особистого архіву Євгена Шишацького

Євген Шишацький

Волонтер

Рівно тиждень. З точністю до години. Стільки тривала подорож потойбіччям, яка мала зайняти менш ніж два дні. Я планував вивезти з Маріуполя 15-20 людей. Вивіз нуль. Проте виконав інше завдання – вибрався сам. А починалося все так.

 

Я народився та виріс у Лівобережному (тоді – Орджонікідзевському) районі Маріуполя. Вчився у школі, ходив у дитячі секції, влітку відпочивав на азовському узбережжі. Класичне маріупольське дитинство. У 17 років переїхав у Донецьк навчатися в місцевій політехніці, після завершення залишився там жити та працювати. У 2014-му, ще до перших боїв за аеропорт, перебрався в Київ. Коли до рідного міста підлізла ворожа техніка, забрав у столицю маму.

 

Маріуполь залишався містом спогадів, куди я ніколи не хотів повернутися, але останніми роками з задоволенням приїжджав дивитися на зміни. Там досі жили рідні, однокласники, друзі дитинства. Зрештою додому повернулася і мама. Іронічно, що менше ніж за рік до початку вторгнення.

 

І ось 24 лютого. Я – в Києві, впевнений, що основний удар піде на столицю. Рідні – в Маріуполі, впевнені, що нічого страшного не буде: за вісім років мій район звик до “бахів” зі сходу. Навіть коли від обстрілів затрусилися стіни, чого раніше не бувало, мої родичі вперто залишалися на місцях. Хіба що почали ходити в укриття.

 

2 березня з ними всіма різко пропав зв’язок. З тиждень-півтора я просто чекав, займав голову та руки волонтерством у столиці. Але звісток від рідних і друзів усе не було.

 

Судячи з новин і фотографій міста, яке жорстоко розбивали, ситуація тільки погіршувалась. Логіка підказувала, що рано чи пізно відкриють гуманітарні коридори для евакуації цивільних. А тому треба бути поближче до початку цих коридорів, щоб оперативно забрати своїх. Я відвіз кохану з кішкою на захід, а сам рушив до Запоріжжя. На місце приїхав 25 березня ввечері.

Я планував вивезти з Маріуполя 15-20 людей. Вивіз нуль. Проте виконав інше завдання – вибрався сам

Поки одометр рахував кілометри, з Маріуполя встановили перші коридори та потягнулися перші колони приватних автівок. Нюанс – усі вони стартували з Правого берега. На щастя, однією з колон виїхала моя сестра з родиною. 

 

А от Лівому, де залишалися мама та всі інші, пощастило значно менше. З маминого будинку виїхали та вийшли на зв’язок зі мною тільки дві групи сусідів. Одні – в середині березня й тільки тому, що за тиждень до того перебралися в центр. Другі – у двадцятих числах проскочили власною машиною під обстрілами залишками старого мосту через Кальміус. 

 

Після того історії виходу з Лівого берега в бік Запоріжжя завершилися. Основний міст підірваний. Від старого – вузький шматок. Щоб доїхати до нього, треба подолати довгу набережну під Азовсталлю. Люди – як мій батько з нинішньою дружиною – вимушено почали виходити в бік позицій окупантів, за зону нескінченних бомбардувань.

 

Для мого плану це була геть погана новина. Але надія лишалася. 

 

Близько тижня пішло на розуміння ситуації. За цей час окупанти закрили Маріуполь на в’їзд, і єдине, що залишалося, – вивозити тих, хто зміг вибратися за межі міста. Деякі волонтерські групи Запоріжжя допомагали транспортом таким, як я – тим, хто хоче забрати своїх близьких і паралельно може підхопити інших охочих. Можна було як би викупити в них легковик або автобус і зробити добру справу. Я поки не міг забрати своїх, але міг допомогти іншим і заразом з’ясувати, чи зможу проїхати до Лівого берега. Вирішив діяти.

Дорога в пекло

Черговий коридор для приватних автівок підтвердили на суботу, 9 квітня. А я нарешті домовився про бус. Напередодні склав рюкзак з мінімально необхідним та їжею. Трохи почистив телефон, зніс телеграм і фейсбук: на блокпостах деякі тамтешні вояки дивляться галерею та переписки.

 

На місці старту вранці познайомився з іще одним водієм-волонтером – Сашею. Він – небагатослівний сивий кряжистий чоловік – на своєму бусі їздив на Маріупольщину за близькими та іншими людьми вже кілька разів і добре орієнтувався дорогою. Домовились, що поїдемо вдвох мініколоною, Саша попереду. Мета – Урзуф, завезти гуманітарну допомогу, вивезти маріупольців, які хочуть вибратися на підконтрольну територію.

 

Було два нюанси. Перший – мій вік і зовнішність. Як сказав хлопець на місці збору волонтерів: “Ти зі своєю бородою як азовець. Хоч татух нема?” Татух у мене немає і ніколи не було. Другий нюанс намалювався в документах на транспорт.

 

Нотаріус чомусь оформив їх початком березня – мабуть, через приколи з реєстрами у воєнний час. Тоді я подумав, що це не так важливо. Документи на мене. Підписи, печатки – все є. Я закинув документи за водійський козирок.

 

Скоро після останнього українського блокпоста ми побачили на трасі розірваний іржавий танк. Я їхав чітко носом у хвіст Саші, бо на узбіччі були міни. Мобільна мережа поступово пропала. А попереду вже виднівся днрівський блокпост. Ось воно. Ми заїжджали в потойбіччя.

Автор: Нікіта Кравцов

Перші ж постові влаштували нам “теплий” прийом. Один з вояків, наймолодший, оглядав бус Саші, другий, середнього віку, спілкувався зі мною. Вони перевірили паспорти, хижо пройшлися салонами, потикали в пакети з гуманітаркою. Я почув спереду роздратований крик:

 

– А документы? Документы, бл, должны быть на гуманитарку!

 

– Че ты ругаешься? – здивувався Саша. – Какие документы, если мы насыпью просто взяли с базы то, что люди пожертвовали?

 

Сашу залишили в спокої, а мій перевіряльник, побачивши донецькі та маріупольські прописки, не міг зупинитися. Глянув і те, і се, і відсутність наколок. Пішов гуляти салоном. А молодий у цей момент підійшов до мене та тихенько сказав:

 

– Дай ему тыщу гривен.

 

Я розгублено подивився на нього. Він повторив.

 

Що поробиш. Готівки я взяв із собою десь тисячі чотири, які про всяк випадок розпихав різними кишенями – дрібні в одну, крупніші в іншу. Плюс одну банківську картку, від якої не було жодного сенсу.

 

Витягнув дві по 500, подумавши, що на два десятки блокпостів грошей точно не вистачить.

 

– Эй, у него пропуск есть, – гукнув у салон молодий.

 

– А что ж вы сразу не сказали! – змінив тон мій перевіряльник.

 

На зупинці Саша сказав, що і з нього взяли таку ж “перепустку”.

 

Далі все йшло гладко. На російських блокпостах зі мною ввічливо віталися, дивилися документи.

 

Якось до салону зайшов російський військовий – бурят з доброю посмішкою. Як і багато інших, позаглядав у гуманітарку, а потім, притримуючи автомат і дивлячись на мій рюкзак, сказав:

 

– Слушай, у тебя есть сумка? Мне сумка нужна.

 

– В смысле, эта? – розгубився я, теж дивлячись на свій рюкзак. Тільки пів року тому мені його подарувала компанія. Та і речі куди дівати?

 

– Да нет, это же твоя, зачем мне твоя? Да и это рюкзак, а мне нужна сумка, обычная, через плечо. Может, поищешь?

 

– Но у меня нету – только рюкзак.

 

– Ты же будешь назад ехать? Привези мне сумку, а? Я куплю у тебя.

 

Я не знав, плакати чи сміятися, але поставився до питання чесно та серйозно.

 

– Смотри, я ехать-то буду, но там же магазины закрыты, только продуктовые открыты. Это разве что если кто-то из местных продаст, то я тебе привезу.

 

– О, хорошо! Пожалуйста, привези! Я Леша, вон в том окопе сижу. Просто занесешь мне или парням передашь, они поймут.

 

Ми від’їхали, а я зрозумів, що непогано б зорієнтуватися, куди ту сумку везти. Бо я навіть населений пункт пропустив. У бардачку лежали чистий блокнот і ручка. Записав: “Леша, окоп слева, сумка средняя через плечо, на маршруте после розового здания”. Блокнот закинув у бардачок. Сюр якийсь.

 

Витягнув дві купюри по 500, подумавши, що на два десятки блокпостів грошей точно не вистачить

Сонце вже перехилилося до заходу, коли нас зупинили на чергову перевірку. Попросили вийти з машини. Пройшлися салоном. Заглянули в паспорт, спитали про мету поїздки. Попросили документи на машину.

 

Стало зрозуміло, що тут швидко не вийде. Надто важким і підозрілим був погляд бійця, який мене оглядав. Він похмуро сопів, гортаючи сторінки паспорту. Другий теж не виглядав дружнім.

 

Я тримався спокійно, але хвилювання вже засіло в сонячному сплетінні. Хвилин двадцять чи тридцять ми стояли та розмовляли. Потім нам наказали рухатися за машиною – їхати на більш детальну перевірку. Тоді я нарешті побачив, що приїхали ми в Нікольське, колишнє Володарське. 20 кілометрів від Маріуполя.

 

Буси ми загнали за паркан “військової комендатури” – симпатичної адміністративної будівлі. Саша попереду, я позаду. Через клумбу стояв великий бус Нацгвардії – цілий, але від лобового та дверного скла тільки залишки. Наші документи забрали. Наказали виносити з бусів усю гуманітарку та особисті речі.

 

Озброєні люди прискіпливо промацали кожну пачку макаронів та кожен пакет борошна. Один крізь зуби проговорив: “Нет, ну где-то же они спрятали…” Інший покрутив саморізи на дверцятах, заглянув за обшивку.

 

На ґанок вийшов інтелігентного виду чоловік у камуфляжі та покликав:

 

– Евгений!

Допит перший

Говорячи, він по-викладацьки складав пальці рук на столі, через що наша розмова більше нагадувала екзамен, аніж допит. Оскільки мені ніхто не представлявся – ні імен, ні позивних – я так і охрестив свого співрозмовника: Викладач.

 

Худорлявий, уважні очі з легким прищуром, нейтральний вираз обличчя, спокійний голос, плавні, але чіткі рухи. Застібнутий на всі ґудзики.

 

Викладач допитувався, куди ми їхали та навіщо. Кого я намагаюся витягти. Звідки гуманітарка. Хто її складав. Куди саме ми мали їхати. Кого саме забирати звідти. Скільки мені платять за це.

 

Я відповів. Та спитав, чи є якісь маршрути, щоб забрати рідню з Лівого берега.

 

– Сейчас никак, – відповів Викладач. – Город закрыт на несколько дней – зачистка. А даже если бы можно было, мосты взорваны, на Левый не заедешь. Но люди пробуют уходить, плюс кто-то эвакуируется в Новоазовск. На Володарское выходят в основном с Правого берега.

 

Викладач уточнив райони, де живуть близькі. Сказав, що саме зараз звідти вибивають зсушників і Азов. То туди не пустять взагалі нізвідки – тільки чекати.

 

Спитав про мої переміщення останніх тижнів. Не приховуючи, розповів йому про те, що давно живу в Києві, переїхав у 2014-му з Донецька, але перед бойовими діями. Пару тижнів тому приїхав до Запоріжжя з бажанням забрати своїх.

 

Потім допитувальник кудись вийшов, наказавши хлопцю з автоматом пригледіти за мною. Повернувся з файлом – і я впізнав документи на бус. Він дістав їх, уважно вчитався.

 

– Смотри, что получается. Ты в конце марта приехал в Запорожье. Перед этим отвез свою женщину на запад на легковой. Надумал вывозить своих, помогать тут кому-то. Почему же у тебя документы на бус – от начала марта?

 

Отакої.

 

Дилема: казати правду чи щось плести? Я хвилювався й усвідомлював це, а тому ризикнув бути щирим. Розповів, що шукав транспорт, який можна оформити на себе, щоб не забрали на блокпостах, і зустрів оголошення від волонтерів. Звернувся. Мені допомогли, щоб і я допоміг іншим. Безкоштовно. Дали одразу бус. От тільки документи зробили дивно, але я не звернув уваги, тому що…

 

– … уже так хотел ехать, было все равно на чем, – завершив за мене Викладач.

 

Я кивнув.

 

– Значит, альтруизм? Людям помочь? – він подивився мені в очі.

 

– Да.

 

Викладач пожував губами, склав руки на грудях.

 

– Все это хорошо, конечно. Но скажу тебе честно – я тебе пока не верю. А знаешь чего? Два дня назад к нам приехала вот такая же пара бусов. Нормальные ребята за рулем. Тоже гуманитарочка в салоне. Красивые такие, благородные. “Волонтеры”, – презирливо виділив він останнє слово.

 

Ох.

 

– Мы их сюда загнали на проверку, – продовжив Викладач. – И среди пакетов нашли документы. На бойцов Азова. Эти красавцы им хотели передать, чтобы те выбрались по-тихому. Не получилось. А тут вы теперь.

 

– Но у нас-то все чисто.

 

– Ага, гуманитарка чистая. Только бус твой мы еще разберем по винтикам, ты уж как знаешь. Скорее всего, поехать ты на нем никуда не сможешь. Но это уже не мне решать. В колеса заглянем. Обязательно проверим каждый сантиметр, потому что ваши – изобретательные ребята.

 

У мене застигли нутрощі. На якісь дві секунди я уявив, що те, що він каже, може бути правдою.

Навісний годинник у холі “військової комендатури” вперто показував 10:17. Придивившись крізь напівтемряву, я зрозумів, що секундна стрілка не рухається. Батарейка сіла. Для її заміни чогось не вистачало – нової батарейки, відповідальної людини або сенсу

– Так что ты такой вот альтруист, а сам при этом можешь везти какой-то маячок и разнюхивать маршрут.

 

– Никакого маячка, – розгублено сказав я. – Или…

 

– … или ты о нем не знаешь, – кивнув Викладач.

 

У принципі, хто заважав днрівцям самим щось підкласти мені в бус? Без усіляких понятих знайти “докази” та кинути мене за ґрати або взагалі повести в підвал і стрельнути по-тихому.

 

Але на це я вплинути не зможу. Можу тільки показати свою цивільну щирість – і щиру цивільність.
Викладач взяв чистий аркуш паперу та ручку.

 

– Фамилия…

 

Він записав мої особисті дані, після чого ставив питання і з них складав струнку розповідь. Про те, звідки я. Про те, в яких містах я жив і коли. На запитанні про 2014-й та переїзд у Київ вистрілило:

 

– На Майдане скакал?

 

“Вісім років, – подумав я. – Минуло вісім років, за які в мене повністю перевернулося життя. А тут усе ще використовують цей штамп”.

 

Нікольське тут досі “офіційно” називають Володарським – хоча перейменування було років п’ять тому. Та і багато інших міст і вулиць називають по-старому. Зв’язку немає. Край застиглого часу.

 

Сутеніло. Викладач заповнював аркуш акуратним почерком, ретельно відтворюючи мої переміщення з 24 лютого. Окремо розписав історію про бус: як я знайшов оголошення, з ким саме спілкувався, хто допоміг мені зібратися. Записав мої мотиви та плани.

 

Я думав про те, що на комп’ютері це було б куди швидше. Навіть хотів пожартувати, що зі своєю швидкістю набору міг би піти до них секретарем, але втримався. Комп’ютер на сусідньому столі стояв вимкненим. Комендатура працювала “по старінкє”.

 

Вийшло три аркуші з обох боків. Як колись мій замдекана, Викладач розвернув мені “пояснювальну” та сказав: “Читай”.

 

На диво було написано грамотно і без перекручувань, хоч і типовим канцеляритом на кшталт “По существу заданных мне вопросов могу сказать, что…” З тексту ніякого “складу злочину” не вимальовувалося. Я підписав. Телефон і документи залишилися у Викладача. Мені сказали вийти в хол і чекати.

 

Я подивився на свої двадцятирічні електронні Casio. Уже майже двадцята. Але навісний годинник у холі “військової комендатури” вперто показував 10:17. Придивившись крізь напівтемряву, я зрозумів, що секундна стрілка не рухається. Батарейка сіла. Для її заміни чогось не вистачало – нової батарейки, відповідальної людини або сенсу.

 

До війни в цій будівлі була адміністративна установа. На дверях, що вели з холу, поблискувало ім’я якоїсь Лариси Дмитрівни. У мирний час Лариса Дмитрівна видавала довідки, консультувала відвідувачів. Нині за її дверима допитували мого випадкового напарника Сашу.

 

За якийсь час він вийшов. Ледь помітно підморгнув мені, кудись сходив у супроводі озброєного чоловіка і повернувся в кабінет. Може, документи брав?

 

Ще за кілька хвилин Саша знову вийшов у хол:

 

– Женя, заводи бус, поехали.

 

Відпустили. Я кинув око на годинник з вічним “10:17”. Вийшов у темний двір комендатури, сів у бус.

 

Треба було виїхати першим. Як би з незвички, та ще і в темряві не заїхати в паркан? Повернув ключ і натиснув кнопку заводу. Старенький “спринтер” здригнувся. Я перемкнув на задню передачу та потроху відпустив зчеплення, дивлячись в ліве дзеркало.

 

Аж раптом очі побачили якийсь рух. Кілька озброєних чоловіків вийшли з комендатури та пішли прямо на бус. Може, ми щось там забули?

 

Один – повної комплекції – підійшов з мого боку, другий – стрункий та високий – з боку пасажирських дверей. Стало видно обличчя – суміш щирого здивування та злості.

 

– Ты… ты куда собрался? Ты чего, вообще уже? Тебя кто отпускал, алё?

 

З кожним реченням тональність зростала.

 

Я закляк. Саша закляк.

 

– Ты чего за руль сел, слышишь, давай вылезай оттуда! Свалить решил? – продовжували “комендантці”.
Та що таке? Першим отямився Саша.

 

– Ребята, это я ему сказал заводить. Вы же сказали выгонять бус…

 

– Так то мы тебе сказали! А ты, – високий допитувальник подивився на мене, – остаешься.

Автор: Нікіта Кравцов

Намагаючись дихати рівно, заглушив двигун, виліз із-за керма. Саша переставив мій бус на сусідню доріжку, виїхав на своєму за територію комендатури. Я залишився у дворі з чотирма днрівцями. Їхні нижні повіки видавали гнівне напруження, верхні губи – відразу. Один ледь-ледь хитав головою. Двоє тримали руки на автоматах.

 

Мене провели в хол.

 

– Сядь, – вказав на стілець у кутку холу високий комендатурівець – він явно був тут головним. І це він допитував Сашу.

 

Сів. Головний і Викладач закрилися в кабінеті Лариси Дмитрівни. Двоє інших залишилися в холі й дивилися на мене.

 

З-за дверей почулося “надо его куда-то определить, не здесь же его ночь держать”.

 

Двері відчинилися. Головний навис наді мною, тримаючи в руці файлик.

 

– Всё из карманов доставай и сюда складывай.

 

Я витягнув гроші з однієї кишені. Потім з другої. Потім з третьої. Побачивши це, один з днрівців, який і зупинив нас із Сашею біля Нікольського, стиснув зуби:

 

– Шо, для блокпостов подготовил?

 

А Головний сказав:

 

– Поехали. Переночуешь в райотделе, подумаешь про свой альтруизм. А там посмотрим.

 

Під конвоєм я вийшов за паркан і сів у куток мінівену. Справа сів Викладач. Напроти – Головний та ще один вояка. Усі – в броніках та з калашами.

 

Автівка рвонула вже темним Нікольським. Водій ввімкнув російську попсу. Мої конвоїри мовчали. Аж раптом Викладач спитав передніх:

 

– А вы топор взяли?

 

– Да, где-то возле тебя там должен быть.

 

І замовкли.

 

Потім один передній хехекнув:

 

– Не переживай, не лопату.

Камера

Буцегарня являла собою кімнату квадратів на 10-12. На підлозі – лінолеум, три стіни пофарбовані. Замість четвертої – решітка зі стулкою для входу-виходу, через яку я і пройшов. Крізь решітку зовні світить лампа – і це єдине пряме освітлення камери.

 

Напроти – стіна з радіатором опалення та вузьким горизонтальним віконечком під стелею, теж заґратованим. Жодних нар – тільки одна суцільна фарбована лавка у вигляді ящика, який не відкривається. Лавка йшла під стінкою від решітки.

 

Неймовірно було інше. Я зайшов на маленький острівець лінолеуму і встав, не розуміючи, куди подітися. Ця десятиквадратна “рукавичка” була повністю забита людьми. Лавка зайнята по всьому периметру. Хтось спав, підібравши ноги під себе. Інші сиділи. Один чоловік на ній навіть стояв – у лівому кутку біля заґратованого віконця.

 

Підлога теж була зайнята. Хтось спирався на ноги тих, хто сидів на лавках. Інші спиралися вже на них. Хтось просто сидів, обхопивши руками ноги. Ближче до дальньої стінки люди лежали прямо на лінолеумі в позі ембріона. Скільки їх тут?

 

Позаду клацнув засув.

 

Я вичавив:

 

– Добрый вечер.

 

– Здоров… привет… добрый вечер… заходи… – прогуділи у відповідь.

 

Тільки куди заходити? Я зробив буквально крок – і простір закінчився. Зняв свій чорний туристичний пуховик. Сів на підлогу, підсунувши куртку під себе. Відперу якось потім. Якщо взагалі доведеться. Нарешті трохи вдивився в обличчя та одяг співкамерників. І заспокоївся.

Я зайшов на маленький острівець лінолеуму і встав, не розуміючи, куди подітися. Ця десятиквадратна “рукавичка” була повністю забита людьми

Переважна більшість “колективу” – чоловіки 35-45 років. Стрункі та товсті, міцні та кістляві, лисі та волохаті. Якби нас усіх перенести в маршрутку мирного Маріуполя, то ми б цілком нагадували заводчан, які їдуть на зміну – кожен у свій цех та на свою посаду. Найімовірніше, більшість тут і представляла робочий клас.

 

Несподівано я зрозумів, що тут є жінки. Одна, вся в чорному одязі, спала на лавці біля решітки обличчям до стінки. Друга, повна, крутила головою туди-сюди біля кремезного лисого чоловіка та посміхалася жартам, показуючи погані зуби. Третя сиділа на лавці за мною, худа та маленька, з нарощеними віями.

 

– Ну все, нас тепер тут 27. Позавчера было и больше, но бля… – пробурчав хтось у правому куті.

 

Кілька чоловіків курили, і пара хвилин пішла на те, щоб згадати, як ми жили, коли паління в громадських місцях не було заборонене. Дим трохи забивав запах несвіжих тіл, шкарпеток, пильного одягу, нечищених зубів. З незвички я закашлявся.

 

Вода тут була – сира, в шестилітрових бутлях. Туалет – теж бутлі, тільки порожні. Чоловіки мусили їх використовувати при жінках, а як бути останнім, незрозуміло.

 

Я скрутився на підлозі та навіть задрімав. А хвилин за десять підскочив: жінку з віями знудило на підлогу за мною. Поки вона витирала калюжу казна-звідки взятим старим светром, усівся на лавку.

 

Кілька годин намагався заснути сидячи, слухаючи про жахи війни від двох десятків людей: обстріли, авіабомби, снайпери, мародерство, могили у дворах. На підлозі тим часом вже неможливо було стати, так щільно всі попадали. Час тягнувся, мов остання крапля згущеного молока.

 

Близько четвертої на підлозі утворилася маленька прогалина. Я буквально впав туди. Уявив, що просиджу в цій банці шпрот три доби. Не заснув – втратив свідомість.

Зачакловане коло

“Дільничий” Льоша, щокастий міцний мужик у пісчано-зеленому камуфляжі, прийшов ближче до восьмої ранку. На той момент усі арештанти вже прокинулися. Воду ми майже допили. “Туалетні” бутлі були повні жовто-помаранчевої сечі.

 

Льоша підійшов, клацнув засувом. Усі вийшли на вулицю через парадний вхід. За парканом вже стояло людей 20-30, які витріщалися на нас. Родичів шукають? Я пробігся очами натовпом. Саші, водія першого буса, у юрбі не було.

 

Ми обійшли райвідділок зліва та опинилися на задньому подвір’ї. У кутку на землі стояв “туалет типа сортир” на двоє дверей. Навколо – трава, каміння, будівельне сміття та дві трійки зчеплених крісел з якоїсь радянської актової зали.

 

Після задухи камери ранок був прохолодно-приємним. Пищали ластівки, за парканом шуміли поодинокі машини – і десь ліворуч, далеко, але, здавалося, зовсім близько, важко пухкали гаубиці та шурхотіли “гради”.

 

Льоша став ліворуч з автоматом на животі. Ще один автоматник зайшов праворуч. Але ніхто і так не смикався – сенс?

 

По черзі сходили в смердючі туалети, під їхню стінку вилили й нічну сечу. Співкамерники курили сигарету за сигаретою (невже в застінках не надимилися?). Я вдихав свіже, трохи вологе після ночі повітря, приправлене звуками далеких вибухів. Похитувало від закляклості м’язів та короткого сну.

Автор: Нікіта Кравцов

Після прогулянки всі, знову під поглядами натовпу за парканом, повернулися в буцегарню, а Льоша взявся за моє оформлення. Записав мене в якийсь журнал. Потім ще на якийсь аркуш. Глянув на мене з голови до ніг. Примружився.

 

– Ну что это, все должны быть одинаковые.

 

Взяв зі стола ножиці – і відрізав у мене резинові затяжки на капюшоні пуховика Я настільки очманів, що навіть нічого не сказав. Це що, я ними можу вдавитися сам чи когось вдавити?

 

Вибач, пуховичок, в гори ти навряд уже підеш.

 

Льоша написав на папірці моє прізвище, зав’язав його в одноразовий пакетик зі шнурками, ременем і годинником, які я залишив тут ще вчора. Ото і все моє добро. “Дільничий” забрав мене на другий поверх (не в підвал – і добре) – на місцеве “опитування”. Молодий поліціянт почерком хорошиста, але з помилками, писав мої відповіді на аркуш. Знову те саме: хто, прописка, проживання, звідки, куди, навіщо.

 

За дверима старший комусь обурювався, що комендатура привозить до відділку людей і ніяк не позначає їхній статус. Питав, що зі мною далі робити.

 

В наступній кімнаті я немов потрапив на оформлення біометричного паспорта. Шафи, кілька столів з комп’ютерами. За трьома з них сиділи жінки, поряд – стійки з фотоапаратами, об’єктиви розвернуті на стіни.

 

– Левый профиль, – якраз говорила одна з жінок, дивлячись в монітор. Чоловік, що стояв поряд, повернувся лівим боком до фотоапарата, застиг. Жінка клацнула мишкою. Спалах.

 

– Правый профиль…

 

Черговий підвів мене до іншої жінки. Я встиг розгледіти якусь електронну базу даних – не може бути, тут не все пишуть на папірці! – з купою прізвищ. Вона внесла мої ПІБ, дату народження, місце прописки. Далі протерла скляну поверхню якоїсь штуки – і я зрозумів, що це апарат для зняття відбитків пальців.

 

Кожен палець окремо. Долоня повністю. Бокові поверхні великого та вказівного пальців. Я дивився, як відбитки моїх уже давно не митих рук з’являються на моніторі, а програма пише “Качество 100%”. Стопроцентно якісні відбитки, бляха.

 

Далі – фотосесія: фас, профіль лівий, профіль правий. Я міг тільки уявити, на що схоже моє обличчя та волосся після такої теплої ночівлі. Похмурі заспані фотки полетіли в днрівську базу даних за відбитками.

Автор: Нікіта Кравцов

У коридорі на мене чекав сюрприз – здоровенний озброєний чоловік. З нарукавною пов’язкою “Военная комендатура ДНР”.

 

Здоровань провів мене крізь натовп, посадив у “Дачу”, рвонув із перегазуванням. На повороті сказав низьким прокуреним голосом, який дуже пасував його буйволиній статурі та товстій шкірі:

 

– Как же ты, Жека, так попал?

 

О, ще один добрий коп? Я роздратовано кинув:

 

– Тупой потому что.

 

Саме таким я і почувався. Здоровань хмикнув. Ми під’їжджали.

 

Бус перегнали трохи за будівлю комендатури. Я знову піднявся сходами, пройшов у запилений хол і сів під кабінетом, знову під увагою хлопця з автоматом. Машинально глянув на настінний годинник. Ах, ну так. 10:17 же.

 

Скоро вийшов Головний. На відміну від Викладача з його нейтрально-спокійним обличчям, цей дивився відверто глузливо. Гладке свіже обличчя, піднятий куток рота. Гарно спав, мабуть. І, майнула в голові дивна думка: роботу свою явно любить.

 

– Заходи. Садись.

Допит другий

Я зайшов у залитий сонцем “кабінет Лариси Дмитрівни”. Зайняв втомлений офісний стілець між двома столами, що стояли буквою Т. Відкинувся на спинку.

 

Головний розташувався за столом з вимкненим комп’ютером. Відкрив шухляду, дістав звідти мій телефон і вчорашню пояснювальну, поклав біля себе, не відводячи очей від моєї пом’ятої пики.

 

Говорити як є. Не говорити більше, ніж просять.

 

– Ну что, Женя, как спалось?

 

– Мало.

 

– Это ничего страшного, бывает. Подумал над своим альтруизмом?

 

– Ага.

 

– И что надумал?

 

– Что сделал глупость и не подумал нормально головой.

 

– А я не думаю, что ты сделал глупость, – нахилився вперед Головний, і глузливість змінила огида.

 

Він зробив паузу.

 

– Я думаю, что ты нам много чего наплел. И лучше бы тебе сегодня по-хорошему нам все рассказать, как есть.

 

– Но я и рассказал, как есть…

 

– Да что ты говоришь! Когда, говоришь, в Киев из Донецка переехал?

 

– В 2014-м, в мае. До боевых действий еще.

 

– Понятно. Ох, зря ты. Зря… Пробили мы твою рожу, засветился ты! Был ты на Майдане! А теперь рассказывай. Сядь нормально! Развалился!

Автор: Нікіта Кравцов

Від різкої зміни настрою Головного я підібрався. Стілець скрипнув. У кабінеті було тепло, але мене морозило. Невже вони так глибоко залізли в мої фейсбучні пости? Кілька років тому я дійсно ставив пару фоток з тієї київської поїздки. Втомлений мозок працював геть погано, емоції стрибали, як еквалайзер. Казати як є, ніякого злочину навіть з погляду ДНР тут не має бути.

 

– Так что? Рассказывай про Майдан.

 

– Так, подождите. В Киеве я был, но в марте, когда на Майдане уже было спокойно. И два дня всего.

 

– Зачем?

 

– Просто посмотреть своими глазами.

 

– Ага, и получить инструкции.

 

– Какие инструкции, вы что?

 

– С кем встречался на Майдане?

 

– Ни с кем не встречался! Просто ходил, смотрел, что там происходит, потому что из телевизора ничего непонятно.

 

– Что, что ты там хотел увидеть?

 

– Сам Майдан. Места расстрелов.

 

– Расстрелов? – Головний хмикнув. – Да они же постреляли сами себя. Сначала ребят “беркутов” и ВВшников, а потом своих, чтобы картинку накрутить. “Расстрелов”.

 

– Я свечку не держал, а версий есть вагон.

 

– Свечку он не держал… К кому тогда ездил?

 

– Ни к кому. Бывшая жена там жила и показала мне город.

 

– А, значит, это она на Майдане скакала и тебе что-то передала.

 

Знову це “скакала”. Що за одержимість цим скаканням? Але треба його звертати з цієї теми.

 

– Слушайте, это же миф, что весь Киев стоял на Майдане.

 

– Ну да, ну да. В Донецке небось на проукраинские митинги ходил?

 

– Один раз. 5 марта.

 

– Орал там “Слава Украине”? В самообороне состоял?

 

– Не состоял и не орал.

 

Це теж була правда. Побічний ефект роспропаганди, яка частково мене зачепила. Тоді я вірив, що гасла Майдану в Донецьку – це додаткова провокація місцевих, і принципово їх не застосовував. А лізти в самооборону тупо сцяв.

 

– Ну да, ну да. Вместо того, чтобы поддержать народный протест, ходил флагом украинским махал.

 

– На пророссийские митинги я тоже ходил.

 

Ну як ходив – проходив повз у дослідницьких цілях. Так само я ходив дивитись на захоплену ОДА. Так само випадково 1 травня став свідком штурму прокуратури під моїм колишнім гуртожитком. Коли живеш у центрі міста, важко бути поза центром подій.

 

Але Головному і ця відповідь не сподобалася.

 

– Какие пророссийские митинги? 1 марта в Донецке состоялся митинг антимайдана! – він виділив інтонацією останнє слово. – Ты с чего взял, что это был пророссийский митинг, украинское ТВ налило в уши?

 

– На тех митингах было очень много российских флагов и…

 

Я хотів додати, що судячи з уривків розмов, які я почув, з відео з мітингів, там була ще і купа завезених росіян. Але запнувся, добираючи слова, а Головний вже підхопив:

 

– А на Майдане была куча грузинских флагов – и что?

 

Тупо беззмістовна бесіда. І дуже нервова.

 

– На Волыни что делал?

 

– Любимую и кошку отвозил.

 

– Чего туда увез?

 

– Потому что собирался в Запорожье и не хотел оставлять ее под обстрелами.

 

– Почему не в Россию увез?

 

Я офігів. Але зміст обурення переконвертував:

 

– В смысле? А как туда сейчас проедешь? Линия соприкосновения, бои.

 

– Да нормально проедешь. Ты ж вон заехал. Фильтрацию пройти – и пожалуйста, едь куда хочешь. Пункты пропуска работают.

 

Я подивився в очі Головному, намагаючись побачити іронію чи сарказм. Ні, він говорив цілком серйозно!

Я подивився в очі Головному, намагаючись побачити іронію чи сарказм. Ні, він говорив цілком серйозно!

– Женя, у меня заканчивается терпение. Рассказывай по-хорошему, что и кому ты вез в Мариуполь?

 

– Я вез гуманитарку людям. И не в Мариуполь – он же закрыт. Или уже открыт?

 

– Каким людям?

 

– Беженцам. В сельсовете. Или в детском садике. Где беженцы в Урзуфе останавливаются, вот туда мы и везли.

 

– Откуда знал, что туда нужно? Почему не в Володарское?

 

– Ниоткуда не знал, по обрывкам информации ориентируются сейчас и на ходу. Связи же нет нормальной. Можем и в Володарске помощь выгрузить.

 

– Кто из “Азова” вас должен был встретить?

 

– Э, что? Никто нас не должен был встречать.

 

Потім Головний взявся за мою професійну біографію, постійно намагаючись знайти дірку в словах. Я тільки встигав отетерівати від його вміння повністю перекрутити сенси та вставляти перевірочні слова.

 

“Тексты пошел писать? Пропагандой ВСУ занимался, значит?” Я йому давав, де розгулятися. Взяти хоча б два з половиною роки роботи в Liga.net. Ну і що, що не в суспільно-політичному блоці? “Она же сотрудничает с СБУ и по заказу поливает грязью Донецкую народную республику!”

 

Пів року на каналі “Україна”? “Ну да, рассказывал небось, как Донецк сам себя восемь лет обстреливает, украинскую армию восхвалял?”

 

У якийсь момент після чергової нісенітниці я втомився.

 

– Слушайте, мне вообще есть смысл что-то говорить? Любые мои слова вы переиначиваете как сами хотите.

 

Головний посміхнувся.

 

– Есть смысл, Женя, есть. От того, что и как ты мне расскажешь, зависит, останешься ты с нами или поедешь к своей женщине и кошке. Пока дела твои очень плохи.

Я тільки встигав отетерівати від його вміння повністю перекрутити сенси та вставляти перевірочні слова

– У меня ощущение, что я не особо тут на что-то влияю, – зло та розгублено кинув я. – У вас какая-то версия в голове, и вы ее натягиваете.

 

– Влияешь, только старайся лучше, говори правду!

 

Згодом інтерпретатор заплутався у моїх пересуваннях роботами та професіями. Дав мені аркуш і ручку.

 

– Давай, с 2011 года по сегодня пиши: где работал, с какого по какой месяц и двух людей с каждого места работы – директора и начальника.

 

Я терпляче написав – міг би написати навіть точні дати приходу та звільнення. Чомусь на ці речі пам’ять працює відмінно.

 

Головний кривився та коментував:

 

– Хорошо как заучил, ты смотри.

 

Я кривився у відповідь:

 

– Зачем мне заучивать, если это моя жизнь?

 

Далі він промацав мої переміщення протягом війни. Де жив. Чому Волинь? Хто допоміг знайти квартиру? До кого приїхав у Запоріжжі? У кого живу?

 

Ентузіазм у нього трохи спадав. Схоже, версія про бійця або евакуатора “Азова” потихеньку розсипалася. Але я зберігав холодність – наскільки це було можливо за внутрішнього тремтіння.

Пастка

Далі на столі опинився мій телефон. Головний погортав небагаті переписки. У вайбері ми були активні тільки з мамою, поки з нею не обірвався зв’язок. Потім глянув вотсап. Зрозумів, що щось не те – надто мало було інфи.

 

– Телеграм где?

 

– Удалил.

 

– Ооо! Чего?

 

– Потому что. Настращали меня перед выездом – мол, увидите что-то хоть мало-мальски проукраинское – сразу пуля.

 

– Какое такое проукраинское?

 

– Не знаю, каналы с новостями, переписки на украинском.

 

– Да что за бред? Небось, прятал там что-то, переписки с “побратимами”?

 

– Ничего не прятал. Можем установить обратно, сами проверите.

 

– Ставь.

 

Після завантаження Головний запустив телеграм – і той запросив у нього код підтвердження, який відправлено на інший пристрій.

 

– Это что, он же, получается, у тебя еще на компьютере есть?

 

– Да.

 

Код полетів на ноутбук, що лежав у Запоріжжі. Головний впився в мене очима. Я витримав погляд. Хоча в телеграмі в мене дійсно нічого особливого – останнім часом суцільні домові чати Маріуполя та групи з евакуації.

 

У кабінет знову заглянули.

 

– Еще троих задержали. Водители.

 

– Щас поговорим. Ну что, еще твои друзья какие-то приехали. Типа за своими “спринтерами”. Выходи пока опять. Жди.

 

Двері відчинилися. Минув якийсь час.

 

– Заходи.

 

Я повернувся до кабінету, зайняв стілець. Трохи повісив голову, показуючи втому та розгубленість. Що тепер? Головний дивився переможно. Заговорив важко:

 

– Мне очень интересно, Женя, что ты запоешь сейчас.

 

Він витягнув на стіл блокнот, який лежав у бардачку буса.

 

Чорт.

 

– Кто такой “Леша, окоп слева, сумка средняя через плечо”? М? Чьи позиции ты вынюхивал?

Я повернувся до кабінету, зайняв стілець. Трохи повісив голову, показуючи втому та розгубленість. Що тепер?

Головний уже був на взводі після всього, що я нарозповідав. Він ніяк не міг повірити, що я переїжджав, що стільки змінював професії, що в мене стільки друзів і знайомих, стільки активностей. Мабуть, його життєвий шлях був схожим на держак від лопати: народився, вчився, працював, пішов у днрівську “контррозвідку”, допитує телепнів на кшталт мене.

 

Але треба було щось відповідати про сумку та окоп. Звісно, правду, якою б неймовірною вона не була.

 

– Проезжал очередной российский блокпост. Зашел солдат. Бурят, наверное, потому что азиат, но я не разбираюсь в народностях России. Проверил документы, гуманитарку. И попросил меня достать ему сумку. Сначала я думал, что он хочет взять мой рюкзак, но он именно хотел купить сумку. Я удивился, хрен его знает, но подумал, что чего нет, может и смогу достать? Он сказал, что его зовут Леша, показал мне на окоп, сказал, что там его искать или отдать его товарищам, они передадут. Чтобы не забыть, я записал.

 

Головний кліпнув очима. Щоб хоч якось вести далі, спитав абсурдне:

 

– А как ты понял, что это российский блокпост? И что это российский солдат?

 

– Ну, там были российские флаги.

 

– Ну и что?

 

Ой, та годі вже, знову “а на Майдане были флаги Грузии”?

 

– Во-вторых, это уже был далеко не первый блокпост… эээ, ваш. Точно за линией разграничения. Ну и у солдата шевроны и нашивки были “Вооруженные силы РФ”. Я бы не рассматривал, так он же надо мной в бусе нависал минут пять. Голос и говор тоже запомнил.

 

– Понятно, – пожував губами Головний. – Ну, если еще и азиат, у украинцев вряд ли такие есть, конечно…

 

Я дуже сподівався, що він знав або хоча б чув про пристрасть російських і днрівських блокпостівців до стріляння у водіїв сигарет, стіків кави та отаких от матеріальних замовлень. Судячи з обличчя, знав і чув. Повірив.

 

Настала відповідальна частина – нова пояснювальна. Це означало, що переважна частина допиту завершена. Знову аркуш, знову ручка.

 

Головний писав пояснювальну довго, але вклався буквально в півтори сторінки. Особливу увагу приділив документам на бус. Дописавши, дав почитати.

 

І… я не погодився з формулюванням. За його словами виходило, що я їхав з підробленими документами. Неймовірно, але Головний спитав, як саме уточнити. Зійшлися на тому, що я вважав документи нормальними, перепитав у нотаріуса, і мені сказали що все ок. Дописав.

 

Підпис, дата. Ще один папірець про мене ляже в днрівські архіви. Я вже роздумував, що в них тут дають за підробку документів на транспорт. Три дні буцегарні? Тридцять днів тюрми? Копання окопів?

З речами на вихід

Головний подивився на поверхню стола і сказав, акцентуючи останні слова:

 

– Ну что? Как оно – побывать “в плену”?

 

Я не спішив розслаблятися. Тихим голосом відповів:

 

– Страшно.

 

І додав:

 

– Вы говорите в прошедшем времени, но я все еще в плену.

 

– Да. Но, похоже, мы будем тебя отпускать.

 

Що?

 

– Бус мы тебе, конечно, отдать не можем… Неправильно будет, если мы, зная ситуацию, тебя на нем отпустим ездить по ДНР. Тем более, мы его еще не проверили нормально, а сколько займет проверка – неизвестно. Будем разбирать.

 

Ні, він не жартував.

 

– Забирай пока телефон. Выходи в коридор. Сегодня останешься здесь, а завтра поедешь. Сейчас подумаем, что с тобой дальше делать, тут у нас еще красавцы на общение.

 

– Есть ли сейчас возможность попасть в Мариуполь? Мама до сих пор там, на Левом.

 

– Город закрыт на несколько дней, мы не пускаем никого вообще. Тем более на Левый ты с этой стороны никак не попадешь. В районе площади сильные бои.

 

– Она как раз должна быть там.

 

– Туда точно не пустят, там только военные.

 

Я опустив голову.

 

– Что тогда по моему выезду? Как быть?

 

– Сегодня идешь в спортшколу – там приют для беженцев. Ночуешь там. Завтра утром под школой тебя заберет бус – и поедете вместе. Это один из этих, с кем “общались” сегодня.

 

– В смысле, он будет тоже там ночевать или приедет под школу?

 

– Приедет часов в семь утра.

 

Це все добре, але мені була потрібна якась гарантія безпеки.

Виходячи за паркан комендатури, я все чекав, що хтось вибіжить, пересмикне затвор і скаже “ты шо, ты куда это, падла, ты чего чужие документы стащил?”

– А блокпосты?

 

– Мы передали, тебя пропустят. Поедешь к своей женщине, целый и непотресканный.

 

– А можно мне какой-то документ получить? Расписку там. В райотделе с меня утром пальцы и фотки взяли.

 

– О, так отлично. Пойдешь к ним, скажешь, что комендатура направила за пропуском, раз такое дело.

 

Мені віддали все: речі, пакет з їжею, документи та гроші. На воротах спитав вартового, який мене до того стеріг у холі, як пройти до райвідділку та спортшколи. Той ввічливо пояснив. Ми попрощалися, наче швейцар дорогого готелю і високий гість.

 

Виходячи за паркан комендатури, я все чекав, що хтось вибіжить, пересмикне затвор і скаже “ты шо, ты куда это, падла, ты чего чужие документы стащил?”

 

Ніхто не біг, не волав, не стріляв. Минула лише доба, а в мене вже розвилася легка форма параної.

 

Сонце вже опускалося, але було дуже тепло. Я зняв рюкзак, запхав пуховик зі зрізаними затяжками. Зав’язав пакет зручніше. Невже вільний?

 

Ні. Вільний буду, коли повністю виберуся звідси.

 

Далі буде.

Facebook
Twitter

Автор: Євген Шишацький

Ілюстрації: Нікіта Кравцов
Верстка: Юлія Виноградська

 

Дата публікації: 21.05.2022 р.

 

© 2022 Всі права захищені.
Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ

Top