Історії

Лабіринт Мінотавра

Сповідь водія-волонтера, що дивом вибрався з-під Маріуполя

Частина II

Автор: Євген Шишацький, спеціально для Liga.net

Ілюстрації: Нікіта Кравцов

Верстка: Юлія Виноградська

Facebook
Twitter

Як колишній журналіст Євген Шишацький став волонтером, потрапив у полон, втратив транспорт та пробивався на підконтрольну територію України

Від редактора

Протягом майже тримісячної блокади Маріуполя в місто прориваються волонтери. Вони доставляють гуманітарні вантажі та евакуюють містян. Потрапити на окуповану територію простіше, ніж вирватися звідти. Десятки водіїв-волонтерів втратили транспорт та опинилися в полоні.

 

Серед тих, хто прорвався назад, – автор цього матеріалу, волонтер, колишній журналіст Євген Шишацький. Він планував на мікроавтобусі вивезти з передмість Маріуполя 15-20 людей. Але на півдорозі потрапив до “комендатури” так званої “ДНР” у селищі Нікольське.

 

Бойовики “віджали” автобус, але водієві пощастило. Євген пережив допити, провів ніч у нелюдських умовах. Але – вижив. Докладніше про дорогу до пекла та перебування в полоні – у першій частині репортажу. На цьому “мандрівка до потойбіччя” не скінчилася. Друга частина – про повернення додому.

 

Наступного після звільнення дня Євгена мав забрати з притулку для біженців інший волонтер-водій, що прямував на Запоріжжя. Але транспорт не прийшов. Дорога на підконтрольну територію, яка мала б тривати кілька годин, розтягнулася на кілька днів, перетворившись на квест з виживання.

Фото з особистого архіву Євгена Шишацького

Євген Шишацький

Волонтер

Екіпаж

Притулок для біженців розташовувався у місцевій спортшколі: борцівський зал вщерть заповнений людьми. Велике приміщення переважно займали спортивні мати. Під правою стінкою – стільці та довгі низькі лавки. Під лівою – кілька шведських стінок з розвішаним одягом і рушниками.


Не проспати в цьому таборі було просто. Люди бухикали, хропіли, чхали, чапали в туалет, поверталися. Малюки плакали. О четвертій-п’ятій ранку крізь вікно впали перші промені сонця та донеслися вибухи снарядів сорок сьомого дня війни.


Я вийшов до дороги, знайшов місце, де стояло багато автівок. Озирнувся – поштове відділення. Шоста ранку, а під ним уже збиралися люди. Теж на виїзд? Хоча, найімовірніше, за пенсією. Сів на лавку біля дороги, став чекати на водія – у комендатурі назвали модель буса і держномер. Коли водій не з’явився о восьмій, я щось запідозрив.


Пішов до райвідділку, де напередодні отримав “довідку про фільтрацію” – сірий папірець з печаткою та моїм прізвищем. Учора бачив тут кілька бусів, деякі – повні гуманітарки. Підійшов ближче, побачив, що в одного спущене колесо, в іншого відкритий капот. Навколо – нікого. Номери дніпровські. Мабуть, буси теж віджаті через якесь “порушення”. Повернув голову ліворуч і побачив завішаного зброєю поліцейського. А він – мене. Крикнув:

 

– Молодой человек, идите сюда!

 

Що вдієш – підійшов.

 

Той глянув паспорт, подивився на огризок паперу з печаткою “Дактилоскопирован”.

 

– Что ищете здесь?

 

– Да автобус, который меня должен подобрать. Думал, может, он здесь где-то запарковался.

 

– Здесь точно не найдете. Идите под школу, все автобусы приезжают туда.

 

Незрозуміло було ще одне. Водій буса, на якого я чекав, найімовірніше, мав забирати не тільки мене. Де ж тоді інші пасажири?

 

Придивився до оточення. Неподалік стояло троє: чоловік і жінка років по п’ятдесят, з ними дідусь на мопеді. Дідусь явно не цільова аудиторія, а от пара, судячи з кількох сумок, чекала на транспорт. Підійшов:

 

– Здравствуйте. Вы случайно не на Запорожье?

 

– Нет.

 

Втрутився дідусь:

 

– Отсюда ты вряд ли уедешь в ту сторону. Слышал, что на Бердянск уезжают, особенно те, кому в Крым надо.

 

– Ну, мне в Запорожье все же.

 

– Ну так на Запорожье тоже из Бердянска можно. На рынке вон там, – він показав у бік райвідділку, – есть точка с мобилками. И там мужик вроде собирает желающих на машины. Сходи спроси.

 

Я подякував, а подумки відмахнувся. Робити гак з окупованої території на окуповану територію – який сенс? 

 

Але водій так і не приїхав. Не маючи зв’язку, контактів, точку, де він зупинився в Нікольському, я міг дізнатися тільки в одному місці. 

 

На свій страх і ризик прийшов до комендатури. Біля входу зустрів Головного та Викладача, які вчора та позавчора мене допитували. На мене чекав неприємний сюрприз – виїзд з Нікольського закрили через прорив українських військ. На мої намагання дізнатися контакти чи адресу водія, Головний відрізав:

 

– Где он живет, неважно. Ты сиди в школе пока, утром завтра пробуй.

 

– Завтра будут выпускать?

 

– Завтра и узнаешь. Как “друзей” твоих, – він виділив це слово, – задвинут обратно, так и решим.

 

Залишок дня я присвятив адаптації. Український зв’язок тут не працював, але через двох випадкових знайомих я передав звістку коханій і запорізьким волонтерам про своє місце та плани. Походив між чергами на фільтрацію. Сходив на обід для біженців, поповнив запас води. Вперше за три дні помився в умивальнику притулку. Заліг читати Ремарка — він здавався єдиною адекватною цьому застиглому часу літературою.

Він говорив спокійно й тихо, але так, що я заозирався – чи не ходять поряд чергові “волонтери” з московським акцентом

На ранок водій знову не приїхав. Чекати ще день я був не готовий. Значить, таки робити гак. Точку з мобілками знайшов легко. Мабуть, до війни це був головний гаджет-магазин Нікольського: телефони, аксесуари, комплектовання для комп’ютерів. Сказав чоловікам, що мені порекомендували їх щодо виїзду на Бердянськ. “И Запорожье”, – додав я про всяк випадок. А раптом?

 

– Бердянск, – таки обрізав мої надії один з чоловіків. – Да, мы тут потихоньку собираем желающих и в зависимости от количества людей зовем водителей, они с утра часов в восемь возят. Приходи через час — будем понимать ситуацию по выезду.

 

Повернувся до притулку, сів біля входу в їдальню – скоро мали подавати сніданок. Несподівано моє вухо піймало слово “Запоріжжя”.

 

– Да, меня интересует дорога на украинскую территорию, там у меня племянница, да и вообще мне есть смысл только туда, – розсудливо розповідав комусь сивий чоловік.

 

Коли його співрозмовник відійшов, я наблизився до сивого. Акуратно вдягнений, брюки, светр, куртка. Білосніжне волосся, обличчя, повне зморшок, начисто виголене. Очі – добрі, спокійні, з хитринкою життєвого досвіду. Він неспішно розтягував слова.

 

– Добрый день. Извините, подслушал вашу беседу. Вы собираетесь выбираться на Запорожье? – звернувся я до сивого.

 

– Да, вот допрохожу фильтрацию и буду выезжать.

 

– А уже есть варианты?

 

– Нет, но я общался вчера с частниками тут, можно накопать. Берут по 3000 грн за машину, это с человека по 750 выходит, если полный комплект.

 

– Считайте, что нас уже двое. Я тоже пробиваю тут один вариант, скоро пойду уточнять детали. Меня зовут Женя.

 

– Отлично, Женя. Мне завтра утром должны выдать справку о фильтрации. И готов ехать. Я – Григорий.

 

Ми потиснули руки. Пішли разом снідати, розговорилися.

 

Григорій жив у Маріуполі біля торгового центру Порт-Сіті. Понад 30 днів залишався в підвалі з сусідами, ділився запасами, які трохи назбирав перед війною, ходив по воду, підтримував себе самогонкою власного виробництва. Бачив, як Порт-Сіті постраждав від перших снарядів, мародерів, а потім згорів. Бачив усіяні трупами околиці.

 

Слухаючи його неспішну розповідь з іронічними спостереженнями, не вірилося, що цей чоловік пройшов такі жахи. Потім стало ясно: Григорій – військовий на пенсії. Ще до незалежності, служив у якомусь елітному підрозділі. Я підозрював, що в його біографії є досить цікаві сторінки.

 

Водночас Григорій був твердо за Україну, чим поламав мені шаблон про колишніх радянських службістів. Хоча й критикував владу за втрачені два роки підготовки. Але роль агресора – і психоз путіна – артикулював чітко. Він говорив спокійно й тихо, але так, що я заозирався – чи не ходять поряд чергові “волонтери” з московським акцентом, яких тут було чимало, чи не підслуховують “народні обурення”.

 

Домовилися, що я проб’ю свої канали, а він походить по водіях. Нам залишилося знайти ще двох попутників.

Автор: Нікіта Кравцов

Через півтори години в нас був комплект. Одного – Артема, чоловіка років сорока, економіста – я зустрів у точці з мобілками. З точки ми з Артемом вийшли вже вдвох.

 

У Нікольському він близько двох тижнів жив у друзів після виходу з Маріуполя. Дружина з дітьми поїхала до рідні в рф, а він дочекався фільтрації й тепер шукав шляхи на підконтрольну територію.

 

Періодично у чоловіка неконтрольовано смикалося обличчя. Я подумав, що цей тік може бути наслідком життя під обстрілами.

 

На “мобілках” новин так і не було, сказали прийти завтра. Разом з Артемом сходили до притулку, поговорили про життя, пошукали Григорія. У того новин теж не було – водії десь пороз’їжджалися. Він став у чергу дізнатися, чи видадуть йому довідку про фільтрацію заздалегідь.

 

Артем і я пішли на автостанцію – спитати, чи їде хтось на Бердянськ. Так ми зустріли Олю.

 

На вигляд вчорашня чи навіть сьогоднішня студентка. Ми були чимось схожі – вона також приїхала з Запоріжжя (навчалася там), також з одним-єдиним рюкзаком. Оля намагалася потрапити до Маріуполя, щоб віддати передачку рідним і за можливості когось із них витягти, але також застрягла.

 

Ми з Артемом побачили дівчину, коли вона наполегливо питала маленького сухого чоловіка біля подряпаних білих жигулів, чи везе він на Бердянськ.

 

– Можим пробовать. Четире тыщи с машини это будит. Везу, если четверих саберешь, – відповів той, і стало чути його кавказьке коріння.

 

День покращувався на очах. Ми привіталися. Оля зраділа:

 

– Класс! Вот только нам бы найти еще одного человека…

 

– Думаю, он у нас есть, – відповів я. – Сколько вам обоим нужно времени на сборы?

 

– Мне минут 20-25 – только возьму сумку и еду, – сказав Артем.

 

– А я уже готова, – сказала Оля.

 

– Тогда через 20 минут собираемся здесь. Я приду в любом случае. Если четвертый с нами, отлично. А нет – доищем здесь же.

 

Кавказець байдуже стежив за нашою розмовою.

 

За кілька хвилин я вже розмовляв з Григорієм у притулку. Він думав вголос:

 

– Мне, по идее, надо дождаться бумажку о фильтрации. Но если я не уеду сегодня, то не уеду и завтра – ведь они ее отдадут в десять, а ты говоришь, что от этих “мобилок” уезжают в восемь.

 

– Верно.

 

– Знаешь, ну их с этой бумажкой. Поедем мы с кисуней с вами.

 

– У вас есть кошка?

 

Я був здивований. Григорій вибирався з Маріуполя один, але підготувався – взяв валізу, яку прикрутив до кравчучки, сумку через плече – і ще й кішку? При тому, що у свої поважні “за 70” ходив він не те щоб швидко, ноги вже були не ті.

 

А ще він смішно вимовляв “кисуня”: другий склад ішов як би в ніс, від чого здавалося, що він приколюється. Але це була ніжність у чистому, нерозчиненому вигляді.

 

– Григорий, вы уверены по поводу фильтрации? Вы же очередь выждали, переживаю, чтобы потом у вас не было проблем.

 

– Да кому я нужен? Скажу, что прошел, просто получить не успел – это же правда, пусть смотрят в своих базах сами. 

 

– Сколько времени вам нужно на сборы?

 

– Пять минут.

 

Отже, мали комплект.

 

Коли Албек (так звали нашого водія), смикаючи дефектну ручку передач, проїхав перші п’ятсот метрів, мені захотілося співати.

Дівчина – на вихід

Чеченець Албек виявився правильним водієм. У тому сенсі, що на блокпостах він одразу йшов в атаку: заговорював з постовими, жартував, жалівся на життя.

 

Виїзд через блокпост Мангуша був закритий. Перед ним не перший день стояла довжелезна колона автівок. Вирішили спробувати через Урзуф. На блокпості перед дорогою, що вела до Урзуфа, нас зупинив похмурий днрівець у капюшоні – за останні три години погода стрімко споганилася, задув холодний вітер, починався дощ.

 

Постовий сказав, що проїзду нема. Албек довго вмовляв його – я тільки тихенько радів, як він шукає альтернативи.

 

– Смотри. Я тебя предупредил, – крізь зуби проговорив днрівець. – Если щас ты сюда выедешь, назад ты уже не въедешь. Я устал тут с каждым из вас перегавкиваться, третьи сутки уже стою. Выедешь – не въедешь. Понял?

 

– Понил, – кивнув Албек. На його обличчі я бачив цілковиту впевненість, що ми проїдемо навіть крізь Китайську стіну.

 

– Ну-ну.

 

Ми летіли поганою приурзуфською дорогою. Але недовго. Попереду дві автівки перегородили вузький шлях. Троє днрівців вийшли нам назустріч зі зброєю напоготові.

 

За всю дорогу до потойбіччя, включно з сумнозвісним постом біля Нікольського, який мене і “прийняв”, жодного разу мене не перевіряли настільки ретельно.

 

А потім сказали повертатися, бо проїзду нема. Ніякі танці Албека тут не допомогли. Днрівці також “сильно не рекомендували” їхати лівими стежками та полями – вірний шлях потрапити під розстріл або на міни.

Автор: Нікіта Кравцов

Ми сіли до автівки. Албек мовчав і сопів. Олю почало накривати:

 

– Мне очень надо в Запорожье, как можно скорее!

 

– Дэвушка, сказали, щто нелзя. Я же спрашивал, ти слышала. Нелзя говорят, расстреляем. И расстреляют – сколко таких по полям машин стоит.

 

– Вы не делаете свою работу, вы сказали, что довезете нас до Бердянска! Вы что, вообще уже?

 

– Я сказал, дэвушка, что папробуем. Ти видишь – не пускают, ну щто я могу?

 

У дечому він мав рацію – окрім нас, після передостаннього блокпоста не їздила жодна автівка, ні туди, ні назад.

 

Білий побитий життям і війною жигуль під’їхав до того блокпосту, на якому нас попереджали, що назад не пропустять.

 

Сидячи на пасажирському кріслі, я вдихав запах радянського автопрому і дивився, як розгублений чеченець Албек повертається до автівки. Не пропустили.

 

Раптом Албек відкрив не передні, а задні двері. Трохи нахилився в салон і сказав Олі:

 

– Иди.

Притулок у Мангуші

Я завмер. У першу секунду злякався, що від злості та поламаних планів Албек просто виставить нашу нервову компаньйонку на квітневий вітер Приазов’я. І хай собі йде, куди хоче.

 

Але ні. У екстремальній ситуації чеченець зреагував миттєво. Проявив не злість, як Оля, і не відчай, як я, а креативність.

 

– Иди праси их, чтоб прапустили. Дэвушку паслушают.

 

Треба віддати належне Олі. Лише кілька хвилин тому вона кричала на водія, а тепер покірно вийшла та попрямувала до днрівця.

 

Той відійшов уже далеко, тому їхню розмову було не чути, тільки інтонації. Оля підливала жалості. Постовий роздратовано бухтів – не вівся. Видно, був дуже злий і хотів нас провчити.

 

Албек знову нахилився в салон – тепер уже до Григорія, який тримав бокс із кицькою:

 

– Дед. Иди тожи папробуй угавари их. Прасись, щтобы в приют прапустили, дави, што болеешь.

 

Григорій теж виявився командним гравцем. З крехтінням передав бокс Артему, у кілька важких рухів виліз з тісного заднього сидіння. Пошкандибав до постового на не дуже вірних ногах.

 

Я розумів, чого чеченець не кликав ні мене, ні Артема. Не виключено, що нас знову запроторили б на допити за намагання проїхати туди, куди їхати заборонено.

 

Спрацювало.

У екстремальній ситуації чеченець зреагував миттєво. Проявив не злість, як Оля, і не відчай, як я, а креативність

Постовий набрав когось. Спитав, послухав відповідь. Покликав Албека.

 

Мої компаньйони повернулися до машини. Повернувся і водій:

 

– Сказал, едете в Мангуш, там астаетесь.

 

Центр Мангуша зустрів нас мокрими порожніми вулицями. У зустрічного водія Албек спитав, де приймають біженців. Той сказав, що в місцевому дитячому садку, та пояснив дорогу.

 

Дитсадок “Аліса” в смт Мангуш був перевантажений – це було зрозуміло з порогу. У невеликому холі стояли, ходили, сиділи та гуділи люди.

 

Біля маленького столика на крихітних стільчиках сиділи дві жінки. На відміну від бабусь, що вичікували волонтерів у моєму попередньому притулку, це явно були працівниці – надто чіпкі й водночас втомлені очі дивилися на оточуючих. А ще тут тільки вони дві носили медичні маски.

 

– Скажите, есть у вас места, где можно перебыть ночь? – звернувся я до них.

 

– Ой, ребята, вы что, нету уже давно! – сплеснула руками одна з жінок. – У нас переполнено все, вы видите? Некоторые тут на стульчиках спят.

 

Але нас пустили: “Ну, конечно, пробуйте, мы же не можем вас прогнать. Но все возможные кровати и лавки заняты”.

 

Албек обіцяв заїхати за нами наступного ранку.

 

Ми знайшли вільний закуток на першому поверсі у правому крилі. Тут був прохід, люди бахкали дверима, бігали сходами, але з трьох боків нас усе-таки захищали стіни. Відносно комфортне місце досі ніхто не зайняв, тому що прямо на підлозі купами були навалені одяг і взуття – добросердечні мангушці поприносили для біженців.

 

Поки затягали в закуток валізу Григорія, а сам він виставляв для “кісуні” горщик з піском і миски, нам принесли чотири мікростільчики. Також у нашому розпорядженні виявилось цілих дві купи “гуманітарного” одягу. Якщо його нормально розкласти підлогою, можна облаштувати кілька поганеньких лежанок.

 

Побачивши наші муки, жінка з сусідньої групи знайшла нам місця під лежанку в кімнаті – там мало бути не так холодно. Оля відмовилась. Коли їй подали ковдру – огризнулась. Натомість склала собі незручну купку одягу в куті. Всілася, відвернулася, удала, що спить. Я розумів, що сну з того не вийде, спробував умовити перейти до кімнати. Отримав тільки: “Оставьте меня в покое”.

 

Її плющило, а мене розривало два почуття. З одного боку, я розумів її злість і розпач. З іншого, такі категоричні відмови бісили та нагадували підлітка, занадто впертого для визнання, що він робить дурню.

 

Найімовірніше, її поїздка в Маріуполь була геть непродуманою і спонтанною. Вона приїхала з одним рюкзаком, взяла лише маленькі передачки для друзів. Оля не знала, що в місто вже кілька днів не пускають. Або знала та плювати хотіла на обставини.

Сніданок туриста

Албек приїхав лише о пів на десяту, коли я його вже не чекав. Він сам зайшов у будівлю і розшукав нас – добре, що ми були в коридорі, а не десь у групі. Новини були невеселі: блокпост у Мангуші з величезною чергою автівок закритий, інші виїзди також. Край застиглого часу не спішив нас відпускати. Пішла третя позапланова доба.

 

– Завтра паеду апять, – сказав чеченець. – Если щто, пол дивятого здес, саберите сумки сваи.

 

На тлі загального безсилля була одна прекрасна новина: Албек взагалі приїхав! Значить, імовірність, що він дотримається і подальших домовленостей, сильно зростала.

 

У коридорі водія наздогнала Оля.

 

– Вы можете, пожалуйста, отвезти меня на блокпост?

 

От невгамовна дівка.

 

– Дэвушка, зачэм тибе?

 

– Хочу спросить кое-что.

 

– Щто?

 

– Вдруг начнут пропускать, я попрошусь ехать. Или пешком пойду.

 

– Слущий, не прапускают. Если с утра нэ сказали, щто будут прапускать, то днем тэм более.

 

– Я все равно хочу узнать.

 

Я спробував її відмовити – починався дощ, а екіпірування в неї було таке собі. Але тільки отримав черговий крижаний погляд. Оля таки вмовила чеченця – він повіз її на блокпост колишньої ДАІ. Як не дивно, без неї напруга в нашому закутку зійшла нанівець.

 

Артем смикався, нервував, повторював “о господи” і “от блять”, але тихенько сам собі. Григорій дрімав, його кішка Жужу лежала закутаною в ковдру. Я сфоткав її, сподіваючись, що у фотці кицьки днрівці не побачать націоналізму.

Фото з особистого архіву Євгена Шишацького

Ближче до обіду вийшов на пошуки їжі. До магазинів прогулявся з хлопцем з Приморського району, який жив у садочку з родиною вже кілька днів, очікуючи фільтрації.

 

Мені знову пощастило на “заземлену” людину – Віталій встиг тут освоїтися і залюбки ділився. Провів мене всіма дрібними й дико порожніми магазинами. Порекомендував не налягати на сухом’ятку, а купити якоїсь крупи – і гаряче, і ситне. На резонне запитання “як її варити?” відповів, що можна про це попросити кухню садочка.

 

Скупилися. Я взяв дві банки кільки з квасолею в томаті, картоплю, копчені ковбаски та місцеву халву. Ціни вражали: за дві поганезні ковбаски я віддав під 70 грн, за кіло картоплі – гривень 50. Асортимент був наче з передачі “Намєдні” про 1986 рік.

 

Коли за годину приніс хлопцям гарячі картоплини та виставив дві банки кільки, в них відвисла щелепа. Артем мовчки дістав хлібину, яку купив ще в Нікольському.

 

Оля не поверталася. Ми про всяк випадок відклали їй картоплин і з насолодою затріпали імпровізований “сніданок туриста”. Поки доїдали, кухарі нас “добили”: рознесли по садочку обід із супу та макаронів з тушонкою. Вручали порції під запис прізвища та ім’я, щоб вести бодай мінімальний облік.

 

– Кажется, я впервые с 24 февраля действительно наелся и даже переел, – сказав Григорій, розправившись із макаронами.

 

Протягом блокади в Маріуполі він схуд на понад десять кілограмів.

Мама жива

Наступного дня Албек приїхав о 8:30, як і обіцяв. Повідомив, що виїзд на Бердянськ нарешті відкрили. Від звістки всі нутрощі затанцювали від щастя.

 

Оля так і не з’явилася – ні ввечері, ні зранку, хоча Григорій бачив, як вона вчора поверталася в притулок. Вона точно знала, о котрій має приїхати чеченець, і не прийшла. Я зробив швидкий обхід поверхами. Не побачив. Значить, знайшла інші варіанти.

 

Албек завів двигун. Вібрація жигуля подіяла чарівно – я заспокоївся. Нарешті ми знову рухалися. Хоча б пробували.

 

Коли ми проїхали кордон Донецької та Запорізької областей, чеченець, вдивляючись у свій смартфон, сказав:

 

– Тут должин уже быть сигнал.

 

Я вимкнув режим польоту. І – о, диво – через кілька секунд мобільна мережа показала точечку. Потім одну паличку. Дві. Нарешті. Нарешті! Сигнал ще був нестійким, але мої легені наче збільшили об’єм.

 

Так, ми ще були на окупованій території. Так, попереду чекало ще незрозуміло скільки блокпостів і часу тут. Але я мав зв’язок. Я міг сам сказати, де я. Міг знаходити знайомих. Міг кликати на допомогу.

 

З жахом подумав, що з моменту, як у Маріуполі від обстрілів вирубився зв’язок, пройшло майже півтора місяця.

 

Палички сигналу знову виросли, стабілізувалися. Я включив мобільні дані.

 

Edge… Edge… 4G!

 

Майже всі месенджери та фейсбук були видалені, а тому повідомлення з вайбера я побачив одразу.

 

Мама, 12.04.2022, 17:43. Пропущений…

 

І слідом – повідомлення від коханої: мама жива! 

 

Уже пізніше я почув мамин голос. З нею було все в порядку — і водночас не було зовсім.

Я завжди знав, що виживати в неї виходить краще, ніж жити

Мама вижила. У буквальному сенсі. Я завжди знав, що виживати в неї виходить краще, ніж жити. Але те, що вона розповідала, вийшло за всі межі.

 

На відміну від багатьох сусідів до певного моменту мама майже не ночувала в укритті. Не давав післяопераційний хребет, який у березні як раз треба було показувати на плановому огляді та отримувати нову порцію реабілітації. А ще боялася мародерів. І берегла квартиру до останнього.

 

Тому весь жах війни за лівобережжя на підступах до Азовсталі мама з нашого четвертого поверху бачила наче в прямому ефірі. Як поступово все ближче горіли будинки, зокрема й наш минулий. Як вилітало скло з рам, яке вона старанно підмітала.

 

Бачила мама мародерів, які скручували дроти ліній електропередач, що падали після обстрілів. Бачила труп жінки, яку вибухом винесло з власної квартири в будинку напроти нашого під’їзду. Бачила собаку, який підібрав щось із землі, а це виявилася людська рука з залишками одягу.

 

Мама чула. Танки. “Гради”. Міномети. Найстрашніше – літак.

 

25 березня о 13:20 літак скинув бомбу на будинок напроти. Від вибуху там майже повністю склався один сегмент. Обвалився підвал – років двадцять там працював тренажерний зал, до якого колись ходив я, а останній рік ходила мама. Люди, які ховалися в підвалі, загинули.

 

Мама запам’ятала точний час, бо на ньому зупинився її годинник. І ледь не зупинилося її життя. Потужна ударна хвиля від вибуху припала чітко на нашу частину будинку. Вона вирвала рами, скрутила балконні двері у рулон, рознесла все крихке, що було в кімнаті та на кухні, знищила холодильник, відірвала плитку у ванній.

 

Маму врятувала випадковість і, напевно, молитви. У момент вибуху вона як раз проходила арку між кімнатою та коридором – тобто була ніби всередині несучої стіни. Хвиля штовхнула її, але не встромила в уламки дальньої шафи, як могла б.

 

Утім, потік був такої сили, що розірвав мамі шкіру на голові в двох місцях. Тож, коли вона, шокована, нарешті дісталася укриття, шапка була просякнута кров’ю, хоч віджимай. На щастя, в укритті ховався вже знайомий лікар-стоматолог, який стягнув їй рани.

 

З того дня перебувати у квартирі стало неможливо. Мама ще витягала звідти якісь залишки їжі, свічки. А через кілька днів туди чи поряд потрапили снаряди. Будинок згорів майже повністю. Оберігати стало нічого. У цьому місці розповіді я замість болю зітхнув з полегшенням – знищення квартири нарешті “розв’язало мамі ноги”.

 

Вона залишилась з трьома сумками найважливішого, які зібрала ще на початку вторгнення. У день, коли ми з “компаньйонами” намагалися виїхати в Бердянськ уперше, маму з її сусідами за укриттям вивезли російські військові.

Бердянськ

Чеченець завіз нас до міста, отримав свої 5000 грн (я з болем подивився на залишки готівки) та поїхав. Ми почапали до однієї з трьох шкіл, які нині слугували прихистками.

 

Окупований Бердянськ мав небагато спільного з тим вільним містом, яким я його пам’ятав. Поодинокі автівки. Напівпорожні вулиці. Умовно, там, де бив із землі колись чудовий фонтан з підсвіткою, зараз залишилася одна пісюрка. Не підійдеш – і не побачиш навіть, звідки журчить.

 

Але щось було в цій тиші. Щось, що хочеться назвати словом “спротив”. Якби мене спитали, як і звідки я його бачу, не назвав би жодної притомної ознаки. Так, відчуття стиснутої пружини. 

 

Дорогою робив необхідну організаційку. По-перше, написав коханій, що ми в Бердянську, маємо зв’язок і будемо вибиратися. Що я не міг сидіти на місці та чекати, поки мене хтось витягне, а черепашкою просувався до виїзду на підконтрольну територію.

 

По-друге, зателефонував волонтерам із Запоріжжя, які допомогли мені транспортом – і чий транспорт я просрав. Отримав видих полегшення: “Жека, слава Богу, ты живой, все остальное херня”. Хлопці сказали, що в Бердянськ за людьми виїжджатиме бус, який має мене підхопити. Я уточнив, що окрім мене ще двоє і кішка. Команда мала залишитися командою.

 

Школа зустріла нас тишею. Після безперервного кашлю в притулку Нікольського та двіжу в Мангуші це був майже ретрит.

 

На імпровізованій реєстрації жіночка, яка вносила імена в журнал, подивилася на мою бороду і спитала:

 

– На блокпостах сильно терзали?

 

– Кто? – про всяк випадок уточнив я.

 

Попри те, що деенерія залишилася позаду, розслаблятися не варто.

 

– Кто-кто, – скривилася жінка. – Эти, которые нас тут “охраняют”.

 

Вона виділила останнє слово. А я трохи розслабився.

 

Ми приїхали до своїх. На рівні тіла я відчув, як між мною та “реєстраторкою” натягнулася нитка взаєморозуміння.

 

Нас поселили в один із класів, де вже лежали товсті м’які матраци з подушками та ковдрами. А коли сказали, що ми встигли на обід, я хотів пожартувати: воістину Бердянськ – найкращий курорт півдня.

Автор: Нікіта Кравцов

Витягнути себе самого – та Григорія з Артемом – усе ще залишалося відкритим завданням. Запорізькі волонтери залізно пообіцяли, що нас вивезуть. Питання було лише одне – коли?

 

У день нашого прибуття водій виїхати на Бердянськ не зміг. У кращому разі він буде завтра, але чи готовий буде одразу ж їхати назад? І чи не приймуть його так само, як прийняли мене?

 

Але сьогодні ми вирішили трохи перепочити. Виїзд із міста все одно був закритий, і навіть приватний транспорт шукати не було сенсу.

 

Ніч минула тихо, тільки іноді хропів Григорій, а його компактна руда Жужу пару разів пройшла по моїй голові.

 

У середині п’ятдесят першого дня війни зі мною ледь не сталася паніка – вирубили зв’язок.

 

Дві чи три години я смикав туди-сюди режим польоту, але телефон не бачив мережу. Це було якесь прокляття окупації та моє персональне – куди б не заїхав, опинявся в інформаційній ізоляції. Добре хоч з усіма вже зідзвонився та повідомив свою локацію.

 

Сигнал з’явився знову після обіду. Спочатку непевний, потім чіткий. Зв’язок приніс дві звістки.

 

Першу доставив Артем. Йому зателефонувала рідна тітка з рф та запропонувала їхати до них через Крим. Він довго вагався, але погодився. Пішов десь у пошуках транспорту, забронював місце у приватного перевізника. Як і Албек, перевізники тут охоче катали окупованою територією, але не за лінію розмежування.

 

Я спитав – на українській території Артема ніхто не чекав. Дружина з дитиною поїхали далеко в рф до родичів. Роботи не було. Він усе більше втрачав надію, що зможе влаштуватися один. Хай там як, а наша команда зменшувалася на одного.

 

Друга звістка прийшла від волонтерів. Добра. Водія пропустили, і він їхав на Бердянськ. Мав бути сьогодні. За планом ночівля, збір людей і виїзд завтра.

 

За кілька годин зателефонував і сам водій. Представився Степаном. Уже з недоброю звісткою:

 

– Женя, смотри. Меня пустили в город. Еду ночевать в одну из школ. Соберу людей и тебя подберу…

 

– Нас. Только нас уже не трое, а двое. Плюс кошка.

 

– Да, вас. Двоих. И кошку. Но вот какое дело. Стартовать хотел завтра. Но тут опять закрыли въезд и выезд.

 

– Блин! Опять? И на сколько?

 

– Вообще без понятия. Минимум два-три дня. Может, больше.

 

Я брудно, голосно та агресивно заматюкався прямо в слухавку.

Фіолетова психологія

Залишалося чекати. А поки – організовувати побут. У магазині я купив сосисок і цукерок – дяка небесам і безготівковим переказам, які тут ще працювали. На імпровізовану вечерю запарив у банці окупантський “доширак”, відкрив банку кукурудзи, другу пачку мангушської халви. Перекусили з “компаньйонами”.

 

Того самого дня познайомився з новими сусідами – жінкою середнього віку та її літньою мамою. Вони заїхали сьогодні і, як ми, хотіли дістатися Запоріжжя. Я сказав, що ми чекаємо на знайомих, вони вже в Бердянську, але виїзд поки закритий. Нагадав собі це зайвий раз.

 

З банки кукурудзи зробив “чашку”, запарив пакет паршивезного чаю. Зуби просили молоти щось жорстке, але для них були лише м’які цукерки.

 

Вийшов на вулицю. Вітер продував фліску свіжістю, морозив шкіру, але на сонці було приємно. Я сів на лавці подалі від входу, підставив щоки променям. Дерева у шкільному подвір’ї набирали зелень, пташки співали оглушливо. Весну не можна було зупинити нічим – ні ракетами з порту, ні потворними порядками в’їзду-виїзду.

 

Я засопів, побачивши, що до сусідньої лавки йде чоловік років п’ятдесяти у фіолетовій куртці. Чимось він нагадав мені покійного дядька – сухий, сивий, з вусами, розумний погляд. Тільки в дядька очі були з саркастичною посмішкою, а в фіолетового – добрі, з ніяковістю.

 

– Простите, пожалуйста. У вас есть связь? – спитав він.

 

– Да.

 

– Водафон?

 

– Киевстар. Пропадала сегодня, но уже появилась снова.

 

– О! Скажите, пожалуйста, можно я позвоню от вас на Киевстар? Записывался на автобус сегодня, мне говорили, что подтвердят выезд, а молчат. А мне нечем набрать.

 

– Да, конечно. А куда едете?

 

– В Крым.

 

Ще один, блін. Я набрав номер. Чоловік назвав своє ім’я, уточнив, чи буде виїзд. Задоволений, віддав мені телефон. Схоже, він мав їхати однією маршруткою з нашим Артемом.

 

Фіолетовий посидів, подивився в асфальт. Слід посмішки ще залишався на його обличчі після подяки за зв’язок. Звичайний інтелігент, травмований війною. Мені захотілося його трохи підтримати – хоча б короткою розмовою.

 

– А вас кто-то в Крыму ждет?

 

– Да. Родственники. Пока у них побуду. Я сам там жил когда-то, еще при Союзе. Перебрался в Мариуполь по работе.

 

– Где работали?

 

– В порту.

 

– Думаете потом возвращаться?

 

– Да куда? Город почти уничтожен. Всушники и азовцы, конечно, постарались.

Весну не можна було зупинити нічим – ні ракетами з порту, ні потворними порядками в’їзду-виїзду

З самого початку вторгнення я уникав срачів у фейсбуці, не писав коментарі, не сварився з тими, хто називав війну “спецоперацією” чи “асвабаждєнієм”. Знав, відчував, підозрював: хоч які жахливі картинки не суй людям в очі, вони все одно побачать своє, викривлене. Навіть тихенько пишався, що не витрачаю на таке час.

 

А тут залетів у дивну беззмістовну розмову з півоберта.

 

– То есть?

 

– Ну как же? – сказав фіолетовий з тією самою ніяковою посмішкою. – Устроили ребятки городские бои – вот и результат.

 

– А как надо было?

 

– Я не знаю, как надо было, я же не полководец.

 

– Чтобы понимать, кто обстреливал город, не надо быть полководцем.

 

– Да то понятно.

 

– Что понятно?

 

– Понятно про россиян. Но был у украинцев выбор?

 

– У всех был. И у агрессора был выбор не херачить город, который прекрасно себе жил и без их “освобождения”.

 

– Ну да, ну да. А то, что Мариуполь накачивали оружием и войсками – это к добру было? Вот и результат.

 

– Погодите. Вам не кажется, что причина и следствие поменялись местами? Эти оружие и войска куда-то двигались? Шли бомбить чужие города? 

 

Він знову посміхнувся, і те, що в мене до того викликало симпатію, різко почало дратувати.

 

– Это такой себе спор, я точно не знаток, – знизав плечима фіолетовий. – Уже город не вернуть, каким он был. Теперь там будет что-то другое. А могли же избежать.

 

– Каким образом? Сдать?

 

– Ну, например. Или договариваться сразу. Ведь глупые же решения Зеленского, глупые решения армии.

 

– В вашей истории как-то выпадает роль России и Путина лично. Он нормальные решения принял? От бандеровцев Украину очищать – это нормальное решение?

 

– Поймите вы, что мне Путин? Это их страна, пусть они сами разбираются. Они там, может, и напортачили, но в их политике я не разбираюсь. А ошибки своей власти – разбираю, мы же ее выбирали.

 

– Вы разбираете их так прекрасно, что из разговора кажется, будто Россия вообще не при делах, это все Украина спровоцировала.

 

– Ну так в том числе. Ядерным оружием зачем было угрожать?

 

– Эээ, что?

 

– Ну Зеленский же сказал, что Украина будет делать ядерное оружие.

 

– Простите, где вы такое прочитали?

 

– Ладно вам, не горячитесь.

 

– Нет, стоп. Найдите новость, где Зеленский говорит, что Украина будет делать ядерное оружие. Покажите.

 

– Да что новость, там могли писать что угодно, тем более украинские СМИ.

 

– Прекрасно!

Робота з людьми, яких оповила пропаганда, максимально схожа на витягання людей з тоталітарної секти або хімічної залежності

Я помітив, що ще трохи – і буду кричати. Замовк. Фіолетовий теж замовк, розглядаючи дірки в асфальті, граючи зморшками на сухому обличчі.

 

Імпульсивно я поліз в гугл – шукати пряму цитату Зеленського про ядерну зброю. Передбачувано не знайшов нічого, що казало б “ми будемо робити / купляти зброю”. Навіть на російських сайтах слова українського президента приводили коректно.

 

“На, смотри”, – хотілося мені крикнути фіолетовому. Але я підняв очі. Подивився на нього уважніше.

 

На одному з модулів психотерапії чув фразу, що робота з людьми, яких оповила пропаганда, максимально схожа на витягання людей з тоталітарної секти або хімічної залежності. Викривлення суб’єктивної реальності настільки сильне, що швидкий вихід неможливий. Та і нешвидкий під великим питанням. Дні, тижні, місяці – без гарантованого результату.

 

На фіолетового в мене не було ні нервів, ні навіть годин, не те що днів. Хай котиться.

 

І так, найголовніше – і найважче в такому гніві – було пам’ятати, що це – лише один із прикладів. Можливо, у Маріуполі, Харкові, Сумах – та в усій Україні! – таких ще було багато. Але таке мислення в окремих персонажів було нашим неминучим хвостом з минулого. Відрубати його неможливо – відростав би, як голова гідри. А от поступово припинити підживлення з боку рф – і він би потихеньку відсох, як непотрібний придаток. Не за рік-два, і не за вісім. За двадцять-тридцять. 

 

Звісно, це були лише дитячі фантазії про сталий розвиток та еволюцію. Ніколи “братушкі” під боком не дали б нам стільки часу.

 

Я повернувся в клас. Після тупої суперечки з фіолетовим хотілося тиші. Несподівано на екрані висвітився дзвінок. Номер я впізнав: Степан. Вийшов з класу, щоб не шуміти.

 

– Женя. Звонил координаторам полчаса назад. Они пробили ситуацию по блокпостам. Сказали, что нас должны пропустить. Завтра будем пробовать. Готовься на утро.

Ми з України

О сьомій я вже гуляв туди-сюди шкільним подвір’ям. Час від часу виходив до дороги, щоб не пропустити бус – і щоб він не пропустив нас.

 

Григорій зібрався швидко. Він взагалі був безпроблемний. Лише раз, після чергової затримки через закриті виїзди, він почав мене бомбити запитаннями та сумно казав, що якось волонтерам немає довіри. На що я відповів: “Григорий, мы выедем. Дайте время и не ставьте палки в колеса. Я вас одного не брошу”.

 

Після того він поводився, як вправний підлеглий, попри вік і офіцерське минуле. А може, й завдяки їм.

 

Степан, як і обіцяв, приїхав близько о пів на восьму. Дорогою він забрав людей з кількох прихистків – лише жінки різного віку та діти.

 

З першого ж погляду я подумав, що герої нашого часу – зовсім не біляві янголи зі статурами Бреда Пітта. Ні, здебільшого це звичайнісінькі люди. Кремезні. У засаленому одязі. З обличчями, що одночасно схожі на трудяг і забулдиг.

 

Таким був і Степан. Під п’ятдесят років. Невисокий на зріст, сорочка в клітинку, светр, стара куртка. Коротка стрижка русого волосся, яка навряд чи коштувала йому більш як 50 грн. Пальці, налиті часом. Абсолютно середнє обличчя, в якому тільки очі, що бігають, видавали хвилювання.

 

Ми потисли руки, як старі друзі, хоча бачилися вперше, а чулися втретє.

 

– Я все еще не верю, что ты приехал.

 

– Ты шо? Ребята сказали – по Жене приоритет. Так шо я бы без тебя никуда.

 

Завантажили в бус велику валізу Григорія, сам він із Жужу пішов на одне з дальніх сидінь. Я помітив, що ще залишилися порожні.

 

– Степа, а мы можем еще людей взять?

 

– Сколько?

 

– Двое. Женщины – пожилая мама и дочка.

 

– Если только быстро соберутся. Нам желательно поскорее двигать.

 

Я повернувся до школи, з якою вже встиг попрощатися. Зайшов у клас.

 

На щастя, будити наших нових сусідок не довелося. Обидві побачили моє обличчя – і одразу підібралися.

 

– Напомните, вам же нужно в Запорожье?

 

– Да, – відповіла молодша жінка.

 

– Готовы сейчас?

 

– Да.

 

– Сумеете собраться за десять минут?

 

Вони були готові за п’ять.

Автор: Нікіта Кравцов

Окрім Степана, нас було тринадцять плюс руда кішка. Тринадцять я багато років вважав своїм щасливим числом. Але не квапив події – десь приблизно стільки окупантських блокпостів було попереду.

 

Для Степана це була вже третя поїздка. В одну з них він застав обстріл, коли проїжджав Пологи. Допомогли місцеві. Під свист ракет і снарядів бус загнали у подвір’я, людей розселили по трьох найближчих домівках. На щастя, ні люди, ні транспорт не постраждали. Наступного дня вони змогли виїхати далі.

 

– Не курил уже давным-давно, – сказав він, підпалюючи цигарку. – А тут не выдержал – опять начал. Как не в себя, сигарету за сигаретой. Нервы. Сказал уже себе – вернусь в Запорожье, недельку точно отдохну.

 

У цю поїздку він старався не брати молодих хлопців – надто складно з ними було пробиратися через росіян і днрівців. Я був виключенням. Ми сподівалися, що щасливим виключенням.

 

Уже після першого блокпосту на виїзді з Бердянська я здивувався: як швидко людина адаптується до різних умов.

 

Спеціально сів поближче до дверей, щоб постові бачили, що ніхто не ховається. Ну, і щоб ходити туди-сюди було зручніше. Паспорт з фільтраційним папірцем тримав під рукою.

 

Степан зі свого боку прискорював процес. Під’їжджав до загорожень, опускав скло. Говорив “Здрасьте, ребят. У меня тут один молодой парень, остальные женщины, дети, пожилой мужчина. И даже одна кошка!”

 

Усі ці приготування допомагали. Відкривши двері нашої “маршрутки”, росіяни одразу бачили мене. Заглядали далі, бачили жінок, дітей, старого, і концентрувалися на одному мені. Казали вийти: хтось скупо “Выходи”, хтось мудрив “А молодому парню придется выйти для проверки”.

 

Далі вже все залежало від розмови. Але навичку спілкуватися з тутешніми вояками за тиждень під окупацією я теж трохи прокачав.

 

Типова бесіда виглядала так:

 

– Мариупольский?

 

– Да.

 

– Кем работал в Мариуполе?

 

– Работаю. Пишу тексты.

 

– Тексты?

 

– Для бизнеса. На заказ.

 

– Куда едешь?

 

– В Запорожье.

 

– К кому?

 

– К любимой.

 

Я видавав шматки інформації, як відрізна лінія на конвеєрі – і тільки, якщо натиснуть кнопку. Уточнять – добре. Не уточнять – і грець із ними.

 

Кілька разів вояки лізли в рюкзак. Кілька разів – у телефон, з якого я знову зніс телеграм і фейсбук. Один чеченець ретельно промацав усе, включно з кишенями.

 

Кілька разів попросили задрати футболку та штанини – шукали татухи. Я вкотре радів, що свого часу так і не надумав нічого набивати. Одна з жінок розповіла, як їхала до Бердянська з хлопцем у татуюваннях. На кожному блокпості вони затримувалися хвилин на двадцять – тільки тому, що хлопець мав пояснити росіянам символізм того чи іншого малюнку.

 

На перевірках я знову саркастично відчував себе великим і жахливим. Вони – у броніках, з автоматами, пістолетами, ножами, запасними магазинами. І я – худий, з немитою неголеною пикою, якому розміру додає хіба що пуховик. І з усім тим майже скрізь зі мною говорили по троє.

 

З середини маршруту до розмов додався новий меседж.

 

– Служил?

 

– Нет.

 

– А зачем же едешь в Запорожье? Идти воевать?

 

– Нет.

 

– А придется, придется. Ты что, не знаешь, что ли, что на блокпостах сразу снимают парней – и в армию?

 

– Не знаю. Не должно быть такого.

 

– Да ладно. Едешь, значит, туда, чтобы против нас воевать. Ну, что ж, встретимся по ту сторону окопа, ха-ха.

 

Після кожного мого повернення в бус жінки дивилися співчутливо. Мені було пофіг – жодні запитання чи задирання футболки вже не викликали емоцій. Психіка налаштувалася на режим розв’язання завдання та реакції тут-і-зараз.

Автор: Нікіта Кравцов

Проїхали блокпост, на якому рівно тиждень тому бурят Льоша замовив у мене сумку через плече, чим ледь не підвів мене під в’язницю чи розстріл. Самого бурята я, слава Будді, там не побачив.

 

Рухались майже без зустрічного потоку. Найімовірніше, виїзд із Запоріжжя сюди таки був закритий через бої. Хоча я не запам’ятовував дорогу, коли їхав сюди, але за характерними поворотами почав упізнавати місцевість. Ми були близько. Залишалося ще три ворожих точки.

 

Коли я, здавалося б, уже вивчив усі можливі запитання на перевірках, на передостанньому блокпості днрівець мене таки здивував:

 

– Слушай. А у тебя есть павербанк?

 

– Есть.

 

– Слушай, давай меняться. Я тебе разряженный, ты мне – заряженный. Норм?

 

– Ну… давай.

 

Він побіг в укріплення. Я дістав свою “цеглину” – важку білу банку на 20 000 мАч, яка пройшла зі мною всі походи та сходження, а зараз переживала нові екстремальні умови.

 

Днрівець повернувся з чорною. До того ж ще і “десяткою”.

 

– Ай, у тебя на 20? Так, так. Шо бы тебе добавить… Куришь?

 

– Нет.

 

– Патронов, может?

 

– Ха-ха, следующий пост оценит. Да ладно, фиг с тобой.

 

Обмінялися. Він порився в кишенях, дістав якісь цукерки.

 

– Давай хоть конфет дам?

 

– Конфет детям дай.

 

Хай вже забирає ту банку та відпускає мене на всі чотири боки.

 

Так і розійшлись. Мінус бус. Мінус зав’язки для капюшона. Мінус понад 3000 грн. Мінус 10 000 мАч. Мабуть, це були терпимі втрати на тлі того, що я взагалі міг не повернутися або повернутися нескоро. Мабуть. Якщо не згадувати довгий і важкий список втрат, що накопичився з 2014-го до сьогоднішнього, п’ятдесят другого дня з початку повномасштабного вторгнення.

 

Близько одинадцятої (час летів так, як ніколи за цей тиждень) ми пройшли останній, передбачувано прискіпливий блокпост окупантів. Від’їхавши за укріплення, Степан оголосив:

 

– Все, ребята. Это был последний. Мы в серой зоне. Можно выдыхать.

 

Я поки відмовлявся вірити.

Після цього химерного тижня, схожого на рік.

 

Після перебування в атмосфері, де, здавалося, хтось невидимий стирає долоні до кісток, щоб вручну зупинити колесо часу.

 

Після сюру, якого я зміг уникнути в 2014-му, а тепер відчув на собі його “прєлєсті”.

 

Після того, як злість випалювала зсередини від безвиході.

 

Після всього цього я б не здивувався, якби просто зараз з боку окупантів на нас полетіли б “гради” або міни. Або за нами ув’язався танк, що вів би прицільну стрілянину.

 

Мені було вже фіолетово, мов куртка чоловіка, який так не хотів бачити рфську агресію і охоче розбирав на кістки “провокації” України.

 

Головне, що ми вже були вдома.

 

Попереду показався блокпост, і я перестав дихати. Прапорів було не видно, тому я вдивлявся у форму, але бачив лише зелені позначки на рукавах. Не білі. Зелені.

 

Степан знизив швидкість, зупинився біля військового. Той відчинив двері, і наш водій простягнув документи та радісно гукнув:

 

– Добрий день, хлопці! Ми з України!

 

Боєць заглянув усередину. Глянув на довгий салон, на документи Степана, на мій паспорт – і з посмішкою сказав:

 

– Добрий день! Ми також!

Аналіз краш-тесту

Останній шматок дороги ми здебільшого мовчали. Я готувався до бесіди з волонтерами – про бус, про кривуваті документи, про легенди. Степан, певно, думав про “відпустку” та відновлення нервів. Десь позаду Григорій мріяв, як заселиться в готель, нарешті стане під гарячий душ на годину, а потім заляже у м’яке ліжко. Жінки планували подальший маршрут.

 

Перед в’їздом у Запоріжжя поліція спрямовувала тих, хто їде з окупованої території, в окрему колону. У супроводі машин з мигалками ми подолали останні блокпости та в’їхали до території зустрічі переселенців.

 

Крізь вікно я побачив волонтера, якому перед виїздом залишив ключі та документи від своєї машини. І не повірив своїм очам – він посміхався.

 

Я виліз із буса першим, під тепле сонце і прохолодне повітря, усе ще не вірячи, що повернувся. Волонтер привітався, обійняв. Разом з ним і Стьопою ми допомогли жінкам вивантажити речі, спустили валізу Григорія.

 

На вулиці на нас уже чекали двоє поліцейських – чоловік і жінка. Вони ввічливо попросили мене не поспішати – треба було перевірити, чи є я в якихось “неблагонадійних базах”. Бази нічого щодо мене не видали. Поліцейські подякували, вибачилися за затримку. Я пішов до волонтерів.

Автор: Нікіта Кравцов

Замість того щоб виставити мені рахунок за бус, ці дивні люди… раділи. А причин у них було декілька.

 

По-перше, я залишився живий і здоровий. Не всім так щастило.

 

По-друге, вперто вибирався в точку найімовірнішого виїзду, хоч і короткими відрізками зі змінним успіхом.

 

По-третє, знаходив способи вийти на зв’язок і подати про себе звістку. Цим, як вони сказали, я зберіг їм кілька тисяч доларів.

 

Ситуація теж була як із кіно. Минулої неділі повернувся Саша, водій першого буса, та сказав, що мене затримали в Нікольському. Волонтери одразу почали шукати варіанти, як мене витягти з днрівських казематів.

 

Довгими ланцюжками вийшли на тамтешніх кримінальних елементів, які пообіцяли, що витягнуть мене за нескромну плату. Призначили здоровенний аванс. Волонтери відчували шахрайство, але вибору не було. Зарядили кошти, взяли реквізити – і за лічені години до перерахування я передав про себе звістку, що живий і вже не в застінках.

 

– … Так что мы сразу и слились от греха подальше. Жека, за бус не переживай. Главное, что ты живой. И очень хорошо, что твоя любимая с нами связалась. Так мы знали, что это не какой-то днровец с твоего номера пишет и вымогательством занимается.

 

Вони були сильно праві, бо один із моїх допитувальників дійсно писав з мого вайбера, хоч і не їм.

 

Я готувався до каяття. Натомість отримав порцію поваги за те, що, хоч і розгубився спочатку, далі взяв себе в руки та зорієнтувався. Що таки не потрапив до тамтешньої в’язниці, де вже сиділо кілька інших водіїв.

 

А якщо скласти до купи всі умови та огріхи підготовки, виходило, що я спрацював манекеном у машині, яка проходить краш-тест. Бо вживу перевірив на собі ризиковані місця евакуації. І не просто перевірив, а привіз цей досвід назад – на відміну від тих, кого там прийняли жорсткіше, ніж мене.

Післямова

Двадцять чотири. Саме стільки водіїв-волонтерів, які намагалися вивезти мирних маріупольців, пропало на окупованій території на поточний момент. Такі цифри називають різні волонтерські групи, що діють у Запоріжжі. Якщо додати туди самостійних волонтерів, які ні з ким не координувалися та їхали на свій страх і ризик, цифра може бути значно більшою.

 

Щонайменше дванадцятеро перебувають у колонії села Оленівка під Донецьком. Більшість із них взяли в полон на початку квітня. Усіх допитували. Когось били. Комусь погрожували розстрілом.

 

Хлопці сидять з іншими “обвинуваченими” по 30-40 людей у камерах на шість місць. Якщо умови схожі з райвідділком Нікольського, де мені довелося переночувати, значить, годують людей раз на день, раз на день вихід у туалет і можливість розім’яти ноги. Увесь інший час вони набиті в камері, як шпроти в банці, з парашею, баклагою сирої води та однією хлібиною на всіх.

 

Про інших водіїв звісток немає. 

Facebook
Twitter

Автор: Євген Шишацький

Ілюстрації: Нікіта Кравцов
Верстка: Юлія Виноградська

 

Дата публікації: 28.05.2022 р.

 

© 2022 Всі права захищені.
Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ

Top