Автор: Дмитро Фіонік, спеціально для Liga.net
Ілюстрації: Анастасія Іванова
Верстка: Юлія Виноградська
Близько третьої години дня 24 лютого 2022 року в лісі біля покинутого села Залісся лис на ім’я Семен почув далекий гул. Семен – місцева знаменитість. На ділянці траси між Чорнобилем та покинутим селом Залісся він зазвичай зупиняв машини, щоб сфотографуватися з працівниками атомної станції за їжу. Цей бізнес він успадкував від батька. Теж Семена.
Семен Семенович вийшов на дорогу, постояв кілька секунд із загостреними вухами, понюхав повітря і шмигнув у зарості. Через пів години трасою, здіймаючи радіоактивний пил, пройшла колона танків. За нею – ще одна. І ще. Російська військова техніка безперервно повзла з боку Білорусі на Київ. Семен Семенович зник. Можливо – назавжди.
Того дня у зоні відчуження ЧАЕС від росіян ховалося все живе. Загроза була реальною. Протягом 24 днів окупації зберігалася небезпека аварії, здатної завдати непоправної шкоди людям та природі на десятки кілометрів довкола.
Найважче було сховатися людям. Близько п’ятої ранку тривожні звуки з боку білоруського кордону розбудили в одному з покинутих будинків Прип’яті чотирьох сталкерів. З боку Білорусі летіли ракети. Хлопці вирішили бігти туди, де є бомбосховища – на ЧАЕС. Добігли.
Приблизно водночас на станції вимкнули вогні – об’єкт перейшов у аварійний режим. Вранці мала бути зміна. Але о восьмій стало відомо, що електричку з міста-супутника Славутича скасували – залізничний міст на той момент був уже пошкоджений. О дев’ятій начальник зміни станції Валентин Гейко оголосив, що перезмінки сьогодні не буде.
ЧАЕС охороняли 168 нацгвардійців, озброєних стрілецькою зброєю. Але як її використовувати? Бойові дії біля АЕС могли призвести до радіаційного забруднення величезних територій. Військовий опір здавався марним: через Чорнобиль валила російська армія — сотні одиниць техніки, тисячі солдатів. Нацгвардійці склали зброю.
Загарбники просочувалися в усі щілини. Інженер служби фізичного захисту Людмила Козак згадує, як на моніторах солдати перелазили через огорожі, ломилися у ворота, протискувалися через прохідні. О другій годині дня до центрального входу під’їхала техніка. Делегація російських офіцерів зайшла до кабінету начальника зміни номер три Валентина Гейко.
Так розпочалася найдовша, 600-годинна, вахта в історії ЧАЕС. Понад 100 енергетиків та сталкери стали заручниками російських терористів, 168 нацгвардійців – полоненими. Також в окупації опинилися десятки (за іншими даними – сотні) постійних та тимчасових мешканців зони відчуження: самосели, працівники лабораторії, гуртожитку та котельні.
На ЧАЕС знаходився один із командних пунктів, де відбувалася координація наступу на Київ
Окупанти, очевидно, розраховували на те, що українська армія не ризикне атакувати ЧАЕС. Тому Чорнобильська зона перетворилася на ідеальний коридор для перекидання живої сили та техніки вглиб України.
Одне із приміщень на самій станції було переобладнане під офіцерський гуртожиток. За нашими даними, за 24 дні окупації в ньому проживало щонайменше п’ять російських генералів різних родів військ. Це дає підстави вважати, що на ЧАЕС був один із командних пунктів, де відбувалася координація наступу на Київ.
Декілька сотень солдатів розосередилися по всій зоні. Частина з них жили в Рудому лісі, рили траншеї та облаштовували побут. Рудий ліс — таємниче місце, що заросло хирлявими деревами та чагарником. Тут небезпечніше, ніж на станції. У лісі поховані (засипані) радіоактивні дерева. Дихати тутешнім пилом смертельно небезпечно. Але російські солдати про це не знали.
ЧАЕС – зупинена електростанція. На ній немає реакторів, що діють. Класичний ядерний вибух тут неможливий. Але можливий радіаційний: тут розташовані одні з найбільших у світі сховищ відпрацьованого ядерного палива та радіоактивних відходів.
Терористи наражали на небезпеку не лише себе. І не лише тих, хто опинився поруч із ними. Будь-яка позаштатна ситуація на ЧАЕС, як відключення електроенергії або втрата контролю над обладнанням, загрожує страшними наслідками. І такі ситуації під час окупації, на жаль, виникали.
Головна таємниця ЧАЕС накрита срібним куполом заввишки 110 метрів. Усередині ця конструкція під назвою Новий безпечний конфайнмент (скорочено НБК) нагадує космічний храм, серед якого височить металева клітка-вівтар. У клітці – бетонний саркофаг. У ньому – розплавлене паливо та уламки четвертого енергоблока.
Вважають, що наслідки катастрофи 1986 року ліквідовано. Але працівникам станції відомо, що у саркофазі є дракон. Про те, що дракон дихає, говорить рівень радіації, який у підарковому просторі перевищує природний фон у десятки разів. У дракона багато імен.
Одне з них – Америцій. Вік чудовиська – понад 30 років. Середня тривалість життя – 400 років. Звідки такі анкетні дані?
В саркофазі тривають процеси розпаду радіоактивних елементів. Під час аварії стався викид ізотопів, зокрема, плутонію-241. Період його напіврозпаду – 14 років. За минулі десятиліття цей елемент мав би, висловлюючись ненауково, випаруватись. Але проблема в тому, що плутоній-241 утворює радіонуклід америцій-241. А період напіврозпаду америція – 432 роки.
Метафора дракона, який вилупився 1986 року і з того часу живе у саркофазі, належить не поетові, а інженеру. Олександр Купний більшу частину життя пропрацював у різних підрозділах ЧАЕС, зокрема 10 років на об’єкті «Укриття» (офіційна назва саркофага). Вийшовши на пенсію, написав десятки статей, із яких можна скласти літопис ЧАЕС. Представляється як журналіст і відеоблогер.
Щоб випустити дракона назовні, треба мати специфічну кваліфікацію, якою у російських військових бути не могло,
Що станеться, якщо випустити дракона на волю? Олександр Купний відповідає не одразу, ретельно добираючи слова: «У цьому разі можливі довгострокові негативні наслідки для здоров’я мільйонів людей…» Простіше кажучи, радіаційний вибух може накрити пів Європи. Але Купний відразу додає: «Ви повинні розуміти, що ймовірність такого сценарію малоймовірна».
Експерт пояснює: щоб випустити дракона назовні треба мати специфічну кваліфікацію, якої у російських військових бути не могло. Навіть якби окупанти влаштували на об’єкті «Укриття» п’яну вечірку зі стріляниною на всі боки, дракон би цього не помітив.
Чи означає це, що ймовірність будь-якої техногенної катастрофи чи масштабного теракту була вкрай низькою? Ні, не означає. Просто найімовірніші загрози були пов’язані з іншими об’єктами ЧАЕС. Наприклад, зі сховищами відпрацьованого ядерного палива.
За двісті метрів від конфайнменту розташована будівля, що нагадує величезний цех заввишки кілька поверхів – сховище відпрацьованого ядерного палива (СВЯП-1). У цій коробці є кілька басейнів. У них міститься те саме паливо у вигляді тисяч тепловидільних збірок. Щоб вони не були розпечені, їх необхідно постійно охолоджувати.
Що станеться, якщо вода припинить циркулювати та відпрацьоване паливо припинить охолоджуватися? В історії атомної енергетики подібний випадок був – Киштимська аварія. 1957 року на радянському заводі з виробництва атомних бомб контейнер із радіоактивними матеріалами залишився без охолодження. Стався вибух.
Опромінення зазнали сотні тисяч людей, утворився так званий Східно-Уральський радіоактивний слід завдовжки 300 км. Про масштаби катастрофи світ дізнався за кілька десятиліть.
Якою була ймовірність повторення цього сценарію навесні 2022 року на ЧАЕС? На це запитання ми спробуємо відповісти пізніше. А поки що повернімося до складських запасів підприємства. У сховищах ЧАЕС стільки радіоактивних відходів (не плутати з відпрацьованим ядерним паливом), що можна заповнити дев’ять олімпійських басейнів: понад 22 000 м куб. Це як тверді матеріали, так і відпрацьована вода. Постійно працюють цехи, у яких така вода поєднується з цементом. Бетон заливається у спеціальні бочки.
Відпрацьоване паливо та радіоактивні відходи можна використовувати по-різному. Як варіант – можна змайструвати кустарний аналог ядерної зброї – радіаційну бомбу. Або, як її ще називають, «брудну бомбу».
Олександр Купний пояснює: «Достатньо до звичайного снаряду прикріпити радіоактивні відходи. І використовувати як радіаційну зброю. Або для провокації. Мовляв, дивіться, що знайшли: українську «брудну бомбу». Є третій варіант: спробувати штовхнути комплектовання для такого виробу на чорному ринку.
Протягом усього періоду окупації за збереження відпрацьованого ядерного палива та радіоактивних матеріалів відповідав провідний інженер служби фізичного захисту ЧАЕС Валерій Семенов.
Однією з умов нашого з ними співіснування було те, що весь внутрішній пропускний режим здійснюватимуть наші нацгвардійці,
Більшість контактів між персоналом і загарбниками відбувалися за посередництва двох осіб – начальника зміни станції та провідного інженера. Семенов виявився правою рукою трьох начальників змін – на відміну від колег не йшов на ротацію доти, доки окупанти не залишили ЧАЕС. Його персональна вахта розтяглася на 1054 години.
Ми зустрічаємось із Семеновим в одному з кафе Славутича. Інженеру близько п’ятдесяти, але виглядає молодшим. Його батьки – ліквідатори аварії на ЧАЕС. Все життя Семенова теж пов’язане зі станцією. У 18 років він влаштувався робітником у відділ збору радіоактивних відходів. Пізніше здобув дві вищі освіти (фізика та інженера) і продовжив кар’єру на станції.
Легка втома та нервозність у його манері говорити проступає досі. Але разом з тим відчувається впевненість людини, яка звикла приймати рішення.
З чого може складатися «брудна бомба»? Скільки їх можна зробити із матеріалів, що є на станції? Які можуть бути наслідки від їхнього використання? Вислухавши ці запитання, Семенов шукає запальничку і виходить курити.
Коли повертається, каже:
– Я ваші запитання розцінюю як провокаційні. Вам це навіщо?
– Щоб розуміти ступінь небезпеки… Від «брудних бомб», які можна було б зібрати з матеріалів, що перебувають на ЧАЕС, могли б загинути десятки тисяч людей?
– Сотні тисяч.
Через кілька днів після окупації працівники їдальні почали непритомніти від втоми
За чашкою кави Семенов згадує перші дні окупації. Операцією із захоплення ЧАЕС керував генерал-майор росгвардії Сергій Бураков. Під час першої зустрічі начальник зміни Валентин Гейко та провідний інженер Валерій Семенов змусили генерала вивчати протоколи безпеки, супроводжуючи їх усними поясненнями. Суть останніх полягала в тому, що «позаштатні ситуації» можуть спричинити непоправні наслідки для життя та здоров’я всіх, хто перебуває на території ЧАЕС.
– Однією з умов нашого з ними співіснування було те, що весь внутрішній пропускний режим здійснюватимуть наші нацгвардійці, – розповідає Семенов. – І цієї умови дотримувалися до останнього дня. Ми цього досягли. Наші хлопці ходили на варту, хоч і без зброї. Завдяки цьому загарбники не проникли до особливо важливих об’єктів.
Гейко та Семенов виписали 170 перепусток для росіян, визначивши, яка особа, куди і за якими потребами може пересуватися. Але й окупанти висували свої умови.
Зокрема, працівники ЧАЕС були обмежені у переміщенні. У середньому вони виходили з виробничих приміщень тричі на добу і в певні місця: в їдальню, душову та медпункт. Контакти між російськими солдатами і персоналом зводилися до мінімуму, але їх уникнути було неможливо.
Трохи згодом на ЧАЕС прибула делегація Росатому. Російські інженери пройшлися з екскурсією виробничими приміщеннями, сказали, що з таким обладнанням справи не мали. У робочі процеси не втручалися.
Зміна номер три, полонені нацгвардійці та четверо сталкерів прожили та пропрацювали на станції близько місяця. Спали на підлозі, на стільцях, на столах, накриваючись, чим доведеться. Але це було не найскладніше. Хтось страждав від нестачі звичних ліків чи предметів гігієни. Курці – від відсутності цигарок.
– Скурили все. Спочатку все, що у когось у кишенях було, потім усе, що в шафках знайшли, потім чаї, – зітхає Валерій Семенов.
– А ви багато курите?
– До двох пачок на день…
З розповіді працівника цеху з переробки радіоактивних відходів: «У нас там є одне місце, де колись курилка була. І ось уявіть, ви відламуєте дошку і бачите величезну кількість недопалків. Це щастя!»
Виживати допомагав гумор. Працівник цеху з поводження з радіоактивними відходами Олександр Черепанов згадує, що жартували і з себе, і навіть з загарбників:
– Ідемо ми з напарником повз солдатів, і я його голосно так питаю, щоб орки чули: «Ти вже пігулки від радіації випив?» А він також голосно відповідає: «Та вже скінчились усі. Тепер пипець».
Більшість зміни номер три – люди сильно за сорок. Є працівники передпенсійного віку. У багатьох є проблеми зі здоров’ям. І майже кожен має страх за дітей, що залишилися в Славутичі. І все це на тлі беззмінної, цілодобової роботи.
– Через кілька днів після окупації працівники їдальні почали непритомніти від втоми, – веде далі Семенов. – У складі зміни було три кухарі, завдання яких – розігріти та роздати їжу, а не готувати. А тут довелося готувати мало не на триста людей.
Виручили сталкери, що сиділи до того моменту у підвалі. 20 днів свого ув’язнення вони провели на кухні, освоюючи кулінарне мистецтво.
Від 30% до 50% всього сміття, яке генерувала російська армія, складали порожні пляшки
Росіяни харчувалися окремо. І готували собі окремо. Побутова деталь: за словами Валерія Семенова, від 30% до 50% усього сміття, яке генерувала російська армія, це – порожні пляшки.
Один із працівників розповідає, як одного разу п’яний російський офіцер навів пістолет на Семенова. Але сам інженер у подробиці не вдається:
– Чи були п’яні витівки з боку росіян? Масових на території ЧАЕС – ні. Так, ходив один мудила. Але управа на нього знайшлася… Взагалі, кожен день являв собою квест.
Головним же квестом стало, мабуть, знеструмлення станції. Електрика на ЧАЕС надходить трьома лініями електропередач. Через бої під Києвом то в одному, то в іншому місці рвалися дроти. Співробітники НАК “Укренерго” буквально під обстрілами відновлювали ЛЕП.
9 березня об 11:22 вимкнулися всі три лінії. Того самого дня електрики ЧАЕС запустили резервні дизель-генератори 70-х років випуску. Made in Yugoslavia. Солярки для дизель-генераторів у розпорядженні персоналу було менше, ніж на добу.
Аварія на японській АЕС Фукусіма-1 сталася через знеструмлення систем охолодження реакторів. Перша хвиля цунамі обірвала лінії електропередач. Увімкнулися дизель-генератори. Друга хвиля накрила дизель-генератори. Ядерне паливо розплавилося.
Що стосується ЧАЕС можна сказати, що «перша хвиля війни» обірвала ЛЕП. «Другою хвилею» могла стати відсутність солярки. Але все-таки аналогія з Фукусімою не зовсім коректна. На ЧАЕС, на відміну від Фукусіми, немає реакторів, що працюють.
Але є, як вже йшлося, гігантський обсяг відпрацьованого ядерного палива. Тому потенційну катастрофу доречніше порівнювати зі згаданою раніше Киштимською аварією. Недалеко від Киштима вибухнула бетонна ємність із радіоактивними відходами.
Вода в басейні СВЯП-1, нагадаємо, повинна циркулювати з певною швидкістю і постійно охолоджувати розжарені збірки. Чи могло трапиться так, що вода закипить, випарується, що станеться вибух? Якими б могли бути масштаби лиха?
Вийти за межі зони радіоактивна пляма, що утворилася, може за певних метеорологічних умов. Тобто за сильного вітру
Ми поставили ці запитання виконувачу обов’язків генерального директора ЧАЕС Валерію Сейді. Спроб спитати було кілька. Зрештою, Валерій Олександрович попросив оформити письмовий запит. На відповідь ми, чесно кажучи, не сподівалися. Але – отримали її.
Ось вона: «Наведений вами сценарій неможливий для сховища відпрацьованого ядерного палива №1. Проведена раніше оцінка безпеки СВЯП-1 в умовах нормальної експлуатації та за можливих проєктних аварій не виявила дефіцитів безпеки в частині теплового режиму зберігання ВЯП. Як показано у звіті оцінки температурного режиму зберігання ВЯП, за відсутності примусової циркуляції охолоджувальної води, розігрів води в басейні витримки до 45 градусів Цельсія досягається за 39 днів і далі спостерігається тенденція до стабілізації температури на рівні 50 градусів. Але, зрозуміло, низка ризиків, пов’язаних із втратою електроенергії, а отже, і контролем за обладнанням, була. І вона була дуже реальною».
На думку Олександра Купного, «низка реальних ризиків» – це серйозне підвищення радіоактивної аерозольності чи навіть локальна радіаційна аварія. Радіус ураження – 5-10 кілометрів. Вийти за межі зони радіоактивна пляма, що утворилася, може за певних метеорологічних умов. Тобто за сильного вітру.
9 березня Гейко попросив Семенова зібрати найвищих російських офіцерів. Той зібрав. Гейко виступив перед ними з промовою. Стенограми цієї зустрічі, звісно ж, немає. У викладі Семенова вона звучала приблизно так.
Гейко: «Ви тут такі розумні-красиві. Ви кажете, що можете забезпечити безпеку об’єкта. Ви кажете, що все під вашим контролем. Ось давайте, забезпечуйте паливом. Або допомагайте відновлювати ЛЕП. Свого палива у нас вистачає на 14 годин».
Генерал: «Без проблем. Соляры у нас – слава богу. Обеспечим. Зальем».
Минуло п’ять днів. Щодоби ЧАЕС споживала 27 тонн дизельного палива. Генерал прийшов до кабінету начальника зміни станції та заявив, що дизель-генератори жеруть солярки як пів фронту під Києвом. Таких ресурсів він надати не може. І висунув ультиматум керівництву зміни номер три – під’єднатися до енергосистеми Білорусі.
А в цей час у Славутичі…
Тут треба сказати, що електроенергія в Славутич подається тими самими лініями, що й на ЧАЕС. У місті-супутнику немає газу. Тому відсутність електрики на початку березня могла означати лише одне – гуманітарну катастрофу. Місцевих дизель-генераторів не вистачало, щоб обігріти тисячі людей.
Головним енергоносієм у місті атомників стали дрова. Їжу готували на мангалах
У перші ж дні повномасштабного вторгнення місто, розташоване за 10 км від українсько-білоруського кордону, опинилося в російському тилу. Хоча й не було окуповано. І жило за умов блокади. Точніше, часткової блокади – лісовими дорогами волонтери примудрялися доставляти до нього гуманітарку.
У крамницях закінчувалися продукти. В аптеках – ліки. Місцеві інженери розконсервували стару заправку, але цього було замало, щоб обігріти все місто. Головним енергоносієм у місті атомників стали дрова. Їжу готували на мангалах. До речі, мангали – одна з візитівок Славутича.
Місто-супутник ЧАЕС будували будівельники восьми союзних республік. Звідси назви місцевих кварталів: Київський, Талліннський, Тбіліський… Кожен квартал має свій національний колорит. У дворах Єреванського кварталу, за проєктом, встановлювали громадські мангали. Свій мангал є навіть біля православного храму.
Дрова та мангали рятували славутчан. Але це було життя на межі сил – стовпчик термометра ночами опускався нижче за мінус п’ять.
Чи знали про це на ЧАЕС? На станції окупанти встановили вежу радіоелектронної боротьби (РЕБ), яка глушила мобільний зв’язок. Але співробітникам станції дозволялося телефонувати сім’ям.
Містяни були в курсі всього, що відбувається на станції, а працівники станції знали про ситуацію в місті. У міському офісі ЧАЕС щодня розроблялися плани щодо ротації персоналу, а на станції думали, як під’єднати місто до електроенергії.
Отже, генерал висунув ультиматум керівництву зміни номер три – під’єднатись до енергосистеми Білорусі. Персонал висунув зустрічний ультиматум – дати електроенергію Славутичу.
Увечері 14 березня начальник зміни електроцеху Олексій Шелестій прийняв напругу від білоруського Мозиря. І подав його на лінію Славутича. За десятки кілометрів, за Дніпром, ввімкнулося світло.
Окупанти не заперечували проти ротації персоналу, розуміючи, що виснаженим людям все складніше забезпечувати безпеку атомних об’єктів. Але з огляду на особливості місцевої логістики, проведення такої ротації виявилося надто складним завданням.
ЧАЕС розташована на правому березі Дніпра, Славутич – на лівому. Якщо подивитися на карту, можна побачити, що між Чорнобилем та Славутичем начебто вбито клин білоруської території. Електричка, якою раніше їздили працівники станції на роботу, двічі перетинала кордон.
У перший день війни рейки на мосту виявилися пошкоджені. Спроба перейти Дніпро тонким льодом у першій половині березня могла закінчитися трагічно.
І все-таки керівництво ЧАЕС, яке було у Славутичі, сформувало загін із 50 добровольців, готових змінити своїх колег. Ніхто не знав, коли відбудеться ротація. І ніхто не знав, як довго триватиме нова вахта.
Одним із добровольців був Євген Косаковський – оператор спецводоочищення цеху №40.
– Я, звичайно, боявся залишати сім’ю, – згадує він. – У нас двоє дітей… Але дружина сказала: «Впораємось». Ми ще гадали: на скільки днів доведеться їхати? Хтось із начальства сказав: «На тиждень». Але ми розуміли, що, найімовірніше, на два. Вийшло – на три.
У другій половині березня на річці вже не було великих криг. Представники адміністрації ЧАЕС спробували домовитися з місцевими рибалками про переправлення на човнах. Переговори були важкими й кілька разів зривалися. Хтось із рибалок не хотів ризикувати своїм життям та човном, а хтось вважав, що перевезення співробітників на окуповану станцію зробить їх колаборантами.
Врешті двох власників плавзасобів вмовити вдалося. Переправа нагадувала ілюстрацію до казки «Дід Мазай та зайці». Вранці 20 березня, ламаючи тонку кригу, човняр у вушанці подав транспорт – дерев’яну плоскодонку. Переправлялися туди й назад групами по вісім людей. Човен курсував через Дніпро весь день. Останні ходки довелося робити, коли стемніло.
Євген Косаковський згадує:
– Там недалеко катер стояв… Але нам його не дали… Ми сиділи, тримаючись за борти. Від бортів до води відстань сантиметрів п’ять… Водичка хлюпає… Пливли 20 хвилин.
На іншому березі човен зустрічали російські військові. До станції колона із трьох автобусів рухалася під конвоєм: попереду два бронетранспортери, далі автобуси зі співробітниками. У кожному автобусі двоє солдатів. Колону замикав мікроавтобус із російськими військовими та ще один бронетранспортер.
Поки колона під’їжджала до ЧАЕС, автобуси на іншому березі везли додому тих, кому нарешті вдалося вибратися з полону. Росіяни відпустили зміну номер три та дозволили виїхати чотирьом сталкерам, восьми українським жінкам-військовим та одному онкохворому нацгвардійцю.
Але не вся зміна номер три вирушила на ротацію. Близько 20 співробітників залишились. Комусь нікуди було повертатися. Частина чаесівців живе у Чернігові, під яким у ті дні точилися бої. Кілька киян теж не мали шансів потрапити додому.
Існувала й інша причина залишитися. Зміна номер три – це приблизно 100 працівників. А змінників прибуло близько 50. Серед тих, хто лишився, – інженер Валерій Семенов.
– Загалом на ЧАЕС сім провідних інженерів, – пояснює він мотиви свого рішення. – Троє – у теробороні. Двоє – заблоковано у Чернігові. В одного – двійнята до року. Ну і потім, наша зміна на пульті – це шестеро людей, а прибуло четверо. Далі. На зміну нам дали 15 хвилин. Передати справи за такий час неможливо. Був ще один момент… Наші нацгвардійці. Серед них – мої друзі, мій родич. З огляду на те, в якому психологічному стані вони перебували…
– В якому?
– У дуже тяжкому. Я не міг їх кинути.
Нацгвардійці, які охороняли ЧАЕС, – теж мешканці Славутича. Ну а оскільки місто маленьке (до війни в ньому проживало близько 25 000 осіб), багатьох жителів пов’язують сусідські, родинні та дружні зв’язки.
Переправа нагадувала ілюстрацію до казки «Дід Мазай та зайці»
Уранці 31 березня на територію станції в’їхали 14 автозаків. Семенов відразу здогадався, кому призначений цей транспорт. Робітники згадують, що того дня керівництво перенесло обід на чотири години, щоби співробітники не бачили, як відвозять нацгвардійців.
31 березня росіяни взагалі мали насичений день – вони згортали табір. Тобто – грабували ЧАЕС та прилеглі території. З вікон виробничих будівель співробітники дивилися, як солдати запихали в машини їхні речі, зокрема особисті: обігрівачі, кип’ятильники, настільні лампи. Тотальне пограбування відбувалося у всій Чорнобильській зоні.
Була повністю «розкомплектована» та виведена з ладу центральна аналітична лабораторія з обладнанням загальною вартістю 6 млн євро. Цікава деталь. З лабораторії вимели все, включно з пакетиками з чаєм, але залишилася книга.
Одна з улюблених книг начальника відділу електрометрії та радіометрії Леоніда Богдана. Збірник радянської фантастики під назвою «Польоти на мітлі». «Молода гвардія», 1991 рік. Прийшовши на своє робоче місце за кілька днів після погрому, Леонід Михайлович побачив книжку на своєму місці. «До неї ніхто не доторкнувся, – з усмішкою каже він. – Я спочатку не міг зрозуміти, як таке може бути. А потім здогадався: вони ж читати, мабуть, не вміють».
20-ті числа березня. Майже місяць Славутич в ізоляції – оточений російськими військами. Водночас у місті працюють поліцейський відділок, військкомат. Усі автомати, що були в місті, роздано бійцям тероборони, кількість яких обмежена цими самими автоматами (близько 150 одиниць). Більшість крихітної армії зосереджена на двох блокпостах за межами міста.
Містом повзуть чутки, що на соснах навколо міста сидять російські снайпери. Через посильного загарбники поставили меру Славутича ультиматум: 24 березня до 15:00 за московським часом здати зброю. Мер та озброєні захисники виявили твердість. Результат: російські окупанти рознесли з мінометів перший блокпост.
Збройний опір тривав і наступного дня. 25 березня танки обстріляли другий блокпост. На околицях міста дійсно працювали снайпери – саме снайпер розстріляв машину з місцевим фельдшером. Втрати з українського боку: четверо загиблих бійців ТрО (включно з фельдшером) та два знищені блокпости.
Сьогодні про ці бої нагадує кілька обгорілих кістяків легкових автомобілів уздовж дороги за кілька кілометрів від міста.
– Ось тут і стався перший бій, – мер Славутича Юрій Фомічов пригальмовує свій позашляховик і запитує: – Зупинити?
Мені було легко. 24 березня моїй родині вдалося виїхати у бік західної України. Все. Страх пройшов,
Час пізній, крізь дерева проступають залишки кривавого заходу сонця. Відчувається, що це місце викликає у мера тяжкі почуття, тому відповідаю:
– Не треба.
Мер із полегшенням додає газу. І через кілька хвилин показує другий блокпост. Запитую:
– А обгорілі машини чиї?
– Хлопці з ТрО на них на службу приїжджали… А в нас місто невеличке, громадського транспорту немає. Востаннє 25-го. Того дня стало зрозуміло: ми можемо стояти на смерть. Але сенс? Жодної стратегічної дороги ми не захищаємо. Все довкола і так захоплено. Під містом були танки. Шансів відбитися нема. Потрібно було людей зберегти. І ми це зробили. До речі, більшість із них зараз воюють на сході.
Увечері того самого дня тероборонівці вийшли зі Славутича лісовими путівцями. А мирні жителі розпочали підготовку до громадянського опору. Ніхто не знав, коли росіяни увійдуть у місто. Тому було вирішено зібратися наступного дня на площі якомога раніше та розгорнути стометровий прапор України.
У березні майже щодня з’являлися новини про викрадення мерів та членів їхніх сімей. Це була стандартна тактика росіян під час захоплення українського населеного пункту. Щоб не потрапити до рук окупантів раніше, Фомічов переночував у друга, в одному з найближчих сіл. А вранці сів за кермо і вирушив до Славутича на зустріч долі.
У березні майже щодня з’являлися новини про викрадення мерів та членів їхніх сімей. Це була стандартна тактика росіян під час захоплення українського населеного пункту
– Мені було легко. 24 березня моїй родині вдалося виїхати у бік західної України. Все. Страх минув.
На під’їзді до міста дорогу перекрили російські солдати… Запитую:
– Ви цією машиною їхали?
– Ні, на Ланосі.
– Тобто за машиною не можна було зрозуміти, що їде начальство?
– Ні, вони не здогадувалися, хто перед ними. Забрали телефон, обшукали. Зав’язали руки за спиною. Машину самі відігнали убік. А мене відвели до лісу. Недалеко. Метрів 30-50 від дороги. Там уже було кілька людей із зв’язаними, як у мене, руками. Солдати нам кажуть: «Это ваш мэр виноват, мы ему говорили, что нехрен воевать…» Ну, тут я: «Хлопці, у вас джекпот, я – мер». Вони такі: «Точно мэр? » – «Точно».
Фомічов посміхається і веде далі:
– І тут один із них каже: «А можно с вами сфотографироваться?» Ну здавалося б: у мене зв’язані руки, що я тобі зроблю? Хочеш сфотографуватись – фотографуйся. Але він запитує. Відповідаю: «Я тобі сфотографуюсь». Той: «Все-все, понял». Начебто кумедний момент, але насправді важливий: щоб тримати ситуацію під контролем, треба було дати зрозуміти, хто тут головний. А начальство вони шанують – ментальність.
Таких незначних психологічних штрихів ставало дедалі більше. Солдати передали рацією, що в них мер. Отримали наказ доставити його до командира.
– Довелося йти під конвоєм кілометрів зо три. А телефон довелося кинути. Пам’ятаю, я переживав, що дружина телефонуватиме… Тому сказав одному з солдатів: почуєш дзвінок, побачиш таке ім’я, візьмеш трубку і скажеш два слова: «Все в порядке». Мені потім дружина розповідає: «Телефоную тобі, а чужий голос каже: «Все в порядке». І вона відразу ж зрозуміла, що все зовсім не гаразд.
Фомічов згадує, як російський офіцер розглядав на планшеті зйомку площі з дрона. Звідкілясь долинали постріли.
– Запитую, навіщо стріляєте? Він: не волнуйтесь, не по людям. Я: багато людей на майдані? Душ п’ятсот, каже, є. З розмови я зрозумів, що до їхнього плану входить «зачистка». Ви кого, питаю, збираєтесь зачищати? Усі, у кого була зброя, пояснюю йому, пішли. Він не вірить, каже, що у натовпі є люди з автоматами і вони стрілятимуть. Домовилися так: я їду з ним, іду перед ним. Якщо почнеться вогонь, у мене першого прилетить. Сіли у броньовик, поїхали.
Дорогою Фомічов намагався вести підрахунок сил противника: на під’їздах до міста і в самому місті. Нарахував із десяток одиниць техніки та кілька сотень солдатів.
– Коли з броньовика вийшли, я побачив людей. Це було не «душ п’ятсот», це були тисячі до горизонту… Тоді в Славутичі перебувало менш як 15 000, і більшість із них вийшли на площу. Коли мене побачили, шум пішов: мер, мер, мер… Почуття неймовірне. Неможливо передати.
Перераховуючи події того дня, Фомічов згадує особливу роль місцевого священника, який намагався зупиняти танки хрестом.
Мітинг у Славутичі 26 березня був схожий на масовий обряд екзорцизму – вигнання з міста «русского мира». Тисячі беззбройних городян повільно наступали на окупантів. Пролунали постріли, у натовп полетіли світлошумові гранати. Хтось упав. Але люди і далі йшли.
Вперед вирвався священник у білому святковому вбранні. Кинувся на загарбників із криком: «Знімайте хрести, ви не християни! Знімайте хрести!» Військова техніка задкувала…
Настоятель Свято-Іллінського храму отець Іоанн розповідає:
– Якщо чесно, я не пам’ятаю, що я на той момент кричав. Така емоційна хвиля була. Коли я почув постріли та вибухи, то подумав, що почалося масове вбивство. Це вже потім стало зрозуміло, що світлошумові гранати. Перша думка: я щойно причастився. Для християнина це ідеальний момент, щоб зустріти смерть.
Перша думка: я щойно причастився. Для християнина це ідеальний момент, щоб зустріти смерть,
У звичайному житті отець Іоанн людина не войовнича. Коли він іде на роботу без підрясника лісовою стежкою, його можна прийняти за місцевого фізика-атомника на прогулянці: трохи сумний погляд, підстрижена борода з легкою сивиною.
Свято-Іллінський храм із трьох сторін оточений лісом. Зі східної, вівтарної, сторони вікна виходять на місто. Вранці 26 березня, визирнувши в одне із цих вікон, священник побачив мітинг. Сьогодні крім нас у храмі нікого, тому кожен звук віддається луною і тихий голос священника здіймається під купол:
– Була субота. Батьківська субота – день поминання покійних батьків. Оскільки в місті було небезпечно, напередодні через соцмережі попросив парафіян не приходити на службу. Мені просто передавали імена для поминання. Ми із помічниками служили самі. Панахиду та літургію. Приблизно о дев’ятій визирнув у вікно… Побачив натовп. Побачив як хлопець упав… Подумав, що почався розстріл. Тоді я не боявся смерті. У тому одязі, в якому був, і пішов…
Містяни фактично вичавлювали окупантів із центральної частини міста. На великому перехресті ворожа техніка зупинилася. Мер згадує, як командир-окупант сказав: «Будем кричать или будем договариваться?»
Хтось із мітингувальників смикнув священника за рукав: «Батюшка, треба домовлятися».
– Я спочатку не зрозумів, – каже отець Іоанн: – Як домовлятися? З ким домовлятися? Стан такий був, щоб їх гнати геть. Але здоровий глузд підказував, що домовлятися необхідно. Якщо жити далі, треба з людьми розмовляти. Мій учитель колись казав: «У мене немає нічого спільного тільки з дияволом…»
Отець Іоанн – священник Української православної церкви, яка донедавна у своїй абревіатурі мала додаток – МП (Московський патріархат). З цієї причини його життя та служіння протягом 25 років дисонували з місцевими суспільними настроями.
– Перші 17 років багато парафіян вважали мене головним бандерівцем у місті: я родом із Закарпаття, україномовний. А останні вісім років, через цей додаток, став головним москалем.
В екстремальній ситуації «додаток» відіграв конструктивну роль: кілька російських вояків, дізнавшись, що перед ними священник «правильного» патріархату, виявили бажання поспілкуватися. Спілкування розпочалося з претензій:
– Вони мені казали: «Как же так, вы – священник и такое нам кричите. Мы же тоже христиане, мы же тоже православные». Я їм пояснив, що вас тут із короваєм не зустрічатимуть. Один почав міркувати про «попущение Божье». З розмови з’ясувалося, що він колись був послушником у якогось архієрея… Ну, ось така розмова. З одного боку, було багато дратівливих моментів, був перехід на підвищені тони, коли я їм пояснював, що це ви для нас «попущєніє», що ви гірші за сатаністів. А з іншого боку, сам факт цієї розмови означав, що вони можуть щось почути…
Якоїсь миті до отця Іоанна підійшов немолодий чоловік у камуфляжі.
– Не знаю, яке в нього звання. Його називали Алмаз. Запитав: «Зачем вы кричите?» Ми казали йому, що нам треба ховати тероборонівців, що все місто їх ховатиме, що вони для нас герої. Він сказав: «Я понимаю, хороните, я вам обещаю, что город не трону. Если не будет провокаций. Будут провокации, я город накрою». Не знаю, що він мав на увазі під цим «накрою»…
А в цей час на ЧАЕС…
Начальник зміни станції Володимир Фальшовник атакував генеральський гуртожиток із запитанням: «Що відбувається у Славутичі?». Провідний інженер Валерій Семенов пояснює: «Ми дали зрозуміти загарбникам, що якщо вони відкриють вогонь у місті, ми припинимо з ними усі контакти, вони не зможуть контролювати ситуацію та наслідки будуть непередбачуваними». Російський генерал під тиском персоналу кудись телефонував, щось з’ясовував. Потім оголосив представникам колективу, що зі Славутичем усе буде гаразд.
Чи то під враженням бесіди зі священником, чи то завдяки домовленостям із мером, чи то після генеральських дзвінків, чи ще через якісь причини своє слово Алмаз дотримав. Похорон тероборонівців минув спокійно. Вбивств більше не було. Не було ні звірств, ні мародерства. Обшукавши будинки в пошуках зброї, окупанти пішли в ліс.
Перебуваючи у тилу російської армії, Славутич продовжував жити під українським прапором та з українським гімном.
Розповідаючи про Славутич, отець Іоанн дає йому таке визначення: «Це місто, вулицями якого ходять герої… Справжні герої». Священник усміхається і задумливо веде далі: «Але тут важливо розуміти, що з духовного погляду героїзм – духовно складний стан…»
Отець Іоанн під героями має на увазі ліквідаторів. Про їхні подвиги тут нагадують скульптурні композиції, барельєфи, меморіальні дошки та назви вулиць. Мине час, і в топоніміку міста будуть вписані імена нових героїв.
Після деокупації 37 співробітників станції було нагороджено орденами «За мужність» третього ступеня. Місто пам’ятає чотирьох загиблих тероборонівців. Досі не повернулися з полону 160 нацгвардійців. Для славутчан вони також герої. Майже щотижня городяни ховають нового героя – загиблого на фронті земляка.
Розвиваючи думку отця Іоанна, можна сказати, що героїзм – це складний стан з усіх поглядів, не лише з духовного. Подвиг за визначенням – це самовідданий вчинок. Тут слід додати: соціально визнаний. Іншими словами, мало зробити і пережити щось героїчне. Потрібне ще визнання. А його може не бути.
Якби хтось назвав героєм самого отця Іоанна, він би, мабуть, здивувався. Коли «офіційна частина» розмови закінчується, священник проводить невелику екскурсію храмом, розповідає основні етапи будівельної епопеї, що триває 23 роки, показує місцеву реліквію – оригінал ікони «Чорнобильський Спас». У притворі жінка за прилавком нагадує батюшці, що завтра два відспівування.
– Воїнів не буде? – Запитує отець Іоанн.
– Дві бабусі.
Священник киває. І згадує про те, що загиблих під час окупації тероборонівців відспівував саме він. Відчувається: його обтяжує той факт, що нещодавно кількох новопреставлених воїнів відспівували не у Свято-Іллінському храмі, а у невеликій греко-католицькій церкві.
Несподівано заявляє, що патріарха Кирила на літургіях не згадує і заводить розмову про те, що треба нарешті зробити для возз’єднання УПЦ та ПЦУ. У молодості отець Іоанн хотів написати дисертацію з канонічного права, тому розмова виходить довгою. З очевидним підтекстом: канонічний зв’язок із патріархом Кирилом перетворився для священника на персональне мучеництво.
З’ясовується, що одні парафіяни засуджують його за те, що він не згадує Кирила, інші – що не перейшов до ПЦУ. А в чиїхось очах на ньому і зовсім печать «русского мира». Який тут героїзм…
Нові орденоносці-чорнобильці неохоче розповідають про пережите. «Я даватиму інтерв’ю, тільки якщо мені начальство скаже, – заявив у телефонній розмові начальник третьої зміни Валентин Гейко. – Я не знаю, що говорити, героєм себе не вважаю. Я просто робив те, що мав».
Один і той самий вчинок, здійснений в екстремальній ситуації, можна трактувати по-різному. Іноді – і як подвиг, і як злочин. Причому одночасно
Один і той самий вчинок, здійснений в екстремальній ситуації, можна трактувати по-різному. Іноді – і як подвиг, і як злочин. Причому водночас. Станційники напівпошепки і не під диктофон розповідають, як один зі співробітників ЧАЕС покинув робоче місце.
«Коли росіяни вторглися, ситуація в нього була така: вдома двоє дітей, дружина у Польщі на заробітках. Ніхто ж не знав, як воно все розвиватиметься. Ну ось він і вирішив іти дітей рятувати», – каже один із працівників.
Найближчий шлях від ЧАЕС до Славутича – 60 км. Але якщо врахувати, що на цьому шляху Дніпро, напівзруйнований міст і два українсько-білоруські кордони, то кілометраж ролі не відіграє. Погода: дощ зі снігом. Місцевість: глухі ліси.
Будь-яка точка, що рухається дорогою, могла сприйматися росіянами як ціль. Ні запасу їжі, ні туристичного екіпірування чорнобильський робінзон не мав. Якраз у ці дні на Дніпрі рушила крига.
«Він дійшов! За кілька днів дійшов! – переходить із шепоту на підвищений тон оповідач. І насамкінець додає: «Але я його не засуджую».
P.S. Поки ми готували цей матеріал, працівники Держагентства з управління зоною відчуження повідомили, що на дорогу між Чорнобилем та покинутим селом Залісся вийшов лис. Семен Семенович сильно схуд, але загалом виглядав здоровим.
