Це червень 2022 року. Дівчина з рудим волоссям – білоруська правозахисниця Анісія Козлюк. Вона живе в Україні трохи менше ніж рік, втекла сюди від загрози арешту та політичних репресій. У 2018 році 21-річна Анісія опинилась у списку Forbes “30 under 30” в розділі “Закон та політика” – так відзначили її правозахисну діяльність. В Україні дівчина шукала захисту та безпеки. У лютому разом з усіма українцями опинилася у війні, в березні почала волонтерити. А в червні її попросили на вихід з країни.
В такій самій ситуації, як Анісія, опинилися тисячі, а може навіть десятки тисяч білорусів, що живуть в Україні. Більшість з них переїхала до нас в останні два роки – після початку протестів проти режиму Лукашенка, а разом з ними – незаконних арештів, катувань, судів та тюремних термінів.
До початку повномасштабного вторгнення Україна йшла на зустріч політичним мігрантам з Білорусі. Їм дозволили легально перебувати в країні 180 днів (раніше було 90), спростили процедуру отримання посвідки на тимчасове проживання для спеціалістів зі сфери IT. В більшості випадків у представників інших сфер теж не було проблем: протягом 180 днів вони подавали документи в Міграційну службу та отримували посвідки на підставі волонтерства, роботи, українського коріння, шлюбу з українкою чи українцем.
Після 24 лютого все змінилося. У багатьох білорусів сплив термін 180 днів або дія посвідки, Державна міграційна служба (ДМС) до червня не приймала документів. Білоруси телефонували, писали та приходили в ДМС. Їх заспокоювали та просили зачекати. Документи почали приймати в червні. Білоруси зраділи, але даремно. Більшості тих, хто приходить в ДМС, щоб легалізуватися, виписують штраф за порушення терміну перебування в Україні та ставлять у паспорт штамп про “примусове повернення”. Куди саме потрібно повернутися – на штампі не написано. Він означає, що людина зобов’язана покинути територію України протягом десяти днів.
В середині зими 2022 року Анісія Козлюк почала звикати до думки, що Київ – її новий дім. Вона втекла з Білорусі в серпні 2021 року – після короткої телефонної розмови: “Привіт. На допиті у справі правозахисників слідчі почали цікавитися тобою. Є приблизно дві доби, щоб втекти”. Анісія поклала в рюкзак ноутбук, джинси та спідницю й вирушила спочатку в Смоленськ, звідти – в Київ. Поїхати одразу в Україну дівчина не могла – невідомо, чи випустили б її білоруські прикордонники. Позаду в Анісії були 20 діб арешту в лютому та дев’ять років правозахисної діяльності – спостережень на судових засіданнях, акцій протесту, листів до політв’язнів, консультацій незаконно затриманих та раптових нальотів ОМОНу, що кладе обличчям в підлогу. Попереду – повна невідомість.
Анісія не думала, що їде в політичну еміграцію. Розраховувала, що побуде в Україні пару тижнів чи місяців. Зустрінеться з колегами-правозахисниками, з’їздить на море, придумає план та повернеться додому. Але за пару місяців на адресу батьків у Мінську прийшла перша повістка на допит на ім’я Анісії, далі – друга та третя. Стало зрозуміло, що повертатися рано. “А весною – точно додому”, – заспокоювала себе дівчина та ніби навмисно відмовлялася звикати до Києва та квартири, яку вони винайняли разом з хлопцем, також білорусом. Жила, як в гостях. Всі речі, як і раніше, вміщалися в рюкзак – “переносний будинок”.
“Ще 23 лютого я думала, що в мене точно не буде проблем з легалізацією в Україні. Все було прекрасно. Здавалося, вже нічого не може піти не так”
Розуміння, що скоро повернутися в Білорусь не вийде, а разом з ним і відчуття дому в Києві, почало приходити в січні. Анісія почала вирощувати базилік на підвіконні та купила домашні квіти. 14 лютого вони з хлопцем завели кота. Назвали Шановний. Анісія почала стажуватися в організації, що підтримує політичних емігрантів з Білорусі в Україні, та планувала займатися темою білоруських політв’язнів.
У 20-х числах лютого у правозахисниці закінчувалися 180 днів легального перебування в Україні. Вона подала документи на продовження терміну та 23 лютого забрала в ДМС свій паспорт – термін продовжили до першого квітня. До цього часу правозахисниця планувала податися на посвідку про тимчасове проживання.
“Я була дуже рада та думала, що тепер в мене точно не буде проблем з легалізацією в Україні, – згадує Анісія та сумно посміхається у віконечку відеодзвінка. – Того самого дня, 23 лютого, моєму хлопцеві надійшов смс, що його посвідка на тимчасове проживання готова. Ми думали: “Клас, завтра заберемо! Все прекрасно. Здається, вже нічого не може піти не так”.
Все пішло не так о п’ятій ранку 24 лютого. Анісія та її хлопець прокинулись від вибухів, що пролунали неподалік їхнього будинку. Замотали кота Шановного в куртку, вдруге за пів року склали в рюкзак ноутбук, змінні штани, білизну та шкарпетки й поїхали спочатку до друзів в інший район Києва, а за пару днів – до Львова.
У Львові колір паспорта був настільки неважливий, що Анісія майже сама забула, який він у неї. Ледь не цілодобово вона допомагала українцям, що виїхали з зон бойових дій, розселятися в місті. Шукала їм прихисток, а коли не знаходила – селила у себе. В той час волонтери та переселенці стали ніби однією великою родиною, і Анісія відчувала себе її частиною. Навіть кіт Шановний перестав розділяти живих істот на дорослих, дітей, котів та собак – так багато їх було вдома в той час.
Міграційна служба в перші місяці вторгнення не приймала документи на посвідки та продовження терміну перебування в Україні, хоча офіційного повідомлення про це не було. 24 березня ДМС вперше дала знати про себе – хлопцеві Анісії прийшло повідомлення, що він може прийти за своєю посвідкою на тимчасове проживання до відділення у Львові. До кінця легального терміну перебування Анісії в Україні залишалось шість днів.
“Ми прийшли, я запитала: “А що робити мені? В мене закінчується термін. Ви вже будете працювати?”. Вони відповіли, що документи ще не приймають, бо не працюють реєстри. Порадили слідкувати за сайтом ДМС – щойно буде оновлена інформація, її одразу опублікують”.
14 квітня на фейсбук-сторінці ДМС з’явився допис з відповідями на поширені запитання від іноземців. Серед іншого, там зазначалося: “У разі, якщо протермінування посвідки відбулося не з вини іноземця, а внаслідок (…) причин, пов’язаних із введенням воєнного стану в Україні, адміністративної відповідальності за це не буде”. 3 травня обнадійливий пост опублікувала Міграційна служба Львівської області. Там йшлося, що влада Львівщини зацікавлена сприяти громадянам Білорусі, що втекли від режиму Лукашенка та зараз допомагають українцям: “Громадяни Білорусі, які мають посвідки на тимчасове проживання в Україні, термін дії яких закінчився після 24.02.2022 р., можуть ще місяць не покидати межі держави після скасування воєнного стану”.
Це виглядало, ніби проблеми немає, і ми видихнули. Щоправда, пізніше з’ясувалося, що ДМС насрати на ці пости, адже нормативного акту з цього приводу не існує,
12 травня голова ДМС Наталя Науменко виступила на пресконференції. Вона заявила, що міграційна політика стосовно громадян Білорусі не змінилася, і ДМС буде відновлювати прийняття документів від них.
Фактично, а не на словах, документи у білорусів почали приймати десь з 15-20 червня. “І лише в тих, у кого ще не сплив термін дії посвідки на тимчасове проживання, – розповідає експертка Free Belarus Center Олена Юркіна. Ця організація з 2020 року підтримує політичних мігрантів з Білорусі в Україні. – Тим, у кого термін був вже прострочений, стали призначати штраф від 1700 до 5100 грн та ставити штамп в паспорт “про примусове повернення” з зобов’язанням виїхати протягом 10 днів”. Якщо людина не виїздить, це дає ДМС підстави винести рішення про заборону в’їзду на три роки.
Термін легального перебування Карини в Україні спливав 24 червня. Ще 6 червня її адвокат написав запит в ДМС. Розповів, що дівчина втекла в Україну від політичних репресій, чим займалась під час війни тут та запитав, як вона може легалізуватися. Відповіді не було. Тоді Карина зателефонувала на гарячу лінію в ДМС – з тим самим запитанням: “Спливає термін легального перебування. Як бути?”. Міграційники відповіли: “Чекайте, поки закінчиться війна”.
5 липня Карина взяла стос документів та пішла в ДМС подавати їх на посвідку на тимчасове проживання на підставі волонтерства.
“Я прийшла до начальника відділення на вулиці Богдана Хмельницького. Він навіть не подивися документи. Запитав: “Ви вже прострочили термін? Тоді йдіть у відділення ДМС, що займається нелегальними мігрантами. Вони випишуть вам штраф, – згадує Карина. – Я була впевнена, що оплачу штраф і все буде добре. Але, крім штрафу, мені поставили цей штамп. Коли я намагалась сказати, що зверталась в ДМС багато разів, але в перші місяці війни вона не працювала, відповіли: “Нас це не хвилює”.
Тисячі білорусів в Україні пішли в ДМС, щойно вона почала приймати документи. Кожен або майже кожен (офіційної статистики немає) виходив з будівлі зі штампом. Білоруси розповідали про це один в одному в чатах діаспори та відслідковували варіанти подій, які відбуваються далі.
“Багатьом в ДМС казали, що з цим штампом можна виїхати з України та одразу заїхати знову, – розповідає Анісія Козлюк. – Але ніхто ще не повернувся. Українські прикордонники кажуть таким людям, що можна спробувати заїхати щонайменше за 90 днів. Зараз – точно ні”.
Міграційна служба пообіцяла, що можна буде одразу в’їхати, а прикордонники не пропустили. Отже, в ДМС ніхто не прийде, скаргу не напише – дистанційно це неможливо. Немає людини – немає проблеми,
Жбанков щодня стикається з українською міграційною системою не лише по роботі. У 2015 році він і сам переїхав в Україну – також через загрозу арешту, але з Росії. В Москві викладав право Європейського Союзу, 2014 року написав кілька статей про так званий “референдум” у Криму – “що це ніякий не референдум та неюридична маячня”. У 2015-му читав для заочників лекцію про Європейську хартію з прав людини, і “когось зі слухачів це глибоко обурило”. Жбанковим зацікавилась ФСБ – одразу знайшли його статті, почали дослідчу перевірку. Коли йому зателефонували та викликали на допит, він був на похованні дяді в Умані. Подумав та вирішив не повертатися. Зараз у юриста є посвідка на постійне проживання. Але щоб отримати її, знадобилось півтора року – попри те, що підставою у випадку Жбанкова було те, що він “діяч культури, що має державний інтерес”.
В скількох білоруських паспортах протягом червня-липня з’явився штамп “про примусове повернення”, невідомо – ДМС на запит LIGA.net не відповіла. За словами Олени Юркіної, лише до неї та її колег в останні два місяці звернулися сотні білорусів, яким поставили штамп. Олена після початку повномасштабної війни живе в Польщі та зараз консультує білорусів, що приїздять. Тобто “сотні білорусів”, про яких вона каже, – це лише ті, хто після штампу поїхав у Польщу.
“Штамп про примусове повернення ставлять всім – навіть білорусам, що встигли одружитися та народити дітей в Україні, у кого тут нерухомість”
“Польща спростила міграційні умови для білорусів, – розповідає Юркіна. – Тепер посвідку на тимчасове проживання можна отримати на підставі гуманітарної візи, а саму візу білоруси, що приїздять з України після 24 лютого, скоро зможуть отримати вже після приїзду, в Польщі”.
Крім Польщі, білоруси, яким поставили штамп про примусове повернення, можуть виїхати ще до Молдови – для цього їм віза не потрібна.
“Цей штамп ставлять всім – навіть білорусам, що встигли одружитися та народити дітей в Україні, у кого тут нерухомість, – розповідає Володимир Жбанков. – Багато білорусів до повномасштабної війни роками жили в Україні з посвідкою про тимчасове проживання. Коли термін закінчувався – оформлювали нову. Це вже давно їхній дім, а зараз вони вимушені їхати”.
За спостереженнями білорусів та їхніх юристів, прийти зараз в ДМС з простроченим терміном легального перебування та вийти без штампа про примусове повернення – майже нереально. Тому єдине, що залишається, – заздалегідь готуватися до подання документів та йти разом з юристом.
Анісія Козлюк вирішила піти саме таким шляхом – порадилась з юристами та в червні почала збирати документи на продовження терміну легального перебування. Для цього треба прийти в ДМС з власником квартири, в якій живе людина, що подає документи, та у випадку Анісії – з представником волонтерської організації, до якої вона належить. В процесі цієї підготовки дівчина вирушила у справах зі Львова в Київ – і на вокзалі в столиці її затримали. Відвезли спочатку в поліцію, звідти – в ДМС.
Коли ми їхали в ДМС, я вже розуміла, що дива не станеться, я не стану першою людиною, яку там почують та не поставлять штамп. Тому вже дорогою стала писати про своє затримання всім – колегам з Білорусі та України, друзям, журналістам. Врешті, саме це мені й допомогло,
У ДМС Анісія розповіла свою історію – про репресії, яких зазнала в Білорусі, про те, що міграційники кілька місяців не приймали документів від білорусів. Саме тоді, як згадує дівчина, один з представників Міграційної служби почав кричати на неї матом та звинувачувати в тому, що на Україну летять ракети з території Білорусі.
“В мене був такий флешбек, ніби я десь у відділку міліції в Білорусі, – згадує Анісія. – Я прямо там стала телефонувати колегам та розповідати, що відбувається. Цього чоловіка вивели. Зі мною зв’язався представник Офісу Тихановської в Києві Валерій Ковалевський. Сказав, що голова ДМС вже в курсі ситуації, мені не будуть ставити штамп в паспорт та дадуть можливість подати документи на подовження терміну. Співробітники Міграційної служби, що були в кабінеті, одразу змінили риторику. Посміхалися, стали спокійними та запитували: “Все ж добре. Чого було так нервувати?”.
Анісії виписали мінімальний штраф – 1700 грн та дійсно не поставили штамп. Перед поданням документів на продовження терміну перебування в Україні відправили на співбесіду в СБУ.
“Мені дуже пощастило, що я правозахисниця, – каже Анісія. – Але навіть за таких умов з першого разу мої документи не прийняли. Тоді я прийшла вдруге – з журналістами, правозахисниками, представниками офісу Тихановської та білорусами, що воюють в Україні. І все пройшло успішно”.
До повномасштабного вторгнення ДМС ухвалювала рішення про продовження терміну легального перебування протягом двох тижнів. Анісія подала документи понад чотири тижні тому. Рішення досі немає.
Карині Потьомкіній за день до дати “примусового повернення” анулювали штамп в паспорті. Поверх старої печатки поставили нову, з написом: “Анульовано”. Після цього Карина ходила в ДМС, щоб подати документи на біженство – їх не прийняли. Зараз вона збирається подаватися на продовження терміну легального перебування в Україні. Якщо продовжать, можна буде подаватися на посвідку про тимчасове проживання.
І Анісія, і Карина ніби перебувають у сірій зоні – в них немає штампів, але вони й досі залишаються нелегалками в Україні. Багато їхніх знайомих-білорусів – тих, в кого теж закінчилися посвідки після 24 лютого, – навіть не намагаються піти в ДМС. Вони бояться отримати штамп і тому просто залишаються в Україні нелегально.
“Думаю, в Україні є щонайменше кілька тисяч білорусів, які просто сидять тихо та не йдуть в ДМС, щоб не отримати штамп, – каже Володимир Жбанков. – Звісно, хтось евакуювався з України ще на початку війни. Але я згадую, скільки клієнтів в нас було в 2020 році – зараз вони не зверталися по допомогу в юридичному супроводі. З огляду на те, скільки в них дітей та домашніх тварин, навряд вони виїхали”.
“Без танців з бубном та неймовірних зусиль, білорусам навіть не дають подати документи в ДМС”
Теоретично таких вимушених нелегалів можуть затримати під час перевірки на блокпосту та доставити в Міграційну службу. А далі – механізм той самий: вони отримують штраф та штамп про примусове повернення.
“Така поведінка Міграційної служби стимулює білорусів до порушення законодавства, – каже Володимир Жбанков. – У людини ніби є два варіанти: самому піти в ДМС та з вірогідністю майже у 100% отримати штамп або нікуди не йти, і тоді ця вірогідність зменшується. Але це шкодить безпеці України: замість того, щоб вести облік білорусів, їх фактично заганяють в сіру зону”.
Випадків, коли громадянину Білорусі або не поставили штамп “про примусове повернення”, або поставили, а потім анулювали його, – одиниці. І щоразу все відбувається “в ручному режимі” – як і було з дівчатами.
“Без танців з бубном та неймовірних зусиль, коли все громадянське суспільство концентрується навколо однієї людини та її проблеми, нічого не вийде, – каже Жбанков. – Якщо докладати ці зусилля, залучати медіа та правозахисників, і ще й зірки зійдуться – то у людини хоча б приймуть документи. Але яке рішення ухвалять – невідомо. Поки ми не отримали відповіді ДМС за жодним із випадків. Як і не бачили жодного білоруса, який би отримав посвідку на тимчасове проживання після 24 лютого. Лише чули, що у Львові є випадки, коли людям не ставлять штамп в паспорт”.
Відповіді, чому так відбувається, ні у кого з наших співрозмовників немає. Вони висувають різні припущення: від забюрократизованості ДМС до можливої внутрішньої політики служби, спрямованої на зменшення кількості білорусів в Україні.
“Можливо, і є дивні уявлення про те, що колір паспорта якось впливає на безпечність людини для суспільства, – припускає Жбанков. – Хоча це сумнівна думка – у Медведчука український паспорт, але це його не зупинило. Та й колаборантів теж”.
Білоруси тим часом знову відчувають себе в пастці. Карина Потьомкіна наприкінці майже кожної своєї фрази додає: “Виходить, що мене вигнали з дому, я приїхала в Україну, і після горя, яке ми пережили разом, я вважаю людей в Бучі своєю родиною. А тепер мене виганяють. Як це можливо? Це все одно що вирвати з мене шматок серця”.
Анісія Козлюк зараз у Львові. Вона чекає на рішення щодо продовження терміну легального перебування в Україні, і якщо воно буде позитивним, того самого дня понесе документи на посвідку на тимчасове проживання.
Складно прогнозувати, яким врешті буде рішення ДМС. Якщо Україна відмовиться мене приймати – поїду в Європу. В багатьох країнах там зараз приймають білорусів, так само як і українців, за спрощеною процедурою. Але я не хочу нікуди їхати. Тут я на своєму місці – мені є чим займатись та як допомагати зараз. Тут мої рідні люди,
Є ще одна причина, чому Анісія не хоче їхати з України: важко знову покинути дім. Але нав’язувати себе – теж важко: “Неможливо змусити державу прийняти когось, кого вона не хоче. Мені було дуже ніяково боротися за себе, коли мене затримали. Якщо тобі всім своїм виглядом показують, що тобі тут не раді – це дуже складно”.
Free Belarus Center чекає відповіді на свій запит в ДМС та паралельно аналізує та описує випадки, які вже сталися та щодня стаються з білорусами в Україні. На їхній підставі правозахисники писатимуть в ДМС свої пропозиції щодо врегулювання ситуації.
“Важливо, щоб правила хоча б просто стали прозорими, – каже Володимир Жбанков. – Нехай міграційники просто скажуть: “Білоруси, якщо у вас закінчився термін перебування в Україні та немає підстав залишатися – їдьте. Якщо ви волонтер, журналіст, медик, архітектор, тесляр, військовий – для вас діє ось така процедура. Якщо у вас батьки або діти народилися в Україні – процедура така”. Щоб людина розуміла, до якої категорії вона належить. А не чекала незрозуміло чого, а потім отримала штамп в паспорт”.
Поки прозорих правил від ДМС немає, кожен робить, що може. Карина Потьомкіна допомагає в Бучанській раді, Анісія Козлюк збирає посилки в антиавторитарний батальйон – там, зокрема, воюють і білоруси. Кожна з них відчуває себе вдома, але будь-якої миті готова кинути в рюкзак ноутбук, змінні штани та спідницю. Забрати свій переносний дім та поїхати шукати новий.
