27 днів пекла

Як Ягідне та його мешканці повертаються до життя після окупації

27 днів пекла

Як Ягідне та його мешканці повертаються до життя після окупації

Авторка: Тамара Балаєва, спеціально для Liga.net

Верстка: Юлія Виноградська

На зелених дверях підвалу школи в Ягідному червоною фарбою написано “Обережно, діти”. Зі слова “Діти” потоки фарби стікають донизу – одразу викликаючи асоціацію з фільмом жахів. Поряд – плакат з фотографіями людей, що купно сидять в цьому підвалі. Між ними немає місця. Біля світлин – короткий текст, дубльований англійською: “З березня по 3 квітня 2022 року більше 300 жителів села перебували у підвалі школи у селі Ягідне, куди їх зігнали окупанти. Серед заручників було 50 дітей, декілька немовлят. Від задухи та хвороб 11 бранців померли”.

Після звільнення Ягідного новини про підвал, з якого росіяни зробили в’язницю, облетіли весь світ. У травні верховна комісарка ООН з прав людини Мішель Бачелет оприлюднила інформацію про цей концтабір. Очільник МЗС Росії Сергій Лавров назвав це “фейком, який поширює Захід”.

Зараз село намагається оговтатися від жаху окупації, на відновленні тут працюють волонтери, а в школі, в підвалі якої місяць перебували в ув’язненні 360 людей, хочуть зробити музей. LIGA.net побувала в Ягідному, побачила, як село повертається до життя, та спробувала зрозуміти, чи можливо повернутися до нього остаточно.

Біля підвалу товчеться група людей – японські журналісти, їхній перекладач та кілька волонтерів добровольчого будівельного батальйону “Добробат”, який відновлює тут зруйновані росіянами будинки.

До дверей підходять двоє місцевих – жінка років 50 та дідусь років 70. Вони відчиняють підвал і вузькими сходами спускаються в повну темряву. Колись тут був шкільний спортзал, але через грибок на стінах приміщення давно використовується як склад для старих парт, книжок та мотлоху. Щоб було тепліше, вікна заклали мішками з піском, і сонячне світло та свіже повітря сюди не потрапляють.

“Це місце, куди нас повиганяли з наших будинків. З автоматами, з кулеметами діставали з осель та зганяли сюди, – каже жінка, коли ми спускаємось. Її звуть Світлана Міненко, вона сиділа в цьому підвалі разом з чоловіком, сином, невісткою та шестимісячною онукою. – Ось тут спали люди, ось тут був туалет у відрі (Світлана показує на одне й те саме місце – можливо, в кроці одне від одного). А ота будівля кочегарки на подвір’ї була моргом”.

Росіяни зігнали в цей підвал 360 місцевих. Вдень дозволяли виходити на подвір’я, інколи відпускали на пів години додому. В підвалі є спортивна зала, п’ять невеликих кімнат та коридор – загалом 190 квадратних метрів. Бетонна підлога та стіни, де-не-де в коридорі лежать мати та листи поліпропілену, валяються ковдри та скляні банки. На штирях, що стирчать зі стін, висять рукавички – хтось повісив сушитися у березні та не забрав.

“Ось тут були 18 дорослих та п’ять дітей, – з темряви звучить голос дідуся. Його звуть Іван Польгуй, рукою він показує на маленьку кімнату, схожу на приміщення для віників та швабр. – Весь коридор був забитий, сиділи один на одному, нема де ногу поставити. А ось там – чотири стільці один навпроти одного. Це було місце моєї родини”.

Ці стільці стоять в спортзалі – найбільшому приміщенні підвалу. Але насправді воно невелике. Школа розрахована на 50 учнів. В березні в цьому спортзалі жили та вмирали 138 людей.

На стіні в кожній кімнаті – календар, який вели місцеві, щоб не загубитися в датах. Фото одного з цих календарів облетіло весь світ. Зверху на брудних зелених дверях написано: “березень 2022”, далі – перші літери назв днів тижня та дати. Остання – 31 березня – винесена окремо, поряд з нею великими літерами: “Наші прийшли”. Праворуч від дверей – 10 прізвищ тих, хто помер в підвалі. Ліворуч – 11 прізвищ тих, кого росіяни розстріляли одразу.

З темряви лунає голос Івана. Він говорить, що календар та записи про загиблих місцеві робили, бо не думали, що вийдуть з підвалу живими. Тоді б ці записи замість них розповіли історію Ягідного після звільнення.

В закутку спортзали – маленька ніша. Голос Івана Польгуя, не змінюючи інтонацію, каже: “От сюди складали мертвяків – тих, хто помирав від хвороб та задухи. А отут коло них дітки спали”.

“Добре, якщо людинка вмре зранку, – беземоційно продовжує Іван. – Тоді росіяни одразу дають винести. А якщо звечора вмре, то пів суток ще тут лежить. Всі, хто вмирав, перед смертю сходили з розуму. Хтось брав палку та починав бити людей по головах. Тільки встигай пригинатися. Хтось – пищав та кричав так, що всі немовлята прокидалися та починали плакати”.

“Сьогодні горить твоя хата, завтра моя”

50-річна Оля Міняйло – одна з мешканок Ягідного, яка сиділа в підвалі разом з чоловіком, дітьми та двома онуками, одному з яких було чотири місяці. В ув’язненні Оля вела щоденник – також на випадок, якщо не вийде живою.

Її запис про першу смерть в підвалі датується 9 березня. За три наступних дні померлих було ще четверо. Спочатку Оля писала про померлих в перших реченнях своїх нотаток, додаючи коментарі та деталі. Згодом ці відомості перемістилися всередину щоденних звітів – ніби смерть стала частиною рутини. Вже 13 березня Олін запис виглядає так: “Прилетіло в двір школи. Серйозно поранили Сорокопуда Серьожу – в лопатку. Перед закриттям ввечері вмерла Поля Макабер, її одразу винесли в кочегарку. Після обіду привели п’ять нових людей. Розмістили в залі. Танька воює за місце. Нема чим дихати”.

Коли хтось в підвалі помирав, інші не плакали та не горювали. У однієї з жінок один за одним померли батьки. Вона не пролила ні сльозинки. Лише тепер, через чотири місяці, плаче щодня.

Так само з будинками. Щоранку люди підіймалися з підвалу на подвір’я школи та вдивлялись кожен в бік своїх осель. Якщо бачили чи дізнавались, що чийсь будинок згорів, не плакали, не виявляли жодних емоцій. Оля Міняйло, коли пізніше ми сидимо в кухні її квартири з простреленими росіянами меблями, розповідає: “Лише одна жіночка заплакала, як почула, що її хата горить. На неї одразу зацитькали: “Замовкни! Чого істерику розводиш? Сьогодні твоя хата горить, завтра моя, післязавтра сусіда”. Ніхто не сів її втішати – бо як втішаєш, людина ще більше хоче плакати. Просто накричали на неї, та й все. Вона замовкла, і потім більше ніхто не плакав”.

Якщо світити на стіні коридорів підвалу ліхтариком, можна побачити написи, зроблені чорним олівцем чи фломастером. Тут є явно дитячі: “Привіт” з намальованими поруч зайчиками, та дорослі – нерівно написані рядки гімну України. З пітьми десь попереду знову виринає голос Світлани. Вона ніби відповідає на запитання, хоча їх ніхто не ставив:

“Було таке, що ввечері зайде п’яний солдат з кулеметом та гранатою. Обсвітить всіх своїм ліхтариком та каже: “Здавайте телефони, інакше кожного третього розстріляю”. А ми вже здали телефони давно. Він кидає гранату під ноги, не дістаючи з неї чеку. Або пересмикує затвор автомата, чи дає ту гранату дитині: “Ти тільки колечко не смикай, а то буде бух”.

Непомітно в підвалі з’являється ще одна жінка. Вона йде без ліхтаря, але впевнено та цілеспрямовано – як люди, що вночі йдуть по будинку, де прожили багато років та знають його навпомацки. Жінка прямує в одну з маленьких кімнат. Вже на місці вмикає ліхтарик телефону, освітлює брудні вологі стіни, підлогу з уламками стільців і порожніми банками, та каже:

“Ось тут троє людей сиділи на дерев’яшках. Тут на курточках був лежачій чоловік, там жінка, а тут (показує в маленький куток) – шість діток. Отут жінка та чоловік поставили свої речі та не віддавали місце, отам між столом та стіною – теж чоловік. А ось тут я сиділа. Мене звуть Матвієнко Ольга Сергіївна.

Жінка впирається руками на стілець, і на мить здається героїнею дуже вдалого, вражаючого перформансу. Темний підвал, його бранці, яких не видно, а чутно лише їхні голоси, і кожен розповідає про своє місце страждань, жахливий та прямий символізм написів на стінах. Цей простір відчувається нереальним, але водночас здається, ніби життя поза ним не існує.

“Нічого, що я тут керую?”

Зараз на подвір’ї будинку Олі Міняйло, яка вела щоденник в підвалі, – база волонтерів добровольчого будівельного батальйону “Добробат”. Цей будинок – двоповерховий та багатоквартирний. Волонтери вже відновили тут зруйнований російськими обстрілами кут та покрівлю, замість прострелених вікон вставили нові, змінили всім мешканцям вхідні двері.

Прямо біля під’їзду – довгий дерев’яний стіл. За ним волонтери обідають та вечеряють. Поруч лежать дошки та інструменти. Хтось з робочих наспівує собі під ніс та ріже дошку, хтось готується до роботи та одягає помаранчеву будівельну жилетку. А хтось – гладить руде кошеня, що підставило животик сонцю. Атмосфера нагадує дитячий табір – нові знайомства, пригоди та ніби бонусом – добра справа, яка всіх об’єднує.

Керівник будівельних проєктів “Добробату” – 35-річний Олександр Тарасенко. Він пару разів на тиждень їздить в Ягідне – адже зараз батальйон відновлює будинки в селі. На будівництві працюють волонтери з усієї країни – зокрема, переселенці з гарячих точок. У когось із них є будівельний досвід, хтось вчиться на місці. Олександр каже: щоб відбудова була ефективною, потрібно, щоб на двох волонтерів без досвіду був один майстер.

“Добробат” працює в Ягідному з червня. Олександр вперше приїхав в травні – завали тоді вже розгребли, проєктанти, яких найняло Міністерство регіонального розвитку, робили кошториси відбудови. Тарасенко приїхав, щоб зрозуміти, скільки потрібно людей, які інструменти та витратні матеріали, познайомитись з місцевими та домовитися про умови життя для волонтерів.

Олександр – родом з села Пльохів в Чернігівській області, це трохи ближче до Білорусі, ніж Ягідне. За освітою – інженер-будівельник, 10 років працював на будівництві, а потім відкрив свій бізнес виробів з граніту. Відправляв вантажі на схід України, в Казахстан та Росію. 23 лютого остання фура з гранітом поїхала в Маріуполь.

“Вже 25 лютого я вивіз до кордону з Польщею дружину з донькою, – згадує Олександр дорогою в Ягідне. – Повернувся, пішов в тероборону – не беруть, в пожежну частину (я молодший лейтенант запасу ДСНС) – не беруть. Здав кров як донор. Не знав, куди приткнутися, а на початку квітня побачив оголошення, що “Добробат” набирає волонтерів розбирати завали.

Перший виїзд був у Гостомель. Приїхали два автобуси людей, вийшли та не знали, що робити – організовувати їх не було кому. Олександр непомітно для себе почав керувати. Організував процес так, що волонтери одночасно розбирали завали, пиляли побиті обстрілами сосни та віддавали дерева військовим – тоді чекали нового нападу та робили укріплення.

“Потім туди приїхав Віктор Андрусів (один з засновників “Добробату”, радник міністра МВС та керівника Офісу президента. – Liga.net). Я запитав: “Нічого, що я тут командую?”. Він сказав: “Супер! У нас немає, кому це робити”. Так я почав збирати людей в автобуси та возити в Гостомель, Загальці, Бородянку, кудись ще. Тоді було десь 30 виїздів, це був просто розбір завалів. Потім кажу колегам з “Добробату”: “Давайте щось ремонтувати”. Знайшли перший об’єкт в Димері – двоповерховий будинок на вісім квартир. Снаряд зніс покрівлю. Місцева депутатка знайшла матеріали, чотири наші волонтери все зробили.

Почали ремонтувати покрівлі в інших населених пунктах – Демидів, Феневичі, Загальці, Микуличі. Коли справа пішла, Олександр поставив собі особисту мету: відновити будинки для 1000 родин, а далі – буде видно. Як раз в цей момент з’явився великий проєкт – Ягідне. Мінрегіон дав основні матеріали для відновлення. Олександр склав список потрібних інструментів, “Добробат” зробив оголошення, і люди почали надсилати болгарки, перфоратори, шуруповерти. Відгукнувся великий виробник інструментів з-за кордону та надав їх на сотні тисяч доларів.

В Ягідному весь час працюють від 20 до 40 волонтерів. Хтось приїздить на два дні, хтось на два тижні, хтось довше. Щопонеділка – ротація. Автобус когось привозить, когось забирає. День волонтера починається зі сніданку, який готують місцеві жіночки. Далі – важка робота в спеку під сонцем, обід, знову робота, і після вечері о шостій всі їдуть ночувати в готель в сусідньому селі.

Трошки більше, ніж за два місяці, добробатівці закінчили ремонтні роботи на двох вулицях в Ягідному – Лісовій та Дружби. Відновили 21 будинок (це житло для більше ніж 70 родин), а також поміняли мешканцям прострілені вікна та двері на нові, поставили паркани, які знесло технікою, прибрали вулиці. Вдихнули в понівечене обстрілами та окупацією село життя.

Всього потрошку та чохол від атомної бомби

Робочий день волонтерів в Ягідному починається з голосу бригадира Валєри, який чутно, напевно, у всьому селі: “Потрібні дві людини працювати на балконах на Яблуневій. Один цеглини подає, другий мастить цементом, кладе – та й вся робота. Хто піде?”.

Двоє чоловіків кажуть “Я” та виходять з загального кола волонтерів – майже як в радянському фільмі “Операция Ы и другие приключения Шурика”. Валєра набирає людей на інші види робіт, і всі разом вони прямують на свої об’єкти.

Один з волонтерів, що йде працювати на балконах, дорогою зупиняється, щоб зірвати з дерева кілька плодів аличі. Це Сергій, йому 59 років. В його руках – цвяходери, він одягнений у рвані джинси, сорочку в смужку, зверху – помаранчевий жилет. Сергій – худий, в інтелігентних окулярах та з інтелігентною борідкою. Виглядає та розмовляє, як вчений з радянських фільмів 70-80-х. Але виявляється колишнім військовим.

“За спеціальністю я – радіоелектронік, далі був авіаційним зв’язківцем, рік провів у складі миротворчої місії в Сьєрра-Леоне в Африці, – буденно розповідає Сергій. – Потім повернувся, ще рік прослужив в Україні та у 2005 вийшов на пенсію. Далі займався різним – зовнішньою логістикою, був хіміком, робив сайти. А рік тому створив музей”.

В Ягідному Сергій вже втретє. До цього був тиждень в червні та тиждень в липні. До будівництва стосунку ніколи не мав, тому тут він називає себе різноробочим: “Спочатку ми знімали стару черепицю, ремонтували покрівлі. Потім я почав бути на підхваті на інших роботах”. Але в Ягідному у Сергія є ще одна мета – зібрати історію села та артефакти окупації росіянами.

Чоловік давно займається колекціонуванням. Спочатку це було примітивне мистецтво народів, що до сьогодні зберегли традиційний уклад та вірування. В його колекції – горщики, зроблені за технологіями кам’яного віку без використання гончарного круга, скульптури, маски. Все це він привозив з Африки та збирав по знайомих.

У 2014-15 роках Сергій разом з іншими волонтерами став плести маскувальні сітки для українських військових, та побачив, як жінки й діти роблять для них обереги – ляльки-мотанки, пташки, конячки, квіточки. Все, що можна покласти в кишеню та взяти з собою на фронт. Сергій просив зробити для себе другий екземпляр. Так в його колекції опинилися близько 80 оберегів.

У 2021 році Сергій відкрив в Києві музей Миру. Постійного приміщення у музею немає, експозиції представлені в двох бібліотеках. Там є обереги, прапор ООН та книжки організації, речі, які надала ОБСЄ. Сергій монотонно перераховує свої експонати, а потім, не змінюючи інтонацію, каже: “І ще є чохол від атомної бомби”.

– Чохол від атомної бомби? Звідки він у вас?

– З 86-го до 91 року я працював на технічному обслуговуванні ядерних бомб. Коли ми відмовились від ядерної зброї та передали свої бомби Росії, залишилась купа мотлоху, який списували, викидали. Я домовився з хлопцями, щоб чохол віддали мені. Так він і лежав вдома до появи музею.

Сергій розповідає: ядерні бомби великі, понад п’ять метрів в довжину. Чохол на бомбі – блискучій, сріблястий. Про процес техобслуговування розповідає докладно та буденно: раз на два роки в бомбах відчиняли лючки, під’єднували жгути. Перевіряли, чи підірветься бомба в умовах, в яких вона повинна підірватися, та чи не підірветься в інших.

Наприкінці грудня 1991 року Україна підписала угоду, яка затверджувала вивезення тактичної ядерної зброї з території країни. Сергій тоді збирався у відпустку в Ленінград, вже навіть купив путівку.

“І тут мені кажуть: “У відпустку не їдеш, ми готуємо бомби до відправлення в Росію”, – згадує Сергій та, здається, досі трохи жалкує про відпустку. – Ну і ми почали працювати. Зачиняли всі лючки в бомбах, перевіряли тиск та герметичність. Все підготували та за якийсь час відправили”.

– Що ви тоді думали, чи це правильне рішення?

– Я тоді нейтрально до цього ставився: наказ є наказ. Але були військові, які дуже не хотіли віддавати ядерну зброю. Тепер я розумію, що, в принципі, вони були праві.

В Ягідному Сергій теж збирає експонати для свого музею. Ще в першу поїздку він знайшов іграшки, з якими діти гралися в підвалі, їхні малюнки та зошити, тарілки та виделки, з яких їли в льоху, якісь речі росіян. У вільний час Сергій ходив по селу та знайомився з місцевими, збирав їхні спогади про підвал. Когось просив написати – але охочих було мало. Сергій зітхає, кажучи про це. Проте він познайомився з Олею та дізнався про її щоденник – фотографії його сторінок теж стали експонатом на виставці про Ягідне, яку Сергій провів в Києві в липні.

“Батька та свата вбило насмерть”

Оля Міняйло згадує, як спускається в підвал школи та опиняється в пеклі. Вона чує гомін багатьох голосів та плач дітей, бачить, як мерехтять вогні свічок, відчуває їхній чад, запах сирості та сморід. Тут немає, куди ступити, бо скрізь люди та клунки. Немає повітря, щоб дихати. Немає відчуттів, замість них – суцільний жах.

Росіяни привели Олю з родиною в підвал одними з останніх. Їм, можна сказати, пощастило. Окупанти дозволили їм взяти з собою речі – сумку з їжею, пледи, а головне – дитячий одяг та підгузки. Разом з Олею та її чоловіком до льоху забрали їхнього сина з невісткою, онучку та чотиримісячного онука. Іншим, навіть тим, хто теж був з немовлятами, не дозволили взяти нічого, крім пляшечки води.

Подвір’я школи було набите військовою технікою, стояло багато солдатів з автоматами. Біля входу в підвал купкою зібрались мешканці Ягідного. Згорблені фігури, опущені плечі. Оля з подивом помітила: від страху обличчя її односельців стали чорного кольору. Вона і зараз дивується, коли згадує це: “Ні жовтого, ні зеленого, ні білого – а саме чорного, с синюватим відтінком”.

В перші дні росіяни дозволяли своїм в’язням виходити на подвір’я з сьомої ранку до сьомої вечора. Ходити додому не давали. Потім селяни стали просити відпустити їх хоча б ненадовго – погодувати корів та поросят, взяти підгузки та харчування для дітей. Ті погодились. Відпускали спочатку зі своїм супроводжуючим, а потім сказали: “Супроводу немає. Біля ваших будинків стоять інші бригади, ми за них не відповідаємо. Ваші проблеми, повернетесь ви чи ні”. Люди все одно йшли додому.

“Росіяни казали, щоб молоді жінки та чоловіки не йшли – бо можуть не повернутися, – згадує Оля та одночасно намагається віддерти скотч з вікон на кухні в своїй квартирі. – Я не сильно вже молода, тому й пішла. Після кількох безсонних ночей, в стані шоку я напевно виглядала на всі 70. Спеціально шорохкотіла ногами, трошки згорбилась, нахлобучила на голову хустину, зверху – капюшон куртки. Прийшла додому – там все перемарадьорено, повскривано та переколошмачено.

Щоразу, коли Оля приходила додому, там ставало все менше речей – поступово зникали ковдри та подушки, взуття, частина дивану з вітальні, стіл, алкоголь, що був на кухні, телевізор. Ноутбук, який, найімовірніше, не змогли ввімкнути через пароль, просто розламали на дві частини. Всі вікна були прострелені, а деякі – ще й ніби вибиті прикладами автоматів.

Зараз на кухонному столі Олі лежить щоденник, який вона вела в підвалі. Маленький зошит без обкладинки, зі сторінками в клітинку. Майже половину написаного в ньому неможливо розібрати. Оля писала в темряві навмання, тому рядки наповзають один на оден, а інколи й взагалі написані зверху. В щоденнику Оля, зокрема, описує свої походи додому. Закінчує одним словом: “Шок”. Жінка часто пише про тисняву, спеку, задуху, скандали між сусідами, описує, як у когось здали нерви і він “влаштував концерт”. Поряд пише: “День пройшов більш-менш”.

Оля припиняє драїти вікно, бере свій щоденник та гортає в самий кінець. Там списки з прізвищами – вбитих росіянами в селі (за її підрахунками, 14 людей), померлих в підвалі (10) з примітками, коли їх ховали та скільки людей разом в могилі, поранених (18), побитих окупантами (6), зниклих безвісти (один).

Оля докладно проходиться списком поранених: “Предко Анжела – коли ховали її дідуся, що помер у підвалі, росіяни обстріляли цвинтар. Її та її батька поранило. З них летіла кров, їх посадили на тачку та швидко привезли в школу, тут перев’язали. Оксану, маму Анжели, теж сильно поранило, але вона це не одразу зрозуміла, лише коли відійшла від шоку. Сорокопуд Віктор – теж зачепило на похованні. Вертенко Саша – поранило на подвір’ї школи”.

– Росіяни забирали лікувати поранених до себе?

– Ні, вони були в підвалі. Тих, кого сильно поранило, росіяни забирали на перев’язку, а потім знову в підвал. Кого не дуже сильно, – якось самі себе перев’язували.

Оля продовжує читати список поранених: “Радченко Віка. Їхня родина живе на вулиці Космонавтів – вона найвіддаленіша від школи. Коли росіяни зганяли в підвал ту вулицю, він вже був переповнений. Віка попросилася жити вдома, в своєму льоху. А коли тут в школі змінився головний росіянин та став наводити свої порядки, то вони почали стежити за двором Віки. Щойно родина вийшла на вулицю, стрельнули прямо по них. Снаряд влучив в центр двору, в них вилетіла стіна будинку. Батька та свата вбило насмерть. Віка була на шостому місяці вагітності – її сильно поранило. Дитя вмерло, а її забрали в Росію. Вже потім, коли село звільнили, її знайшли через волонтерів та переправили в Естонію. Невідомо, чи буде вона ходити”.

“Ура, Олексійович! Наші прийшли в село!”

Олі інколи сняться віщі сни. За місяць в підвалі їх було три. Перший – на самому початку. Уві сні жінці подарували букет жоржин. Квіти були негарні та зів’ялі. Оля поставила їх у вазу з водою, і квіти прямо на очах ожили. Жінка прокинулась з відчуттям, що все буде добре.

В середині березня, коли прильоти порідшали, і місцеві переживали, що наших військових відкинули росіяни, Оля почала втрачати надію. А в одну з ночей побачила сон: вона йде болотом в погану погоду, їй холодно, а навкруги сумно та хмарно. Йде довго, аж раптом починається тверда суха земля. Оля виходить на берег озера, під ногами жовтий пісок, вода в озері чиста, на небі з’являється сонце. Жінка знову прикинулась з відчуттям, що все буде добре.

Третій сон наснився в самому кінці ув’язнення. Оля побачила багато чистої води і як вони з родиною пливуть на човні до Чернігова – а він стоїть цілий та гарний, ще кращий, ніж був.

В той самий час у підвалі з’явилися чутки, що наші вже близько і росіяни скоро будуть йти з Ягідного. Хтось зі старих, кому дозволили залишитися вдома, ніби навіть бачив, як українські військові виходили з лісу. Комусь самі росіяни казали, що скоро підуть.

“Один з росіян, ніби нормальний, спочатку сказав нам скласти список своїх потреб – підгузки, гігієна, щось ще, – згадує Оля. – А за кілька днів повідомив, що нічого нам не привезуть, адже в них вже нема сполучення з Росією. Ми зраділи: значить, наші зовсім близько! Між собою ми говорили: от як нас звільнити? Це не так просто. У школу сильно не пальнеш, щоб їх вибити, бо тут ми. Російської техніки в селі купа, але вона вся підперта під самі хати. От як нашим зайти? Знищити наші будинки разом з їхньою технікою? Ми вирішили, що ми згодні: Бог з ними, з тими будинками – все одно пограбовані. Хай нафіг їх трощать, аби тільки БТРи їхні погоріли”.

28 березня, за два дні до звільнення Ягідного, Оля описувала в щоденнику свій день: “Між сьомою та восьмою ранку трохи погупало, але не близько. (…) Ми трохи попрали найнеобхідніше, тоді чоловік взяв ножиці та розчіску в Данілової, я його постригла. Тоді ми дуже набистру сполоснулися в кочегарці (місце, куди з підвалу виносили тіла померлих. – Liga.net). (…) Ходять різні слухи. Ми вже не дуже обнадіюємося, щоб тоді не розчаруватися. Ближче до вечора померла Будченко Надія Моїсеївна. Ще одна жертва погребу. (…) Вечір пройшов тихо та спокійно”.

29 березня Оля писала: “О пів на восьму мужики пішли копати могилу на цвинтар для Моїсеївни. З підвалу випустили всіх, всі почали прати. Благо погода гарна та світить сонечко. Пахне весною. (…) Коли люди почали проситися додому, росіяни сказали, що хто вивчив гімн Росії, може йти додому та співати гімн. Ніхто ще нікуди не пішов. (…) День пройшов спокійно. Ці лише трошки пухкали. Люди трохи повеселішали, пішли слухи про скоре визволення. Всі знову заговорили про плани на майбутнє, про життя після війни. Вночі знову прийшов Глухий (позивний одного з росіян. – Liga.net). Йому не сподобався такий настрій. Коли йому сказали, що ви будете вже уходити, відповів: “Мы уедем, другие приедут”. Ніч пройшла спокійно”.

Росіяни пішли з Ягідного 30 березня. Місцевим нічого не сказали, вдень зачинили їх в підвалі. Десь за дві години люди почули гул – ніби техніка їде та їде.

“А тоді вони від’їхали, та почалася пальба. Страшний армагедон – що робилося, – згадує Оля. – Це тривало довго, а коли стихло, ми потихеньку почали вилазити на подвір’я. Бачимо: десь щось палає трошки. Дивимось на село – ніби стоїть. Спочатку виходили обережно. Думали: раптом всі пішли, а одного залишили, і він буде по нам стріляти. Ще боялись, що гранату хтось з них кине до нас в погреб. Але обійшлося”.

Перші кілька днів після звільнення села місцеві все ще ночували в підвалі школи – в усіх будинках не було вікон, оселі пограбовані, спати вдома холодно та немає на чому. Далі почали ходити додому, заклеювати вікна плівкою, ночувати в квартирах по кілька родин разом.

“Радіти було все одно страшно, остаточного полегшення не було, – згадує Оля. – Ми з чоловіком пішли додому розгрібати мотлох. Робили весь день, а надвечір прийшов односелець та кричить чоловікові: “Ура, Олексійович! Наші прийшли в село!”. От як він крикнув – так з тим криком мене й відпустило, почалася радість. Ми пішли до людей, обійматися та цілуватися”.

Відтоді минуло п’ять місяців. Оля з чоловіком, як і майже все село, весь квітень провела в евакуації – у її сестри в Вінницькій області. Коли повернулися, бути в квартирі було огидно. Олі здавалося, що всі речі “смердять ними”. Поки не попрали все – одяг, взуття, подушки, ковдри, штори, килимки та скатертини, – Оля не заспокоїлась.

Хоча “Добробат” відновив покрівлю в будинку, вся стеля на кухні Олі – в коричневих плямах. Вона пояснює: навесні в зруйнованій обстрілами покрівлі жили голуби, їхній послід стікав разом з дощовою водою. “Це зараз воно лише коричневе. А було ще вонюче, – каже Оля. – Хлопці з “Добробату” кажуть, що треба збивати штукатурку та робити все по-новому. Але це вже після війни. Колись”.

В серпні “Добробат” закінчив роботи на двох вулицях Ягідного – Дружби та Лісовій. Загалом, за підрахунками керівників батальйону, в Чернігівському районі Чернігівської області пошкоджено 1300 будинків в 12 селах. 1000 з них підлягають ремонту, 300 повністю зруйновані. В наступній черзі відновлюватимуть 176 будинків. Хочуть встигнути до зими.

Роботи ведуться не лише тут. 35 000 волонтерів “Добробату” працюють на відновленні Київської, Чернігівської, Сумської та Харківської областей. В планах – Миколаївська.

В Ягідному, де відбудовані будинки чергуються з повністю зруйнованими, закінчується сезон смородини. Її вирощують тут з 50-х – стільки, скільки існує село. Смородина в селі родить особливо смачна – солодка, соковита, з кислинкою. Оля їсть її жменями без цукру, морозить на зиму. Зазвичай закриває варення, але цього року немає настрою.

Після визволення з підвалу віщих снів у Олі не було. В останньому, де вона бачила цілий та гарний Чернігів, було відчуття, що війна закінчилась, все позаду, а місто стало ще гарнішим, ніж до війни. Оля чекає, коли цей сон справдиться на 100%.