історії

Дорогою до військомату

Як колишній учитель вибирався з окупації, щоб піти на фронт

історії

Дорогою до військомату

Як колишній учитель вибирався з окупації, щоб піти на фронт

Автори: Дмитро Фіонік, Олександра Латишева,

спеціально для Liga.net

Ілюстрації: Анастасія Іванова

Верстка: Юлія Виноградська

Facebook
Twitter

Як працівник зони відчуження йшов із Чорнобиля до Славутича – подолав сотні кілометрів, перетнув два держкордони та переправився через Дніпро, – щоб записатися у добровольці

В одній із центральних будівель Славутича є музей АТО. У музеї серед інших експонатів нещодавно стояв манекен у повному бойовому спорядженні учасника військових дій. Частина екіпірування – особисті речі мешканця міста, колись командира відділення другого взводу першої штурмової роти 34-го мотострілецького батальйону 57-ї бригади Олександра Латишева.

 

Ці деталі є важливими. Напередодні вторгнення російських військ у Славутич, 23 березня, до музею увійшов худий, майже виснажений чоловік років п’ятдесяти і зупинився перед манекеном. Цими днями туристів у місті не було – Славутич був у блокаді. Працівники Соціально-психологічного центру, при якому організовано музей, не одразу впізнали у відвідувачі Олександра Латишева. Він прийшов по свої речі.

 

Чому Латишева не впізнали одразу? Останні дні змінили його вигляд. Війна застала Олександра на роботі – у центральній котельні Чорнобиля. Декілька діб він вибирався з окупації, щоб знову взятися за зброю. Йому довелося пройти безлюдними лісами десятки кілометрів, двічі перетнути кордон з Білоруссю і якимось дивом переправитися через Дніпро – міст на той час був підірваний. Хто він і як йому це вдалося?

Хто він

Олександр Латишев народився 1967 року в Чернівцях. Там закінчив індустріальний технікум. Після армії вступив до педінституту. Захоплювався спортом – у молодості отримав перший розряд з боксу. Понад 15 років працював шкільним учителем у місті-супутнику ЧАЕС Славутичі. Викладав російську та українську мови, початковий військовий вишкіл, фізкультуру і навіть музику.

Олександр Латишев, 2015 рік, фото з особистого архіву

«Я на гітарі граю, – посміхається Олександр. – А в нашій школі була нестача вчителів. От і доводилося викладати різні предмети, включно з музикою». Люди, які його знали до війни, згадують, що Олександр любив співати під гітару пісні «Машини часу» та ДДТ, але незмінно додають: «Тільки ви про це не пишіть, бо невідомо, як він зараз до російської культури ставиться.

Дружина Олександра Латишева також педагог-філолог. Вижити сім’ї вчителів у 90-х було складно. Тому главі сім’ї довелося стати універсалом-виживачем. Меблі, якими подружжя обставило кімнату в гуртожитку, були зроблені руками Олександра. Постійно доводилося шукати приробіток.


Якоїсь миті він вирішив, що два педагоги в одній родині – це перебір. Технічним фахівцям платили більше. Довелося згадати про першу освіту та перекваліфікуватися на інженера-енергетика.

Батьку сімейства довелося стати універсалом-виживачем

2015-го Олександр вирушив до місцевого військкомату і через деякий час потрапив до 57-ї бригади, яка воювала на Донбасі в районі Зайцевого. Після демобілізації, у 2017-му працював спеціалістом з контрольно-вимірювальних приладів і автоматики (КВПіА).

 

Один з об’єктів у Чорнобилі, підключених до системи КВПіА, – центральна котельня. Там він зустрів російське вторгнення. Місто було окуповане російськими військами першого ж дня повномасштабної війни.

Архіпелаг Чорнобиль

На той момент у Чорнобилі перебувало близько 300 осіб: співробітники пов’язаних із ЧАЕС підприємств, пожежники, самосели. Контакти із зовнішнім світом майже відразу були обрубані: окупанти глушили мобільний зв’язок, переміщення дорогами було обмежене, мости через річки Уж та Тетерів – зруйновані.


Чорнобиль перетворився на острів. Точніше, на архіпелаг. «На одній вулиці кілька будинків житлових, на іншій… Перші два-три дні шок у всіх. Сиділи тихо, по норах», – згадує Олександр. Коли окупанти вимкнули електрику, над містом нависла загроза гуманітарної катастрофи.

Олександр намагався вести облік ворожої техніки та передавати інформацію українській стороні

Не було світла, тепла та зв’язку. Подача води із місцевих свердловин припинилася. Щоб вижити, треба було самоорганізовуватись. Щоранку активні чоловіки та жінки збиралися на невеликій площі біля церкви та координували свої дії.

 

Активістам вдалося зв’язатися з керівниками місцевих підприємств та отримати дозвіл відкрити продовольчі склади. Продукти розподілялися між місцевими жителями. Чорнобильцям вдалося навіть налагодити випікання хліба.

 

Олександр взяв на себе обов’язок розподіляти питну воду. Щодня він наповнював баклажки з резервного бака котельні та розносив по будинках – серед самоселів були люди похилого віку, які без сторонньої допомоги не змогли б вижити. Доставляння води ускладнювали блокпости та патрулі окупантів.

 

Моторошну атмосферу доповнювали постійні пограбування: російські солдати зламували все, що можна зламати. «Технологія у них була така: заходили до помешкання, шукали алкоголь, розпихали по кишенях дрібні предмети. Якщо помічали якісь великогабаритні цінності, меблі, телевізори чи кондиціонери, наступного дня підганяли вантажівку», – розповідає Олександр. Разом із працівниками готелю йому довелося ховати від орків майно.

 

А ще йому вдалося виявити місце, де телефон ловив зв’язок – у верхній точці котельні, на конструкції під назвою деаератор. Звідси відкривався вид на дорогу, якою регулярно йшли окупаційні війська. Олександр намагався вести облік ворожої техніки та передавати інформацію українській стороні.

Олександр Латишев, 2015 рік, фото з особистого архіву

«Партизанив, – з усмішкою каже він. – Але мені цього мало. Не давала спокою думка, що в Славутичі у мене дружина, доньки, онуки, що треба боротися, а я сиджу тут, під окупацією, як миша в банці… Не було такого, що я в якийсь момент вирішив вибиратися з Чорнобиля. Це було очевидно. Але треба було розробити маршрут».

Маршрут

Між Чорнобилем та Славутичем приблизно 70 кілометрів. Але це в мирний час і залізницею. Електричка, яка зазвичай доставляла працівників ЧАЕС із міста-супутника до станції Семиходи, двічі перетинала українсько-білоруський кордон. І проходила два великі мости – через Дніпро та через Прип’ять.


Першого ж дня війни залізничне сполучення обірвалося – полотно мосту через Дніпро було підірвано. Але, з чуток (головне джерело інформації в окупованому Чорнобилі), основні конструкції вціліли настільки, що переправитися ними через річку було можливим.


Але як дістатися мосту? На дорогах десятки блокпостів, не кажучи вже про кордон із недружньою державою. Пробиратися звіриними стежками? Є ризик заблукати або загрузнути: деякі болота непрохідні.


Майбутній квест здавався настільки складним, що Олександр почав розробляти манівець, багатоденний маршрут: з Чорнобиля на південь, у бік окупованого Іванкова і далі на Вишгород. Приблизно за два тижні з початку окупації «розвідка» донесла, що до Славутича пішки дійшов один із робітників ЧАЕС. Значить – залізничний міст, справді, не повністю підірваний…

Серед мешканців Чорнобиля були люди, які намагалися налагодити психологічний контакт із окупантами

Серед мешканців Чорнобиля були люди, які намагалися налагодити психологічний контакт з окупантами. Підходили до блокпоста, просили закурити, перекидалися парою слів. Якось один із таких контактерів розповів Олександру, що росіяни пропускають місцевих жителів до Білорусі. Це і вирішило вибір основного маршруту – через Білорусь.


Як на зло, в Олександра зламався смартфон і доступу до Google-карти не стало. Резервний, старенький телефон все ж таки знайшовся. Технічні характеристики пристрою не дозволяли налаштувати карту, але можливість отримувати повідомлення з’явилася. «Зять із донькою робили скриншоти топографічних карт та надсилали мені, – розповідає Олександр. – Розуміючи, що в дорозі у мене ні з ким зв’язку не буде, я перемальовував ці скриншоти на папері, а потім намагався запам’ятати до найдрібніших подробиць».


Ще одне і, можливо, найважливіше джерело відомостей у тому, куди і як пройти – розповіді самоселів. Вони знають те, чого немає на карті: яке болото можна пройти, де можна заночувати, а в яких місцях може загризти звір. У цю пору року вовки, що зголодніли за зиму, підходять так близько до людей, що в темний час доби навіть на околицях Чорнобиля місцеві жителі пересуваються невеликими групами.

В образі

Що могло загрожувати Робінзону призовного віку, що пустився в дорогу з Чорнобиля до Славутича? Орки, вовки, дикі кабани, білоруські прикордонники, нічні морози, голод, небезпека заблукати серед боліт і провалитися на тонкому льоду… Найповніша відповідь: усе що завгодно.

Тут варто додати, що в Олександра на плечі кольорове військове татуювання – кинджал на тлі тризуба та національного прапора, а в кишені – посвідчення учасника бойових дій. З огляду на ці обставини у рейтингу загроз саме орки опинилися на першому місці.


Посвідчення Олександр зашив за підкладку рюкзака. Вигадав легенду: «Я – місцевий житель, залишився без коштів, страждаю без світла та тепла. Тому змушений іти до Білорусі, до родичів. Тут поряд…» Детально пропрацював свій образ: «Я мав виглядати не як боєць, а як нещасний старий, майже безпритульний».

Олександр Латишев, 2015 рік, фото з особистого архіву

З юності Олександр брав участь у театральних виставах. Можливо, саме цей аматорський хист і врятував йому життя. Одяг був підібраний найнепривабливіший, волосся спеціально засмальцьоване, на обличчі – чи то багатоденна щетина, чи то борода. Образ доповнювала кульгавість: «У мене був колись знайомий, який шкутильгав, я скопіював його ходу».


«Щоб у солдатів на блокпостах не виникало бажання мене детально обшукувати та оглядати, я мав викликати у них бридливість, – пояснює він. – Тому одяг у рюкзаку був зім’ятий, прямо в ці ганчірки були загорнуті варені яйця…»

Початок шляху

Перші три блокпости Олександр подолав без особливих пригод. Обійти їх було неможливо, оскільки шлях пролягав через міст, що охороняється, яким на Київ перекидалися угруповання російських військ.


Один блокпост розташовувався на підході до мосту, другий на самому мосту, третій – за ним. Головна перешкода – перший пост.


За кілометр до нього Олександр «ввімкнув» кульгавість, увійшов в образ. Під час перевірки документів почав розповідати про негаразди у житті, розкрив рюкзак, почав вивалювати перед солдатами речі. «Тут головне було не переграти, – згадує Олександр. – Коли вони розмотували загорнуту в речі їжу, за їхньою реакцією я зрозумів, що прискіпливого огляду не буде».


На другому блокпосту вже знали, що на першому «діда перевірили». На третьому пропустили майже без запитань. А ось четвертий блокпост Олександр вирішив обійти десятою дорогою. Четвертий перебував на перехресті. Тут ліворуч йшла заросла шосейка у бік мертвих сіл, останнє з яких – Зимовище. Далі – залізнична гілка. Такий був найкоротший шлях до Славутича.

Авторка: Анастасія Іванова

«Десятою дорогою» – не мовний зворот. «Якби орки зрозуміли, що я пробираюся потай, справа могла б погано скінчитися», – пояснює Олександр. Довелося зробити величезний гак через ліс, канави, болота та занедбаний населений пункт. Нарешті вдалося вибратися на зарослу дорогу, в якій ледь вгадувалося колишнє шосе.


Це був успіх: «Отже, у мене в голові правильна карта, отже, я ніде не схибив. Із цього моменту з’явився якийсь азарт». Приблизно шість годин Олександр йшов лісовою місцевістю. На шляху йому зустрічалися лосі та косулі. Перебігали дорогу зайці. У цих місцях живуть і небезпечні для людини хижаки, зокрема, рисі. «Але найбільше побоювався вовків і кабанів, сліди яких бачив, – каже Олександр. – Зі зброї у мене був ніж. І й палиця. Але, дякувати Богу, обійшлося».

В якийсь момент стало ясно, що ступні просто тріскаються

Надвечір «карта в голові» вивела туди, куди обіцяла – до покинутого Зимовища. А далі шосе перетинало залізничне полотно. Здавалося, будинок зовсім близько – достатньо пройти насипом 30-40 кілометрів і буде залізничний міст через Дніпро. На іншому березі — українське село Неданчичі. А там уже близенько і до Славутича.


Олександр йшов залізничним полотном, а за його спиною на тлі заходу сонця вимальовувалися силуети ЧАЕС. Посилювався мороз. Потрібно було розпалити вогонь і якось облаштуватися на ніч. Навколо ліс, безліч сухостою та сухої трави. Якщо ночувати біля полін, що тліють, є ризик не помітити, як вітер рознесе іскри травою і вогонь дістанеться до дерев. У цих місцях лісові пожежі – звичайна річ.

Олександр Латишев, 2015 рік, фото з особистого архіву

«Вздовж залізниці зустрічаються покинуті півстанки, – каже Олександр таким тоном, яким зазвичай рибалки розповідають про секретне рибне місце. – В одному з таких півстанків я розгріб сміття, розпалив багаття, розстелив одяг і ліг відпочивати. То засинав, то прокидався – час від часу мене будив мороз. І тоді я підкидав дров у вогонь. Так і дочекався світанку».

Більшу частину другого дня Олександр йшов уздовж полотна. Встав на світанку, вирушив у дорогу. Коли йдеш залізничним полотном і насипом навантаження на ноги не таке, як за звичайної ходьби. “У якийсь момент стало ясно, що ступні просто тріскаються”, – зітхає Олександр. Згодом ноги довелося лікувати. Іноді вздовж полотна то з’являлася, то зникала стежка. Вона значно полегшувала шлях.


Друга ночівля була схожа на першу – під дахом покинутого півстанка.

Порушник кордону

Приблизно до 11-ї ранку третього дня вдалося підійти до Дніпра. Поки Олександр обережно піднімався до мосту, дивлячись – чи нема де білоруських прикордонників, – за ним, як згодом з’ясувалося, з цікавістю спостерігали ці самі прикордонники у відеокамери. «Словом, прийняли мене біля цього мосту під білі рученята», – посміхається Олександр.


На ходу довелося вигадувати нову легенду: мовляв, йду з Чорнобиля додому до Славутича, бо вдома дружина, доньки, онуки, а я в сім’ї єдиний годувальник. «Майже правду говорив, – сміється він. – Але барви трошки згустив». Показав документи: паспорт та чорнобильську перепустку.

На ходу довелося вигадувати нову легенду

Прикордонники поводилися ввічливо, зверталися до затриманого на ви, пояснили, що його бажання пройти мостом нездійсненне: ближче до лівого берега Дніпра він підірваний. У відповідь Олександр сказав, що одна людина з Чорнобиля пройшла… Прикордонники засміялися.


«Виявляється, вони цю історію знали краще – мого попередника вони так само прийняли, в цьому самому місці. – Олександр робить невеличку паузу і веде далі: – А потім допомогли йому перебратися на лівий берег». Але перед цим перевірили. Та сама доля чекала і на Олександра.


Його привезли на прикордонну заставу та досить ретельно вивчили багаж. Запитали: чи не сидів у в’язниці? Чи немає наколок? Олександр сказав, що ні. «Тут я, якщо чесно, напружився, – каже він. – Довелося підняти штани вище колін, показати живіт, спину… Був березень, було холодно, тож роздягати мене не стали. На мені була куртка, а під нею кілька кофт. Почав закочувати рукави й вдав, що не можу закачати до плеча… Тільки трохи вище ліктя… Коротше, вони вирішили, що наколок немає».


Рацією прикордонники отримали наказ доставити Олександра до центральної частини. Машина йшла близько години. Черговий офіцер провів черговий допит під запис. Врешті білоруси вирішили, що через обставини Олександра не можна вважати злісним порушником кордону. Можливо, свою роль відіграло те, що у його легенді було багато правди.


Хтось з офіцерів розпорядився доставити його до українського кордону, якогось пропускного пункту, щоб він міг продовжити свій шлях до Славутича. Але тут виникла проблема: в умовах війни контрольно-пропускні пункти не працювали, а дороги з Білорусі перекрито: десь міст підірвано, десь завали з дерев. Врешті його під конвоєм відвезли до прикордонної Нової Гути. З українського боку тут розташоване село Нові Яриловичі.

Авторка: Анастасія Іванова

Олександру запам’ятався такий епізод. Білоруські офіцери, які супроводжували його в Новій Гуті, розмовляли між собою: «У Славутич він іде? Чув, що там неспокійно». – «Там нацисти будинки замінували, мирними мешканцями прикриваються». – «Фашисти. Справжні фашисти…»


«Я в розмову не втручався, намагався нічого зайвого не бовкнути, – зітхає Олександр. – Просто здивувався, що пропаганда з людьми робить. Пізніше, згадуючи той момент, мені хотілося поговорити з ними, щось пояснити. А тоді лише стрельнув у них цигарку і попрощався».


Було близько шостої вечора. Від Нових Яриловичів до наступного населеного пункту в бік Славутича – селища міського типу Ріпки – приблизно 26 кілометрів. Олександр поставив собі за мету того самого дня дістатися до Ріпок.


Це виявилося складним завданням – упродовж перших двох кілометрів дорогу то тут, то там перегороджували штучні завали дерев – захист від російської техніки. Доводилося перелазити.


Коли почало сутеніти, ззаду Олександр почув кінський тупіт і скрип воза. На візку сиділо кілька молодиків. Їх Олександр згадує з вдячністю: «Спочатку вони поставилися до мене дуже насторожено. Але зрештою розговорились. Я їм двома словами розповів свою історію, показав документи. У результаті вони мене підкинули. Вони їхали в інше село, але кілометрів п’ять нам було по дорозі. Хлопці пояснили, що перед Ріпками підірвано міст, розповіли, як його обійти».

Нічліг

Дорогу до селища Олександру освітлював місяць. До Ріпок вдалося дошкутильгати близько одинадцятої. Містечко зустріло виснаженого мандрівника глухими парканами та чорними обрисами одноповерхових будинків. Ні перехожих, ні вікон, що світяться. Десь у центрі були орки. Селище немов причаїлося, занурилось в себе.


«Я сів на зупинці, дістав хліб, – коли Олександр каже, відчувається, що він пам’ятає кожну хвилину. – Перекусив, закурив… А зупинка – це така декоративна споруда, у ній неможливо від вітру сховатися. Розвести багаття на зупинці в окупованому місті було небезпечно. Від холоду мене почало трясти… Я зрозумів, що не просто мерзну, а замерзаю. Що робити? Вирішив повернутися, відійти на півтора-два кілометри від Ріпок та в лісі розвести вогонь. Ноги горять… Зібрався з силами, підвівся і тільки відійшов від зупинки, як мені посміхнулась фортуна…»

Я зрозумів, що не просто мерзну, а замерзаю

Раптом рипнула хвіртка, на вулицю впала тьмяна смужка світла. Олександр крикнув: «Здрастуйте!» Чоловічий голос щось пробурчав у відповідь. Чоловік років п’ятдесяти недовірливо вислухав сумбурну сповідь. Олександр просив про нічліг, тобто про порятунок. Хазяїн пустив гостя на веранду. І продовжуючи слухати розповідь незнайомця, зателефонував до приятеля.


За кілька хвилин прибіг приятель – місцевий тероборонівець. Олександр ще раз розповів йому свою історію, розпоров підкладку рюкзака, дістав посвідчення учасника бойових дій. Це вирішило справу. Господар будинку накрив стіл, нагодував гостя. Тієї ночі Олександр спав у будинку, на дивані.

Географія щастя

Приблизно о пів на шосту ранку господар уже прокинувся і смажив на кухні яєчню. “Дружина працює, на зміні, тому все просто”, – пояснив чоловік. Поки снідали, він розповів гостю, як вийти до Любеча. Звідти до Славутича приблизно 35 кілометрів. Будь-яка інформація була життєво важливою для Олександра. Річ у тім, що ці місця не входили до тієї карти, яку він напередодні намалював та запам’ятав. Надто вже білоруські прикордонники змінили його початковий маршрут.


До стародавнього Любеча Олександр так і не дійшов. Назустріч трапився дід на підводі. Розговорилися. Дід порадив зрізати шлях: «Якщо звернути на Корольчу, то далі будуть Мокрі Велички…» Тут Олександр аж підскочив від радості: «У мене в Мокрих Величках кум живе! А у кума мотоцикл!

Ці місця не входили до тієї карти, яку він напередодні намалював та запам’ятав

Одна удача йшла за іншою. На околицях Корольчі Олександра підібрала попутка. «Хлопець за кермом одразу сказав, що провезе лише пару кілометрів, до повороту, – у цьому місці оповіді обличчя Олександра починає світитися. – Але коли я почав розповідати йому, як йшов, він так захопився, що довіз до самих Мокрих Величок».


Очікування не обдурили мандрівника. Кум був на місці. Того самого дня Олександр на мотоциклі прибув до Славутича. «Ну, а вдома мене зустріла кохана дружина зі смачною їжею… Ну як я міг не дійти? Я ж додому йшов, я до дівчат своїх ішов: до дружини, до доньок, до онуків», – коли Олександр вимовляє ці слова, відчувається, що він – щаслива людина.

І знову в бій

Тут можна було б поставити крапку. Але насправді одіссея Олександра Латишева стала лише початком першого акту у його фронтовій історії цього року (нагадаємо, у його біографії вже є воєнні сторінки). Першим епізодом.

Другий епізод – три дні служби у теробороні. У Славутичі вона проіснувала недовго. 150 славутчан, озброєних автоматами, не могли протистояти багатотисячному російському угрупованню. І тому 25 березня на рівні мера і командирів тероборони було ухвалено рішення про те, що всі люди, які взяли в руки зброю, покинуть блокпости і вийдуть лісовими стежками з міста.

Олександр Латишев, 2015 рік, фото з особистого архіву

Роль місцевої тероборони можна вважати символічною. Але Олександр із такою оцінкою не згоден: «Неподалік Славутича, у Гончарівському, стояла наша артилерія. І їй вдалося за нашим наведенням підбити російський танк і дві вантажівки…»


Коли побратими Олександра йшли з міста, він вирішив залишитися. І взагалі не ховався. Є така народна мудрість: якщо хочеш щось добре сховати, поклади на чільне місце. У разі Олександра – спрацювало.


Третій епізод: величезний натовп славутчан, що протестують, вийшов зустрічати армії орків вранці 26 березня. Попереду розмахував українським прапором чоловік років п’ятдесяти – Олександр Латишев.


P.S.


Приблизно через місяць після цієї історії Олександр Латишев уже воював на Донбасі, на бахмутському напрямку. У якийсь момент його телефон перестав відповідати і звісток від нього сім’я не отримувала понад два тижні. Коли нарешті з’явився зв’язок, він розповів, що був у кільці.


А ще за три дні його дружину розбудив дзвінок із незнайомого номера. То був Олександр. Він попросив відчинити двері. За дверима на неї чекав сюрприз – доставлений кур’єром величезний букет троянд. Це сталося в день тридцятиріччя спільного життя Олександра та Олександри.

БІЛЬШЕ СПЕЦПРОЄКТІВ

Facebook
Twitter

Автори: Дмитро Фіонік, Олександра Латишева

Ілюстрації: Анастасія Іванова

Верстка: Юлія Виноградська

 

Дата публікації: 06.08.2022 р.

 

2022 Всі права захищені.
Інформаційне агентство ЛІГАБізнесІнформ

Top