Projects
Краматорськ — місто біля фронту, яке увесь час потерпає від ракетних обстрілів і знає, що таке окупація ще з 2014 року. І місто, де люди іронізують з «прильотів» й «успіхів» російських військ. Та всупереч логіці й досвіду все одно вірять, що саме їх війна омине. Яким є життя поблизу лінії зіткнення і чому поїхати звідси — це рішення, що важко дається місцевим, — в репортажі LIGA.net.
Війна і мир
«Ось парк у нас. Тут стадіон. Набережну яку зробили шикарну, блін!» — попутно вставляє у розмову Віктор, поки їдемо Краматорськом. Про усе, що бачить, чоловік говорить із домішкою гіркоти й роздратування — ніби наперед прощається із тим, що поки вціліло від російських ракет: «Це новий корпус лікарні, лише кілька років як добудували. Тут ось дорогу тільки-тільки проклали, а це ж пропащий район, у ямах потонути можна було».
Його почуття зрозумілі: Краматорськ, Слов’янськ, Костянтинівку, Дружківку росіяни обстрілюють майже щоночі. Лінія зіткнення проходить за 25-30 км по прямій. Відтоді, як росіяни у липні захопили Лисичанськ, і до початку українського контрнаступу настрої тут були такі, що і цивільні, й військові готувалися до неминучих боїв за місто.
Краматорськ для Віктора є всім: на кожен район, десятки вулиць і будівель у нього знайдеться байка з життя чи довідка з історії. Чоловікові — 55, має дружину, доньок та онуків, мешкає у квартирі й має дачу за містом. Усе своє життя провів у Краматорську, тут народився, вчився, одружився, працював на місцевому аеродромі.
Після повномасштабного вторгнення вивіз сім’ю якнайдалі, де знайшлася вільна хата, — в глибинку на межу Вінницької та Черкаської областей. Каже, село селом і дружина вже вовком виє без роботи, зате тихо й спокійно. Разом із нею там живуть теща, старша донька з сім’єю та собака. Молодшу вмовили виїхати за кордон. Зараз вона у Німеччині, потроху налагоджує життя, й Віктор дуже цьому радіє.
Сам чоловік майже відразу повернувся у Краматорськ: «Не можу там сидіти, тоска находить. Усе облаштував, відремонтував, облагородив — і сюди. Тут хоча б дача є, гаражі, город, часник викопав, картопельку. Якщо стане дуже гаряче — так відразу сяду й поїду». Оцю думку — поїду, коли притисне, — в різних варіаціях від місцевих чути постійно: «ще ж немає бойових дій, щоб аж таких», «та в Краматорську живуть мажори; Дружківка ось без води, Слов’янськ — без світла, а в нас поки все є, крім газу».
Засвітла місто більш-менш живе. Магазини працюють, є базовий набір продуктів, щоправда, ціни помітно вищі, ніж у Дніпрі чи Києві. У супермаркеті ЦУМу є взагалі усе, включно зі свіжими салатами й відбивними у відділі кулінарії та капучино з випічкою в кафе. Кіоски з шаурмою і чебуреками існують переважно завдяки військовим.
Тут навіть суші можна замовити, якщо постаратися. Ринки, АЗС, аптеки, відділення Нової пошти — лише треба знати, де шукати — відчинені. Курсують безкоштовні тролейбуси й працює таксі.
А от після обіду місто поступово завмирає. Надвечір на вулицях тільки військові й поліція, освітлення немає, світлофори не працюють. Знадвору чути хіба сирену та «прильоти» й «відльоти». Вночі часто «гупає», а на ранок тягне димом з горілих від обстрілів полів.
Чому не виїжджають
Місцева влада постійно закликає людей евакуюватися, поліція і чиновники обходять тих, хто залишився, роздають телефони для запису на безкоштовні рейси й розселення в інших областях. Чому не виїжджають — простої відповіді на це немає.
Кожен знаходить свої причини, часом ірраціональні на стороннє око. Хтось має план Б і «колеса» на випадок «якщо стане геть гаряче» — як от Віктор. Інші переконують себе, що саме їх біда омине, і досвід Попасної чи Бахмута на цю віру не впливає. Чоловік наводить приклад свого будинку: «Поряд зі мною бабуся з дідусем за 80 — самі вже не виходять, донька до них приходить. З 36 квартир у під’їзді жилі сім, у п’яти — старі, які раптом що самі не врятуються».
Військові сердяться: цивільні у такій близькості до лінії фронту — тягар і небезпека. Особливо, коли йдеться про сім’ї з дітьми та літніх людей. «Про евакуацію знаєте? — Так. — А чого не евакуюєтеся? — Ну, ось квартира моя, доньки, собака, — переповідає діалог з місцевою бабусею один із військових. — А як довбоне, то вони ж першими починають руки заламувати: «Рятуйте, допоможіть». І маємо їх вивозити під вогнем. І то, якщо дуже пощастить».
Військові ставляться до місцевих переважно з недовірою. Звісно, є краматорці, які воюють у складі ЗСУ, є такі, хто підтримують армію у різний спосіб, наприклад, віддають підрозділам свої будинки під штаби. Проте досить популярна думка, що ті, хто залишається, — це «ждуни», тобто проросійське населення, яке чекає на «визволення», або люди, котрим все одно під яким прапором жити.
У кожного військового знайдеться своя історія на підтвердження теорії. Саїд Ісмагілов, колишній муфтій, а тепер член бригади парамедиків на лінії зіткнення, розповідає про Лисичанськ напередодні російської окупації: «Поки ми там стояли, до нас постійно приходили місцеві бабці — то полікуйте, то таблеток дайте, бо зле, то поїсти-попити».
«А потім, — продовжує Саїд Ісмагілов, — коли наші війська відступили з Лисичанська, російські пропагандисти зняли ролик, як їх там радісно зустрічають. Мовляв, прийшли наші рідненькі визволителі, а ми так страждали від цих бандерівців, як же вони з нас знущалися. І серед них якраз деякі бабусі, яким ми допомагали. Мабуть, запропонували їм: «Давай ти, бабцю, скажеш на камеру це і це, а ми тобі булку з маслом». А, може, й, справді, такі гнилі люди».
«Не без цього, — погоджується Віктор. — Ну, хтось же зі своїх здає. Був ось на базарі, там дівчина з Біленького [смт в передмісті Краматорська] розповідає, що вдарили цілеспрямовано туди, де техніка стояла. Ясне діло, солдати в чисте поле не підуть, їм треба десь жити й техніку зберігати, а людям же не заборониш дивитися. Хтось усе це фотографує, блін, і передає. Підпілля своє темне діло робить. Але як так, своє ж місто руйнувати — не розумію».
Не розуміє і Георгій, інший краматорець, з яким розговорилися про ціни на ринку й настрої людей у місті. Каже, найдивніше з того, що бачив, — як у війну люди на базарі купують вазони охочіше, ніж овочі: «Стоїть ящик петуній і ящик помідорів — так петунії швидше розходяться».
В Краматорську чоловік із дружиною залишилися доглядати велике господарство: сукупно шість будинків — батьків, дітей і близьких родичів, — та теплиці, в яких вирощують розсаду, овочі й квіти. «Вийдеш на город посапати, а тут ракета летить. Ми ж їх у грудні почали садити, то вже нікуди було дітися. І що скажу, цього року гірше, але брали. У вазонах все розмели, у кашпо — може штук 10 поки лишилося», — розповідає Георгій.
У чоловіка є справна машина, і в разі наступу на місто планує з дружиною виїжджати у Дніпро. А поки він зайнятий у теплицях і на ринку та ще підпрацьовує водієм за запитом. А от як працює логіка в інших краматорців, йому не зрозуміло: «Вова — чоловік меншої сестри — з хати взагалі не виходить, сидить-боїться. Кажу йому, за день з десяток блокпостів проїжджаю. Якби треба було, вже би забрали. І на кой ляд в армії той, хто не хоче воювати?».
Георгій посміхається: «Один кум прокидається зранку й відразу істерика: «Гоша, ти в магазин не їдь — там і поліція, і воєнні шмонають, документи перевіряють». А інший воює добровольцем і приїздить із хлопцями до нас в бані помитися. Люди тут різні, — підсумовує. І за мить додає: «Але як під’їжджають до двору по формі й з автоматами, то все, сусіди ховаються у норах. Мовляв, вояки приїхали, а раптом повістки роздавати будуть».
Чому повертаються
Щодня Краматорська міська рада публікує оголошення й фотозвіти про евакуацію поряд із руйнуваннями від ракетних обстрілів росіян: «Вчасна евакуація рятує життя». Якась частина краматорців таки виїжджає, переважно це сім’ї з маленькими дітьми. Проте останнім часом люди навпаки все більше повертаються до міста.
«Оце якогось вечора звернув увагу. Прийшов додому, а знадвору чути сміх і вереск — аж здивувався. У нас між будинками дитячий майданчик, так малеча у пісочку грається, на гірці катається», — розповідає Віктор.
«Біля критого ринку, як звернути на вулицю Гвардійців, удень машин стільки, що припаркуватися ніде, — продовжує він. — Багато військових, не спорю, але все ж десь 50/50. У Костянтинівці людей на око теж побільшало. До обіду життя вирує: зранку собі побіг у справах, на роботу, на базар скупитися. А після четвертої — по хатах, мало що куди прилетить».
Останнім часом місто обстрілюють ще частіше, ніж зазвичай. Лише за один тиждень російські ракети поцілили у місцевий коледж — 19 вересня; у центр Краматорська, де готель, гуртожиток і ЦУМ, одна жінка отримала поранення — 18-го; у понад 30 приватних будинків, п’ятеро людей поранені, включно з дитиною — 17-го і 14-го; у перинатальний центр і житловий район, обійшлося без жертв — 12 вересня. «В основному прилітає вночі, коли люди по домівках, вибухи серйозні, чути далеко і руйнування великі», — каже Віктор.
Востаннє краматорці масово виїжджали з міста після того, як росіяни окупували Лисичанськ. Водночас на їхнє місце приїхали мешканці останніх захоплених територій Луганської області. «Люди тоді тікали конкретно. Половина залягла в Краматорську, половина далі поїхала, — пояснює Георгій. — Приїхав оце один з родиною, дві машини у них — «Нива» й «Шевроле» — простріляні повністю, скло розбите. Каже, повезло, що вижили. Звичайна сім’я. Хто ж думав, що така хєрня буде?».
Коли українська армія зупинила наступ росіян, евакуаційний потік теж зупинився. Під осінь почався зворотний процес. Краматорці повертаються, бо закінчилися гроші, немає роботи, житла і «не так вже й стріляють».
«Люди полеміку розводять, мовляв, ті, хто з Краматорська не їде, — це «ждуни». Ну, а якщо я не хочу їхати в той спортзал? Ось міськрада пише: «Вас приймає кіровоградська громада, місце компактного проживання». Це що таке? Спортзал на 40 людей або шкільний клас на 20, — розмірковує Віктор. — Знайомі ось виїхали, нагодували їх там кашею і солоною капустою, так наступного дня у всього компактного місця проживання діарея, блін. А туалет один — і добігти не встигнеш».
У краматорців у запасі десятки таких історій, правдивих і не зовсім, які вони переповідають один одному, підкріплюючи своє рішення залишитися.
Людина до всього звикає, до життя під постійними обстрілами зокрема. Неможливо цілодобово бути насторожі та в страху місяці поспіль. Вузькою дорогою через село сунеться колона техніки — жінка сапає квіти на узбіччі й навіть не підводить очі. Над площею гудуть військові літаки — у місцевих жодної реакції, бо чужі так глибоко не залетять, свої ж курсують по кілька разів на день у бік фронту й назад.
Георгій каже, над його теплицями на околиці міста літають настільки низько, що читає назви бортів. А бабусі на ринку не те що на сирену, навіть на «прильоти» не реагують: «Стою на базарі з квітами, тривога вмикається, як шарахне! Ну, я і присів. А вони як стояли-лялякали, так і стоять».
Поріг хороших новин тут високий: якщо обстріли без жертв та поранених — уже добре. Часто це звикання проявляється в іронічній формі й збоку може здатися апатією. «О, сусіди дзвіночок зробили, щоб на роботу не проспала», — це про вранішні «прильоти». «Півтора кілометра за три місяці — та яке ж це просування? Вже би розвернулися і йшли додому», — про «успішну» тактику російської армії.
Або така розповідь: «Дзвонив племінник з Криму, а в них же там одна пісня: «Потерпіть, незабаром вас звільнимо». То жінка йому каже: «Від дому ви мене вже звільнили, мусила виїхати, від роботи визволили, від зарплати. Що далі? Від квартири? Ще не розбомбили. Чи від життя? Може запишешся й приїдеш сюди, на Донбас, нас убивати? — переповідає Віктор і додає: — Я-то їх поблокував, але після вибухів у Криму думав набрати й теж сказати, щоб потерпіли ще трошки, уже скоро. Хай дістають сині паспорти з-під матраців і шукають гривні».
Зима близько
У Краматорську чи поза ним головне питання для містян зараз — це де і як перезимувати. Дехто приїздить на кілька днів у розвідку, за теплими речами й перевірити, чи житло вціліло. «Так прикро, аж сльози навертаються, не хочу їхати з дому. Вся країна на колесах через одного дебіла. Але й моторошно тут теж. В квартирах порожньо, нічого не працює. Я тут вперше з квітня», — ділиться випадкова перехожа.
Офіційна політика місцевої влади — з міста треба їхати, небезпека не минає. Але чиновники розуміють, що люди тут уперті й готують Краматорськ до зимівлі. «Брат працює у ЖЕКу, зараз вони переробляють систему опалення, щоб можна було ефективніше обігрівати будинки. У приватному секторі обіцяють дати газ, але багато хто переходить на тверде паливо, запасається вугіллям і дровами», — розповідає Віктор.
Після успіхів української армії на харківському напрямку краматорці підбадьорилися. Ті, хто виїхав, ігнорують застереження військових і чиновників, так само як і об’єктивну реальність на донецькому фронті, та потроху повертаються додому.
«Евакуюйтесь, евакуюйтесь — це мер наш. А народ що? Поїхав, побомжував, грошей немає, роботи немає — от і все. Тут хоча б квартира чи хата є, щось у погребі з минулого року залишилось. Якщо опалення буде, то перезимуємо. Народився тут — тут і здохну, — Віктор ніби доводить до кінця епатажний мисленнєвий ряд. За мить додає подумавши: — Якщо буде жорстко, як у Бахмуті, — тоді так, поїду, пожити ще хочеться. Ну, а поки терпимо».
