Пряме влучання

ІСТОРІЇ

УКР / РУС

Пряме влучання

Як живуть люди, квартири яких знищили російські ракети

УКР / РУС

ІСТОРІЇ

Пряме влучання

Як живуть люди, квартири яких знищили російські ракети

Авторка: Тамара Балаєва, спеціально для LIGA.net

Верстка: Юлія Виноградська

О 15:30 в суботу Ларисі Суховій раптово стало холодно. Вона лягла на ліжко та вкрилася ковдрою з головою, хоча ніколи так не робила. За секунду щось сталося, але жінка не зрозуміла, що саме. Вона не могла рухатися, була ніби паралізована та чула лише звук – такий гучний, якого до цього ніколи не чула. Було відчуття, ніби на неї впав будинок. Лариса закричала.

Це сталося 14 січня у Дніпрі – тоді російська ракета влучила у багатоповерхівку за адресою Набережна Перемоги, 118. Один під’їзд повністю зруйнований, кілька сусідніх сильно постраждали. 46 людей загинули, 79 отримали поранення. Ще дев’ять досі вважаються безвісти зниклими.

Люди, що вижили після ракетного удару, залишились без житла. Всього з початку повномасштабного вторгнення в Україні зруйновано понад 140 000 будівель, 18 000 із них – багатоквартирні будинки. Але і це приблизні підрахунки – адже кількість зруйнованих будівель на тимчасово окупованих територіях наразі оцінити неможливо.

LIGA.net поговорила з людьми, які втратили житло під час війни, та дізналась – як вони будують життя наново, хто їм допомагає та які компенсації вони отримують.

“На мене впав будинок”

В той день Лариса була вдома з двома синами – 20-річним Матвієм та 16-річним Давидом. Старша донька, Настя, от-от повинна була приїхати додому. Чоловік Лариси – з першого дня повномасштабного вторгнення на фронті.

Тоді діяли планові відключення електрики, і світла не було вже чотири години. Разом із ним – інтернету та зв’язку. Лариса ходила квартирою, займалась домашніми справами, а коли їх не залишилось, вирішила полежати. Сини спали в сусідній кімнаті.

“У мене в спальні завжди, навіть взимку, вікно відчинене на провітрювання, мені завжди спекотно, – згадує Лариса. – Але тут раптом стало так холодно, що я накрилась ковдрою з головою. І за секунду щось сталося. Я навіть не знаю, як описати, що саме”.

Ларисі здалося, що вибухнув весь світ. Але вона погано пам’ятає, що було після вибуху. Згадує, що сильно кричала, а потім – як сини діставали її з того, що залишилося від ліжка.

“У мене маленька спальня. Там були лише вікно, косметичний столик, дзеркальна шафа та ліжко, – розповідає Лариса. – Віконна рама, скло від вікон та шафи – все полетіло на мене. Чийсь кондиціонер та уламки меблів влетіли в діру у стіні та теж опинилися на мені. Каркас від ліжка, на якому я лежала, провалився, залишився лише матрац. В один момент все склалося, як картковий будинок”.

Коли Лариса нарешті встала, то побачила величезну діру в стіні замість вікна та зрозуміла, що чує крик. “У мене і зараз в очах стоїть ця діра та цей жахливий крик, – згадує жінка та починає ридати. – Ми не розуміли, що сталося. Інстинктивно побігли в кімнату хлопців, бо вона знаходиться далі – і стали шукати якийсь закуток. Думали, що буде другий приліт. У мене почалася істерика, я забула, де донька, і що вона не вдома. Ми телефонували їй, але зв’язку не було”.

Все навколо було в диму та попелі. Ларисі здавалося, що вона потрапила у фільм про апокаліпсис. А потім запахло газом, жінка та її сини почули голос ззовні: “Є загроза руйнування. Всі, хто можуть рухатись, покиньте будинок”.

Так виглядав будинок на Набережній Перемоги в Дніпрі після влучання ракети

Лариса та хлопці схопили кота та побігли сходами вниз. Шматок стіни під’їзду вирвало вибуховою хвилею, і він завалив вихід. Щоб вибратися, довелося перелазити через завали.

“Коли ми все ж опинилися на вулиці та подивилися на будинок, на наших очах обвалилися два сусідніх під’їзди. Люди просто стрибали з вікон та кричали. Це було жахливо. Я цього ніколи не забуду”, – каже Лариса та плаче.

Під вікном своєї квартири вона побачила криваву пляму. Пізніше сусіди розповіли, що з квартири у повністю зруйнованому під’їзді вибуховою хвилею винесло людину – вона пролетіла кілька сотень метрів та впала на це місце.

Два влучання за два дні

Ольга та Євген Ботвінови мешкали на дев’ятому поверсі будинку на Набережній Перемоги, 118. Вони поселилися тут недавно. Подружжя родом із Донецька, після окупації міста у 2014 році виїхали до Херсона – Євген хірург, і йому запропонували роботу в обласній лікарні. Ольга – бізнес-тренерка.

Перед повномасштабною війною вони купили квартиру, зробили там ремонт та нарешті в’їхали. За місяць почалося вторгнення.

“Ми прожили в окупації майже три місяці, а потім на свій ризик наважились виїхати, – згадує Ольга. – Було дуже страшно, дорогою п’ять діб ночували під обстрілами. Коли доїхали до Дніпра, видихнули. Здавалося, все найстрашніше тепер вже точно позаду”.

Євген почав працювати в міській лікарні та кількох приватних клініках у Дніпрі, Ольга проводила онлайн та офлайн-тренінги. Пара винайняла квартиру на Набережній Перемоги та дуже раділа затишному району – поруч річка, парк, магазини. Життя почало налагоджуватись.

14 січня Ольга та її чоловік були вдома. Вдень вимкнули світло, але жінка працювала за ноутбуком ще кілька годин. Десь о 15:20 Євген покликав її з іншої кімнати: “Оля, іди сюди, полеж трошки! Увімкнуть світло, з’явиться інтернет – сядеш знову працювати”.

Ольга прийшла в спальню, лягла на ліжко. Стало дуже холодно, і вони з чоловіком закуталися в ковдру. Пролежали 10 хвилин, і стався вибух. На якийсь час обоє втратили свідомість.

“Коли прийшли до тями, не зрозуміли, що сталося. Ми бачили, що все навколо в попелі та пилу, що ми самі порізані, але живі, – розповідає Ольга. – Чоловік сказав, що треба вибігати з дому. Ми відчинили двері кімнати та побачили прірву замість підлоги – вона була з дев’ятого до першого поверху”.

Кімнати, в якій Ольга ще десять хвилин тому сиділа за ноутбуком, вже не існувало. В прірві було видно вогонь та чутно, як кричать люди. Ольга нічого не відчувала, тільки почула голос чоловіка: “У тебе зі скроні ллється кров”. Євген перев’язав дружині голову футболкою та сказав весь час стискати рану.

“Ми залишились сидіти на єдиному вцілілому шматочку квартири – там, де і було наше ліжко, – згадує Ольга. – Ми не знали, коли нас врятують та чи врятують. Чоловік світив ліхтариком, щоб нас побачили – це фото потім розлетілося по ЗМІ. Я була ще у свідомості та просто стискала рану. Потім я дізналась, що це тривало три з половиною години – поки нас не зняли рятувальники. Нас поклали в машину швидкої допомоги, і я втратила свідомість”.

Прийшла до тями Ольга вже у лікарні після операції – у неї було глибоке поранення в скроню, і пізніше лікар сказав, що якби удар прийшовся на кілька міліметрів убік, її б нічого не врятувало.

“На наступний день після трагедії ми дізнались, що у нашу квартиру в Херсоні також влучила ракета, – каже Ольга. – Нам сказали про це знайомі знайомих, які залишились у місті. Я почула цю новину та ніяк не відреагувала. Вже все, що тільки можна, з матеріального, ми втратили. Це звучить дивно, але мене це не цікавило. Я просто була щаслива та дякувала Богу, що ми залишились живі”. За десять днів Ольгу та її чоловіка виписали з лікарні, і вони втретє почали нове життя.

Допомога в “Штурмі”

Вікторія Таніч – заступниця директора дитячо-юнацького центру “Штурм”, що знаходиться за десять хвилин пішки від розбомбленого будинку в Дніпрі. Сама Вікторія мешкає в багатоповерхівці за адресою Набережна Перемоги, 116 – прямо напроти будинку за номером 118. ЇЇ вікна виходять на під’їзд, якого більше не існує.

З перших днів повномасштабного вторгнення “Штурм” став волонтерським осередком. Працівники закладу збирали речі для переселенців, шукали донорські організації, що допомагають продуктовими наборами. В заклад на роботу взяли викладачів-переселенців і спеціально під них відкрили нові напрямки. До повномасштабної війни “Штурм” спеціалізувався на одноборствах, повітряній гімнастиці та акробатиці. З новими викладачами відкрились гуртки з бальних танців, гончарства, вокалу.

“14 січня у мене був вихідний, і я поїхала до подруги в іншу частину міста, – згадує Вікторія. – Почалася повітряна тривога, і мені чомусь дуже захотілося додому. Я стала збиратися, але подруга вмовила дочекатися закінчення тривоги”.

Пролунали віддалені вибухи, але інтернету та зв’язку не було, тож подруги не розуміли, що відбувається. “За п’ять-сім хвилин все ж хтось додзвонився, і ми дізнались, що приліт був на житловому масиві “Перемога”, – розповідає Вікторія. – Ще якийсь час я збирала інформацію по краплинках, щоб зрозуміти, де саме, і зрештою зрозуміла – це 118-й будинок”.

Вікторія почала телефонувати всім, кого могла згадати з того будинку – а таких людей багато, адже в різні роки в “Штурмі” займалися багато мешканців багатоповерхівки.

“Більшість не брала слухавку або не було з’єднання, – згадує Вікторія. – На диво, мені відповіла Оля Кореновська (дружина тренера з боксу Михайла Кореновського, що загинув під час ракетного удару. Фото їхньої вцілілої жовтої кухні тоді облетіли весь світ. – liga.net). Вона сказала, що прямо перед вибухом вийшла з дітьми погуляти на бульварі поруч, що чоловік залишився вдома, і зараз із ним немає зв’язку”.

Вікторія зрозуміла, що сталася масштабна трагедія. Вони з подругою дочекалися кінця тривоги та поїхали на Набережну Перемоги. Було вже темно, в будинку Вікторії не було електрики. Вона погано пам’ятає, що саме побачила у дворі – все було в диму, працювали ДСНСники, вже тоді навколо стояло багато наметів міжнародних організацій – “Червоний хрест”, ще щось.

“Я не фокусувалась на тому, що бачу. Хотілося швиденько зайти додому, побачити, що там, взяти деякі речі та піти, – розповідає Вікторія. – Пам’ятаю, що ми підіймалися сходами і йшли по склу, яке було у крові. Вдома одне вікно вилетіло, був пошкоджений балкон, все приміщення було в побитому посуді. Вже потім я побачила тріщини на стінах”.

Розбите вікно у квартирі Вікторії Таніч

Вікторія взяла вдома речі, і вони з подругою одразу пішли в “Штурм”. Тоді, не зговорюючись, на роботу вийшли близько 70 працівників. Завдяки річному досвіду волонтерства в “Штурмі” навіть у такій ситуації не було паніки. У кожного була своя ділянка роботи та чіткий алгоритм дій.

“Нашому закладу близько 30 років, і всі, хто живуть на Набережній Перемоги, так чи інакше є або були причетними до нього – хтось займався у нас у дитинстві, у когось зараз займаються діти, хтось просто знайомий. Тому всі, просто всі хотіли допомогти, – згадує Вікторія. – Люди почали приносити речі, і у нас був чіткий розподіл. Кожен співробітник відповідав за свою позицію допомоги – одяг, продукти, засоби гігієни, ліки, вода, побутові речі. Ми все це приймали, складали в різних місцях, сортували”.

Завданням Вікторії тоді було зустрічати тих, хто приходить у “Штурм”, та координувати їхні подальші дії. Визначити з першого погляду, людина прийшла по допомогу чи хоче допомогти, було неможливо, тому Вікторія питала кожного: “Як ви себе почуваєте? Чим ми можемо вам допомогти?” Якщо людині потрібна була допомога, запитувала, яка саме, та відправляла до інших працівників у “Штурмі”. Якщо людина сама готова була допомагати, її вносили в список.

“У нас було кілька списків – ті, хто готові надати житло, матеріальну допомогу, продукти, ще щось, – згадує Вікторія. – Кожен список був приблизно на п’ять аркушів. Багато людей хотіли допомагати адресно – наприклад, питали про постраждалих старшого віку або родини з дітьми”.

Міська влада облаштувала прихисток для постраждалих, а “Штурм” вже у першу ніч був готовий прийняти до ста людей – у центр привезли розкладачки, ковдри та подушки. Але ніхто не залишився – всі, кому не стало де жити, поїхали ночувати до родичів та друзів або просто незнайомих людей, готових прихистити.

“В перший та наступні дні ми стикалися з дуже різними ситуаціями, – розповідає Вікторія. – Пам’ятаю, як прибігла родина наших вихованців – батько, мати, троє дітей. У тому будинку в них було дві квартири, і в другій жила бабуся. За 15 хвилин до вибуху вони поїхали, а бабуся залишилась вдома, і тепер із нею не було зв’язку. Ми не знали, чим допомогти, тому звернулися до соціальних служб, які також одразу приїхали на місце. Бабусю знайшли. Виявилося, що перед вибухом вона пішла до подруги, а телефон залишила вдома. На жаль, не всі історії закінчилися так добре”.

Наступного дня після вибуху працівники “Штурму” підняли базу вихованців за різні роки та почали телефонувати всім, хто жив у 118-му будинку. “Це дуже довгий будинок, там шість корпусів, у кожному два під’їзди, – розповідає Вікторія. – Ми зробили списки – ті, хто мешкав у під’їзді, що не існує, ті, хто у критично постраждалих та в інших. Виявилось, що всього у будинку мешкають 15 дітей, які займаються у нас саме зараз. Почали обдзвонювати. Дізналися, що двоє наших дітей залишились сиротами, є діти з пораненнями, і є ті, у кого батьки отримали поранення. Ми почали всебічно допомагати всім”.

– Що стало з дітьми, які залишилися сиротами? Де вони живуть зараз?

– В одній родині загинула мама, дитина залишилась із батьком. В іншій загинули обоє батьків, дитину забрала до себе бабуся. Ці родини не одразу пішли на контакт, але ми допомагаємо всім, чим можемо. Наш психолог працює з цими дітьми – добре, що вони були знайомі раніше.

Ті, кому немає де жити

В перші дні після вибуху біля будинку на Набережній Перемоги, 118 чергували різні служби міської влади. Вони розповідали кожному алгоритм дій – що потрібно, щоб відновити документи, як оформити допомогу, куди звертатися, якщо немає де ночувати. Було відчуття, ніби на допомогу кинувся спочатку весь район, а потім – все місто.

“Мій будинок був обклеєний безліччю оголошень, – згадує Вікторія Таніч. – Люди писали: “Там-то в середу роздаватимуть продукти” або “Завтра будуть робити заміри та заклеювати вікна плівкою. Кому потрібно – підходьте сюди”. Якщо хтось стояв розгублений біля будинку, до нього одразу підходили працівники служб чи просто місцеві. Запитували, яка потрібна допомога, розповідали, що робити. Залишались поруч, не кидали”.

“Штурм” продовжив допомагати постраждалим із будинку і після того, як перша хвиля паніки та розпачу пройшла. Згодом працівники дали назву своєму центру допомоги – “Єднання”.

Протягом півтора місяця після трагедії за допомогою в “Єднання” звернулись 1100 людей зі зруйнованого та прилеглих будинків. Спочатку їм роздавали речі, продукти та засоби гігієни, які люди приносили в центр.

Потім до працівників центру почали звертатися компанії та пропонувати свою допомогу – мережевий супермаркет надав сертифікати на продукти на 2000 грн на кожну родину, аптека – на ліки, були магазини, що привозили нову спідню білизну, рушники, шампуні, мило, зубну пасту. “В усіх цих випадках ми були координаторами – повідомляли людям про кожну можливість, яка виникала, та організовували роздачу без черг”, – пояснює Вікторія.

До “Штурму” звертались компанії, що хотіли допомогти постраждалим після вибуху

Окрема тема – люди, яким не було де жити. Це або ті, чиїх квартир більше не існує, або такі, як Лариса: квартира є, але непридатна для житла. Міська влада пропонувала їм тимчасове проживання в прихистках, але з окремим житлом для себе та своєї родини кожен мав розібратися сам. І тут на допомогу також приходили волонтери.

У тих, хто залишився без житла, приблизно така схема дій: перший тиждень вони живуть у друзів чи родичів, приходять до тями, а далі шукають собі окреме житло. Працівники “Штурму” допомагають і в цьому теж. Через друзів центру для багатьох вони шукали варіанти, де жити – безплатно, за комунальні або невелику орендну плату.

“Була родина переселенців із Лисичанська – бабуся та дідусь за 80 років. Їхня квартира ціла, але для житла непридатна. Спочатку ми знайшли людину, яка прихистила їх, і вони місяць жили безплатно, – розповідає Вікторія. – Потім шукали варіант недорогої оренди, і зараз вони винаймають квартиру. Ми знайшли благодійні фонди, які замінили їм вікна, повністю облаштували кухню, зараз відновлюють меблі”.

Вікторія розповідає історію іншої родини, де дитина отримала поранення. До них в лікарню прийшла волонтерка та сказала, що домовилась зі своїм другом про безплатне житло для них на три місяці.

В перші ж дні працівники “Штурму” відкрили грошовий збір для постраждалих від вибуху. На зібрані гроші купили кільком людям телефони, одній бабусі – слуховий апарат, іншій – глюкометр. Для однієї з родин батьки вихованців відкрили окремий збір – їм назбирали 200 000 грн на оренду квартири.

Боротьба за виплати

Компенсаціями за зруйноване окупантами житло та допомогою постраждалим у кожному регіоні займається місцева влада. На сесії міської ради в Дніпрі після вибуху на Набережній Перемоги постановили, що власники зруйнованих квартир отримають по два мільйони гривень компенсації. Мова йде про 63 квартири, які були зруйновані вщент.

За даними департаменту соціальної політики Дніпровської міськради, власники 54 квартир вже отримали ці гроші. В тому ж департаменті зазначають: зараз розглядаються близько 300 пакетів документів від власників пошкоджених квартир, що потребують ремонту. Сума у кожному випадку визначається індивідуально, але становитиме щонайбільше 500 000 грн.

Але не у всіх регіонах місцева влада працює так чітко. Наприклад, у Запоріжжі за весь час повномасштабного вторгнення пошкоджені або зруйновані понад 500 будинків, і близько 400 людей залишились без житла.

В будинок за адресою вулиця Зестафонська, 8 у Запоріжжі російська ракета влучила 9 жовтня 2022 року. Один під’їзд повністю зруйнований, кілька сусідніх сильно постраждали. Тоді загинуло 12 людей, 49 були поранені.

Десятки людей опинилися без житла. У них було кілька варіантів, що робити далі – шукати нове житло самостійно, пожити до трьох днів у школі в Запоріжжі або переїхати в модульне містечко, побудоване для переселенців після подій 2014 року.

Кілька місяців після трагедії міська влада пропонувала мешканцям зруйнованого будинку лише один варіант грошової допомоги – оформити статус внутрішньо переміщеної особи (ВПО) та отримувати щомісячні виплати розміром 2000 грн (на дитину – 3000 грн), поки будинок не відбудують.

Після вибуху на Набережній Перемоги в Дніпрі, запоріжців, мешканців будинку на Зестафонській, вразила реакція Дніпровської міської влади. Вони вирішили боротися за свої права та звернулися за юридичною допомогою.

Адвокатка Анна Ревкова разом із мешканцями будинку на Зестафонській записали кілька публічних відеозвернень до запорізької місцевої влади. Також юристка надіслала в міськраду кілька колективних звернень із підписами мешканців будинку. Всі вони стосувалися компенсацій за зруйноване житло – коли її можна буде отримати та в якому розмірі вона буде.

“Ми не отримали жодної конкретної відповіді, – каже Анна Ревкова. – Лише відписки про те, що в будинку проводяться експертизи, і будуть “встановлені можливості щодо відновлення будівлі”. Але терміни невідомі”.

Після першого публічного відеозвернення мешканців будинку на Зестафонській міська влада ухвалила рішення: кожна родина, яка втратила житло, отримуватиме щомісяця 10 000 грн – з моменту руйнування будинку до його відбудови. Також впровадили одноразову допомогу – 15 000 грн. Але з різних причин багато хто з власників зруйнованих квартир не може отримати ці виплати.

“По-перше, для отримання виплат треба особисто звернутися в ЦНАП та подати заяву, а потім також особисто отримувати ці гроші в касі банку, – розповідає Анна Ревкова. – Але є люди, що перебувають за кордоном, і вони цього зробити не можуть”.

У тих, хто фізично перебуває у Запоріжжі, також виникають проблеми з виплатами. “У мене є клієнтка, якій належала половина квартири на Зестафонській. Інша половина належала особі, що загинула під час ракетного удару, – розповідає адвокатка. – Але щоб отримувати ці 10 000, моя клієнтка має вступити в спадщину та стати власницею всієї квартири. Це займає час, і клієнтка досі не отримує гроші, хоча пройшло вже пів року. Також проблеми виникли у тих, хто жив у неприватизованих квартирах – вони мають технічний паспорт на житло, рахунки за комуналку, але їм відмовляють у виплатах”.

Наприкінці минулого року Запорізька міська влада затвердила “Програму відбудови житлового фонду міста, зруйнованого внаслідок російської агресії”. Її виконання розраховане на 2023-2025 роки, але конкретних адрес будинків та термінів їх відбудови в програмі немає. “У зверненні до міської влади ми питали, коли буде відбудова будинку за адресою Зестафонська, 8. Нам відповіли: “Проводяться необхідні дослідження та експертизи. Чекайте”, – каже Ревкова.

У березні 2023 року президент Володимир Зеленський підписав закон № 7198 – про створення реєстру пошкодженого майна та компенсацій за нього. За новим законом власники повністю зруйнованих квартир отримають житлові сертифікати – вони гарантуватимуть, що держава профінансує придбання нового житла. У власників приватних будинків буде вибір – отримати житловий сертифікат або грошову компенсацію з цільовим призначенням на будівництво. Тих, у кого житло пошкоджене, але не знищене, держава забезпечуватиме будівельними матеріалами та роботами.

При органах місцевого самоврядування створять спеціальні комісії, які перевірятимуть заяви від власників житла та право їхньої власності. Подати заяву можна буде через застосунок “Дія” або ЦНАПи. Новий закон повинен запрацювати вже у травні – після того, як Кабмін створить для нього нормативно-правову базу.

Стіни та душі

Зараз кожна з постраждалих родин намагається розв’язувати проблеми сама та шукає допомоги у влади, міжнародних організацій та волонтерів. Лариса Сухова та троє її дітей першу ніч провели у друзів, а наступного дня почали шукати житло.

“Донька зробила пост в інстаграмі – питала, чи може нам хтось допомогти з квартирою, – розповідає Лариса. – Незнайомі люди відгукнулися. Ми безплатно прожили в їхній квартирі два чи три тижні, а потім орендували інше житло. Тут і живемо зараз”.

На другий день після трагедії з Бахмута на кілька днів приїхав чоловік Лариси – щоб впевнитися, що з родиною все добре. Разом вони пішли у свою квартиру на Набережній Перемоги та почали демонтувати меблі й все, що в ній було.

“Там здибилася підлога, і ми боялися, що щось не те з перекриттями, але пізніше комісія сказала, що загрози немає, підлога не впаде, – розповідає Лариса. – Ми виносили на звалище все – рами, меблі, холодильник, телевізор, іншу техніку. Заколочували фанерою вікна – бо мародерити почали вже за пів години після вибуху. Демонтаж тривав багато днів, я навіть не пам’ятаю, скільки, але дуже довго”.

Лариса згадує: тоді волонтери розгорнули біля будинку цілий наметовий табір – щоб ті, хто приходять у квартири, могли поїсти та погрітися. Люди розповідали один одному про допомогу, яку можна отримати – наприклад, родина Лариси та багато інших подали заявки та отримали одноразову допомогу від ООН на 30 000 грн на оренду квартири.

“Підтримка людей була колосальною. Я ніколи такого не бачила, хоча сама періодично волонтерю, – каже Лариса. – Нам дали чайники, посуд, речі першої потреби, сертифікати в супермаркет. Тоді одразу все це здавалося неважливим, а потім ми зрозуміли, що це була дуже вагома допомога”.

За місяць після вибуху міська влада поставила в квартирі Лариси нові вікна та зробила відкоси. Також можна податися на компенсацію за зламані двері.

Ольга Ботвінова та її чоловік Євген провели у лікарні десять днів. За день до виписки Ользі в інстаграм написала незнайома дівчина та запропонувала пожити в її квартирі. Вони з чоловіком живуть там досі.

“Після того, що сталося, я взагалі не думала про побутові та матеріальні речі, – каже Ольга. – Спочатку відчувала тотальне щастя та вдячність за те, що ми залишились живі. Потім прийшло розуміння, скільки людей загинули, і я впала у відчай. Ще у лікарні я дізналась, що в нашому відділенні лежить 19-річна дівчина з цього будинку, у якої не залишилось нікого. Ми не були знайомі, але я вирішила прийти до неї. Спочатку вона була в реанімації, і мене не пускали, а потім її виписали у звичайну палату, і ми почали спілкуватися. Якимось чином ми витягли одна одну з того жахливого стану і досі підтримуємо стосунки”.

За місяць Ольга відновила свій фізичний стан, ще за місяць повернулася до роботи. Вона каже, що свідомо відганяла від себе думки: “чому це сталося саме з нами?” та замінювала їх питанням “що далі?”. Найбільше після трагедії Ольга боялася відчувати себе жертвою – “дівчиною, на яку будуть показувати пальцем та казати: “Вона вижила після такого”. Тому обрала для себе стратегію: жити та працювати далі, не зациклюючись на тому, що сталося.

Вікторія Таніч тиждень після вибуху жила у подруги. Повернутися додому було складно психологічно, а ще в будинку весь цей час не було світла та води. Замінити вікна їй допоміг благодійний фонд, з яким “Штурм” співпрацює від початку війни, з ремонтом допомагають друзі. Тріщини на стінах обстежила комісія – сказала, що загрози руйнування немає. Але Вікторії і зараз буває моторошно, коли тріщина стає глибшою на її очах.

Активна фаза допомоги постраждалим від вибуху в “Штурмі” вже закінчилась, але люди все ще приходять – здебільшого за психологічною підтримкою та спілкуванням. Тому в центрі зараз проводять родинні заходи для мешканців будинку №118 – щоб люди могли поспілкуватися між собою та абстрагуватися.

Лариса Сухова днями їздила провідати квартиру. Давно там не була, а тут побачила будинок, і нахлинули спогади. Вона стояла у дворі та плакала, а потім взяла себе в руки та пішла у справах.

“Звісно, я все одно думаю про квартиру – це перша нерухомість, яку ми з чоловіком купили, працювали на це довгі роки, – каже Лариса. – Але, як би банально це не звучало, я вдячна, що ми з дітьми живі, наш кіт вижив, живий чоловік на фронті. Все ж стіни – це не душі, відбудуємо. Вже потихеньку відбудовуємо“.