Projects
"Я знаю, що ти живий"
Як рідні безвісти зниклих військових шукають їх в усіх світах
Авторка: Тамара Балаєва, спеціально для Liga.net
Верстка: Юлія Виноградська
Скільки українських військових безвісти зникли під час повномасштабної війни з Росією – відомо лише приблизно. Періодично в інформаційному полі спливають цифри: 7 000, 15 000, 18 000. Зазвичай офіційні особи говорять про всіх безвісти зниклих загалом – і військових, і цивільних. Який серед них відсоток загиблих, а який полонених – ніхто не знає. Але кожна родина, якій з військкомату прийшла довідка зі словами: “Зник безвісти” сподівається, що саме в їхньому випадку йдеться про полон та швидкий обмін.
Про те, як рідні зниклих військових шукають їх, продираючись скрізь бюрократію та наштовхуючись на шахраїв, дізнавалась Liga.net.
"Чого ви лякаєтесь?
Він просто безвісти зниклий"
Щовечора Аня бере з тумбочки фото Андрія, цілує його та каже: “Будь ласка, дай мені знак, де ти і що ти живий”. Молиться, плаче, кладе фото під подушку й інколи засинає, а інколи не може заснути. На світлині зображений Андрій Рудак – чоловік Ані, український військовий, що зник безвісти 16 жовтня. Відтоді все життя дівчини перетворилося на пошукову операцію. Вона проводить дні в дзвінках на гарячі лінії, поїздках до військкомату та військової частини, переписках з родичами інших зниклих, сльозах та пігулках гідазепаму.
Андрія викликали у військкомат ще 23 лютого – він п’ять років воював в АТО й тому був резервістом першої черги. Вони з Анею жили разом в Києві. Йому 28 років, їй 26. До вторгнення вона працювала адміністраторкою, він – на виробництві. В їхніх найближчих планах була купівля будинку в Черкаській області – обидва родом звідти.
“Ми приїхали до військкомату за місцем реєстрації у Черкаській області ввечері 23 лютого, а 24-го все почалося, – згадує Аня. – В Андрія був шок, у мене істерика. Я розуміла, що зараз він поїде на війну. Так і сталося. Я молила Бога лише, щоб це був не Донбас, але його одразу відправили спочатку в Луганську, потім в Донецьку область”.
Аня не стала повертатися до Києва, залишилась в будинку мами. Не працювала, жила лише від дзвінка до дзвінка Андрія. Вона попросила його телефонувати що дві години. Якщо дзвінка не було, чекала ще кілька хвилин та починала йому писати. Коли довго не відповідав – телефонувала.
В червні бригаду, де служить Рудак, відправили в Київську область на доукомплектування. З військової частини він на тиждень приїхав в Черкаську область до Ані.
“За кілька днів до кінця відпустки ми пили каву, і він зробив мені пропозицію, – згадує дівчина. – Наступного дня ми вдвох поїхали в Черкаси та розписалися. А потім зробили фотосесію в Долині троянд на згадку”.
Зараз на аватарці Ані в фейсбуці стоїть фото з їхнього весілля – Андрій схиляє дівчину в майже голлівудському поцілунку. Світлина на обкладинці – також весільна. Знову поцілунок, Аня однією рукою тримає руку Андрія, іншою – величезний букет троянд. Дівчина посміхається, згадуючи весілля, але раптово серйознішає: “Це добре, що ми одружилися. Якби я не була його офіційною дружиною, то тепер, коли він зник безвісти, не могла б добитися ніякої інформації про нього”.
Після повернення з відпустки, Андрія відправили на Харківщину. Він брав участь у звільненні області, а у вересні його перекинули на Донеччину.
“Але він не був на самому передку, – розповідає Аня та починає нервово смикати серветку. Ми сидимо в майже пустій кав’ярні, тут затишно та звучить спокійна музика. Все, що Аня розповідає про війну, контрастує з атмосферою навколо. – А потім щось сталося. Він зателефонував вранці 13 жовтня та сказав: “Я збираю речі”. Я злякалась, почала питати: “Куди? Хоч не на передок?”. Він казав, що не знає, але я відчувала, що він їде на “нуль””.
Аня була вдома, нервувала та не знала, куди себе подіти. Била посуд, плакала. Ввечері 14 жовтня Андрій зателефонував з телефону свого товариша. Говорили хвилину. Андрій сказав лише: “Я живий-здоровий. Намагатимусь набрати тебе завтра ближче до вечора. Бережи себе”. В слухавці Аня чула гучні вибухи. Вже потім вона дізналася, що Андрія спрямували на Бахмутський напрямок, і якраз 15 жовтня саме в тому місці розпочалися запеклі бої.
“Він казав, що не знає, куди його спрямують. Але я відчувала, що на “нуль”
“Весь день 15-го я чекала на дзвінок, але його не було. У мене виникло якесь нехороше передчуття, – Аня згадує той день, і на її лобі з’являється вертикальна зморшка. – Я телефонувала йому, він був поза зоною. Дзвонила на номер того товариша – спочатку ніхто не брав слухавку, а десь за годину – теж поза зоною”.
Дні, які були далі, злились в один нескінченний. 16 жовтня зранку Аня знову почала телефонувати та писати Андрію. 17-го – на всі гарячі лінії, до військкомату, в Червоний Хрест. 18-го – телефонувала у лікарні в Дніпрі, Харкові, Донецькій області. А 20-го до Ані додому приїхав представник військкомату.
“Я так перелякалась, коли побачила його з якимось папірцем у руках – думала, що це може бути? – згадує дівчина. – А це був документ про те, що Андрій офіційно визнаний безвісти зниклим з 16 жовтня. Чоловік з військкомату, коли давав мені папірець, сказав: “Чого ви так розхвилювались? Він же не загиблий. Просто безвісти зниклий”.
"Телефон Юри
потрапив до росіян"
25 лютого Юрій Муравйов разом з дружиною вийшов з під’їзду свого будинку в Дніпрі та пішов у військкомат. На початку 90-х Юрій служив у радянській армії, але зараз навіть не знав, назва якої спеціальності написана в його військовому квитку. До повномасштабного вторгнення Юрій працював на виробництві скла, любив сімейні застілля, гучні розмови, консервовані огірки та сушену рибу. Легко ставав душею будь-якої компанії.
Про Юрія LIGA.net розповідає сестра його дружини, Світлана Дорошенко. Пошуками займається вся родина, але Світлані такі розмови даються легше, ніж дружині Муравйова.
“Ще з 2014 року Юра казав, що якщо Росія прийде в його дім, в Дніпро чи область, то він піде захищати, – каже Світлана. – 24-го почали бомбити скрізь, от він і пішов”.
Світлана з чоловіком живуть в одному будинку з Юрієм та його дружиною Валею. Вихідні, свята, відпустки – майже весь вільний час вони проводили разом. Їхні вікна – навпроти одне одного. Коли Світлана підходила до мікрохвильовки на кухні, бачила, як Юрій та Валя п’ють чай. Вони махали одне одному та жестами запрошували в гості.
Юру скерували служити в Дніпропетровську область, під Кривий Ріг. “Він служив у розвідці, – розповідає Світлана. – Вони тихесенько десь сиділи, щось видивлялися, а потім Юра нам казав: “Йду на роботу, зв’язку не буде”. І кілька днів ми чекали, поки він зателефонує”. Іноді Юра телефонував відеозв’язком, і тоді вся родина збиралась перед ноутбуком, щоб поговорити з ним.
“Ми зрозуміли, що це не Юра”
4 червня Юрій востаннє вийшов на зв’язок з родиною. Сказав, що “йде на роботу” і якийсь час не зможе телефонувати. Подробиць не розповідав. Таке бувало вже багато разів, тому родина була спокійною, просто чекала наступного дзвінка.
“6 червня нам всім стали приходити сповіщення, що Юра зареєструвався в телеграмі, – розповідає Світлана. – Першим це побачив його пасинок та одразу почав писати: “Дядя Юра, як ваші справи? Чи потрібна допомога?”. З того боку відповіли: “Все добре. Якщо є грошенята, то перекинь”. Він перекинув, а у відповідь прийшло повідомлення: “Банда задоволена”. Ми зрозуміли, що це не Юра. Почали ставити перевіркові запитання – як звуть онучку, коли день народження у дружини. Тиша”.
В побуті родина спілкується російською мовою, тому переписка теж була нею. Той, хто представився Юрою, писав з помилками назви населених пунктів – наприклад, “Кривой Риг” замість “Кривой Рог”. Світлана помітила це та зрозуміла, що телефон Юри потрапив до росіян. За кілька днів його дружині прийшла довідка з військкомату: “Зник безвісти п’ятого червня о п’ятій ранку”.
Гарячі лінії та пошуки в інтернеті
Коли військовий зникає безвісти, його близькі відчувають розпач. Аня, у якої чоловік зник 15 жовтня, спочатку просто не могла в це повірити. “Коли мені дали ту довідку, в мене був лише шок та сльози, – згадує дівчина. Я не могла зрозуміти, як це “зник безвісти”? Що це означає? Я б зрозуміла, якби полон, поранення. То була б якась визначеність, можна щось робити. А тут – просто зник”.
Далі починаються ходіння по колу. Умовно пошуки хоча б якихось відомостей про безвісти зниклого можна розділити на дві категорії. Офіційна: рідні телефонують на гарячі лінії державних органів, зв’язуються з військкоматом та військовою частиною, пишуть запити та звертаються до міжнародних організацій. Та неофіційна: пошуки через інтернет, групи в соцмережах, волонтерів та намагання зв’язатися з побратимами зниклого або їхніми родинами, щоб по крихтах скласти загальну картину того, що відбулося.
День Ані завжди починається однаково. Вона прокидається, плаче, потім намагається опанувати себе та сідає за телефон. Майже щодня телефонує на всі гарячі лінії – Національне інформаційне бюро Міноборони, поліція, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, СБУ. Телефонує та періодично їздить у військову частину, до військкомату, дзвонить у Червоний Хрест.
“Я не могла зрозуміти, як це “зник безвісти”
“Я намагаюсь добитися, щоб у військовій частині мені дали витяги з бойових дій – там повинно бути написано, яке було завдання, де саме, що відбулося, за яких обставин Андрій зник, – пояснює Аня. – Я вже і їздила до цієї частини разом з іншими родичами зниклих з нашої бригади. Влаштувала кіпіш, але мені все одно не дали витяги. Кажуть: “Нам потрібно закрити слідство, і тоді дамо”. Їздила в поліцію – мама Андрія здавала ДНК (цей аналіз завжди здають близькі родичі зниклих безвісти, щоб у разі загибелі можна було ідентифікувати тіло. – LIGA.net). Я готова була їхати у військову частину в Бахмут – вже дивилась, як можна доїхати. Але на це потрібен дозвіл. Збираюсь зустрітися в Києві з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими”.
Аня найняла військового юриста, щоб він писав адвокатські запити в державні органи та підказував їй, що робити. В день, коли ми зустрічалися, вона якраз приїхала в Київ підписувати з ним договір.
Приблизно той самий шлях щодня проходить родина Юрія Муравйова – гарячі лінії, Червоний Хрест, поліція, СБУ.
“Що ви до мене причепилися? Я не знаю”
“Я знаю, що над тією територією, де зник Юра, кілька разів підіймали дрони, але тіл не знайшли. Це значить, що, ймовірно, він у полоні, – розповідає Світлана. – Ми зв’язувалися з СБУ. Вони запитували особливі прикмети – але у Юри немає ні татуювань, ні шрамів. Ми розповіли, що з Юриного телефону писали росіяни – і в СБУ з’ясували, що це за бригада, де вони стоять. Кажуть, що слухали їхні розмови. Але що з цим далі – я не знаю”.
Паралельно родичі та близькі ведуть свої особисті, неофіційні пошуки. Світлана Дорошенко розповідає, що в їхній родині кожен взяв на себе один з напрямів: дружина Юрія Валя телефонує в державні органи, його пасинок пише офіційні запити та листи, а вона займається пошуками в інтернеті – моніторить російські телеграм-канали про полонених, викладає пости про Юру в українські канали та групи з пошуку, звертається до волонтерів.
Світлані 49 років, вона працює нянею та до зникнення Юри не була активною користувачкою інтернету та соцмереж – навіть не знала, як написати приватне повідомлення. Тепер стала справжньою інформаційною пошуковицею.
“Через соцмережі я шукала співслужбовців Юри – може вони знають, за яких обставин він зник, – розповідає Світлана. – В принципі ланцюжок подій відтворити вдалося. Ми дізнались, що Юру перекинули на завдання в Іванівку Херсонської області. Туди пішли 12 людей. Вони повинні були окопатися та вести спостереження. Але потрапили в засідку. Був ближній бій, із 12 людей 11 вийшли – з контузіями, лицьовими пораненнями, але вийшли. А Юру ніби як відрізали від них, і ніхто не міг до нього підійти”.
Цю інформацію родина збирала по крихтах, і свідчення співслужбовців Юри були суперечливі: “Один з побратимів все повторював, що Юру відсікли. Сестра запитала: “Як відсікли?”. Він відповів: “Ну відрізали, розстріляли”. Сестра знову питає: “То ви вважаєте, що Юра загинув?”. А він: “Що ви до мене причепилися? В мене не було часу дивитися, я не знаю”.
“Не знаходимо Юру ні в яких списках – ні загиблих, ні полонених”
Після кожного обміну полоненими Світлана дивиться прізвища військових, яких обміняли, та шукає в соцмережах їхніх рідних. Тим, хто виходить на зв’язок, показує фото Юри, просить запитати у звільненого військового, чи не бачив він його в полоні. Поки що його ніхто не впізнав.
“Спочатку я не знала, що існують російські телеграм-канали з фото та відео з полоненими, – розповідає Світлана. – А потім хтось надіслав мені канал “Опознай хохла по чубу”. Я почала дивитися та не змогла – там показують, як росіяни знущаються з наших військових. Цей канал щоранку переглядає пасинок Юри. Він так і каже: “Мама, тьотечка, не дивіться, я сам”. Я почала шукати в інтернеті списки полонених, і вони заводили мене в різні групи – наші та російські. Я на всі підписалась та моніторю. Поки ми не можемо знайти Юру ні в яких списках – ні загиблих, ні полонених”.
В перші дні після того, як Юра зник і Світлана почала розміщувати в пошукових групах його фото, їй стали телефонувати з незнайомих номерів. “Один чоловік казав: “Юра в шпиталі. Я зараз їду туди, потрібні гроші на пальне”. Інший: “Я хірург. Ваш близький у важкому стані, потрібні ліки”. Ще хтось назвався волонтером і теж попросив грошей. Нам навіть надіслали фото – на ньому дійсно Юра, поранений, з перемотаною головою. Ми повірили та надіслали 5000 гривень. Виявилося, що це шахраї, а світлина зроблена у фотошопі. Тепер я знаю про цю схему та попереджаю в групах інших – тих, у кого щойно зник рідний”.
"Ти ж пошуковик.
Можеш допомогти?"
Родичі безвісти зниклих гуртуються в спільноти в інтернеті – Світлана є учасницею груп та чатів близьких військових 60 бригади, де служить Юрій, Аня – 30-ї, до якої належить Андрій. Вони обмінюються відомостями, координують дії між собою, підтримують “новеньких” – тих, у кого щойно зник рідний. А також – радять волонтерів, які допомагають в пошуках та до кого можна звернутися.
Один з таких волонтерів-шукачів – 36-річний Олександр Гуманюк з Харкова. Він займається пошуками людей з минулого літа. Тоді просто побачив в інстаграмі оголошення про зниклу на водосховищі дівчину, на ім’я Вікторія, та раптово для себе вирішив організувати пошуки, хоча ніколи раніше цим не займався.
“Я не мав уявлення, як організовують такі пошуки, що для цього потрібно, – згадує Олександр. – Думав, що знайду людину з досвідом, а сам буду допомагати в організаційних моментах. Не знайшов, довелось отримувати досвід самому”.
Олександр створив чат для охочих шукати дівчину, знайшов спеціальні катери та влаштував кілька пошуків на воді, співпрацював з водолазами ДСНС, кілька десятків людей шукали зниклу в різних частинах узбережжя. Тоді це не дало результату, але за кілька днів тіло дівчини сплило – вона втопилась.
“Після цього я організував свою пошукову групу, назвав її “Троянда на руці” – тому що у Вікторії було татуювання троянди на передпліччі. Ми зареєстрували однойменну громадську організацію та почали займатися пошуками постійно, – розповідає Олександр. – Організовували пошукові походи та інформаційні заходи – розповсюджували повідомлення про зниклих в групах та каналах в соцмережах. Співпрацювали з поліцією. Більшість пошуків були успішними, і майже всіх людей ми знаходили живими”.
А потім сталося 24 лютого. Спочатку Олександр розвозив гуманітарку Харковом, потім разом з командою став допомагати також військовим, виїздити на розбирання завалів після прильотів у місті з ДСНС.
“Більшість наших пошуків були успішними, майже всіх людей ми знаходили живими”
“Місяці три тому мені написала знайома: “Ти ж пошуковик. У моїх друзів зник родич – військовий. Можеш допомогти? – згадує Олександр. – Я погодився. Почав дивитися списки полонених в російських групах, намагався зв’язатися з побратимами зниклого. Зрештою знайшов його і в списках, і на відео з полоненими. Навіть вдалося дізнатися, що росіяни перевели його з Нової Каховки в Краснодарський Край”.
Відтоді через знайомих або сторінки “Троянди на руці” в соцмережах до Олександра стали надходити заявки на пошук військових. За останні три місяці таких заявок було 30. 25 з них команда Олександра знайшла в неофіційних списках полонених росіян, про ще трьох – дізналася, що вони загинули.
Дізнатись, чи живий
Для пошуків військових у Олександра є два напарники й вже відпрацьована схема. Спочатку вони “роблять первинку” – зв’язуються з близькими військового, дізнаються його паспортні дані, вік, особливі прикмети та всі подробиці обставин зникнення, які є.
“Є різні застосунки, куди можна вбити дані – наприклад, ім’я та прізвище військового, і вони видають всі джерела, де ці дані згадуються, – пояснює Олександр. – Далі починаємо роботу за списками полонених в російських групах. Робимо це хвилями. Один раз пошукали у всіх групах та списках – не знайшли. За тиждень там оновлюється інформація, і ми шукаємо знову”.
Через волонтерські зв’язки з військовими Олександр та його напарники зв’язуються з командуванням бригади зниклого. Буває, що у командування є інформація, але вона закрита. А іноді вдається дізнатися, що військовий загинув, але рідні не хочуть в це вірити.
“Шукаємо в усіх групах в соцмережах та в списках”
“У нас була заявка від батька на пошук зниклого сина. Один з підрозділів дав батькові інформацію, що син загинув, але він не вірив до останнього, – згадує Олександр. – Ми перевірили інформацію, з’ясували обставини: бійці були на завданні, частину з них поранило, за ними приїхала машина. Коли їх вже забрали і машина виїздила, в неї влучив снаряд. Всі, хто там був, загинули. Я говорив з безпосереднім начальником на місці, що був там і точно знає. Ми сказали про це батькові, але ж тіла немає, тому він ще більше впевнив себе, що син живий. Не знаю, чи залишив він намагання знайти його зараз”.
– Що ви радите робити родичам зниклих безвісти, куди звертатися?
– Перш за все йти та отримувати статус у військкоматі – ваш рідний зник безвісти чи загинув. Якщо його визнали зниклим безвісти, то потрібно писати заяву в поліцію, а також просити їх взяти ДНК у близького родича зниклого. Це допомагає ідентифікувати тіла загиблих.
Далі Олександр радить телефонувати на п’ять державних гарячих ліній: Об’єднаний центр з пошуку та звільнення полонених при СБУ, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, телефон довіри МВС, Національна поліція, Національне інформаційне бюро.
“Перед тим, як звертатися в усі ці інстанції, потрібно підготувати та мати перед очима таку інформацію: прізвище, ім’я та по батькові військового, дату його народження, копію паспорта або хоча б паспортні дані, його посаду та звання, військово-облікову спеціальність, номер військового квитка, назву та номер військової частини, бажано – прізвища безпосереднього командира, товаришів по службі та командира частини. Також знати особливі прикмети військового та останнє відоме місцеположення”, – перелічує Гуманюк.
“Пошуки допомагають родичам не зійти з розуму від очікування та невизначеності”
Олександр радить телефонувати за всіма цими номерами десь раз на тиждень та нагадувати про себе. Додатково родичі можуть самі шукати в інтернеті російські списки полонених та дивитися відео з ними. Гуманюк рекомендує шукати відео, пов’язані з районом, де зник військовий – дивитись ролики від дати зникнення і ще десь півтора місяця пізніше. Адже росіяни можуть викладати відео з загиблими та полоненими не одразу.
“Також рекомендую писати в пошукові групи, просто робити пости в соцмережах – створювати резонанс, – каже Гуманюк. – Ніхто не знає, яка з цих дій спрацює. Але діяти, не сидіти на місці – це в першу чергу корисно для родичів. Це допомагає їм не зійти з розуму від очікування та невизначеності”.
Олександр та його колеги, крім всього цього, намагаються за уривками інформації зрозуміти, куди росіяни везуть полонених українців з різних напрямків – в табори на окупованих територіях чи в тюрми в Росії. На всі ці пошуки йде багато часу та зусиль, а максимальний результат, до якого вони призводять, – просто дізнатися, чи живий військовий, що зник.
Людський фактор
Родичі безвісти зниклих часто підозрюють, що їхніх близьких не шукають або приховують від них якусь інформацію. Саме це – одна з причин, чому Анна Рудак найняла юриста та збирається навіть судитися з військовою частиною, яка поки що не надала їй витяги з бойових дій.
Насправді шукати безвісти зниклих, поки тривають бойові дії, складно, і ці пошуки не завжди мають результат. Олег Котенко – нині уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Пошуками зниклих на війні цивільних та військових він займається вже вісім років – з початку АТО очолює громадську організацію “Патріот”. В інтерв’ю LIGA.net Котенко розповідав, що у списках “Патріота” досі є 65 військових та 109 цивільних, яких шукають з 2014 року. “Є близько десяти військових, яких ми бачили на відео з полону. Вони були живі, їх допитували, але що з ними сталося далі – ми не знаємо”, – каже Котенко.
За його словами, схем пошуку зниклих безвісти військових багато. Щоб відтворити ланцюжок подій, спеціалісти спілкуються з військовими, які перебували в той час у тому самому місці, де зникла людина. Коли є можливість – запускають дрони над цією територією, щоб подивитись, чи є там тіла. Якщо тіл немає – ймовірно, військових взяли в полон, і їх шукають вже там.
Аналітики державних установ постійно дивляться російські телеграм-канали, які викладають фото та відео з полоненими та загиблими українцями. Співставляють світлини там з фотографіями зниклих військових. “Ще один метод – спілкування з людьми, що перебувають на окупованих територіях, і в них є бодай якийсь зв’язок. Вони можуть залізти на дерево чи вийти на пагорб та розповісти нам, що вони бачили, де кого поховали, або про документи, які вони знайшли”, – каже Котенко.
Олександр Гуманюк теж стикався зі скаргами родичів на недостатні, з їхнього погляду, пошуки. Він каже: є об’єктивні причини, з яких шукати людину під час бойових дій дійсно складно. Якщо територія, де зник військовий, постійно обстрілюється, за неї ведуться бої або вона окупована, туди неможливо не лише потрапити фізично, а й запустити над нею дрон. Тоді на якийсь час всі пошуки зводяться до інформаційних. Але є і людський фактор.
“За кожну територію відповідають конкретні люди. І вони поводилися по-різному і під час пошуків у мирний час: були недбалі правоохоронці, які казали: “Ну зникла людина та й зникла. За кілька днів повернеться, нащо її шукати?”, і їм було байдуже, що людина зникла у лісі, вона стара, ледь ходить, і у неї проблеми з психікою. А були ті, хто співпрацював з нами, ділився інформацією та робив все, щоб знайти людину. Те саме відбувається і зараз”.
Юридичні моменти
Коли військовий зникає безвісти, перед його родиною також постають юридичні питання – як отримати виплати та якими саме вони можуть бути, як розпоряджатися майном, що робити з кредитами.
За словами адвоката Романа Сімутіна, родина безвісти зниклого має право на щомісячну виплату в 100 000 гривень. Це так звані “бойові”, які військовий отримує за виконання завдань на полі бою.
“Юридично безвісти зниклий військовий вважається тим, який все ще виконує ці завдання, – пояснює юрист. – Родина має отримувати його зарплату (в середньому 10 000-30 000 гривень) та “бойові” щомісяця. Для цього треба подати заяву у військову частину про виплату грошового забезпечення”. В практиці Романа проблем з отриманням цих виплат не було, але є нюанс: не всі родичі зниклих знають про таку можливість, і не у всіх військових частинах їм про неї повідомляють.
“Що стосується кредитів – то після того, як родичі отримують у військкоматі довідку про те, що їхній близький зник безвісти, вони мають піти з цим документом в банк, і той призупиняє кредитні зобов’язання. Що з ними буде далі, чи будуть вони анульовуватися – такого законодавчого механізму поки немає”, – каже Сімутін.
Але розпоряджатися майном – наприклад, продавати нерухомість – родичі зниклих безвісти не можуть. Для цього потрібно, щоб військова частина закінчила розслідування та з’явилася визначеність, що сталося далі з військовим.
“Часто ці розслідування тривають дуже довго, – говорить юрист. – Але якщо родина вже якийсь час шукає військового, зв’язувалася з побратимами та з командиром, і вони говорять, що він загинув, але тіла немає – то треба встановлювати факт смерті через суд. І вже потім вступати в спадок”. Також родині загиблого військового мають виплати одноразову грошову допомогу 15 000 000 гривень.
“Родина безвісти зниклого має право на щомісячну виплату в 100 000 гривень”
Дружина Юрія Муравйова щодня молиться за те, щоб він повернувся додому, а щотижня – їздить в церкву до одного й того самого батюшки. Іноді вона їде до церкви ще ввечері, ночує біля неї в машині, щоб з самого ранку потрапити до священника, встигнути з ним поговорити. Після розмови їй стає трохи легше.
“Валя їздила у всі монастирі, стояла на всіх службах. Навіть додзвонилася до якоїсь матінки в Єрусалим, яка читає молитви, й ікони мироточать. Тепер вона читає і за Юру, – розповідає Світлана. – Ми ходимо скрізь, до ворожок теж ходили. Всі кажуть: “Він живий, чекайте та не плачте. Він все відчуває”.
Коли настає п’яте число кожного місяці – дата, в яку зник Юра, – Валя лягає на ліжко та лежить днями. Не хоче ні з ким розмовляти. Тоді Світлана приходить до неї, вмовляє вийти на вулицю, пройтись, якщо тепло – з’їздити в ліс.
“Ми завжди були близькі з сестрою, але ніколи не говорили так багато, як зараз, – каже Світлана. – Коли у Валі був Юра, їй просто не потрібно було багато розмовляти зі мною, адже вони весь час були разом. Зараз я весь час спілкуюся з нею, бо розумію, як у неї пече всередині, як їй треба виговорюватися”.
Анні Рудак недавно наснився сон. Ніби Андрій зателефонував їй та сказав: “Зі мною все добре. Я знаю, ти думаєш, що я безвісти зник, але я скоро буду вдома”. Аня прокинулась і кілька секунд не могла зрозуміти, чи це була правда. Перевірила дзвінки на телефоні та заплакала.
До зникнення чоловіка вони переписувалися в месенджері “Сигнал”. Аня і зараз пише туди смски: “Я знаю, що ти живий”, “Я тебе знайду”, “Тримайся”, “Цілую та люблю”.
“Бувають періоди, що я ніби нормально себе почуваю, а потім мене раптово накриває, – каже Аня. – Тоді я вмикаю відеозапис на телефоні та розповідаю на камеру, як проходять мої дні, як просунулись пошуки. Я ніби записую ці відео для Андрія, але не надсилаю йому. Це мене трошки заспокоює, я виговорююсь, і стає легше”.
Єдине, чого боїться Аня, – опустити руки та здатися. Їй здається, що якщо вона зупинить пошуки хоча б на кілька годин, то може більше не знайти в собі сил їх поновити. Ляже на ліжко та порине у відчай. Тому не зупиняється.
