24 червня 2022 року головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний дозволив залучити Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова (ПДМШ) до медичної евакуації поранених. Резолюція генерала вирішила непорозуміння між Медичними силами ЗСУ і медиками-волонтерами. Підпис Залужного врятував життя тисяч поранених.
Як відбувається евакуація поранених з-під Бахмута до лікарень у Слов’янську і Краматорську. Як влаштований мобільний шпиталь. Як рекрутуються добровольці. І, зрештою, в чому суть торішнього конфлікту між ПДМШ і представниками Медичних сил. Про це та інше – в репортажі LIGA.net.
Сергій розуміє, що вижив. Він лежить замотаний у золотисту термоковдру в салоні реанімобіля. До тіла прикріплені катетери. Погойдується крапельниця. Лікар у синіх рукавичках говорить щось смішне. Сергій намагається посміхнутися і підняти руку – долоня з масивною золотою обручкою падає на фольгу. З кабіни водія лунає фортепіанний концерт Моцарта №21.
За кілька секунд поранений заплющує очі. Посмішка з його обличчя не сходить. Лікар не дає йому заснути:
– Сергій, ти мене чуєш? Який в тебе перстень… Одружений?
– Чотирнадцять років…
– Так тобі орден треба дати, – не вгамовується лікар.
– Це їй треба орден… Покурити можна?
– Нє-нє-нє.
Сергій не знає, що вмирає. У нього осколкове поранення голови – фактично відсутній фрагмент черепа. І два вогнепальних – стегна і стопи. Його виживання у найближчі сорок хвилин залежить від провидіння і професіоналізму лікаря. Той факт, що Сергій при пам’яті – чудо.
Місце дії – один із реанімобілів Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова (ПДМШ). Машина йде за маршрутом Костянтинівка – Краматорськ. Час дії – понеділок, дванадцята година дня, битва за Бахмут.
Над пораненим чаклують сумський анестезіолог Скрипаль (Віктор Скрипченко) і медсестра Полтава (Скрипаль і Полтава – позивні). За кермом Моцарт: у мирному житті – Олександр Масло, харківський музикознавець, директор музичної школи в Харкові. Праворуч від водія – охоронець Крава (до війни Руслан Кравченко працював на виробництві будівельного обладнання під Києвом).
Між водієм і охоронцем – випадковий пасажир, тобто я. Якщо трохи закинути голову назад, можна почути, що відбувається в салоні.
З повільної та уривчастої розповіді Сергія можна у загальних рисах реконструювати події, які він пережив за останню добу. Його відділення боронило огороджену високим парканом ділянку промзони в Бахмуті. Під вечір російський танк пробив діру у паркані, крізь яку зайшла ворожа піхота.
Станом на ранок живими лишилися троє: Сергій, ще один стрілець і командир відділення. Всі троє поранені. Кровотечу на голові Сергій затулив шапочкою. Командиру уламком перебило хребет – нижню частину тіла паралізувало. Але чоловік міг стріляти. Командир дав команду бійцям відходити. А сам, поки міг, прикривав їх.
Найскладнішим під час відходу було перебігти колії. Що сталося з побратимом, Сергій не знає. Коли він перестрибував рейки, його посікло кулеметом. Так Сергій отримав ще два поранення. Зумів накласти собі турнікет. І пішов до своїх. Небо гойдалося зі страшною амплітудою, рухався «на адреналіні».
Весна на Донбасі
В це практично неможливо повірити, але факт: людина з уламками в корі головного мозку своїми ногами дочвалала до стабілізаційного пункту під Костянтинівкою. Сергій вважав, що він легкий трьохсотий. Ця ілюзія надавала сил. Останнім і, можливо, найважчим випробуванням волі стали п’ять сходинок до приймальні апостола Петра, тобто до стабу під Костянтинівкою.
Далі – короткі питання, короткі відповіді. Розрізаний одяг, скинуті у чорний сміттєвий пакет залишки спорядження… Замість просякнутого кров’ю камуфляжу, царствений одяг із золотої фольги, сечовий катетер, знеболювальне, седативне… І – завантаження в реанімобіль.
Від ганку стабу до машини кілька метрів. В цей момент почалася злива. Коли краплі торкнулися лиця, Сергій вперше за день посміхнувся. Лікар попався явно веселий. Свідомість не полишала Сергія, але говорити ставало важче: «Чотирнадцять років… одружений…»
«Кисень», – скомандував Скрипаль. Медсестра Полтава одягла на Сергія маску. Розмова припинилася. В салоні відкривалися якісь металеві шафи, машину трясло, щось розсипалося… «Маніт, розчин», – продовжував віддавати розпорядження Скрипаль. – Моцарт, можеш зупинити?»
За хвилину рушаємо знов. «Якщо дорога без ям, давай із вітерцем», – кричить Моцарту Скрипаль. Дорога слизька… Але водій набирає швидкість. Дощ б’є в лобове скло. За вікнами чорно-білий пейзаж ранньої весни: схожі на розмиті рентгенівські знімки дерева і обриси сірих будинків Дружківки.
За сорок хвилин погода змінювалася двічі. Крізь хмари двічі виглядало сонце. Двічі промінь торкався обручки Сергія. Двічі зупинялася машина. Нарешті – Краматорськ. Майже приїхали, але ключове слово тут – майже. На першому ж великому перехресті заїла кнопка сирени. І це проблема.
Попри слизьку дорогу, реанімобіль рухається з максимальною швидкістю
Значна частина водіїв на проблисковий маячок, не підкріплений виттям сирени, не реагує. Реанімобіль вилітає на зустрічну смугу. Роль сирени виконують Моцарт і Крава, висовуючись із вікон і щосили матюкаючись на весь Краматорськ.
Якась незвичайна гармонія у поєднанні матюків із концертом для фортепіано з оркестром №21 все ж таки є. Щось переможне. Доїхали з вітерцем. Сергій – вижив.
Робоча зміна бригади реанімобіля починається о восьмій ранку. З цього часу команда чекає на перший виклик. Коли рація прохрипить загальну інформацію про пораненого, у членів екіпажу є лічені хвилини, щоб закінчити поточні справи: вимити чашку з-під кави, пірнути в бронік і побігти до машини.
Після кожної поїздки за маршрутом стабілізаційний пункт – лікарня, машина заїжджає «на хату». Це будинок у приватному секторі населеного пункту, у кількох хвилинах їзди від стабу. Тут можна сходити в туалет, перекусити, навіть полежати, поки не надійде наступний виклик. І так до восьмої вечора. В нічний час без крайньої потреби медики прифронтовими дорогами намагаються не їздити.
Але це теорія. Ба більше – ідилічна картинка. Якщо стаби перевантажені, все інакше. Як от останніми днями. Сьогодні робоча зміна «музичної» бригади Скрипаля-Моцарта почалася о сьомій двадцять.
«На хаті» можна перепочити, перекусити, навіть полежати, поки не надійде наступний виклик
Після того, як завезли у лікарню Сергія, реанімобіль відправився на хату – обідати. За кілька хвилин Полтава накрила шведський стіл. Ковбаса, сир, тарілка з овочами – огірки, помідори, перець. Окрема прикраса стола – квітка з тоненьких скибочок апельсину та ківі.
В той момент, коли чоловіки побачили це гастрономічне диво, пролунав виклик. Часу вистачило лише на те, щоб набити роти ковбасою і похапцем запхати весь цей витвір фуршетного мистецтва в холодильник.
Наступний пацієнт – Василь із пораненням живота. Діагноз: евентрація, тобто розгерметизація черевної порожнини. Василь також своїми ногами дістався до стабпункту, затуляючи рукою рану, крізь яку випадали петлі кишківника.
Довезли без пригод. Більш-менш повноцінне спілкування, коли поранений здатен і хоче щось розповісти під час дороги – рідкість. Ще троє поранених, яких того ж дня перевозив «музичний екіпаж», перебували у стані медикаментозної коми – дихали через інтубаційну трубку. Реанімобіль, оснащений апаратом штучної вентиляції легень (ШВЛ) – єдиний можливий для них вид транспорту.
Дорогою до бази я питаю водія: якби всі композитори-класики були живі, кому б він замовив музику з умовною назвою «битва за Бахмут»?
Це питання виявилось аж надто серйозним. Музикознавець хвилин двадцять перелічував композиторів минулого та їх недоліки.
– Я не можу відповісти на це питання, – зрештою видихнув Моцарт.
Але це був лише початок. Далі він проаналізував 12-годинну оперу Вагнера, просвітив дальнім світлом романтизм… Двічі згадав «Реквієм» Моцарта.
Наприкінці цієї лекції порадив послухати оперу «Чарівна флейта» свого тезки. Який зв’язок між Бахмутом і оперою, незрозуміло. Скоріш за все, ніякого, але музика класна.
Лібретто твору просте, майже дитяче. Принц тікає від змія, отримує бойовий артефакт від Цариці ночі – флейту і, озброєний, у супроводі свого слуги вирушає на пошуки коханої. Спочатку він перебуває під владою чаклунки – Цариці ночі, потім чаклуна Зарастро. Кінець, зрозуміло, щасливий. Філософський зміст відкривається, якщо представити усіх цих героїв як елементи однієї особистості.
Реанімобіль підіймається над погано освітленими селищами, лісочками, пагорбами і влітає у володіння Цариці ночі… Крава прислухається і думає щось своє. Скрипаль і Полтава хихикають.
А Моцарт розкриває таємниці «Чарівної флейти». Принц – внутрішнє «я», що змушене робити вибір. Слуга – тілесна природа. Головна арія Цариці ночі – помста. Чаклун – розум. Кохана – чиста душа, любов.
Щоб здобути чисту душу, треба пройти крізь безліч фантастичних випробувань. З часом Цариця ночі з помічниці перетворюється на ворога. В цій казці взагалі немає однозначно поганих персонажів. Хіба що змій. Просто є час Цариці ночі, а є світанок. До якого ще треба дожити. А чарівна флейта – це, ймовірно, внутрішня гармонія.
– Моцарт – геній, – підсумовує Моцарт. – Збагнути його неможливо.
Приїхали. Робочий день закінчується там же, де й почався – на базі ПДМШ у Слов’янську. В цю годину база майже заснула – завтра у десятків медиків, водіїв і охоронців новий виснажливий день. У напівтемній столовій ще гримить каструлями помічниця кухаря Шая (у мирному житті – фінансистка). У неї можна спитати – що залишилось після вечері. Десь у коридорі орудує шваброю прибиральниця Сова.
Сова на то й Сова, що не спить. Об одинадцятій на базі мають вимкнути світло. До цього моменту встигаю перекинутись із нею кількома словами. Перше, що впадає в очі – проникливий погляд.
Сові років тридцять. В мирному житті – Олеся Лейчик, цифрова художниця. Створює світи браузерних ігор. Але не тільки. Пише олією, аквареллю… Проте класичний живопис у наш час не прогодує.
Після вторгнення Сова схопила 10-річного сина в обійми і кинулась із Харкова до матері в Охтирку. Це був правильний вчинок – за пару місяців її будинок на Салтівці росіяни розтрощили вщент – до фундаменту. Але свою втечу вона згадує як щось ганебне.
З того часу художниця шукала спосіб спокутувати провину – записалася на курси медсестер, двічі подавала заявку до ПДМШ. Зрештою, пощастило. Питаю:
– Вам важко?
– Ну… Не легко, – втомлено зітхає Сова і додає: – Хоча я у нормальній формі, я багато років займаюсь Він-Чунь. Але ця робота – виклик, перевірка духовного рівня.
Сова – буддистка. Свій чин служіння вона сприймає як духовну практику – коан. Цей термін не має аналогів у християнській традиції, але його можна перекласти як притчу-загадку, у якій учень сам є дійовою особою притчі. Наприклад, вчитель дає завдання учню: зрозуміти як звучить плескання однієї долоні.
Коли більшість мешканців бази вже сплять, робочий день прибиральниці Сови (у мирному житті – харківська художниця Олеся Лейчик) продовжується
Що хоче відчути Сова, миючи підлогу? Звучання чарівної флейти?
– Зараз час Калі Юги, – говорить вона. – Ми рухаємось до перезавантаження, у світі стало багато бруду…
– І ви його тепер розгрібаєте, – жартую я.
Підтримувати розмову важко. Моїх уривчастих знань вистачає лише на те, щоб згадати, що Калі – це така синя жінка з чотирма руками. Але не факт.
Побажавши Сові доброї ночі, загуглив: «Богиня Калі». Точно! «Чотири руки символізують чотири сторони світу… Богиня вічної сили, часу і змін, смерті й знищення, зазвичай зображується темною та лютою… Після епохи Калі Юги починається оновлення часу».
Наступне слово «коан». Цікава деталь: одна зі збірок коанів, написаних у стародавньому Китаї, називалася «Залізна флейта». Знову – флейта. І знову – Цариця ночі, тобто Калі Юга.
Протягом кількох днів нас із фотографкою не полишало враження, що ми опинились в одному з фантастичних світів письменника Еріка Рассела. Уявіть собі, що ви потрапили на іншу планету і вам треба встановити дипломатичні зв’язки з місцевими жителями. Зовні все як на Землі: місто як місто, люди як люди. Але хто тут головний, де знаходиться уряд, які закони?
Раптом з’ясовується, що ніяких адміністративних будівель немає. Президент – місцевий чоботар. Міністр економіки за сумісництвом двірник. Відповідальний за зв’язки з іншими планетами – водій автобусу. Поліції нема, бо закони порушуються нечасто.
Але якщо таке трапляється, порушники самі збирають речі і йдуть в інше місто, де інші закони. Ніхто їх не вважає злочинцями. Ба більше – деякі з них отримують статус почесних громадян, яким тут завжди раді. Основне правило: працюють всі, в одному ритмі. Хтось може не витримати. А це, зрозуміло, не злочин.
Приблизно так і влаштований ПДМШ. Всі працівники, які знаходяться у прифронтовій зоні, підпорядковані Світлані Друзенко (позивний – Лана). Офіційна назва її посади: заступниця медичного директора ПДМШ. Зустрітися з нею протягом робочого дня важко – вона фельдшерка на одному з реанімобілів. І як фельдшерка, сама знаходиться у підпорядкуванні лікаря.
Заступниця медичного директора ПДМШ Світлана Друзенко (позивний – Лана) водночас фельдшерка на одному з реанімобілів
Частина адміністративних питань вирішується між дев’ятою і десятою вечора, коли більшість медиків на базі. Система чергувань бригад влаштована таким чином, що екстремальних ситуацій, які потребують негайного втручання Лани, не виникає.
Кожна бригада на наступний після робочої зміни день заступає у «другу чергу». Бригади «другої черги» виїжджають в тому випадку, коли перша черга перевантажена або трапилось щось непередбачуване. Такий графік дозволяє командам і відпочивати, і відчувати, що у разі чого, колеги підставлять плече.
Система роботи шліфувалася до дрібниць протягом восьми років і трьох місяців – стільки, скільки існує ПДМШ ім. Пирогова. До 24 лютого 2022 року мобільний шпиталь надав допомогу 56 000 пацієнтів – військовим і мешканцям «сірої зони». Точна цифра поранених, які пройшли через ПДМШ після 24 лютого, поки не розголошується. Але мова йде про тисячі солдатів щомісяця.
Сьогодні географія країни лікарів із фантастичним державним устроєм виглядає так. Стабілізаційні та евакуаційні пункти, на яких постійно працюють команди ПДМШ, розташовані на лінії довжиною в 100 км. Від населеного пункту Новолюбівка на півночі до Костянтинівки (під Бахмутом) на півдні. Проте розташування пунктів залежить від ситуації на фронті і періодично змінюється.
З евакуаційних пунктів до стабів у Лимані і Костянтинівці поранених транспортують чотири евакуаційні машини – два хамві і два пінцгауери. Далі – від Лиману і Костянтинівки до лікарень у Слов’янську і Краматорську – сім реанімобілів із ШВЛ-ами, «дефами», кисневими балонами та іншим обладнанням.
Це загальна схема роботи команд. Насправді, все складніше, оскільки у складі ПДМШ працюють також реабілітологи і терапевти, що лікують звичайні хвороби фронтовиків. Загальна кількість працівників шпиталю на колесах, які щодня ризикують життям, коливається від 70 до 100.
На кожну нестандартну проблему в шпиталі знаходиться нестандартний спеціаліст. Скажімо, деякі питання на рівні владних структур (те, що можна назвати Government Relations) допомагає вирішувати один із добровольців із позивним Чернігів – ексголова Чернігівської ОДА, а нині водій евакуаційної бригади Андрій Прокопенко. На сайті ПДМШ він представлений як директор зі стратегічних комунікацій.
Андрій Прокопенко, ексголова Чернігівської ОДА, нині водій евакуаційної бригади
Неподалік стабілізаційного пункту у Лимані є будинок, де відпочивають медики (деякі хірурги та анестезіологи тут живуть постійно). Вітальня схожа на готель у горах, де мешкають альпіністи – у кімнаті багато спорядження, схожого на туристичне. На краю обіднього столу Чернігів розклав блокноти і швидко набирає якийсь текст у смартфоні…
– Андрію, пару питань…
– Зараз-зараз, мені тут треба 70 тонн арматури перекинути для нашого реабілітаційного центру.
В процесі розмови стає зрозуміло, що для Чернігова ПДМШ не тільки волонтерство, а й щось на кшталт соціально-філософського експерименту. Він вбачає в цій громаді медиків – прояв невидимих соціальних перетворень, які відбуваються в Україні під час війни.
Тут треба сказати, що Андрій Прокопенко – кандидат філософських наук. Зважаючи на те, як серйозно він почав аналізувати спільноту ПДМШ крізь призму теорії структурації британського соціолога Ентоні Гіденса, науковий ступінь він не купував. На бронежилеті Чернігова захрипіла рація – виїзд. Підбити підсумок він не встиг.
Президент ПДМШ Геннадій Друзенко не вважає себе начальником: «У нас немає влади у звичному розумінні, замість влади – координація»
Мине кілька днів і це зробить людина, яка у 2014 році разом із друзями створила ПДМШ і з того часу очолює його – правник Геннадій Друзенко (чоловік Світлани Друзенко). Під час нашої зустрічі у Києві президент мобільного шпиталю виведе загальну формулу:
– В ПДМШ немає такої посади, як «начальник». У нас немає ієрархії, немає влади у звичному розумінні. Замість влади – координація. І авторитет. Який важко заробити, але можна втратити у будь-який момент.
Але повернімось до Лимана.
Стабпункт у Лимані, напевно, один із найбільших у так званій «жовтій зоні». Поки медики ПДМШ перекладають із візка на візок чергового пораненого (травматична ампутація лівої стопи), є час покурити на ганку.
В цей момент перед входом різко гальмує мікроавтобус. Машина настільки брудна, що визначити марку неможливо. З неї вилітає боєць з автоматом і одним стрибком долає сходи, хапає перші-ліпші ноші (усі ноші тут у кривавих архіпелагах) і жбурляє їх до мікроавтобуса. Ще одні. І ще одні.
З евакуаційних пунктів до стабів поранених транспортують чотири евакуаційні машини – два хамві і два пінцгауери
Одночасно його товариш витягує через двері багажника тіла трьох побратимів. Здається, вони їхали покотом – один на одному. Чорні від кіптяви обличчя, чорний від крові одяг… Місиво замість ніг… Ніяких стогонів, ніяких ознак життя. Лише один поранений, дивлячись у небо, підняв руку, вітаючи когось, секунду потримав і опустив. Наче склався.
За дві-три хвилини до мене долетить роздратований голос: «Що я можу зробити, якщо вони мертві приїхали!». Потім на ганок, похитуючись, вийде бородатий чоловік, перегнеться через перила і почне блювати. За ним вивезуть візок.
Однією рукою лікар направляє візок, в іншій тримає блакитний сміттєвий пакетик із ногою. В тій же руці якісь папірці. «Потримайте, будь ласка», – каже мені і протягує руку з пакетом і папірцями. Я беру папірці. Рефлекторно кидаю погляд на документ, встигаю прочитати: «Валерій (далі нерозбірливо), 2004 р. н.»
На мить лікар підіймає до очей пакет – чи не капає? Наче не капає. За візком виходять троє дядьків у брудних камуфляжах. Хто з контузією, хто з перебинтованим пальцем. Усі вантажаться у реанімобіль ПДМШ. Мені в машині місця не вистачає – це значить, я чекатиму, поки машина зробить коло – доставить партію поранених до Слов’янська і повернеться у Лиман.
Туди-назад приблизно півтори години. Весь цей час до ганку під’їжджають і від’їжджають машини. Я нарахував десять новоприбулих поранених. Важких. Їх привозили автомобілі, марковані як ПДМШ, Госпітальєри, МОАС (міжнародний благодійний фонд) і Центр спасіння життя. Іноді – це був розбитий транспорт солдат.
Жодного реанімобіля ЗСУ в той день я не побачив. Звідси дуже сумне враження: евакуація поранених на цій ділянці – справа самих поранених та їхніх побратимів. І – волонтерів.
Важливе уточнення: мова йде не про розслідування, а про враження. Я не стверджую, що реанімобілів ЗСУ не існує в природі. Але, повторюю, я їх не бачив. Проте бачив багато волонтерів. Звідки вони беруться?
Якщо вказувати на мапі України локації ПДМШ, то починати треба все ж таки з Києва. Тут вирішуються фінансові питання організації, наповнюються склади, ремонтується техніка і продовжується набір добровольців. Коли закінчиться місячна ротація, на зміну одній команді має заступити інший десант.
Усі локації ПДМШ засекречені. Можна лише сказати, що кожна з них має якусь казкову атмосферу. Ось, наприклад, київська: лісова околиця міста, недобудований профілактичний заклад. На другому поверсі кодовий замок. На вході кожного гостя доброзичливо обнюхує чорний ховаварт на ім’я Дейв. Тут знаходяться кімнати-кабінети постійних київських співробітників ПДМШ. В цих кімнатах, власне, вони і живуть.
Понад рік 23-річна HR-менеджерка ПДМШ Дар’я Ріпна обробляє заявки лікарів, фельдшерів медсестер, водіїв та інших спеціалістів. За цей час тренди «на ринку добровольців» змінювались. В перші місяці війни заявок було так багато, що потрапити до команди потенційним добровольцям вдавалося не з першої спроби. Сьогодні все складніше.
HR-менеджерка ПДМШ Дар’я Ріпна під час співбесіди з майбутнім членом команди
Потік поранених зростає. Якщо кілька місяців тому одна ротація медиків надавала допомогу 500 пораненим, то сьогодні кількість пацієнтів перевалює за 2500. А кількість медиків, охочих поповнити лави ПДМШ, зменшується.
«Напишіть, що нам потрібні анестезіологи, хірурги, лікарі невідкладних станів, фельдшери», – просить Дар’я. Від себе додам: прибиральниця Сова теж виконує роботу за двох. Так що, вакансії є. Хоча це не означає, що беруть і терплять усіх. Для декого непереборним бар’єром стає сухий закон. Для когось складно прожити місяць в умовах гуртожитку.
Серед добровольців є іноземці. Через мобільний шпиталь пройшли медики зі США, Канади, Австралії, Німеччини, Великої Британії, Чехії та Франції. І це предмет окремої гордості менеджменту ПДМШ. Але правда життя полягає в тому, що не всі іноземці, як і не всі українські медики, проходять через випробування сухим законом. А дехто був змушений перервати ротацію через втому і розуміння того, що мовний бар’єр виявився непереборним.
За тиждень до виїзду на схід добровольці збираються в Києві. З цього моменту вони знаходяться «в розташуванні» – щоб вийти за межі локації, треба отримати дозвіл від керівництва. Починається злагодження. Обов’язковий пункт програми – дводенний тренінг із такмеду. Деякі ветерани ПДМШ проходять його вдесяте.
Сенс в тому, щоб алгоритми закарбувались на підкірці, а рухи стали автоматичними. Тренінг веде молодий інструктор-спецпризначенець, сертифікований combat medic. Доктори і кандидати медичних наук разом із водіями і кухарями відпрацьовують на манекенах введення назофарингіального повітропроводу та інші дії.
У всіх виходить по-різному. І взагалі це дуже різні люди. Віковий діапазон – від 23-х до 50 років. Є стрункі юнаки, а є доценти із зайвою вагою. Є ті, хто випромінює фронтовий досвід, а є новачки. Принаймні ті, хто здаються новачками.
З часом, коли створюватиметься кінематографічний епос цієї війни, виникне галерея фронтових образів. А поки образів немає, замість них є живі люди. Під час занять просто неба дівчина двадцяти з чимось років схилилася над візерунком лишайнику на дубовій корі. Фотографує.
27-річна Аня (позивний Капітошка) восени пройшла фронтовий шлях із підрозділом ГУР на Запорізькому та Херсонському напрямках, потім надавала допомогу пораненим під Бахмутом
Мовчазна, тримається трохи осторонь, струнка, невисока, стрижена під хлопчика, з тунелями у вухах. Напевно, поїде на фронт вперше, напевно, хвилюється…
– Як вас звати?
– Аня.
– А позивний?
– Капітошка.
– Ви медсестра?
– Лікар швидкої. Спеціальність – реаніматолог. Інтернатуру закінчила.
З подальшої розмови випливає, що Ані 27 років, і вона – ветеран. Восени пройшла фронтовий шлях із підрозділом ГУР на Запорізському та Херсонському напрямках. У грудні «виїхала на Бахмут». Політравми, ампутації, вогнепальні поранення…
– Ань, коли ви востаннє плакали?
– Два місяці тому. Коли мене не взяли в той підрозділ, куди я хотіла.
Після тренінгу присяга. О дев’ятій ранку колона мікроавтобусів вирушає в Суботів. Це місце сили, освячене шевченківськими рядками: «Стоїть в селі Суботові/ На горі високій/ Домовина України,/ Широка, глибока./ Ото церков Богданова».
У храмі пророка Іллі, біля труни Хмельницького, добровольці клянуться служити народу України. Тут також відбувається вручення нагород добровольцям минулих ротацій. Це відзнаки від головнокомандувача Валерія Залужного, від зовнішньої розвідки та командирів бригад, з якими співпрацює ПДМШ.
Храм пророка Іллі, ПЦУ, село Суботів
Геннадій Друзенко виступає з довгою промовою. Цитує Шевченка, нагадує історію Козацької держави. У промови є лейтмотив: боротьба за Україну починалася з ненависті до ворогів, але й історичні невдачі були спричинені ненавистю. Наприкінці підсумовує: «Ворога треба нищити, але коли він вже без зброї і поранений, прошу вас, поставтеся до нього по-людськи».
Присяга добровольців ПДМШ
В кількох кілометрах, у Холодному Яру, є колиба, де на добровольців чекає святковий обід. Після нього настрій у всіх, зі зрозумілих причин, грайливо-піднесений. На зворотному шляху під час зупинки на каву.
– Мартін, ми тебе навчимо української мови, давай, повторюй за мною: «Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі…»
Британський лікар Мартін повторює, причому, доволі чисто.
– …Стали вам поперек горла, – продовжує дівчина.
– Стали вам поперек горла, – киває Мартін.
Натовп затамувавши подих чекає фіналу.
– Москалі їб*чі! – переможно декламує сестра.
– Москалі їб*чі! – бездоганно, зберігаючи інтонацію вигукує Мартін.
Загальний захват, овації. З рації лунає голос Друзенка: «По машинах». Свято закінчилось. Завтра на фронт.
Проповідь
ПДМШ дає можливість використати професійні навички на фронті та у прифронтовій зоні медикам, які з різних причин не були мобілізовані. Комусь відмовили у зв’язку зі станом здоров’я чи наявністю неповнолітніх дітей. Хтось, попри солідний хірургічний досвід, не має шансів потрапити до ЗСУ як доктор, тому що свого часу не проходив військову кафедру. А хтось взагалі громадянин іншої держави.
У кожної людини свої унікальні обставини. Одна з немолодих медсестер на питання, чому вона вирішила стати волонтеркою у ПДМШ, відповіла: «Спочатку я хотіла потрапити в бригаду гвардії наступу, але мене не взяли, бо я змогла підтягнутися лише один раз. Потім для себе вирішила так: у мене п’ятеро котів і у чоловіка два стента – я маю за місяць повернутись додому і перевірити, чи все в порядку. А тоді зможу поїхати знов».
У кожного добровольця є своя причина стати членом команди ПДМШ
За підрахунками Світлани Друзенко, лише в березні команда ПДМШ надала допомогу 2719 пораненим. 25% із них – важкі, які перевозились у реанімобілях «на кисні». Що сталося б з ними, якби не було ПДМШ – одна з найстрашніших загадок цієї весни.
Сухі цифри перетворюються на апокаліптичну картину, якщо пригадати сірі обличчя у фіксаторах голови в салоні швидкої. Сергій із наскрізним пораненням черепа, Михайло з розірваної черевною порожниною, Валерій із травматичною ампутацією лівої стопи… 2004 року народження. 700 облич, 700 доль. І це статистика лише за один місяць.
– ПДМШ виявився монополістом у плані реанімобілів, – говорить Геннадій Друзенко і помітно нервує: – Ремки стали нашою фішкою під Бахмутом. На стабах ні у Лимані, ні у Костянтинівці я не бачив реанімобілів, крім наших.
Розмова відбувається на київській базі шпиталю, в кабінеті, точніше, в житловій кімнаті Друзенка. Ліжко, письмовий стіл, два крісла, на полиці Новий Заповіт. В ногах господаря лежить Дейв. Коли господар підвищує голос, пес підіймає голову і поглядом обводить кімнату.
– Скільки, – питаю, – коштує реанімобіль?
– Новий десь $100 000. Якщо говорити про наші машини на сході, то там на спідометрі 800-900 тис. км, залізо вже майже нічого не коштує, а обладнання – приблизно $20 000-30 000.
– Виходить, у Медичних сил ЗСУ немає таких коштів?
– Просто свого часу «ремки» забули вписати в структуру медичної евакуації!
Дейв підіймає вуха.
– Тихо-тихо… – заспокоює собаку господар.
– Скільки коштує функціонування ПДМШ протягом місяця?
– Від $70 000 до $100 000 залежно від місяця. Кошторис за весь минулий рік близько $1 млн.
– Звідки кошти?
– Донати.
Лише в березні команда ПДМШ надала допомогу 2719 пораненим
Зі слів пана Геннадія можна зробити висновок, що справи з донатами приблизно такі ж, як із залученням нових добровольців: що довше триває велика війна, то важче їх збирати. Суспільні ресурси не безмежні. А добровольцям треба якось жити, точніше, на щось жити.
Дехто з них ризикує життям, витрачаючи власні заощадження. Деяким лікарям, фельдшерам і медсестрам оплачують відрядження медзаклади, у яких вони працюють.
Ще у 2016 році з’явився наказ МОЗ України «Про організацію направлення медичних працівників, що добровільно виявили бажання надати медичну допомогу в районах проведення АТО». Документ дозволяв оформлювати оплачувані відрядження до зони проведення АТО для цивільних медиків-добровольців.
Коли АТО перетворилось на ООС, тодішня міністерка Уляна Супрун внесла правки, зберігаючи суть. Так з’явився наказ МОЗ №814. А от коли на зміну ООС прийшов воєнний стан, зміни в документ внесені не були. Логічне питання:
– Так діє чи не діє сьогодні наказ №814, чи платять медикам за відрядження?
Президент ПДМШ Геннадій Друзенко
Президент ПДМШ якось недобре посміхається:
– Хороше запитання. Діє за принципом mutatis mutandis, тобто з урахуванням обставин, що змінилися. На практиці, керівники частини медзакладів на підставі цього наказу платять добровольцям середньомісячну зарплату, але далеко не всі. Були навіть випадки, коли медиків звільняли чи карали просто за бажання поїхати у ротацію на фронт. Декому з наших постійних працівників ми платимо невелику зарплату, тому що в них не залишилось інших джерел доходу.
Хвилин десять Геннадій Друзенко розповідає, як він просив міністра МОЗ Віктора Ляшка внести правки в наказ, але безрезультатно. На словах «міністр Ляшко» собака починає гарчати. Вочевидь, Дейв не вперше чує це прізвище.
Взаємини ПДМШ і представників держави нагадують позиційну війну, що триває роками. Останнє загострення сталося у Краматорську в червні минулого року. Реанімобіль привіз зі стабпункту до лікарні пораненого, а начмед однієї з частин не захотів його приймати, мотивуючи це тим, що лікарі ПДМШ для нього ніхто. Зрештою, солдата оформили, але зі скандалом.
Засновник ПДМШ дістає смартфон. Окуляри з’їжджають на кінчик носу:
– Я вам зараз число скажу… Я тоді через вотсап написав командувачці Медичних сил Тетяні Остащенко, – цитує з телефону: – «Вітаю! Визнаю, що у нас не склалися стосунки, у житті так буває, але це не привід робити заручниками поранених солдат…»
– Вам відповіли?
– Відповіли… Що моя інформація не відповідає дійсності. Ось, 23 червня минулого року. Я тоді публічно звернувся до головнокомандувача Валерія Залужного. Зранку наступного дня ми підготували клопотання про залучення ПДМШ до медичної евакуації поранених. Ввечері отримали резолюцію: «Дозволяю».
Засновник ПДМШ дістає смартфон, окуляри з’їжджають на кінчик носу
– Виходить, що спасіння сотень поранених щомісяця тримається на підписі однієї людини?
– Так. Окрема історія – надання ветеранам ПДМШ статусу учасників бойових дій.
– Це можливо?
– Було можливо. Але тільки через суд, – Друзенко торкається якихось паперів на столі: – Тут у нас, можна сказати, ще один фронт…
Дейв стомлено зітхає.
– Вихід із цієї ситуації ви бачите? Якісь законодавчі зміни?
– Щоб щось зрушилось із мертвої точки, повинна змінитись психологія державних діячів. А законопроєкти… Вони є. ПДМШ міг би працювати як приватна воєнно-медична компанія. Держзамовлення дозволило б нам платить людям зарплату.
В окулярах Друзенка з’являється надія:
– Механізми можуть бути різні – медичний аутсорс, використання принципу «гроші йдуть за пацієнтом»… Зрештою, приватні компанії ремонтують військову техніку, шиють одяг, надають транспортні послуги військовим… Врешті-решт більшість зброї, яку ми отримуємо від наших західних союзників та партнерів, включно з легендарними “Хаймерсами”, виробляють приватні компанії. Чому ми не можемо офіційно надавати послуги з медичної евакуації?
Друзенко ненадовго замислюється і раптом перекреслює вищесказане:
– Але… Якщо чесно, я в це не вірю, бо занадто добре знаю нашу державну машину. І не хочу мати з нею нічого спільного.
– Що тоді робити?
– Воювати.
Добровольці ПДМШ живуть своїм монастирським життям – хто місяць, а хто вже майже рік. Вони свідомі того, що не отримають пільг і не зароблять грошей. А в разі загибелі їхні родини не матимуть права на 15 млн грн одноразової допомоги.
Коли когось із них десь у Лимані або на базі у Слов’янську спитати, навіщо вам це все, людина здивується. Відповідь очевидна і, водночас, складна. Її важко сформулювати, але можна відчути. У десятках розмов я ставив це, трохи непристойне, питання.
«Я анестезіолог, робота тут – це мій вклад у спільну справу, це краще, що я вмію робити», – Скрипаль (Віктор Скрипченко). «Тут все якось більш осмислено», – лікар швидкої Дельта (Дмитро Шкляр). «Бути тут необхідно», – спеціаліст із невідкладних станів Суми (Георгій Сніцарь). Але все це слова, за якими ховається щось.
Молодий лікар Георгій Сніцарь (позивний Суми) пройшов шість ротацій в команді ПДМШ
Атмосфера, у якій живуть добровольці на сході, відрізняється від атмосфери у Києві чи у Львові. Війна робить людей трохи пригніченими, іноді – злими. Навіть якщо вони вдають, що війни немає.
Кожен рефлексує по-своєму. Хтось відчуває комплекс вини, хтось шукає внутрішніх ворогів, хтось перебуває у субдепресивному стані. І це, зрештою, природно. Але на базі добровольців інший емоційний фон.
Молодий лікар Георгій Сніцарь провів у ПДМШ шість місяців. Надав допомогу щонайменше 370 пораненим. Побачив стільки, що середньостатистичній людині вистачить на кілька життів. На питання відповідає вдумливо і трохи відсторонено.
– Георгію, ви коли востаннє відчували злість?
Лікар кілька секунд мовчить, наче згадує давно забуте слово:
– Ви маєте на увазі немотивовані прояви агресії? Ні, я спокійний.
Відчути внутрішній спокій. Можливо, це і є сенс коана, про який говорила прибиральниця Сова. Можливо, саме так звучить чарівна флейта, яку згадував водій Моцарт. Можливо, щось схоже переживає альпініст на вершині.
Projects is proudly powered by WordPress