Мистецтво чекати

Як дружина захисника Маріуполя Олександра Бойчука шукає його в російському полоні

Мистецтво чекати

Як дружина захисника Маріуполя Олександра Бойчука шукає його в російському полоні

Авторка: Тамара Балаєва, спеціально для Liga.net

Верстка: Юлія Виноградська

Олександр Бойчук – головний старшина військової частини А0373 дев’ятого дивізіону надводних кораблів ВМС України. Оксана, його дружина, – діловод у тій самій частині. Останні два з половиною роки родина жила в Бердянську, Бойчуки по черзі їздили у відрядження на Донбас. 28 грудня 2021 року Олександр вирушив у відрядження в Маріуполь. Там він зустрів повномасштабне вторгнення Росії, став захисником міста.

В середині березня Оксана Бойчук сиділа в орендованому будинку на околиці Бердянська разом зі своїми колегами. Газу не було вже давно, мобільний зв’язок працював з перебоями. Температура в приміщенні не підіймалася вище +4 градусів. Не можна було голосно розмовляти та виходити на подвір’я.

Місто з перших днів повномасштабної війни окупували росіяни. Було страшно. Телефон розривався від дзвінків, а в слухавці різними голосами лунало одне й те саме: “Оксана, ти в небезпеці. Виїзди”. Жінка тихо, щоб з вулиці не було чутно звуків, відповідала: “Саша в Маріуполі. Якщо він та його товариші будуть відходити, то точно через Бердянськ. Я маю бути тут, я дочекаюся”.

Востаннє Оксана чула голос чоловіка в телефонній слухавці 19 березня. Зв’язок був поганий, вибухи лунали сильніше та голосніше, ніж голос Саші. Жінка погано пам’ятає розмову, згадує лише одну фразу чоловіка: “Будемо виходити з оточення”. Більше зв’язку з ним не було, а за кілька днів Оксана дізналася, що його бачили в російському фільтраційному таборі. Зараз він, ймовірно, перебуває в полоні.

Чекати більше не було кого та чого. Оксана склала речі в маленьку сумку, пристебнула повідець до 12-річної такси Марти та виїхала з окупації. Це вже було вдруге: в 2014 році родина Бойчуків служила в Криму. Олександр тоді був капітаном українського мінного тральника “Генічеськ” та під час анексії півострова разом з екіпажем не здався на вимогу росіян.

Тоді корабель взяли штурмом, команду сильно побили. Окупанти залишили на згадку на шиї Олександра слід від російського чобота. А потім родина виїхала з півострова – так само з однією сумкою, так само з собакою Мартою. Але є велика різниця – тоді Оксана та Олександр були разом.

Слід від російського чобота

Оксана та Олександр разом вже 25 років. Познайомились на відпочинку на озері Світязь у Волинській області. Оксана відпочивала з подругами, Олександр – з друзями.

“Я люблю готувати, і весь час щось готувала. А вони поруч ловили рибу. Наловлять, принесуть та питають: “Будете чистити?”. А я що? Я буду, – згадує Оксана. – Ми снідали, обідали та вечеряли за одним столом – так і познайомилися. У Саші дуже гарні, блакитні та великі очі. Мабуть, ними він мені і сподобався.

Це був 1997 рік, саме тоді обоє, незалежно один від одного, стали військовими. Оксана прийняла присягу та стала діловодом в повітряних силах, а Олександр після строкової служби в армії поїхав навчатися в Бердичівську школу прапорщиків. В листопаді того самого року одружилися та почали жити життям родини військових – з постійними переїздами, різними орендованими квартирами, відрядженнями.

“Там, де його служба, там і мої служба та життя”

Спочатку Бойчук служив у піхоті – командував взводом, був старшим техніком механізованої роти, брав участь у бойових діях в Іраку, служив інженером пожежної роти, був сапером.

“А у 2009 році чоловік перевівся у Військово-морські сили (ВМС) України, а я, звичайно, поїхала за ним в Крим. Я виросла в родині військових, звикла до переїздів, і для мене це не було проблемою: там, де його служба, там і мої служба та життя”, – розповідає Оксана.

До переїзду на півострів Оксана не думала про українсько-російські відносини та взагалі про Росію. Сприймала її просто як сусідню країну, та й сама жила там в дитинстві – її тато військовий, родина встигла пожити в Забайкальскому краї та в Бурятії. Після школи Оксана поїхала вчитися в педагогічне училище в Луцьк, а батьки до розпаду СРСР залишались в Улан-Уде (столиця Бурятії). Оксана приїздила до них на канікули.

“В родині ми завжди розмовляли українською. Це просто було природно, – розповідає жінка. – Молодший син навіть не вмів розмовляти російською. Ми приїхали в Крим, а там все було лише російською мовою, синові довелося піти в російську школу. Я продовжила розмовляти українською скрізь, місцеві відповідали мені російською. Ми розуміли один одного, і ніяких проблем не було”.

“Ніби це українська земля, але чомусь там переважало все російське”

Оксана згадує своє враження від Криму: “Ніби це українська земля, але там чомусь переважало все російське. Україна вже стільки років була незалежною, а там витав оцей дух Радянського Союзу”.

Анексія Криму залишилася в пам’яті Оксани не цільною історією, а спалахами окремих моментів та загальним відчуттям жаху та відчаю. Їхня родина не вірила в анексію до останнього. Або просто відганяла ті думки. Правда, перед появою на півострові “вежливых людей” Оксані наснився віщий сон. Вірніше, наснилося передчуття: має статися щось дуже погане, вони з Олександром в оточенні, навкруги самі вороги.

Спалах спогадів: Оксана у військовій частині. До воріт під’їжджає КамАЗ без розпізнавальних знаків, але всім вже зрозуміло – це росіяни. Окупанти блокують вихід з частини, а саму частину оточують. В будівлі навколо саджають снайперів, скрізь встановлюють протитанкові їжаки.

“Це було якось моментально – бах, і вони з’явилися, – каже Оксана та починає нервувати від спогадів. – Це був шок, було дуже страшно. Жінкам дозволили вийти, але я навіть не пам’ятаю, як ми виходили. А хлопці сиділи в облозі на казарменому становищі”.

Олександр Бойчук з початку анексії Криму був на своєму кораблі, на “Генічеську”. У Оксани не було з ним зв’язку. А про нього – не було жодної інформації. Жінка не знала, що росіяни заблокували кораблі та вимагають командирів пришвартуватися. І що більшість вже виконала цю вимогу – але не її Саша.

“Не пам’ятаю, скільки днів це тривало. Я думала, що, може, його вже вбили або не знаю, що з ним зробили, – згадує Оксана. – А потім в мене задзвонив телефон – незнайомий номер. Я взяла слухавку та почула голос Саші. Він сказав: “Оксано, я сиджу в Новоозерному на зупинці. Приїдьте та заберіть мене”.

Вже пізніше Оксана дізналася, щойно в Криму з’явилися “зелені чоловічки”, її чоловік привів свій тральник у бойову готовність. 18 березня всі військові кораблі пішли на вихід з озера Донузлав – думали прорватися там, але вихід вже був перекритий. За два дні екіпажі кораблів отримали наказ причалити до берега – його дав командир п’ятої бригади надводних кораблів ВМС Віталій Звягінцев, який тоді вже перейшов на бік Росії.

Окупанти спрямували в бік кораблів три кулеметні точки та автоматичні станкові гранатомети. На “Генічеську” закінчувалося пальне, але Бойчук все одно не виконав злочинний наказ. Наступного ранку він знову спробував утекти, та росіяни наздогнали його, закидали корабель шумовими гранатами та висадилися на нього.

“Генічеськ” брали спецпризначенці, – розповідає Оксана. – Екіпаж відбивався – хто ціпком, хто шлангом. Саша сказав: “Я командир. Не бийте хлопців”, і тоді його відметелили прикладами, повалили на землю та наступили чоботом на шийні хребці. Коли чоловік повернувся додому, той слід від чобота почав гнити – напевно, потрапила інфекція”.

“Повномасштабна війна? В цьому немає ніякого сенсу”

Одразу після повернення Олександра родина стала збирати речі. Про машину, яка вивезе військових з півострова, домовлялися через знайомих товаришів по службі.

“Місця було мало, а їхали п’ятеро людей – ми з Сашою, наш син Славік, такса Марта та ще двоє військових, – згадує Оксана. – З речей у кожного – маленька сумка. Ми взяли зимовий одяг, взуття, фотографії. Меблі, які купували в дитячу кімнату, холодильник, морозилку, люстру, закрутки – все залишили в Євпаторії. Потім сказали сусідам, щоб вони забирали”.

Виїздили під виглядом цивільних з легендою для російських військових, що їдуть на весілля в Одесу. Олександр забрав з “Генічеська” прапор ВМС України. Перед виїздом з Криму заховав його якнайдалі в речі, закидав взуттям – росіяни не знайшли.

Далі були транзитом Одеса, Київ та Миколаїв. З Миколаєва всіх моряків, що не зрадили присязі та вийшли з Криму, відправили до Очакова. В екіпажі Бойчука таких було вісім з одинадцяти.

“Я бачила, як “Генічеськ” повертається додому”

Десь за місяць Україна домовилася з Росією, що забере “Генічеськ” з Криму.

“Саша дізнався, що його відправляють забирати “Генічеськ”, – каже Оксана та раптово починає посміхатися крізь сльози, що котяться з її очей протягом всієї розмови. – Він поїхав, забрав, і коли вони вже підходили на “Генічеську” до Очакова, зателефонував мені та каже: “Біжи зустрічати!”. Я побігла на кручу, з якою видно корабель, дивилася, а вони мені сигналили. Я бачила цей момент – як “Генічеськ” повертався додому”.

У 2019 році родина переїхала в Бердянськ – Олександр пішов на підвищення та став головним старшиною дивізіону надводних кораблів. Тобто перестав бути командиром “Генічеська” і почав займатися здебільшого штабною роботою.

“Він урочисто прощався з кораблем, – згадує Оксана, і її очі знову наповнюються сльозами. – У моряків є ритуал, як проводжають командира: коли Саша сходив з корабля, весь екіпаж вишукувався, грав марш “Прощання слов’янки”. Всі плакали. А потім вже в Бердянськ Саші надіслали великий штурвал та прапор корабля”.

“Саша не штабна людина. Він сумував за кораблем”

– “Генічеськ” означав для вашого чоловіка щось особливе?

– Він йому дуже дорогий. Коли ми вже перевелися в Бердянськ, він постійно про нього думав. А хлопці з екіпажу часто телефонували радитися з приводу корабля та зверталися до Саші “командир”, хоча він вже не був командиром. Я бачила, що на штабній роботі він не в своїй тарілці. Саша не штабна людина, він сумував за кораблем. Але ми вирішили, що перед виходом на пенсію потрібно мати хороший розряд, щоб пенсія була хороша.

“У війні немає ніякого сенсу”

В Бердянську родина зняла будинок в приватному секторі на околиці. Крім корінної кримчанки такси Марти, взяли ще кішку. Над будинком повісили український прапор, а ще – завели жартівливу традицію: коли хтось приходив в гості, перед хвірткою потрібно було сказати гасло: “Слава Україні! Героям слава!”. До Бойчуків часто приїздили друзі, вечорами любили співати разом українські пісні.

28 грудня 2021 року Олександр поїхав у відрядження в Маріуполь. 21 лютого 2022 року Оксана повернулася в Бердянськ з зустрічі одногрупників, яка була в Луцьку. Тоді вже відчувалося, що повітря згустилося, щось насувається та неминуче відбудеться. Бойчуки говорили між собою телефоном: “Повномасштабна війна? Цього не може бути, просто не може. Навіщо? У війні немає ніякого сенсу. Напевно, буде якась провокація – можливо, на Азовському морі”.

“Але перед 24 лютого мені почало снитися, що щось має відбутися, і щось дуже погане, – раптово говорить Оксана. – Я ще казала чоловікові: “Ну боже, мені сниться, що ми з тобою оточені, в якомусь під’їзді, а навкруги вороги, і я боюся вийти. А потім раз – і я стою сама над обривом. Оглядаюся навкруги – а тебе немає”. Він на мене насварився та сказав: “Ти можеш, врешті-решт, відпустити той Крим? Він постійно у тебе в голові, тому таке й сниться. Відпускай його”.

“Все нормально, важко”

Трохи після опівночі 24 лютого Оксані зателефонував начальник з військової частини та наказав терміново приїхати. О першій ночі жінка та ще одна діловод збирали особові справи в заздалегідь підготовлені великі білі мішки. Відвезли їх додому до колеги – в п’ятиповерховий будинок біля моря.

За пару годин в Бердянську стало чутно вибухи, і Оксана зрозуміла: сидіти в багатоповерхівці біля моря – погана ідея. Вирішили разом з мішками їхати в будинок Бойчуків – адже він на околиці. Там завантажили документи в машину, посадили в неї дружину та дитину товариша по службі, Оксана чомусь поклала в багажник свої з чоловіком парадні кітелі – та відправила на Волинь, до своєї подруги. Сама залишилась чекати чоловіка. Одразу всім сказала: без нього нікуди не поїде.

“Я прикинула собі, що якщо наші будуть відступати з Маріуполя, то це тільки через Бердянськ, – розповідає Оксана та в один момент стає чіткою та зібраною. – Тому тут на них мусила чекати своя людина. Розумієте?”.

“Москалі сцикливі. Вони боялися ходити в наш район, і це нас врятувало”

Разом з Оксаною в її будинку залишились ще п’ятеро жінок (військовослужбовиці та дружини військових, які не змогли виїхати одразу), двоє дітей – 12 років та рік, три собаки та два коти. В Бердянську майже одразу не стало газу, тому в хаті було дуже холодно – Оксана щодня дивилась на градусник, і його стовпчик не підіймався вище +4. А ще було дуже страшно.

“Росіяни проводили обшуки в центрі Бердянська, шукали родини військових, – згадує жінка. – Нас врятувало те, що наш будинок стоїть на околиці, в маленькому провулочку. Москалі сцикливі, вони боялися ходити в наш район, бо там багато будинків та провулків, є де сховатися. Лише один раз проїхали повз БТРом та чкурнули”.

Перші кілька днів Оксана та всі, хто жив тоді в її будинку, не виходили на подвір’я, не підіймали жалюзі, навіть не розмовляли. Маленька дитина та собаки сиділи тихо – наче відчували небезпеку. Оксана весь час боялась, що їх здасть хтось з місцевих. Але, на щастя, цього не сталося.

З Олександром тримали зв’язок телефоном. Але оцінити реальну ситуацію в Маріуполі Оксані було складно: голос чоловіка переривався через постійні обстріли, та й єдине, що він казав, було: “Все нормально, важко”.

“Він в мене така людина, що не жаліється, – каже Оксана та трохи посміхається крізь сльози. – Хтось казав своїм рідним, що немає, наприклад, що їсти. Мій не розповідав нічого такого. Тільки в останню розмову він сказав: “Тут вже немає де ховатися, немає чим воювати. Боєприпаси закінчилися”.

12 годин та 16 блокпостів жаху на шляху з окупації

За кілька днів після останньої розмови з Олександром Оксана побачила, що їй телефонує незнайомий абонент. Взяла слухавку та за голосом впізнала: це Славік, товариш по службі Саші. Домовилися зустрітися наступного дня – на місці, де в Бердянську збирали людей евакуаційні автобуси Червоного Хреста.

Славік був в Маріуполі разом з Олександром. Вони разом потрапили в оточення, а коли боєкомплект закінчився, виходили в різних групах, переодягнувшись в цивільний одяг. Росіяни піймали Славіка в Мангуші та спрямували в фільтраційний табір в Докучаєвськ.

22 березня в цьому таборі Славік побачив, як з гаража, в якому росіяни утримували українців, строєм вивели людей. Обрали серед них одного чоловіка та стали бити його перед іншими. Серед тих, хто залишився в строю, Славік впізнав Бойчука та ще двох товаришів по службі. Що з ними сталося далі, він не знав, а сам врятувався дивом: придумав легенду, що він таксист, і телефоном її вчасно підтвердила його дівчина-росіянка, яка в той час вже була в Таганрозі.

“Володимирівна, виїздіть. Ви в небезпеці”

“Славік сів в евакуаційний автобус і мені сказав наостанок: “Володимирівна, виїздіть. Ви в небезпеці”, – згадує Оксана. – В той час я вже знала, що росіяни зайшли в Центр соціального захисту в центрі міста, а саме там зберігалася інформація щодо всіх учасників бойових дій (УБД). В цих документах прописані фактичні адреси проживання військових, і наша теж”.

По ночах Оксані один за одним телефонували товариші по службі та казали лише одне: “Виїздіть. Виїздіть скоріше”. Жінка і сама розуміла, що чекати більше немає чого.

Автобуси Червоного Хреста вже не вивозили людей з Бердянська. 29 березня вона та ще двоє жінок видалили з телефонів все, що могло б розповісти про їхнє справжнє життя, залишили в журналі викликів лише дзвінки від абонентів “тьотя Лєна” та “дядя Вася”, взяли по рюкзаку речей. Оксана пристебнула повідець до такси Марти, її співслужбовиця – до своєї вівчарки, та пішли на маршрутку. Старший син Оксани заздалегідь дізнався у військових алгоритм виїзду. До визначеного місця треба було доїхати маршруткою, далі – пересісти в автобус Червоного Хреста та прямувати до Запоріжжя.

“Ми добиралися жахливо, – згадує Оксана. – Так вийшло, що 20 кілометрів довелося йти пішки через блокпости. В очах всіх людей, яких ми зустрічали, я бачила жах. Коли ми врешті зайшли в автобус, то зайняли три останніх місця. Прямо за нами зачинилися двері. Люди позаду кричали та просилися, але вже не було куди”.

“Я бігла та бачила спалені машини та чиїсь речі, які ніхто не збирав”

В мирний час шлях до Запоріжжя зайняв би три години. Зараз їхали 12, повз 16 блокпостів. Оксана хвилюється, коли згадує цей шлях, та часто повторює: “Це був жах, просто жах. Суцільний жах”. В автобусі було багато людей з Маріуполя, а в їхніх сумках – прості ковдри. Оксана пояснює: цим людям так довго було холодно в підвалах в рідному місті, що тепер вони не могли розлучитися з ковдрами.

“Я запам’ятала в автобусі жіночку, яка їхала зі своїми батьками з Маріуполя, – згадує Оксана. – В них не було нічого, і коли ми дістали пляшку води, вони сором’язливо запитали, чи можемо ми дати їм трошки. Я налила в стаканчик, і вони ділили його по ковточечку. Все було жахливо. Люди в автобусі сварилися за місце, я намагалась їх заспокоїти. Поставила наші сумки одна на одну, взяла Марту на руки, а вівчарка Адель сиділа в кутку та не ворушилася – наче все розуміла. І так 12 годин”.

Коли до Запоріжжя лишалося 40 кілометрів, автобус почав повертати назад. Люди плакали та панікували – раптом доведеться знову їхати в окупацію. Виявилося, водієві по рації передали, що попереду почався обстріл колони. Всіх попросили вийти.

“Якийсь час автобус їхав, а ми бігли поруч з сумками, з тваринами. Все було як в жахливому сні. Я бігла та бачила спалені машини, чиїсь речі, що розкидані прямо на дорозі, та ніхто їх не збирав. Потім ми повернулися в салон, а коли побачили першу поліцейську машину на підконтрольній Україні території, почали обійматися та плакати від радості”.

В Запоріжжі Оксану зустрів старший син. Звідти вони поїхали в Дніпро, а далі – в Одесу. Туди переїхала військова частина, де служить жінка.

Пошуки Саші

Зараз у Оксани ніби дві роботи – служба у військовій частині та пошук зниклих моряків разом з іншими родичами. Жінка прокидається зранку, гуляє з Мартою – собакою, що пережила вже дві втечі від “російського миру”, їде у військову частину, де працює діловодом. Ввечері повертається в орендовану квартиру, знову гуляє з собакою та сідає за комп’ютер. Пише листи в українські та міжнародні інстанції, щоб знайти та повернути додому свого чоловіка, а також – координує групу родичів інших моряків, з якими перервався зв’язок після виходу з оточення в Маріуполі.

“Спочатку просто потрібно було оформити виплати родичам військових, тому я зв’язалася з кожною родиною та пояснила, яка потрібна заява та комплект документів, – Оксана розповідає, як з’явилася група. – А потім ми створили групу в соцмережі та почали ділитися інформацією – хто які телеграм-канали моніторить, хто десь щось дізнався. Наприклад, буває, що людина виходить з полону та телефонує родичам інших військових – розповідає, кого бачила, про кого що знає”.

Оксані, на жаль, таких дзвінків не надходило. Останнім, хто бачив її чоловіка та розповів їй про це, був Славік – більше, ніж пів року тому.

“Але я щодня до ночі дивлюсь ці сайти та телеграм-канали з пошуку, – розповідає Оксана. – Ще навесні подала анкету Саші в СБУ. Мені відповіли, що його внесли в список на обмін і що російська сторона ніби підтвердила, що він у них в полоні. Потім щось змінилося, і зараз немає підтверджень ні від росіян, ні від Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Є лише від нашого Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими”.

В координаційному штабі Оксану та родичів інших моряків запевняють: всі вони є в списках на обмін і робота над організацією обмінів триває весь час.

Зараз в російському полоні перебувають ще 42 моряки (але оновлена цифра уточнюється). Загальне число українських полонених також неточне – за різними офіційними заявами воно варіюється між 2500 та 7000 людей, куди входять військові та цивільні.

Недавно Оксані знову наснився сон. Уві сні вона сиділа на кухні, а потім повернула голову та побачила свого чоловіка – він стояв позаду та плакав. Так жінка зрозуміла, що в полоні йому дуже важко.

“А молодшому сину, навпаки, сняться хороші сни: то як батько повернувся, і вони обіймаються, то як в бані паряться, і батько добре виглядає. А мені от наснилося, що він плаче. Син каже: “То через те, що ти себе накручуєш”. А я не знаю”.

Поки готувався цей текст, Україна провела два обміни полоненими та повернула додому 128 наших військових. Оксана кожного дня сподівається, що зовсім скоро їй зателефонує незнайомий номер, вона візьме слухавку та почує голос Саші. Він скаже, що його звільнили з полону та він повертається додому.