Право на горе

Право
на горе

Як живе спільнота дружин
та коханих загиблих військових

УКР / РУС

право на горе

Як живе спільнота дружин та коханих загиблих військових

УКР / РУС

право
на горе

Як живе спільнота дружин та коханих загиблих військових

Авторка: Тамара Балаєва, спеціально для Liga.net

Верстка: Юлія Виноградська

Коли на війні гине близька людина, у того, хто залишився, з’являється єдине завдання – вижити. Пережити горе втрати та спробувати знайти новий сенс життя, знову познайомитись з собою. А ще – більш прозаїчно – знайти чим прогодувати себе та дітей. Особливо якщо вони маленькі й немає змоги працювати.

Влітку 2022 року кілька жінок, що втратили чоловіків на війні з Росією, об’єдналися в чат в телеграмі. Згодом чат розростався та восени перетворився на спільноту “Ми разом” – зараз в ній понад 400 вдів та коханих загиблих військових. Вони розуміють та підтримують одна одну, допомагають розв’язувати юридичні проблеми з оформленням виплат та пільг та разом шукають новий сенс життя.

Liga.net поговорила з жінками зі спільноти та дізналась, як вона влаштована і як саме допомагає вижити турбота про інших.

Тетяна та Денис

До повномасштабної війни Денис Бондарєв був каскадером та постановником трюків. У професії він міг все – робив для кіно сцени фехтування, сучасного та історичного бою зі зброєю та без, кінні трюки, трюки з автомобілями та мотоциклами, сцени пожеж та вибухів, падінь з висоти. Денис загинув на війні 21 травня. У нього залишились дружина Тетяна та 15-річний син.

Зранку 24 лютого Денис, Тетяна та їхній син сіли в машину й виїхали в Полтаву – там живуть батьки обох з подружжя. Їхали пустою трасою Київ – Харків, затори були в інший бік. Приїхали вночі, а вже зранку Денис пішов записуватися в полтавську тероборону – його не взяли. Тоді пішов до ЗСУ, і його спрямували в десантно-штурмові війська, у 81-шу бригаду.

“Тиждень Денис був на навчаннях під Полтавою, – згадує Тетяна Ваценко-Бондарєва. Раніше вона була ведучою на радіо, останніми роками займається проєктом аудіоказок “Казочки для сонь”. У неї дуже приємний, професійно поставлений голос. – А потім його відправили в Гуляйполе. Перед від’їздом на кілька годин відпустили додому. Пам’ятаю, ми просто тримали один одного в обіймах. Що можна було сказати? Я казала: “Бережи себе”, “Повернись до мене, будь ласка”. Казала, що пишаюсь ним, що буду допомагати в усьому”.

Це був початок березня, Тетяна та Денис тоді бачилися востаннє. Далі він поїхав на фронт, а вона з сином почали волонтерити та шукати амуніцію, прилади, одяг, їжу та багато інших речей для його підрозділу.

“Ще один раз я мигцем бачила його на відео в мій день народження на початку квітня, – згадує Тетяна. – Був дуже поганий зв’язок, і секунд за 20 він зник. Тоді я жила від плюмку до плюмку повідомлення, цілодобово тримала в руках телефон. Я розуміла, що Денис у пеклі, відчувала надто багато. Пам’ятаю, як різко прокинулась серед ночі, бо відчула: щось сталося. Коли він наступного дня зателефонував, спитала: “Дєнєчка, що у вас сталося вночі?” Він відповів просто: “Та було”. Подробиць ніколи не розповідав”.

Вдень 20 травня Тетяну раптово накрило сильним відчуттям, що скоро вони з Денисом побачаться. Вона уявила зустріч в дрібницях, майже відчула його обійми та запах. А наступного ранку їй зателефонували та сказали, що він загинув.

“Ми дійсно побачились скоро, якщо так можна сказати. За кілька днів я змогла обійняти труну”, – Тетяна плакала, коли розповідала про останню зустріч з чоловіком та про його дзвінки з фронту. На словах про труну вона не плаче.

Перші два місяці після загибелі Дениса стерлися з пам’яті. Все було як в тумані, хоча в цьому тумані Тетяна змогла двічі з’їздити в Київ та з’їхати з квартири, де вони жили. Бути в ній і навіть в тому районі стало нестерпним.

“Мені не хотілось ні з ким говорити, але хотілось виплеснути свої почуття, – розповідає Тетяна. – Тому я стала писати пости в фейсбуці – про особисте, про біль та жах, про те, що відчуваю. Хоча ніколи раніше не писала про таке”.

Після цих постів Тетяні почали відповідати інші жінки, що втратили чоловіків на війні. Спочатку вона спілкувалась з кожною окремо, але згодом дедалі більше дівчат запитували: “Чи є десь спільнота таких, як ми?” Тетяна не знала й вирішила створити свою. Об’єднала дівчат в чат в телеграмі. Спочатку їх біло 10, потім 18. Десь в жовтні Тетяна написала пост у фейсбуці: “У нас є чат для дружин та коханих загиблих військових. Лише ми розуміємо одна одну, і якщо будемо гуртуватися, нам стане легше”.

“Після цього мені написали дуже багато дівчат з проханням додати їх до спільноти, – згадує Тетяна. – Я зрозуміла, що якщо всі просто будуть писати в чаті, то це буде сумбурно, повідомлення губитимуться. Тому створила закриту групу в фейсбуці та почала додавати всіх туди”. Спільноту назвали “Ми разом”.

Оксана та Володимир

Оксана Боркун доєдналася до Ми разом в серпні, коли це був просто маленький чат в телеграмі. Її коханий Володимир Гунько загинув у Бахмуті в ніч з 29 на 30 липня. Туди, де вони ночували з побратимами, прилетіли дві російські ракети. Завалились три поверхи будівлі. Семеро військових загинули, 13 були поранені.

Оксана та Володимир були разом два роки. Жили в Ірпені з двома кішками, вирощували вдома заміокулькаси та пальми. У вихідні Володимир ставив горщики з квітами у ванну та мив їм листя, Оксана розмовляла з ними. Вони багато подорожували вдвох та планували купити квартиру. Все їхнє листування в інстаграмі мирного часу – посилання на гарні місця, куди можна поїхати, та інтер’єри квартир для їхнього майбутнього життя.

Володимир вперше пішов добровольцем на фронт у 2014 році. Пройшов Іловайськ та Широкине, чотири місяці був у полоні. Після демобілізації тримав зв’язок з побратимами, на всі пам’ятні дати їздив на кладовище до тих, хто загинув. Щороку на День Святого Миколая разом з іншими військовими він дарував подарунки дітям загиблих. Це було традицією, яку він ніколи не пропускав.

24 лютого Володимир відвіз Оксану до родичів в Ужгород. Дорогою чоловік координував евакуацію знайомих, підказував, яким шляхом кому куди краще їхати. А ще списувався та телефонував побратимам, дізнавався, хто в яку частину пішов.

“Спочатку я думала, що ми будемо разом в Ужгороді, – згадує Оксана. – А потім побачила, як він дивиться кудись у далечінь, відчула відстороненість та зрозуміла, що він вже все вирішив та піде на війну. Я спитала, чи є у мене шанс його відмовити. Він відповів: “Якщо зараз не піти, ми так і будемо вічно тікати від них. Не такого життя ми хотіли”.

Володимир привіз Оксану в Ужгород, залишив їй машину та одразу купив квиток до Києва. За годину поїхав. Спочатку служив у Києві, потім його перевели на схід.

Ввечері 29 липня перед сном Оксана чекала повідомлення від Володимира. Він завжди писав їй “Добраніч”, але зараз повідомлення не було. Коли пізніше побратими надіслали їй його речі, серед них був телефон. Дівчина відкрила повідомлення та побачила останнє, що чоловік написав ввечері 29 липня: “Добраніч, Ксюня”. Внизу стояла позначка: “Не доставлене”.

Перші два місяці Оксана не могла ні з ким спілкуватися. Цілими днями плакала у квартирі в Ірпені, інколи виходила погуляти біля дому – і теж плакала. Не могла спати, схудла на дев’ять кілограмів. Якщо доводилось з кимось розмовляти – втрачала нитку розмови, забувала слова. Сил не було зовсім.

На дев’ятий день після загибелі Володимира знайома запропонувала Оксані доєднатися до спільноти дружин та коханих загиблих військових. Вона відмовилась, а за кілька тижнів вперше відчула потребу з кимось поговорити. З ким – було незрозуміло. Друзі не завжди знають, як підтримати під час втрати, можна поговорити з ними раз, два – а далі це ніби стає недоречним. Тоді Оксана згадала про спільноту та додалася в чат в телеграмі.

“Ми з дівчатами переписувались днями, – розповідає Оксана. – Ділилися спогадами, надсилали фото з коханими. Розповідали одна одній, хто що відчуває, і нам ставало легше. Ми розуміємо одна одну повністю, ніхто не дає нікому безглуздих порад на кшталт: “Тобі потрібно жити далі”.

В жовтні Оксана вирішила, що повинна продовжити справу Володимира та почати піклуватися про дружин та дітей загиблих військових так само як це робив він. В чаті тоді було 25 дівчат, і Оксана вирішила зробити всім подарунки на День Святого Миколая.

“Так збіглося, що в цей час я зробила та виклала відео про нашу з Вовою історію. Неочікувано воно стало набирати перегляди – близько 800 000 в інстаграмі та більше мільйону в фейсбуці. Під відео я написала, що хочу зробити подарунки на свято дітям військових, і люди почали надсилати гроші мені на карту. В якийсь момент я зрозуміла, що цих грошей вже набагато більше, ніж потрібно, та вирішила розширити спільноту”.

Оксана почала робити нові відеоролики та пости про Володимира та свою втрату. Після кожного їй писали кілька десятків дівчат, що переживають те саме, просили додати їх в групу. Зараз в спільноті близько 400 учасниць.

“Після кожного посту писали не лише дівчата, що втратили чоловіків, а ще почали приходити повідомлення від благодійних фондів, магазинів, бізнесів, що хотіли допомогти з подарунками дітям на День Святого Миколая, – каже Оксана. – З Німеччини нам надіслали подарунки для 60 родин, з Харкова прийшло 17 коробок з іграшками, кондитерська компанія передала цукерки. Зрештою вдалося зробити подарунки більше ніж 300 дітям”.

Зараз, коли День Святого Миколая позаду, Оксана продовжує розвивати спільноту та шукати партнерів, які могли б підтримувати дівчат – гуманітарною допомогою, консультаціями з різних напрямів, організацією відпочинку. “Дуже хочу запустити подарунки на дні народження дітям наших дівчат, – каже Оксана. – Далеко не у всіх наших мам зараз є гроші та внутрішні ресурси, щоб робити дітям свято. А воно дуже потрібно”.

15 000 000 та інші виплати

Родини загиблих військових мають право на одноразову грошову допомогу від держави. Ця допомога – 15 млн грн, вона розподіляється між різними членами сім’ї, на неї мають право чоловік або дружина загиблого, батьки, діти та утриманці. Докладний перелік прописаний в постанові Кабміну №168.

В теорії, щоб отримати одноразову допомогу, потрібно зібрати пакет документів та разом з заявою віднести їх у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (раніше – військкомат). Той надсилає документи в Департамент соціального забезпечення Міноборони. Їх розглядає спеціальна комісія та протягом 30 днів ухвалює рішення про призначення виплати або відмову в ній.

Крім одноразової грошової допомоги, певні члени родини військового мають право отримати його зарплату за останній місяць служби, пенсію з втрати годувальника, допомогу на поховання бійця, оформити посвідчення члена родини учасника бойових дій.

Чоловік адміністраторки спільноти “Ми разом” Світлани Повар загинув в Павлівці під Вугледаром на початку вересня. У них залишися двоє дітей – 13 та 17 років.

Вже п’ять місяців Світлана не може зібрати пакет документів для оформлення виплат та пільг. “Спочатку у військкоматі мені казали, що я можу написати заяву на отримання останньої зарплати Семена лише разом з його мамою, – розповідає Світлана. – Хоча за законодавством це не так. Ніхто не пояснював мені порядок дій та навіть не дивився документи, коли я їх приносила, хоча в мене вже був повний пакет”.

Так тривало два місяці, поки дівчата зі спільноти не пояснили Світлані механізм дій та не сказали, що вона може звернутися в інший військкомат в районі свого проживання.

В іншому військкоматі у Світлани прийняли заяву та документи на отримання зарплати Семена. Переслали їх в його бригаду на розгляд. “Місяць від бригади не було звісток, а потім їхня діловодка повідомила, що моя заява їх не влаштовує, її треба переписати. Я переписала та напряму відправила в бригаду. Пройшло два дні, діловодка зателефонувала та сказала, що загубила один з моїх документів. Я зробила його наново, хоча це не було просто. Пройшло вже майже два місяці. Я періодично телефоную діловодці, щоб дізнатися стан справ. Вона відповідає: “Чекайте, папери в обробці”.

Ще один документ, якого Світлана чекає вже кілька місяців, – акт розслідування, де пишеться, де, коли та за яких обставин загинув військовий. “Я не можу без нього ані отримати посвідчення родини загиблого військового, ані подаватися на грошову допомогу. Цей акт повинні були видати за місяць, але мені навіть ніхто не телефонує з військової частини”, – каже Світлана.

Коли жінка збере всі документи, подаватиме заяву на одноразову грошову допомогу. Крім дружини та дітей загиблого військового, на частину з цих 15 млн грн мають право також його батьки.

“Сьома – один з чотирьох дітей в родині, – розповідає Світлана. – Але виховувались вони в інтернаті. Мама вела асоціальний спосіб життя, і її лишили батьківських прав”.

Світлана розповідає, що у дорослому віці Семен не підтримував стосунків з мамою. Вперше вона з’явилася в їхньому житті у вересні 2022 року – приїхала на поховання сина. “Заявила, що я Сьомі ніхто і дітей у нього немає. Зараз вона через суд доводить своє батьківство. Думаю, ви розумієте, навіщо”.

Юридичні проблеми

З юридичними моментами жінкам зі спільноти “Ми разом” допомагає Яна Яненко. За професією вона юристка, але в спільноту потрапила, як всі – шукала підтримки після загибелі чоловіка. З часом почала консультувати дівчат щодо їхніх питань, а зараз готує для них щось на кшталт юридичного посібника – щоб жінки могли зрозумілою мовою та в одному місці прочитати, на що вони можуть претендувати, які дії їм потрібно зробити та куди звертатися.

“У військкоматах дівчатам часто не кажуть, на що вони мають право, не розповідають порядок дій, – каже Яна. – Так відбувається не скрізь, але дуже часто. Наприклад, багатьом не кажуть, що вони можуть отримати останню зарплату чоловіка або не розповідають, що для цього потрібно. Не дають контакти людини з бригади, з якою потрібно зв’язатися. Коли дівчата самі знаходять номери, а зробити це непросто, в бригаді можуть просто не брати слухавку”.

За словами Яни, у частини жінок юридичні проблеми розпочинаються ще на етапі отримання “похоронки”. Там бувають помилки в прізвищі або не написано, що людина загинула під час виконання бойового завдання. “Повинно бути певне формулювання, і якщо його немає, то вам відмовлять у будь-якій допомозі, – каже Яна. – Тоді потрібно або йти у військкомат і крізь нерви та сльози домагатися, щоб сповіщення переробили, або чекати рішення військово-лікарської комісії та слідкувати, щоб ця фраза була написана там”.

Одна з основних проблем, через які документів доводиться чекати місяцями, – погана комунікація між військовими частинами та військкоматами. “Десь 70% наших дівчат стикнулись саме з цією проблемою, – каже Яна. – Якщо просто зібрати необхідні документи, віднести до військкомату та чекати, це може тривати місяцями. Вони можуть просто казати, що очікують папери від військової частини, і поки ви не почнете телефонувати в ту частину та наполегливо дізнаватися долю документів, нічого не вирішиться. Ще краще – передавати папери у військову частину не через військкомат, а напряму Новою поштою.

З 24 лютого громадська організація “Юридична сотня”, що надає правову допомогу учасникам війни та їхнім родинам, отримала близько 700 звернень від членів сімей загиблих військових. Частина з них телефонує на гарячу лінію ГО, бо взагалі не знає, що робити та з чого почати, на що вони мають право, куди та які документи подавати. Є ті, хто вже зробив певні кроки, але не отримав результату.

Найбільше проблем виникає у фактичних дружин військових – тих, хто жили в незареєстрованому шлюбі. “Навіть в ситуації, коли чоловік на фронті і раптово з ним втратився зв’язок, офіційна дружина може звернутися на гарячу лінію або зв’язатися з командуванням та дізнатися, що сталося, – розповідає юристка Юридичної сотні Ольга Марко. – Неофіційна дружина ніяк офіційно не зв’язана з військовим, і військова частина або військкомат можуть відмовити їй в наданні інформації. Тобто тут все залежатиме від людського фактора, і важелів впливу немає”.

В таких випадках експерти Юридичної сотні радять фактичним дружинам звертатися до суду та встановлювати факт проживання однією сім’єю. Таке судове рішення дасть змогу контактувати з військовою частиною та отримувати інформацію. Але цей процес може зайняти кілька місяців.

“Якщо таке судове рішення є, фактичні дружини можуть отримати тіло чоловіка, поховати його, – каже Ольга. – Але одноразову грошову допомогу, останню зарплату військового, пільги та пенсію їм не дадуть. Теоретично можна спробувати подати до суду та створити позитивну судову практику, але на цьому етапі війни я не зустрічала позитивних судових рішень з цього приводу”.

Офіційні дружини звертаються в Юридичну сотню з проблемами з документами – такими самими, які виникли у Світлани. “Вони довго чекають, поки військова частина надішле папери, бувають помилки в документах – наприклад, не те по батькові. Буває, що у військкомату немає зв’язку з військовою частиною. Часто військкомат надсилає запит на документи до військової частини та не отримує відповіді. В усіх цих випадках дружини не можуть рухатись далі в оформленні виплат та пільг”, – каже Ольга Марко.

Юристка продовжує: багато проблем виникають у дружин учасників тероборони або добровольчих формувань територіальної громади. “Це люди, які на самому початку війни приходили в таке формування, їх там не оформлювали, тому що було не до того. У деяких з них навіть немає військового квитка. І тепер треба через суд доводити, що людина, наприклад, була у складі тероборони та загинула під час виконання завдань. В таких справах юридична консультація не допоможе, тут потрібний адвокатський супровід”, – каже Ольга.

Про таку історію розповідає Яна Яненко, юристка зі спільноти “Ми разом”. “Чоловік однієї з наших дівчат пішов в ЗСУ, приніс всі документи. Йому сказали, що його оформили, – розповідає Яна. – В березні він та ще кілька чоловіків загинули, його посмертно нагородили відзнакою “За оборону рідної держави. Макарів”. Але виявилося, що у військкоматі не зробили запис в його військовому квитку, тому що тоді терміново евакуювалися. Зараз дружина працює з адвокатом, щоб довести: її чоловік загинув на війні. Але зробити це складно, адже потрібні свідки, а вони загинули разом з ним”.

З відмовами в отриманні одноразової грошової допомоги в Юридичній сотні не стикались – крім випадків, коли на неї подають заяву родичі, які за законодавством не мають права на цю виплату – брати та сестри, дорослі працездатні діти.

“Але часто нам телефонують члени родин, які подали заяву, наприклад, пів року тому і все ще не отримали рішення комісії Міноборони, – розповідає Ольга. – Водночас є ті, хто подав заяву півтора місяця тому, і вже отримав позитивне рішення та виплату. Від чого залежить ця черговість – невідомо”. На запит Liga.net з цього приводу відповіді від Міноборони поки немає.

“Буває, що комісія лише щойно взяла справу на розгляд, – пояснює Ольга. – Буває, що якогось одного документа в пакеті не вистачає, і комісія взялась за іншу справу, а родині не повідомила про той документ. Буває, що затримка просто через перевантаженість комісії”.

Яна Яненко розповідає: для багатьох жінок одноразова грошова допомога та інші виплати є життєво необхідними – адже у них маленькі діти, і вони не можуть піти працювати. Їм просто немає на що жити. Тоді спільнота також приходить на допомогу: вдови, що вже отримали гроші, допомагають тим, хто ще не отримав.

Сенс життя після втрати

Після втрати чоловіка Тетяна Ваценко-Бондарєва інтуїтивно знайшла знеболювальне, яке допомагає хоча б якось функціонувати. Це подорожі та зміна середовища навколо. З середини серпня Тетяна не була вдома в Полтаві понад два тижні поспіль. Спочатку поїхала з сином до знайомої у Вроцлав, потім – до подруг в інші міста Польщі та Литву, подорожувала по заходу України. В дорозі ставало трохи легше. Ще рятували розмальовки – картини за номерами. Спочатку Тетяна малювала цілодобово – і це було єдиною справою, на якій вона могла зосередитися.

“Якщо взагалі доречно говорити про сенс життя, то я знаходжу його в недороблених справах Дениса – можливо, якихось побутових, але тих, що були для нього важливі, – розповідає Тетяна. – Чіпляюсь за щось. Бо жити не хочеться взагалі. Але я змушую себе – розумію, що треба підняти дитину, і хочу багато розповідати про Дениса – щоб його пам’ятали”.

Зараз Тетяна з сином за кордоном. Знайшли місце, де вирішили осісти до травня, – на річницю загибелі Дениса повернуться додому.

“Ми приїхали сюди перед Новим роком, і я розуміла, що тікаю від спогадів та асоціацій, – каже Тетяна. – Мені болить і тут, але на новому місці все ж легше. Відчуття розмиваються, і ти ніби відчуваєш себе в іншому світі”.

Далі ніж на травень у Тетяни немає планів. Вона не знає, де буде жити та чим займатися. Каже, що намагається зрозуміти, хто вона тепер, бо не впізнає себе навіть у дзеркалі. Жінка спеціально змінила зачіску та колір волосся, а очі та риси обличчя змінилися самі собою – ніби стара зовнішність стерлась, а якою буде нова – ще невідомо. Тетяна говорить: “Це логічно, що я тепер інша. Бо та я, яка жила 34 роки до цього, загинула разом з Денисом 21 травня в районі Гуляйполя”.

Оксані Боркун стає легше, коли вона спілкується з батьками Володимира. В цьому плані її випадок – скоріше виняток, адже всі близькі та друзі підтримали її, але не були нав’язливими.

Від загибелі Володимира минуло пів року. Оксана вже може спілкуватися з людьми та займатися справами. Але зовсім немає бажань, цілей та мрій. Складно приймати навіть прості рішення – наприклад, що з’їсти на вечерю.

В постах на своїй сторінці в фейсбуці Оксана часто пише, що тепер має жити за двох, але в розмові зізнається, що поки це лише слова. “Єдиний сенс, який я бачу зараз, – говорити про Вову, щоб люди пам’ятали про нього. Таких, як він, – один на мільйон, і я хочу, щоб про це знали”.

В перші місяці Оксана писала багато повідомлень в месенджери Володимиру. Зараз намагається робити це менше – тільки надсилає фото гарних місць, куди вони могли б поїхати разом, та інтер’єрів, які могли б зробити у власній квартирі.

“Намагаюсь робити це якомога рідше, бо не знаю, чи турбую цим його душу, – каже Оксана. – Одного разу, ще до 40 днів, він мені наснився. Ніби прийшов додому з запухлими очима. Я спитала: “Ти плакав?” Вова відповів: “От я дивлюсь в один бік, а там мої хлопці (побратими, що загинули. – Liga.net), і у них все добре. Потім дивлюсь на тебе, і не розумію, що з тобою, чому ти сама не своя, весь час плачеш”. Я не хочу турбувати його на небі, хочу, щоб він був спокійний. Але поки все одно не виходить. Я все одно плачу разом з іншими дівчатами”.

Якщо ви втратили чоловіка або коханого на війні та хочете долучитися до спільноти “Ми разом” – пишіть Оксані Боркун, вона додасть вас до закритої групи.