Projects
ІСТОРІЇ
"Ми повернемося до Маріуполя"
Стратегія єпископа Геннадія Мохненка та його капеланів. Репортаж
Автор: Дмитро Фіонік, спеціально для Liga.net
Верстка: Юлія Виноградська
Хто такий Геннадій Мохненко і як влаштований капеланський батальйон «Маріуполь»
Надлюди, схоже, існують. Їхній соціально-демографічний портрет виглядає приблизно так: чоловік близько 50, одружений, батько двох десятків дітей, освіта вища, професія – протестантський пастор, член капеланського батальйону «Маріуполь».
Але це збірний образ. У батальйоні є і жінки, і неодружені юнаки, і люди пенсійного віку. Наймолодшому – 17, старшому – за 60.
Щодня, о восьмій ранку, вони збираються десь у промзоні Запоріжжя і проводять планерку. Усередині забитого гуманітаркою складського лабіринту є довга вузька кімната. У торці – стіл, за яким сидить людина атлетичної статури – єпископ Геннадій Мохненко. Уздовж стін осіб 20 – переважно мужики у камуфляжі.
У молодості єпископ був чемпіоном Донецької області з вільної боротьби. Голос єпископа не можна назвати владним, але аура сили від нього відчутна. Короткі запитання – швидкі відповіді:
– Буржуйки в Оріхів завезли?
– Так, дрова передали через Аскольда.
– Ящики на Велику Новосілку порахували? Тоді по машинах.
Біля входу заводять чотири автомобілі: три пікапи та вантажівка.
Єпископ – знакова постать для протестантів пострадянського простору. Йому 55 років, має 38 дітей. З них троє біологічних, решта прийомних. Більшість – дорослі. Кілька синів на фронті – воюють під Бахмутом та Херсоном. Двоє – капелани.
Мохненко – засновник держави колишніх маріупольських безпритульних під назвою «Пілігрим». Це республіка зі своїм президентом, міністрами та грошовою одиницею – пілігривнею, на якій зображено батька-засновника – Геннадія Мохненка у профіль.
“Мохненко – засновник держави колишніх безпритульних під назвою Пілігрим. Це республіка зі своїм президентом, міністрами та грошовою одиницею – пілігривнею”
Сьогодні республіка – в евакуації. А її фундатор виношує власний план деокупації Маріуполя. Як громада маріупольських протестантів-п’ятидесятників планує повернутися до землі обітованої?
Більшу частину життя капелани проводять у дорозі. Єдиний шанс поговорити з ними – вирушити у прифронтову зону.
– Каску приміряйте, – підходить до мене молодий капелан із зовнішністю моджахеда: прицільний погляд, чорна борода.
Це Артем, 26-річний прийомний син єпископа. Особа легендарна. Артем тижнями виводив евакуаційні колони з Маріуполя – його машина рухалася першою мінними полями. Завдяки Артему із міста виїхало 8000 городян.
Каска підходить, поїхали.
Спортсмен-єпископ
Велика Новосілка розташована за 150 кілометрів від Запоріжжя, за 75 від Донецька та за два від лінії фронту. За кермом єпископ Геннадій Мохненко або просто пастор.
На задньому сидінні його сини – Артем та 17-річний Рома, який виконує функції комунікаційника. Його завдання – знімати передання гуманітарних вантажів. На передньому – я із диктофоном. Часу на інтерв’ю стільки, що пастор встигає розповісти все своє життя. Перше запитання:
– Як спортсмен став єпископом?
– А я після армії спортом професійно не займався. 89-го дембельнувся. Повернувся додому, у Маріуполь, і побачив пекло: сім’я, що спилася. Батьки валяються тижнями… Пам’ятаю, як уперше до церкви заглянув.
За вікнами пропливає якесь село. Пастор розвертається на клумбі, вибираючи необхідний поворот. Машину веде настільки впевнено, що здається ніби місцевими дорогами він може їхати із зав’язаними очима. За вікнами промайнула православна церква.
– Купив хрестик на останній трояк і пішов у храм до священника. Запитую, як його освятити? Той подивився і каже: «Це католицький хрест, католики антихристи. Бачиш, тут у Христа нога на ногу? Іди на ринок, там є ятка, скажи майстру, щоб Христу ніжки розпиляв, потім приходь». Я на той час вже досить начитаний був, щоб зрозуміти, що піп несе нісенітницю.
– Це було перше знайомство із християнством?
– Не зовсім. Я ще до армії слухав Голос Америки, якісь християнські передачі на фінському радіо. Їх вів Ханну Хаукка. Через роки ми познайомились. Ханну зараз очолює фінську телекомпанію «Альфа-ТВ». Він дуже допоміг нашій громаді, нещодавно до нас приїжджав. Можна сказати, що він із нами всю війну…
– Ви не пішли на ринок розпилювати хрестик?
– Ні, звичайно. І до попа більше не підходив. Мета життя в мене тоді була – заробити грошей та вилікувати рідних. Зайнявся бізнесом. Потім зрозумів, що грошима цю проблему не вирішити.
– Займалися торгівлею?
– Пам’ятаєте той час? Свобода, величезна кількість нових книг з’являлася. Я літав по всьому Союзу, купував у видавництвах книги, привозив до Маріуполя. Ходив по будинках, офісах, пропонував. Давав почитати за гроші: 30 копійок на добу. Десять днів – троячка. Це вже собівартість. Кому сподобалося – купував за 35 карбованців. Бізнес-література добре йшла. Бестселер того часу – Дейл Карнегі «Як завойовувати друзів та впливати на людей».
Машина гальмує біля блокпоста, солдат віддає честь і кричить: «Слава Ісусу Христу!» Пастор вітається з ним за руку: «За мною ще три машини». Набираючи швидкість, каже:
– Друзі… Ми цим хлопцям улітку холодну кока-колу підвозили. Майже на поле бою. Так ось, я в ті часи на день заробляв стільки, скільки сталевар за місяць. У мене з’явилися дуже інтелігентні друзі, зокрема друзі-протестанти. Завдяки їм мені дісталася путівка до біблійної школи Прибалтики. Після цієї школи я зрозумів, що я хочу бути пастором. Виникла мрія: створити інтелігентну церкву.
Пастор робить паузу, мабуть, аналізуючи: чи достатньо інтелігентна церква в нього вийшла? Але замість відповіді продовжує:
– У Блеза Паскаля є фраза: «Найбільший привілей, який дано людині згори, – бути причиною добрих змін у чиємусь житті». Мені хотілося бути причиною таких змін. І я розумів, що треба вчитися. Вступив до Донецького університету, на платне відділення.
– А за освітою ви…
– Історик та релігієзнавець. Поєднувати бізнес, пасторське служіння та навчання було складно. Бізнес завалився. Це зараз я – голлівудська зірка, а тоді я був бідний пастор. Мене мало не відрахували за несплату. Врятував один викладач – Ігор Анатолійович Козловський. Може, чули?
– Звичайно.
Найбільший привілей, який даровано людині – бути причиною добрих змін у чиємусь житті
Ігор Козловський – найвідоміший, мабуть, український релігієзнавець. В’язень совісті: 2016 року був захоплений бойовиками так званої «ДНР», пережив тортури, провів у полоні 700 днів. Сьогодні є членом експертної Ради з питань свободи совісті при Мінкульті України.
– Ігор Анатолійович прийшов до ректора і сказав, що цього студента ми не можемо відрахувати лише тому, що він не має грошей. У результаті рік навчання мені просто подарували.
– Батьків вилікувати вдалося?
– Так. Перед смертю вони пережили духовне переродження. Фінішували по-людськи. Взагалі, вони були добрими людьми. Мати на заводі працювала, батько – водій автобуса. Все життя копієчка до копієчки. Якоїсь миті пити почали… Батько жодного разу в житті в ресторані не був. За два тижні до смерті я його зводив у Макдональдс.
– А першим вашим серйозним соціальним проєктом став притулок для безпритульних «Пілігрим»?
– Ні, реабілітаційний центр для людей із залежностями.
– Першого зціленого пам’ятаєте?
– Гришу неможливо забути. Розпочалося все з того, що в мене вдома переночували два наркомани. Олена, дружина, як побачила їх, прошепотіла: «Коханий, нас обкрадуть». Пророком виявилася. Один із них забрав мої штани, пасторський хрест і 200 доларів. То були всі гроші в хаті. І вони були мені дуже потрібні. Я тоді борг виплачував перед видавництвом – за свої гроші книгу випустив, називалася «Стратити не можна помилувати». Затерта, звичайно, фраза, зараз я інакше назвав би…
– Про що книга?
– Про те, що, зміщуючи деякі акценти Євангелія, можна замість благої вісті одержати вирок. Знаєте, ось ця ідея, що всі справжні християни мають бути багатими, здоровими, що всі біди їх оминуть?
– Хіба в цьому не суть протестантизму?
– Ні, звичайно. Така думка – це взагалі не християнство, а біла магія якась.
– Але повернімось до двох наркоманів. Один втік, а другий?
– А другий втекти не міг. Гриша на милицях був, ледве пересувався. Він у нас лишився. Немолодий уже чоловік, старший за мене, 25 років проколовся. Живого місця на ньому не було. Він пережив стан, який я можу назвати чудовим зціленням. Буквально став на ноги на моїх очах. Гриша – наш перший місіонер.
Народження країни
За вікном промайнула стела «Донецька область». Молочний степ скочується до зимової річки. Пастор додає газу і зосереджено вдивляється в далечінь, намагаючись роздивитися там Гришу:
– Через якийсь час Гриша повернувся до свого рідного Краснодарського краю. У нього велика родина. Чув, що йому вручили нагороду: почесний фермер. Навколо мужики пиячать, а в нього – стада коней, теплиці… Загалом, вихідці з нашого реабілітаційного центру заснували у всьому колишньому Союзі 38 таких центрів.
– А як з’явився Пілігрим?
– У 90-х у Маріуполі була катастрофа з безпритульними. Південне місто, море. Вони стікалися сюди з усього Донбасу сотнями. У найважчі часи заводи диміли. Народ щось заробляв. На вулицях п’яні мужики з грошима – є кого грабувати. Члени нашої громади готували для безпритульних їжу… Пам’ятаєш, Артеме?
Із заднього сидіння долинає скупе «Ага».
– Тобі років вісім тоді було?
– Шість.
Пастор зітхає:
– У шість років він клей пихав. Носили їм їжу. Вони їжу брали, говорили «дякую». А коли намагалися їм щось там проповідувати, вони сперечалися. Пам’ятаю, був такий Віталік Лось, він казав: “Мене мати покинула, я чотири роки в під’їзді на килимку спав як вошивий кіт. Який Бог?” А потім… Якось уночі у дім до родини, яка безпритульним їсти готувала, прийшла банда пацанів. Стукають у двері. Що сталося? Ми, кажуть, порадилися і вирішили, що Бог є. Записуйте нас у боговіруючі.
– Де ви їх поселили?
– Ми на той час, це 1998-й, під храм купили розбиту будівлю колишнього дитячого садка. Ми так довго мріяли про будівлю церкви! Але там влаштували республіку Пілігрим.
– Важко було?
Пастор переадресовує запитання на заднє сидіння:
– Артеме, пам’ятаєш, як ти у 13 років сейф із зарплатою у вікно викинув? Так, були історії. Коли це сталося, я влаштував перевірку «охорони об’єкта». Поставив уночі до стіни драбину, заліз у вікно. Зібрав у мішок усе, що міг забрати. Хотів ще одного з пацанів у килим завернути, та побоявся, що драбина не витримає. Сторож дивиться мультик «Розкрадачі гробниць», пацани сплять. Пам’ятаєш, Артеме?
– Ага.
– Я все накрадене у кущах склав. Чекаю. Нічого не відбувається. Тоді трохи пошумів. Сторож підняв пацанів по тривозі. Вони зрозуміли, що їх обікрали, стали навкруги і почали молитися: «Господи, зроби так, щоб у злодія ноги відсохли!» У цей момент я з кущів і вийшов. Багато чого було. Через наш Пілігрим пройшло 4500 людей.
– У вас майже 40 дітей.
– І 37 онуків.
“Це за документами у нього 38 дітей та 37 онуків. Насправді – сотні дітей та тисячі братів та сестер: маленька республіка порівнянна територією та населенням з Ватиканом”
– Звідки стільки сил, як це все виходить?
– Ой. Напишіть краще, що не виходить. Не хочу жодних порад давати. У нормальних людей не має бути 40 дітей. Просто виходу іншого не було. Працівники служби у справах неповнолітніх заштовхують до нас у будинок 13-річного пацана, а самі стоять на порозі та моляться, щоби ми його взяли. Ми не планували. У нас уже годувати нічим, покласти ніде… І я розумію, що якщо до мене привели, значить, там уже такі проблеми… Що з тобою? – питаю. «Бухаю», – каже. «Давно?» – «З п’яти років».
– І що з ним зараз?
– Воює синуха під Бахмутом.
– А як ваша дружина ставилася до чергового усиновлення?
– Олена в мене дивовижна. Зараз дуже хворіє… Коли ми вивозили її з Маріуполя, 24-го в обід, я не був певен, що довеземо її до Західної України.
– Хвороба пов’язана з війною?
– У 2014-му, коли ми вперше евакуювали дітей та рили окопи, щоби «російські визволителі» не пройшли, вона була здоровою жінкою. Сідала за кермо та їхала в ніч. У мене мало не паніка, а вона заспокоює: «Любий, прорвемося, Бог із нами». Але, мабуть, стрес у ній накопичувався і спричинив хворобу. Я вам один випадок розповім, і ви відразу все про неї зрозумієте.
Пастор замовкає, об’їжджаючи вирву посеред дороги.
– То що за випадок?
– Уявіть: лежить вона хвора, будинок не добудований… Мені дзвінок із Пілігрима: в одного з наших підопічних померла мама. Батько-солдат повісився. Мені надсилають фото, де цей пацан сидить на свіжій могилі матері, згорнувшись калачиком і плаче. Директор Пілігрима запитує: «Пасторе, можна до тебе його на якийсь час, щоб він прийшов до тями?». – «Звичайно, давай». Поплакали, помолились. Що далі? Заговорити з Оленою про чергове усиновлення – язик не повертається. Якось після вечері вона кличе мене до себе. Хвора сидить у ліжку. Каже: «Забираємо». А ми до цього 20 разів зарікалися всиновлювати. Але – ось так вийшло.
– Це ви про Рому зараз розповідали?
– Так.
– То звідки таки сили?
– Мені подобаються слова Екклезіаста: «Все, що може рука твоя робити, під силу роби». Але ще раз: я не закликаю всіх усиновлювати багато дітей. У кожного свої обдарування. У Григорія Сковороди є такий образ: фонтан наповнює посудини. Фонтан – це Бог, а посудини – люди. Посудини різні, різних форм, різних розмірів. Головне, щоб вони були заповнені.
Коли пастор розповідає про свою величезну родину, ми проїжджаємо знелюднені села. У цих місцях відчувається подих фронту. Історії про усиновлення плавно перетікають в історії соціальних проєктів:
– У Пілігрим ми брали лише дітей, але дуже часто поряд – мама. Напівжива від алкоголю та наркотиків. Так виникла ідея створити проєкт “Маленька мама”. Туди ми брали матусь із дітьми. Ситуації різні, деякі мами у нас рятувалися від сімейного насильства… До нас іноді буйні батьки прибігали…
Про мешканців реабілітаційних центрів, притулків та хоспісу пастор говорить так само, як і про членів своєї родини: «Валя до Пілігрима потрапив у 12 років. Вени сколоті, в анамнезі ВІЛ, туберкульоз… До нормального життя він повернувся, але помер у молодому віці, два роки тому. Він офіційно не був прийомним, але у нашій сім’ї прожив кілька років».
Складається враження, що у сім’ї Геннадія Мохненка не було чіткої межі між біологічними дітьми та прийомними, між прийомними дітьми та юними мешканцями республіки Пілігрим.
Як не було чіткої межі між сім’єю пастора та громадою. Церковний вислів «брати і сестри» набув тут свого первісного змісту. Та й поняття «духовний батько» у разі Мохненка – не евфемізм, а реальний факт батьківства.
Це за документами у нього 38 дітей та 37 онуків. Насправді – сотні дітей та тисячі братів і сестер: маленька республіка, яку можна порівняти за територією та населенням з Ватиканом. Зримим центром невказаної на карті країни став протестантський храм – реконструйований будинок колишнього кінотеатру «Комсомолець» у самому центрі Маріуполя, неподалік драмтеатру.
– Крок за кроком відновлювали, – з гордістю згадує пастор. – Спершу зробили дах, потім систему опалення. Дитячі кімнати, студія… Община вкладала серце. Ми розуміли, що буде війна, тому там облаштували величезне, найкомфортніше в місті бомбосховище. Люксове!
Відлік нового часу
Свого розквіту християнська республіка досягла в останній, передвоєнний рік. Було відремонтовано будівлю Пілігрима, з’явився адаптаційний центр – гуртожиток для випускників реабілітаційного центру. Діяв хоспіс. Значна частина членів громади проживала у шести окремих селищах.
Найбільше з них – на 20 будинків. З басейном, футбольним полем та баскетбольним майданчиком. Поруч власна птахоферма, теплиці. Велике господарство зі своїми тракторами. У найближчих планах було розширити володіння та вийти до моря – громада вже придбала стару турбазу у парковій зоні, до якої примикало 300 м власного пляжу.
– Одну мрію так і не вдалося реалізувати. Я дуже хотів нормальний сімейний будинок побудувати, щоб ми могли з Оленою в ньому доживати.
Попри масштабне будівництво, сам патріарх жив у обмежених умовах: його особиста житлова площа явно не була розрахована на 40 осіб. А персональним засобом пересування була стара іномарка за $800.
Сьогодні у протестантській церкві – комендатура окупантів. У будинках християн живуть так звані офіцери із так званої «ДНР:
– Мені розповідали, що вони туди дружин своїх привезли, – з огидою додає пастор. – Мені, якщо чесно, не так сам будинок шкода, як бібліотеку. Тисячі книг…
На території турбази тепер щось на кшталт штабу. Приміщення реабілітаційного центру, фермерське господарство та інше майно віджав єпископ із Ярославля Андрій Дірієнко.
“Приміщення реабілітаційного центру, фермерське господарство та інше майно віджав єпископ із Ярославля Андрій Дирієнко”
Декілька зруйнованих двоповерхових будівель – наче ілюстрації до розповіді Геннадія Мохненка. Ось, мовляв, і все, що залишилося від колись щасливого людського життя. Такою є моторошна правда війни, але ще не вся правда. Насправді історія християнської республіки триває.
– Ми існуємо, але в розпорошеному стані, – кілька разів повторює єпископ.
24 лютого розпочався новий розділ у житті маріупольської громади. Того дня, ближче до вечора, колона з 32 машин вирушила з Маріуполя.
– Ми мали 40 хвилин на те, щоб залишити місто. 25-го дісталися Західної України, влаштували жінок та дітей, а 26-го помчали назад – рятувати місто…
Розповідаючи про ті дні, пастор робить паузи. Багато деталей викликають у ньому гострий біль. Евакуюватись встигли не всі. Хтось узяв у руки зброю, хтось продовжував розробляти шляхи евакуації містян, що залишилися. Не лише християн, а й усіх, хто готовий був їхати.
– Нашу доньку розстріляв російський танк… Її там і поховали… Ну як її… Частини її… Я не знав, що вже не зможу в’їхати до міста, я ще не розумів, як розвиватимуться події… Ми вперлися у лінію фронту. Зупинилися на ночівлю у Розівці, але тієї самої ночі туди увійшла російська колона, дивом втекли. У Маріуполі залишався Артем, мінним полем виводив колони. Я коли його вперше побачив… Я кричу йому щось, а він не чує, хитається, його нудить, тут я розумію, що він контужений…
– Куди дітей вдалося прилаштувати?
– Республіка Пілігрим розташована зараз у Німеччині, у триповерховому комплексі, у курортній місцевості, у Шварцвальді. Олена теж у Німеччині. Частина наших дітлахів у Фінляндії. Один пастор із США взяв до себе кількох. Мій 32-й син у нього живе. Громада існує…
– Як обраний народ Ізраїлю?
– Гарне порівняння. Так…
Крізь шум двигуна чути далекий гуркіт грому. Лінію фронту не видно, але чути.
– Так, – повторює пастор. – Зупиняємось. Одягаємо бронежилети та каски.
Капеланська мережа
Машина злегка підстрибує на вибоїнах. Вікна відчинені – такими є прифронтові правила безпеки. За звуками вибухів досвідчене вухо здатне оцінити рівень небезпеки. Через шум розмовляти складніше. Іноді доводиться підвищувати голос, повторювати фрази, щось перепитувати. Як влаштований капеланський батальйон?
Важливе застереження: капеланський батальйон «Маріуполь» – не підрозділ ЗСУ, а громадська організація. Можна сказати, що це бойове крило протестантської громади Маріуполя. Але така алегорія не зовсім коректна: серед членів капеланського батальйону – не лише маріупольські пастори та їхні помічники, а й представники інших громад і конфесій.
Це великий християнський хаб, через який розподіляється гуманітарна допомога для українських військових та мешканців прифронтової зони. Ну і, звичайно ж, першочергове завдання капеланів – духовна допомога для всіх, хто її потребує. З урахуванням того, що із Запоріжжя за кілька годин можна дістатися будь-якої ділянки фронту, – це ідеальна локація.
У разі наступу російських військ на Запоріжжя передбачено додаткову базу – у Дніпрі. Постійні пункти батальйону розташовані у Львові, Тернополі, Слов’янську та інших містах.
– Через нас пройшли тисячі тонн гуманітарних вантажів, – перекрикує шум двигуна пастор. – Тисячі! Хто допомагав? Вже не згадаю… З Італії, Британії, США, пресвітеріани з Південної Кореї… Що ми розвозили? Автомобілі, причепи, коптери, прилади нічного бачення, продукти, одяг, медикаменти… Їдеш, бачиш хлопців, питаєш: що треба? Влітку мужикам на передову кефір доставляли. У місцевих теж питаємо: що треба? За потреби допомагаємо з евакуацією.
Якийсь час машину трясе на поганій дорозі, і на декілька секунд розмова переривається.
– Звітність? – перепитує пастор. – Зараз бухгалтерія з’явилася, а спочатку не було. У нас в одному селищі є місцевий мешканець, який знає, хто у якому підвалі сидить. Ми йому гуманітарку доставляємо, а він розподіляє по підвалах. Запитує мене: яка звітність? Я йому пістолет показую і говорю: дізнаюся, що продаєш – пристрелю.
– Найнезвичніший запит від військових? Презервативи оптом закуповували, шукали де дешевше. Але це не те, що ви подумали. Серед наших військових є винахідливий хлопець. Надуває два презервативи, закріплює гелієм, вставляє маленькі лампочки… Коли вітер у бік росіян, він цю штуку запускає. Виглядає як коптер, росіяни починають стріляти…
Гордість Геннадія Мохненка – ініціатива під назвою «100 машин для ЗСУ»:
– Ми якось віддали одну нашу машину розвідникам. Потім – автобус. У машинах потреба величезна, це зрозуміло… Якось кажу капеланам: «А спробуймо замахнутися на окремий проєкт з машинами. Слоган відразу спав на думку: «100 машин для ЗСУ». Звучало неможливим, але фраза всім сподобалася. Донька зробила…
“Якийсь християнин із Каліфорнії, якого я навіть не знаю, зібрав гроші, інший у Лондоні купив пікап, третій пригнав. Цього тижня вже 70-те авто військовим передали”
Машину підкидає на вибоїні.
– …Зробила логотип. Якийсь християнин із Каліфорнії, якого я навіть не знаю, зібрав гроші, інший у Лондоні купив пікап Toyota Prada, третій пригнав. І пішло-пішло-пішло. Цього тижня вже 70-те авто військовим передали.
– Машини всім потрібні, за яким принципом вибираєте – кому допомагати?
– У нас величезна черга на машини. Вибираємо за принципом: підрозділ має бути не в тилу. Ми хочемо, щоб машина конвертувалася у врятовані життя. Пам’ятаю, як ми одному командиру позашляховик Ford пригнали. А він показав нам стару вісімку. У страшному стані, всю у крові. На цій вісімці він 18 поранених вивіз.
Машину ще раз підкидає, але замість того, щоб пригальмувати, пастор збільшує швидкість:
– Вибачте, тут ділянка дороги прострілюється. Тут швидкість – це життя.
Люди підземелля
Пролітаємо повз стелу «Велика Новосілка 1779». Тут варто уточнити, що з 1779 року до 1946-го це селище називалося Великий Янісоль, що в перекладі з урумської означає «велике село». Уруми-засновники Великого Янісоля – малий етнос Північного Приазов’я, що утворився за однією з версій від греків, що перейняли кримськотатарську мову, за іншою – від кримських татар, які прийняли грецьку віру.
Село справді велике, це скоріше містечко (до 24 лютого населення було 5666 осіб). Розташоване на відкритій місцевості, захищене погано. 1917-го Великий Янісоль входив у сферу впливу Нестора Махна (до його рідного Гуляйполя трасою тут 50 км, а через степ – на досяг руки).
2014-го місцева міліція перейшла на бік так званої «ДНР», але за місяць була вибита добровольчим батальйоном «Донбас». Після глибокої роз’яснювальної роботи особовий склад райвідділу був вдруге приведений до присяги на вірність Україні та повернувся до виконання своїх обов’язків.
Що характерно: 2022 року, попри кілька штурмових операцій, росіяни взяти Велику Новосілку не змогли. За два кілометри на південь дислокуються два російські мотострілецькі полки й один резервний полк так званої «ДНР». Приватну забудову у Великій Новосілці вони обстрілюють зі спортивного інтересу. Щодня.
Ознаки життя відсутні. Руїни будинків, згорілі сади. Самотня вивіска російською на тлі того, що залишилося від двоповерхового особняка: «Гробы. Венки. Аксессуары». Тут давно немає електрики, тепла та водопостачання. Але є колодязі.
І життя тут, зрозуміло, також є. Коли колона зупиняється біля чогось подібного до двоповерхової хрущовки, з’являються живі істоти. Спочатку собаки. Вони стікаються зграями-струмочками з різних боків, запопадливо махаючи хвостами і нюхаючи повітря. Потім вибираються із підвалу люди.
Здебільшого літні люди, хоча є чоловіки та жінки середнього віку. Дітей, дякувати Богу, немає. Деякі чоловіки мають набряклі обличчя. Усі намагаються посміхатися. Відразу вирулюють на велосипедах сусіди, кидають на півдорозі свою техніку та біжать до кузова.
Коли люди та собаки групуються навколо вантажівки, зі старого горіха обережно спускається чорний кіт в антиблошиному нашийнику і займає вичікувальну позицію за купою сміття. Спостерігає, як люди хапають подарунки. Кожен отримує картонний ящик із продуктами, яких має вистачити на тиждень: соняшникова олія, крупи, м’ясні консерви.
Після вантажівки, люди біжать до пікапа: тут розкладено теплі речі й стоїть ящик із парацетамолом. Пастор приймає замовлення на майбутнє.
– У меня такая просьба деликатная, – з надією дивиться на пастора немолода жінка у червоному пальті. – Об эвакуации.
– Можемо організувати, я завжди пропоную. На Запоріжжя їхати будете?
– Я? Нет. Понимаете, у меня соседка совсем дурная стала. Я уверена, что ей нужна психиатрическая помощь…
У цей момент пастора за рукав хтось смикає і він відходить. Я підсовую жінці диктофон:
– Як вас звати?
– Валентина.
– Валентино, а чому ви самі не евакуюєтеся?
– Я уже рассказывала. Куда ехать? Кума ездила в Запорожье. Квартиру снять – семь тысяч. А знаете, какая у меня пенсия? Нас никто не ждет! А здесь – дом. Извините, у меня времени нет, я уже рассказывала.
Часу, справді, нема. Будь-яке скупчення народу загрожує масовою загибеллю. Правило просте: схопив гуманітарку – біжи. Гуркіт постійний. Визначити, що й куди прилетіло зараз – неможливо. Тішить лише те, що ні диму, ні вогню поблизу немає.
Роздавши продукти мешканцям великого підвалу та їхнім сусідам, колона повільно рушає. Головне завдання – не наїхати на собак, які крутяться під колесами. Багато хто з них глухі через контузії. Наступна зупинка – великий шкільний підвал. Потім – колишня пожежна частина.
У кожному підвалі мешкає від 40 до 100 людей. Гуманітарний вантаж розрахований таким чином, щоб кожному дістався ящик. У якихось підвалах ведеться облік одержаних благ, у якихось процес відбувається стихійно. Під час розвантаження ящиків біля пожежної частини до натовпу повільно підходить чоловік середнього віку, спираючись на велосипед «Україна». Гучно оголошує:
– Полтора часа назад прилетело. Все! Полтора часа назад я стал бомжом!
Його промова ні на кого не справляє враження. Здається, він трохи збентежений такою реакцією. Повторює:
– Я стал бомжом!
Хтось відривається від розвантаження, дивиться на нього і стомлено запитує:
– Михалыч, к нам?
– Да! Запишите меня, запишите! – Михалич встромлює погляд у картонну коробку.
“Приватну забудову у Великій Новосілці росіяни обстрілюють зі спортивного інтересу”
Коли гуманітарну допомогу вивантажено, замовлення прийнято, скарги на життя вислухані, пастор вимовляє молитву. Просить у Бога перемоги для України… Мешканці бомбосховища кивають. Чи всі вони бажають перемоги Україні?
Як зауважив один з учасників експедиції: «У Гуляйполі люди, коли бачать українських військових, аж світяться радістю – у Великій Новосілці не так». Але під час молитви обличчя у всіх зосереджені та навіть скорботні.
– …Господи, благослови цих добрих людей, благослови тих, хто збирає ці гуманітарні вантажі, хто допомагає, як може, благослови всіх, хто тримає руки України. Просимо в ім’я Отця, Сина та Святого Духа.
Натовп хором відповідає:
– Амінь.
Пастор сідає в машину і махає рукою:
– Маріуполь із вами! Скоро до вас Санта приїде із подарунками! Головне, щоби сюди не прийшов російський Дід Мороз! Не пускайте його.
– Нє-нє…
Машину намагається наздогнати хлопець. Заглядаючи у бічне вікно, кричить:
– Ребят, пауэрбанки привезите, пауэрбанки!
Хто ця людина, чому вона живе тут, що їй заважає перебратися до Запоріжжя, влаштуватися на роботу та купити собі павербанк – ми вже не знатимемо, його постать зникає за поворотом. Запитую пастора:
– У цих людей справді немає можливості евакуюватися, знайти житло?
– Є, але вони цього не скажуть. І модульне містечко у Запоріжжі є, і деякі християни готові надати частину будинку для переселенців. Чому лишаються? Причини різні. У когось старі хворі, хтось свій будинок стереже. Якщо просто сказати: не хочуть. Виїжджають лише у крайньому разі: або поранення, або серцевий напад. Якось я хвору жінку звідси до госпіталю вивозив. Сидять до останнього.
Пророчий сон
Сірий день перетворюється на вечір. Повз пролітають покинуті будинки. Розмова сама собою йде про те, коли в них знову житимуть люди, та й чи всі захочуть повернутися?
– Складно сказати, – замислюється пастор. – Якщо говорити про нашу громаду, то, гадаю, 60% після перемоги повернуться до Маріуполя. Ми обов’язково повернемось. Ми маємо план повернення.
З розмови з’ясовується, що пастор не так вірить у перемогу України, як знає про неї:
– Перемога прийде надприродно. У цій війні – ангели – основні сили. Невидимі, але головні. Ми ж воюємо із чистим сатанізмом. У цій війні постійно трапляються чудеса. Те, що я живий – диво, що Артем живий – диво, те, що Київ вистояв – диво. Кожен, хто був на цій війні, стикався із дивом. І це є закономірним. Ми виборюємо свободу. А де дух Господній, там свобода. Тому ми маємо право розраховувати на Божественну присутність.
“У цій війні ангели – основні сили. Невидимі, але головні”
Поворотний момент у невидимій битві добра і зла, за його словами, вже пройдено: світ перестав вірити російській пропаганді. Про те, що перебіг подій буде саме таким, пастор теж знав: ще до війни мав сон.
– Мені наснилася Останкінська вежа. Я в армії служив у гарнізоні пожежної охорони Москви, довкола цієї вежі крос бігав. І ось сон: іду я там, дивлюся, пожежники стоять напоготові. Запитую: що таке? Підіймаю очі: телевежа гойдається від найсильнішого вітру. І з неї починають сипатись якісь антени, тарілки… Кричу: «Мужики, відповзаємо!» І вона на моїх очах падає. Бог говорить з людиною зрозумілою їй мовою, і мені цей сон зрозумілий: вся та брехня, на якій заснована путінська агресія, розсипається. Ми це бачимо.
Пастор живе у машині. І це не фігура мови. Сьогоднішньої ночі на нього та його синів, Артема та Романа, чекає довгий шлях – у Західну Україну. На околиці Запоріжжя я прощаюся з ними й пересідаю в інший капеланський автомобіль.
Яким було фінальне враження від Геннадія Мохненка? Якщо коротко: ця надлюдина ніколи не втомиться.
Людське та надлюдське
Мій новий співрозмовник – немолодий чоловік у камуфляжі. З живою посмішкою. Машину веде легко, час від часу розважаючи себе іронічними зауваженнями щодо дорожніх ситуацій.
– Капеланством давно займаєтеся?
– З самого початку.
– З 24 лютого?
– З 2014 року. Я цей капеланський батальйон створював. Ми жартували з Геннадієм, мовляв, він головний у церкві, а я в батальйоні. Але ви про мене не пишіть.
– Чому?
Капелан ігнорує запитання і продовжує:
– Усе розпочалося з того, що я із синами на Майдан їздив. У мене 19 прийомних дітей.
Про себе машинально позначаю: ще одна надлюдина.
– …Шестеро синів зараз на фронті. Так. Після Майдану, коли у Маріуполі перший блокпост поставили, 28 квітня, ми почали активно допомагати солдатам. Вступили до організації «Українське капеланство», потім я зареєстрував окремий батальйон. Адже ми прифронтове місто, я весь свій час віддавав фронту. До 24 лютого у нас за списком у батальйоні було 60 капеланів та їхніх помічників, якщо бути точним – 58. З Маріуполя, Миколаєва, Бердянська… Пастори, священники ПЦУ… Із Московського патріархату нікого не було.
Кілька хвилин капелан мовчить. Запитую:
– А як ви взагалі до Бога прийшли?
– Я прийшов до церкви 25 років тому, щоб украсти відро з пожертвами.
– Тобто?
– Мені приятель сказав, що у Маріуполі з’явилися сектанти. Логіка в нас була така: ми православні та обікрасти сектантів для нас – справа честі. Каже: вони лохи, навіть якщо зловлять, скажемо, що біс поплутав, не битимуть і міліцію не викличуть. У мене на той момент шість судимостей було, 12 років відсидки. Ну, кажу, пішли.
– А ви якого року народження?
– 1966-го. Спочатку по кишенях: вони до сцени виходять молитися, а речі, сумки на кріслах залишають. Зал на 1200 місць. Щастя! Потім приятелю кажу: чого ми тут по гаманцях трусимося, у них за одне недільне служіння у відрі з пожертвами тисяч десять гривень. Треба брати. Як? Відро із пожертвами до бухгалтера приносить група порядку. Значить, треба туди напроситися до них. Приходимо. Я гітару в руки взяв, він – Біблію, щоб показати, які ми ініціативні. Так, мовляв, і так говоримо, хочемо записатися у групу порядку…
– Не взяли?
– Кажуть, треба пройти десять занять, називалося це альфа-курс. Не питання! Але виявилось, що одне заняття раз на тиждень. А крім цього – недільна служба, у п’ятницю – нічна молитва, у середу – домашня група. Цілий тиждень ти мав десь біля них плавати. Приятель злився з другого заняття. А я продовжував ходити.
– Більш вольовим виявились?
– Мене на той час життя побило. Рідні мене додому не пускали. Я був справжній наркоман, кінчений. Крав, дурив, вішався. Напросився до брата в гості та з під приводом того, що треба помитися, зняв змішувач, на брухт відніс. Загнаний я був настільки, що готовий був когось убити, щоб у в’язницю сісти. Пізня осінь, холодно, а я у спортивному костюмі. А в церкві тепло, годують, якусь роботу підкидають. Коли мені це відро з пожертвами до рук потрапило, я зрозумів, що якщо вкраду – втрачу надію.
“Я прийшов до церкви 25 років тому, щоб вкрасти відро з пожертвуваннями”
– Важко було наркотиків позбутися?
– Бог торкнувся, – якось просто відповідає капелан. – Тяжче було потім курити кинути. Потихеньку до нормального життя повернувся. Згодом став директором реабілітаційного центру. Одружився… Бог торкнувся.
Коли ми вже приїхали й майже попрощалися, капелан зненацька повторив прохання:
– Не пишіть, що я капелан.
– А хто ви?
– Не знаю. Водій. Я був капеланом, – каже він і незрозуміло навіщо додає: – У мене вісім років тому дружина померла. І я припустився…
«Некапелан» збирається з духом, щоб сказати щось важливе:
– Я припустився неправильних дій…
– Що трапилося?
– А вам цікаво копатися у спідній білизні?
– Та ні…
Ми приїхали. Машина зупинилася. Перед тим, як попрощатися, «некапеллан», здається, наважився відкрити свою таємницю:
– Я зробив тяжку провину, про яку мені боляче говорити, зганьбив духовний сан. І тепер я не пастор, не капелан… Коли весь час віддаєш роботі…
З плутаних натяків стає зрозуміло, що йдеться про позашлюбний зв’язок. У темряві – на вулицях Запоріжжя ліхтарі не горять – тремтить голос: «Допустив… Але що сталося, те сталося…» Несподівано смуги світла від зустрічних фар полоснули по обличчю співрозмовника і я побачив те, чого бачити мені не належало: «некаплан» плакав.
Навіщо він це все розповів? Можливо, це була потреба виговоритися перед людиною з нецерковного середовища, котра його провину не сприймає як смертний гріх. Чи полегшив він свою душу? Не знаю.
Що тут скажеш… У цій «тяжкій провині» і в самій потребі вилити душу багато людського, надто людського. Отже, немає у світі надлюдей? Можливо. Тоді це хороша новина: виходить, що під силу цим людям, під силу й іншим.
