Projects
ІСТОРІЇ
Розпізнати майора ФСБ
Коли і як виникло українське підпілля в Херсоні
Авторка: Тамара Балаєва, спеціально для Liga.net
Ілюстрації: Анастасія Іванова
Верстка: Юлія Виноградська
Майже з самого початку окупації в Херсоні з’явився рух опору “Жовта стрічка”. Його учасником міг стати будь-який херсонець, а зараз – і мешканці інших окупованих населених пунктів. Вони отримують завдання від організаторів – вішати прапори та жовті стрічки у місті, зривати білборди окупантів, збирати інформацію про колаборантів та їхні штаби.
Як працює “Жовта стрічка” та чому її місія після звільнення Херсона все ще не завершена, Liga.net дізналася в одного з засновників руху.
Жовта стрічка
Іван з’являється у віконечку Zoom в чорній медичній масці та чорному худі, з натягнутим до брів капюшоном. Про те, як його звуть, свідчить лише ім’я користувача в застосунку – сам він не називається. На запитання, скільки йому років, відповідає: “Орієнтовно 25-27” та тієї ж миті ніби виправдовується: “Я все ще перебуваю в Херсоні, й хоча місто вже звільнили, багато територій ще залишаються окупованими. Ми працюємо з ними всіма, тому я поки не можу світитися”.
Іван сидить на тлі світлої стіни, у віконечко відеозв’язку не потрапляє жоден предмет поряд з ним. Ідентифікувати, де саме він перебуває, неможливо.
До повномасштабної війни Іван жив у Херсоні та розробляв бази даних для агрокомпаній. Громадянським активізмом не займався – якщо не рахувати Революцію гідності, де він ще підлітком “подавав батькові цеглини на Майдані”.
Засновником руху “Жовта стрічка” Іван став раптово для себе: в перші дні повномасштабного вторгнення евакуював родину з міста, другого березня почалася окупація Херсона – і майже одночасно стихійні та масштабні мітинги проти неї, Іван разом з друзями брав у них участь. А потім зрозумів, що цього замало.
“Мені хотілося бути корисним, робити те, що я вмію та можу”
– Чому ви вирішили залишитися в окупації та не поїхали з Херсона разом з родиною?
– Мені хотілося бути корисним, робити те, що я вмію та можу, – відповідає Іван крізь маску, трошки дивуючись запитанню. – А ще в мене багато друзів з Донеччини та Луганщини, вони розповідали, що після початку окупації там зовсім втратився зв’язок з Україною. Нічого українського не було, і Росія зайняла цей інформаційний вакуум. Я не хотів, щоб так сталося у нас, і розумів, що треба діяти самому.
Спочатку “діяти самому” проявлялося у виходах на мітинги з українськими прапорами. Іван бачив, як пасивно росіяни реагують на війну, та думав: “Ми не Росія, ми не будемо мовчати. Треба показати, що ми не раді окупантам”. Трошки згодом вони з друзями стали малювати на будівлях українські прапори та розвішувати скрізь жовті стрічки.
– Чому саме жовті?
– По-перше, це один з кольорів нашого прапора, а по-друге, в мене мама займається вишивкою, і в неї було багато саме жовтих стрічок.
Перший пост в телеграм-каналі “Жовта стрічка” з’явився 25 квітня. Це був заклик: “Окупантам не місце на твоїй землі! Скажи їм про це всюди! (…) Чіпляй прапори та жовті стрічки на вулицях! (…) Пам’ятай, що про тебе не забули й ніколи не забудуть! ЗСУ виб’ють окупантів з твого дому та повернуть українську землю”. Наступні пости в каналі – фото жовтих та жовто-блакитних стрічок на парканах, дверях будівель та деревах у Херсоні. Від цих постів та світлин віє відчайдушністю та рішучістю.
На момент появи телеграм-каналу “Жовта стрічка” вже було відомо про викрадення окупантами щонайменше кількох сотень людей в Херсоні, а колаборанти та окупанти почали активно говорити про “референдум” та створення “Херсонської народної республіки”.
“Ми з друзями зрозуміли, що це нікуди не годиться, і треба знову голосно заявити про те, що ми проти, – згадує Іван. – Вирішили зробити мітинг 27 квітня. Скинулись грошима на таргетовану рекламу в фейсбуці, зробили розсилку у ЗМІ та телеграм-канали”. Іван не вдається в подробиці, але з новин відомо, що мітинг 27 квітня жорстко розігнали – росіяни закидали протестувальників світлошумовими гранатами та використали сльозогінний газ, четверо людей отримали травми та опіки.
Стало зрозуміло, що проводити акції протесту на вулицях надто небезпечно, і в “Жовтій стрічці” придумали новий формат – мітинги в інстаграмі. Таких мітингів було два: “Херсон – це Україна” та “Маріуполь – це Україна”. Під них створили окремі сторінки, графічно зобразили центральні площі двох міст та прилеглих вулиць, і кожен охочий міг відмітити, де він стоїть на мітингу. Таким чином в акціях взяли участь 65 000 людей.
Завдання для шпигуна
В телеграмі, крім каналу “Жовтої стрічки”, є чатбот. Зараз в ньому близько 2000 користувачів з усієї України, кілька сотень з них – з Херсона. Кожен мешканець окупованого міста може зареєструватися в боті, отримувати завдання, виконувати їх та надсилати фотозвіти.
Для нових учасників руху – завдання умовно прості: розвісити жовті стрічки або плакати з закликами: “Не бери російський паспорт”, “Не приходь на референдум”. Якщо людина виконує їх, довіра до неї зростає, їй дають більше завдань і вони ускладнюються: підпалити чи зірвати російський білборд (Іван називає це “очищувати місто”), повісити прапор на важливу будівлю чи вежу або збирати інформацію про окупантів та колаборантів. Дізнаватися, в яких будинках вони перебувають, як та куди пересуваються, з ким спілкуються.
“Хтось уявляє ці завдання, як щось зі шпигунських фільмів. Але нічого шпигунського тут немає, – розповідає Іван, натягуючи капюшон на обличчя все більше. – Просто багато активістів вночі беруть балончик, підходять до найбільших білбордів у своєму районі, підпалюють їх та малюють поряд жовту стрічку. І все”.
Буває, що люди самі виявляють ініціативу та пишуть в чатбот: “Знаєте телевежу на вулиці Текстильників в Херсоні? Завтра я повішу туди прапор”. Наступного дня скидають фото прапора, потім Іван або хтось з його друзів їде перевіряти – дійсно, прапор є.
Буває, що завдання та імпульс їх зробити виникають раптово. Іван згадує, як побачив біля будинку машину кадировців з літерою “Z”. Вночі намалював на ній жовту стрічку та втік.
“Хтось уявляє ці завдання, як щось зі шпигунських фільмів. Але нічого шпигунського тут немає”
– Вам було страшно?
– Страшно постійно. Але коли ти дотримуєшся мінімальних правил безпеки – йдеш на мітинг або завдання з почищеним телефоном, змінюєш одяг, коли відходиш, будуєш маршрут так, щоб він не вів до тебе додому, то можеш бути трошки впевненішим у власній безпеці. Та й спротив херсонців весь час мотивував: я дивився, що людям страшно, але вони йдуть та виконують завдання. Як я міг боятися та робити менше за них?
Перед тим, як дати учаснику руху більш складне завдання, Іван або хтось з інших засновників “Жовтої стрічки” розмовляє з ним особисто в захищеному месенджері – наприклад, “Сигналі”. Намагається зрозуміти, чи можна довіряти цій людині, а потім – ставить задачу. Якщо це, наприклад, залізти на вежу та підняти український прапор або розмалювати стелу на в’їзді в Херсон – розповідає, через кого купити фарбу, де її забрати, коли краще це робити.
Інший вид складних завдань – збирати інформацію про колаборантів.
– Непоганий приклад такої роботи був зі Стремоусовим (Кирило Стремоусов – колаборант, загинув в ДТП 9 листопада 2022 року. – Liga.net). В якийсь момент нам надійшла інформація, що він виїхав з Херсона до Генічеська. Ми зв’язались з місцевими перевіреними людьми. Вони підтвердили: “Да, бачили Стремоусова там-то в супроводі 15 людей, були три машини”. За вісім годин після цього пишуть люди з Сімферополя: “Такий-то ресторан, говорив з такими-то людьми”, надсилають відео, – розповідає Іван.
Ворог на зв’язку
Бувало, що відео з колаборантами знімали та надсилали офіціанти ресторанів. Всю інформацію щодо колаборантів активісти “Жовтої стрічки” пересилають в чатботи державних органів – “єВорог” та інші.
– Чи бувало таке, що росіяни намагалися проникнути до вас через чатбот?
– Так, вони писали туди щодня. Але їх легко розпізнати. Наприклад, надсилали фото – ніби вони десь повісили або намалювали прапори, а я знав, що це я намалював два місяці тому. До того ж майора ФСБ легко впізнати за перепискою. Він одразу пише: “Так, давайте свій номер телефону, давайте зустрінемось. Де ви знаходитесь?”. Херсонці знають, наскільки небезпечно давати свої персональні дані невідомо кому, і ніколи так не роблять.
Весь час нашої розмови не полишає відчуття, що Іван був та залишається учасником дуже небезпечних подій – того, що він сам називає “шпигунським фільмом”. Але цей фільм – і є його життя в останні дев’ять місяців, тому він не бачить в цьому чогось незвичайного чи цікавого.
– Як змінювався ваш внутрішній стан з плином часу? Окупація тривала довго, невже у вас ніколи не виникало відчуття, що це може не закінчитися ніколи?
– Бувало, причому майже щодня під вечір. Щоразу ти думаєш: “Та все. Нащо ми це все робимо? Нічого не змінюється”, а потім заходиш в бот “Жовтої стрічки” і бачиш, що там 20 нових користувачів, додалися люди з трьох нових міст, багато звітів про виконані завдання. Читаєш коментарі, а там пишуть: “Херсон – це Україна”, дякують. І ти думаєш: “Та ні, все вийде. Продовжуємо”.
“Тактика росіян – це завжди репресії та залякування”
В Херсоні, як і в інших окупованих містах, росіяни постійно викрадали людей. Хтось повертався за кілька тижнів після побиття, катувань та залякувань. А про когось після зникнення дотепер немає звісток.
Під прицілом окупантів може опинитися будь-хто – викрадали навіть звичайних робочих або тих, хто з якихось причин не сподобався чи здався підозрілим. Але активісти – завжди найперша мішень окупантів.
“Тактика росіян – репресії та залякування, – Іван трошки втомлено відповідає на запитання про викрадення та катування. – Але ти обираєш: лякатися або працювати. Я розумію, що рано чи пізно ми б всі опинилися на підвалах. Але чому ні? Поки є змога, треба робити те, що можеш”.
Про випадки, коли учасників руху затримували, Іван згадує мимохідь, ніби не хоче концентруватися на негативі: “Одну нашу колегу піймали з десятьма жовтими стрічками в пакеті. Три тижні вона була на підвалах. Але зараз вже з нею все нормально”.
“Референдум”
Про можливий “референдум” в Херсоні говорили ще з березня, періодично розмови про нього виникали в російських телеграм-каналах весь час окупації. 20 вересня голова окупаційної “адміністрації” Херсонської області Володимир Сальдо заявив, що референдум відбудеться 23-27 вересня. Іван прочитав цю новину в телеграм-каналі та зрозумів: в наступні дні буде багато роботи.
В “Жовтій стрічці” почали розробляти план. Зв’язалися з дружніми активістами у всьому світі та вирішили діяти так: учасники руху таємно фотографуватимуть та зніматимуть на відео організаторів та учасників “референдуму”, а колеги за кордоном будуть верифікувати цих людей. Якщо по-простому, то дізнаватися, хто це.
Вже 21 вересня в телеграм-каналі “Жовтої стрічки” з’явилося повідомлення з закликом до містян зірвати “референдум” – автори закликали малювати на будівлях, де він може проходити, літеру “Ї” та передавати в чатбот будь-яку інформацію про учасників та організаторів. Тоді ж на вулицях Херсона стали з’являтися плакати: “Русскій воєнний рєфєрєндум, пішов на Ї”.
– Ми закликали не відчиняти двері в ці дні, не відповідати на дзвінки, не говорити з незнайомцями, – згадує Іван. – У нас було дві мети – попередити людей, як можна уникнути “голосування”, та злякати ворога. Це спрацювало. В перший день “референдуму” багато закладів в місті зачинилися – щоб співробітників не змусили “голосувати”. Загалом того дня в “референдумі” взяли участь не більше десяти людей – масовка колаборантів”.
У дні “референдуму” “Жовта стрічка” працювала лише інформаційно, а її засновники не виходили з дому. В Херсоні було 12 “виборчих дільниць”, всі – в школах. Але, за словами Івана, “голосувати” змушували не лише там:
– Ти виходиш з під’їзду, а на лавочці тебе зустрічає бабуся та каже: “Йди сюди, голосуй”. З бабусею – два чуваки у військовій формі з автоматами, які не залишають вибору. Або інший їхній метод: ходили по квартирах, казали, що це ЖЕК перевіряє лічильники газу. Коли їм відчиняли – змушували “голосувати”. Не знаю, яким чином, але люди примудрялися таємно фотографувати та надсилати нам таких перевіряльників. Хтось через вічко у дверях, а хтось – навіть спеціально підходив до організаторів “референдуму”, щось запитував та знімав під час розмови”.
Відео з “референдуму” засновники “Жовтої стрічки” так само передавали в ”єВорог”, надсилали в Генеральну прокуратуру та інші державні органи.
Іван знав наперед: після “референдуму” гостро постане питання мобілізації херсонців в російську армію. Тому почав готувати матеріали, як її уникати:
– Слава богу, в нас не було такого, щоб повістки роздавали на вулицях чи в магазинах – то лише в Росії вони діють такими методами, – розповідає засновник “Жовтої стрічки”. – Я знав, що максимум – це вони будуть ходити по квартирах зі своїми повістками. Тому рекомендації були: жити не за пропискою, не надавати будь-які свої персональні дані, не отримувати російський паспорт. Якщо вас змусили отримати – треба одразу передавати дані про це українським державним органам, фіксувати, що це був примус.
За день до звільнення
Лише 10 листопада Іван зрозумів, Херсон от-от звільнять. До цього не вірив, що це станеться скоро та намагався навіть не думати про звільнення: по-перше, такі чутки були ще з квітня, по-друге, не бачив реальних приводів для таких думок.
– Коли в жовтні в росіяни у своїх телеграм-каналах розганяли паніку, що місто скоро здадуть, насправді вони готувалися до вуличних боїв, – згадує Іван. – Ти виходиш на вулицю, бачиш, як з’являються все нові кулеметні точки, купа протитанкових їжаків, багато колючого дроту – і розумієш, що то все неправда, вони не збирались здавати місто, вони готували його до війни.
Десятого листопада Івану написали журналісти американських ЗМІ, з якими він постійно тримав зв’язок: “Ймовірно до ранку все станеться. Чекайте”. Івану хотілося вірити, але все ж не вірилося: яким чином так швидко звільнять Херсон, якщо Киселівка та Чорнобаївка (а це 20 та 8 км навпростець від міста відповідно) все ще окуповані?
“Ще вчора вулиці були пустими, а тут – тисячі людей. Це було диво”
– У ніч проти 11 листопада я не спав, моніторив телеграм-канали, – згадує Іван. – В чатах з активістами неслися повідомлення: “Хтось щось чув про Снігурівку?”, “Знайомі пишуть, що рашисти там забрали все, що могли унести, та тікають. Входять українські військові”. А потім повідомлення: “Киселівка наша”, “Чорнобаївка наша”. І от тоді я вже зрозумів, що Херсон – це питання пів години чи максимум години”.
У другій половині дня він отримав повідомлення: “Українські військові вже в Шуменському мікрорайоні Херсона!”. Івану туди було їхати далеко, тому він поїхав в центр та одразу побачив натовп з жовто-блакитними прапорами. ЗСУ ще не було, але херсонці вже на них чекали.
– Це, звісно, був вибух мозку, – каже Іван, але ніщо в його рухах чи у виразі очей, які видно між краєм капюшона та медичної маски, не вказує на захват. – Все трапилося в один момент. Ще зранку ми були в окупації, а тут вже бачимо українські прапори. Ще вчора вулиці були пустими, а тут – тисячі людей. Це було диво.
Іван розповідає, як херсонці обіймалися та фотографувалися, махали прапорами, співали гімн, як гучно звучали українські пісні. Він не брав участь у загальному пориві ейфорії, просто дивився на все ніби збоку:
– Не знаю, як це пояснити, я не звертав уваги на власні почуття. Однією частиною себе я відчував нереальне полегшення, але інша ніби казала: “Окей, це сталося, і це вже історія. Але попереду багато роботи в інших окупованих містах. Я не можу дозволити собі розслабитися.
Зараз Іван все ще перебуває в Херсоні, і в його буденному житті майже нічого не змінилося: через безпеку він так само уникає натовпів, так само одягає на вулицю медичну маску, так само обережно спілкується з сусідами – під час окупації міста він переживав, щоб вони не дізналися, хто він, та не здали його.
“Окупація не вічна, все це тимчасове”
Іван майже забув, як це – жити звичайним життям. Через брак часу він багато місяців не спілкувався з друзями, що виїхали з Херсона, – лише з колегами з “Жовтої стрічки” та іншими активістами. Він вже не пам’ятає, як це – працювати з даними агрокомпаній, як колись працював.
Його дивує навіть просте запитання: “Чи мріяли ви кудись піти чи щось зробити в Херсоні одразу після звільнення?”. Іван розгублено відповідає: “Та ні. Я просто працював та працюю”.
Лише наприкінці розмови стає зрозумілою причина такої напруженості навіть після 11 листопада. Іван раптово каже, що збирається поїхати з Херсона – в інше окуповане місто.
– Генічеськ, Мелітополь, Скадовськ, Бердянськ – треба працювати з ними. Коли ти на місці, тобі легше шукати людей, розробляти акції, вибудовувати свою мережу, – каже Іван та знову ніби виправдовується. – На жаль, так потрібно зараз. Я не тримаю в руках зброю, тому повинен робити тут максимум, який можу. Окупація не вічна, все це тимчасове. Коли окупованих міст не залишиться, тоді й відпочину.
