Projects
Шанс вижити один до десяти
Як виглядав авіапрорив блокади Маріуполя з кабіни пілота
Авторка: Тамара Балаєва, спеціально для LIGA.net
Ілюстрації: Анастасія Іванова
Верстка: Юлія Виноградська
Рано-вранці 28 березня 2022 року у невеличкій кімнаті однієї з військових частин зібралися 15 невиспаних чоловіків у формі. Це були командири екіпажів гелікоптерів. На маленькому клаптику паперу кожен написав першу літеру свого прізвища та поклав у шапку.
Ще один чоловік у військовій формі дістав з шапки зіжмаканий папірець та назвав літеру. Всі подивились на Кирила – щойно вирішилося, що саме він полетить в оточений Маріуполь – везти допомогу військовим, які вже десять днів тримали осаду на Азовсталі.
Битва за Маріуполь тривала 86 днів – з 24 лютого до 20 травня 2022 року. Майже весь цей час оборону міста тримали військові, які базувалися на заводі “Азовсталь”. Через повне оточення міста не було можливості постачати їм боєприпаси, медикаменти для поранених, їжу. Тому Головне управління розвідки (ГУР) розробило зухвалу операцію – авіапрорив у Маріуполь на гелікоптерах.
Операція тривала з 21 березня до 11 травня, в ній взяли участь 15 гелікоптерів та 45 членів екіпажу. Вони здійснили шість місій, хоча спроб прорватися в оточене місто було понад 20. На жаль, не всі члени екіпажів змогли повернутися – частину гвинтокрилів росіяни збили.
Учасникам операції вдалося вивезти з Азовсталі десятки поранених військових, доставити підкріплення – десантників, які також ставали на оборону міста, забезпечити захисників зброєю, життєво необхідними медикаментами, “старлінками” та їжею. Все це дозволило тримати оборону міста так довго і не дати ворогу просунутись далі вглиб України.
LIGA.net поговорила з Кирилом, який був командиром екіпажу гелікоптера у складі четвертої місії в Маріуполь. Він розповів, як це – погоджуватися на завдання з імовірністю вижити у 10% і чому кожен з пілотів літав у Маріуполь лише один раз.
Чарівна борода
Кирилові 32 роки. У нього карі очі та заплетена в косичку борода – як буває у рок-музикантів. Майже у кожного пілота є свої забобони, під час війни – напевно у кожного. Борода – один із забобонів Кирила. Він не голить її з 24 лютого 2022 року та вважає, що в ній – його удача. Поки це спрацьовує.
Кирило родом з Довжанська Луганської області. Цивільним життям жив лише до дев’ятого класу. Потім пішов вчитися до Луганського військового ліцею, далі – в Харківський університет Повітряних сил. Його спеціальність – бойове застосування та управління гелікоптерами. Після університету за розподіленням потрапив у військову частину в Чорнобаївці Херсонської області.
Це був 2012 рік, до війни залишалось два роки, про героїчне майбутнє не було жодної думки. Вершиною кар’єри Кирило тоді бачив посаду командира бригади. Хоча точно вже не пам’ятає – це залишилось у минулому житті.
Потім були анексія Криму, АТО та дві місії ООН за кордоном – в Ліберії та Конго. А 14 лютого 2022 року бригаду Кирила перевели в Бориспіль – на оборону Києва. Всі навколо тоді говорили про повномасштабне вторгнення, але повірити в те, що все воно станеться саме так, було складно навіть військовим. Кирило не вірив.
300 метрів до росіян
Моторошно пілоту стало в ніч з 23 на 24 лютого. Він слухав звернення президента Володимира Зеленського та відчув тривогу. “Зазвичай його звернення тоді тривали три-чотири хвилини, а цей виступ був понад десять, – згадує Кирило. – В голову полізли недобрі думки, але я намагався їх відігнати. Біля першої ночі ліг спати, а вже о третій мені зателефонував командир. Сказав: “Готовність номер один! Підіймай всіх, біжіть до гелікоптерів, закидуйте свої речі та чекайте на команду”. Біля четвертої ранку військові були вже у гвинтокрилах, тоді ж Кирило почув перший вибух – десь поруч з собою, в районі злітної смуги “Борисполя”.
Бригада Кирила перебазувалась на інший майданчик. Військовий бачив, як кілька десятків російських гелікоптерів пролітають Київське море і летять на аеродром у Гостомелі. Десь о 5:30 ранку йому зателефонував командир і дав перше бойове завдання: взяти собі в пару ще один гвинтокрил та летіти в Гостомель стріляти по росіянах.
В той день Кирило здійснив два бойових вильоти, а далі їх було десь по три на день. Кожного разу для точності ураження треба було підлетіти дуже близько до ворога – на відстань півтора-два кілометри, іноді 300 метрів. Кирило зблизька бачив, як бігають російські військові, як стоїть їхня техніка, як поруч горить літак. “Це було вперше, коли я бачив, у кого та у що стріляю. Це була не якась там знеособлена мета. Я бачив, що це ворог та знищував його”, – згадує Кирило.
Щодня змінювалися лише цілі бойових вильотів – що саме шукати та знищувати. “Наприклад, нам казали, що десь від Макарова до Бузової йде колона російської техніки. Ми вилітали, шукали ту колону та працювали по ній, – розповідає Кирило. – Потім шукали, де стоять їхні польові заправки. Далі нам казали, що десь в області вони ночують, і треба було до сходу сонця знайти їх та відпрацювати по цьому місцю. Або десь йшов бій, і потрібна була підтримка з повітря. Іноді ми шукали якусь колонну в одному місці, а вона десь звертала між населеними пунктами. Ми не могли її знайти, повертались, нам казали іншу ціль, і ми вилітали знову”.
– Про що ви думали в ті перші дні? Якщо у вас був час думати.
– Я думав, що потрібно вижити. І своїм хлопцям казав, що треба протриматись ці дні – вони найважчі. Далі вже якось буде.
Восьмого березня Кирила разом з його бригадою вивели з оборони Києва. Повернутися у свою військову частину в Чорнобаївку було неможливо – вона вже була захоплена росіянами, тож пілоти передислокувалися в інше місце. А за два тижні почався Маріуполь.
“Скільки життів коштує твоє життя?”
“Я знаю, що вперше завдання прорватися в Маріуполь поставили пілотам ще до 20 березня, – каже Кирило. – Тоді вони долетіли до лінії зіткнення, і їх обстріляли. Довелось повернутися. А 21 березня був перший вдалий прорив. Летів один екіпаж з нашої бригади й ще один з іншої. Ми дуже переживали за хлопців, а коли все пройшло успішно, ми, з одного боку, дуже раділи, а з іншого – розуміли, що тепер ця скринька Пандори відкрита, і далі потрібні будуть інші екіпажі, щоб виконувати це завдання”.
“Але мій друг та однокурсник, також командир екіпажу, відразу вийшов та сказав: “Я піду з тобою”, – згадує Кирило. – Потім зголосився піти його другий льотчик, а до мене вийшов ще один пілот і сказав: “Якщо ти не проти, я полечу”.
За штурвалом одного з гелікоптерів під час першого польоту в Маріуполь сидів друг та однокурсник Кирила, нині герой України Євген Соловйов. Після того польоту вони розмовляли, і Євген розповів Кирилові, як дізнався про це завдання від командувача армійської авіації.
“Ти повинен спробувати та йти на удачу. Вийде чи не вийде, але ти підеш”
“Євген тоді сказав командувачу, що це дуже ризиковане завдання, з ряду неможливих. Командувач відповів питанням: “Скільки життів коштує твоє життя?”, – Кирило згадує про це, і відчувається, що ця фраза справила на нього сильне враження. – Тоді ми з побратимами багато це обговорювали – скільки наших хлопців та дівчат лежать поранені на Азовсталі та гниють без антибіотиків, які нема кому доставити. І що ти маєш зробити в такий момент? Ти розумієш, що іншого вибору, крім як піти туди, у тебе немає. Ти повинен спробувати та йти на удачу. Вийде чи не вийде, але ти підеш”.
Кирило вже розумів, що питання часу – коли це завдання постане перед його бригадою. Часу знадобилось небагато. Біля сьомої ранку 28 березня військовому зателефонували. Він взяв слухавку і почув: “Від вас потрібні два екіпажі, які працюватимуть за завданням в Маріуполі”. Це означало, що потрібні шестеро людей.
“Всі розуміли, наскільки це великий ризик, і що вірогідність долетіти в Маріуполь – 50 на 50, – згадує Кирило. – А потім ще потрібно повернутися назад. За відчуттями здавалось, що вірогідність залишитися живим – відсотків десять. Тому ні у кого не було бажання викликатися робити це”.
Кирило зібрав у кімнаті близько 15 командирів екіпажів, кожен написав на клаптику паперу першу літеру свого прізвища і поклав клаптик у шапку. Ще один співслужбовець мав витягти з шапки два папірці.
– Якою була ваша перша думка, коли співслужбовець витягнув папірець і назвав ваше прізвище?
– Я подумав, що це доля, що значить, так повинно бути, – Кирило на декілька секунд замислюється. – Звісно, у кожного є страх, але ти розумієш, що на тебе дивляться твої підлеглі та побратими, ті, з ким ти воював. Як ти зможеш дивитися їм в очі, якщо скажеш: “У мене нога болить, я не полечу”? Якщо ти відмовишся, то це завдання нікуди не дінеться, його буде виконувати хтось інший. Бо хтось має його виконати. І якщо тобі випала така доля, то це маєш бути ти.
Після папірця з першою літерою прізвища Кирила з шапки дістали ще один – з прізвищем іншого командира, який мав іти на другому гелікоптері.
Ніч перед вильотом у Маріуполь
Вже о шостій вечора того ж дня обидва екіпажі були у Дніпрі – виліт у Маріуполь планувався звідти наступного дня. Коли приїхали, побачили військових, які зранку успішно злітали в Маріуполь. Тепер вони посміхалися, мали задоволений вигляд та казали новачкам: “Все буде добре”. Кирилові і п’ятьом його побратимам складно було в це повірити.
Далі була нарада або, як каже Кирило, брифінг. “Люди з ГУР показали нам маршрут. Ми разом сиділи та прораховували, як будемо летіти, вивчали, де розташовано перешкоди та як їх краще обійти, – згадує Кирило. – Дивились, де високі та низькі лінії електропередач, і на якій відстані одна від одної. Так ми вираховували свою швидкість, щоб знати: ми проходимо цей пункт, за три хвилини ще один, за 30 секунд наступний”.
Кирило та його побратими й досі не знають, чи всі пілоти, які літали до Маріуполя, йшли одним і тим самим маршрутом. Військовий каже: “Частину маршруту ще можна змінити, але чим ближче до Маріуполя, тим менше варіантів це зробити. Як би ти не йшов, ти все одно маєш прийти в одну з двох точок – Азовсталь або порт. І залетіти в Маріуполь ти можеш лише з одного боку”.
“Частину маршруту ще можна змінити, але чим ближче до Маріуполя, тим менше варіантів це зробити”
Єдине, що могли обирати у своєму польоті члени екіпажів, – час вильоту. Кирило та його побратими вирішили летіти о четвертій ранку. Вилітати в окулярах нічного бачення і зняти їх вже біля Маріуполя, коли небо з чорного стане сірим.
“Летіти потрібно було дуже низько, щоб нас не “побачило” ППО ворога, – пояснює Кирило. – Тому і варто вилітати рано: на вулиці ще темно, і коли летиш низько, тебе лише чутно, але без тепловізора або окулярів нічного бачення не видно, де саме ти летиш”.
Після наради була вечеря, останні приготування й нарешті відбій. Кирило ліг спати десь опівночі. Вставати треба було о третій ночі. Військовий закутався в спальник – в приміщенні було холодно, адже вікна вибило вибухами ще до цього, і їх просто завісили ковдрами. Але Кирило не звертав на це увагу, він не міг заснути через думки.
“До відбою я був зосереджений на завтрашньому польоті й більше ні про що не думав. А коли ліг, від думок вже не було порятунку, – згадує військовий. – Я думав: “А якщо щось станеться, то що? Дружина та й взагалі ніхто не знають про цей політ. Казати їй перед вильотом щось особливе чи не потрібно? Може, відправити їй всі гроші? А може не брати з собою документи?”. Багато було різних думок, а потім я зібрався і вирішив: полечу так, як завжди – з усіма речами й документами. Нікому нічого не казатиму і не надсилатиму”.
“Ти повинен сходити лише туди та назад. А як їм? Вони залишаться там, і їм набагато страшніше”
Тієї ночі Кирило знову згадував слова командувача армійської авіації, сказані перед першим польотом до Маріуполя: “Скільки життів коштує твоє життя?”. Крім півтори тонни вантажу з ліками, боєприпасами та їжею, військовий і його екіпаж мали відвезти на своєму гелікоптері підкріплення в Маріуполь – вісьмох десантників. Ще стільки ж летіло на другому борті. Кирило думав про них і казав собі: “Ти повинен сходити лише туди та назад. А як їм? Вони залишаться там, і їм набагато страшніше”.
Військовий знову замовкає, ніби подумки опиняючись у тій ночі перед польотом. А потім каже: “Всі льотчики, неважливо, вони літають на гелікоптерах чи на винищувачах, вірять у щось. В ту ніч я думав: всі мої однокашники, які також з 2014 року здійснювали бойові польоти, зараз живі. Значить, напевно, це не наш час помирати, і на наших плечах лежить ще щось інше, що ми повинні зробити. Я намагався налаштувати себе на краще, казав собі, що все вийде”.
Але потім він думав: перший політ у Маріуполь був зухвалий та неочікуваний для ворога. Вже були другий та третій польоти, і що далі, то більше росіяни розуміють, де ходять наші гелікоптери та як. Вони на нас чекають, а ми можемо змінювати лише час польоту. Потім знову налаштовував себе на краще, і так по колу. Кирило дивом зміг заснути лише близько другої ночі. О третій був вже підйом.
Відстань між пунктами й політ у вакуумі
Снідати не хотілось, тому Кирило просто зробив собі кави та пішов на брифінг – обговорення перед вильотом про те, що сталося за ніч, і як це вплине на операцію. Ще ввечері обидва гелікоптери планували летіти на Азовсталь, але до ранку ситуація змінилась, завод сильно обстрілювали, тому майданчик посадки змінили на порт. Маршрут теж довелось скорегувати.
Біля четвертої ранку Кирило прийшов до свого гвинтокрила. Інші хлопці вже були там, вантаж теж був всередині. Коробки з антибіотиками в ампулах поставили в кабіну пілота – щоб вони не розбилися під час польоту. Було страшно.
“Я вже казав, що пілоти – забобонні люди, – каже Кирило. – Перед бойовим вильотом кожен підходить до свого гелікоптера, розмовляє з ним, просить про допомогу. Якось так відчувається, що у кожного вертольота є душа, що він живий та розуміє тебе, що у нього є свій характер. Буває, що один і той самий гелікоптер по-різному поводиться з різними льотчиками. Хтось сідає за штурвал – і у нього відмовляють системи, а потім сідає хтось інший – і у нього все працює”.
“У кожного вертольота є душа, він живий та розуміє тебе, у нього є свій характер”
Кирило лише вчора вперше побачив гелікоптер, на якому зараз мав летіти в Маріуполь. І вирішив йому довіритися. Перед тим, як сісти за штурвал, погладив його, привітався, попросив про допомогу.
“Я зайшов у гелікоптер та побачив хлопців, які летіли в Маріуполь, щоб залишитися там, – згадує Кирило. – Привітався з ними та сказав: “Я не збираюсь помирати та не дам загинути вам. Я довезу вас туди, куди ми збираємось. Можливо, буде трохи лячно, але я вас довезу”.
Коли вертоліт злетів, у Кирила зник страх. Він відчув, що тепер саме він відповідає за своє життя, життя членів екіпажу та хлопців, які сиділи за спиною. “Я не думав про це буквально словами, але відчував, що зараз вичавлюю з себе максимум, що в цьому польоті сходиться все, чого я навчився за роки служби”, – каже Кирило.
Гелікоптер летів над Дніпром, і все навколо було зеленим – такий ефект дають окуляри нічного бачення. Погода була погана – сильна хмарність та мряка. Щоб добре бачити в окулярах, потрібен місяць, але його не було. Тому світ просто став зеленим та втратив різкість – Кирило згадав, як у дитинстві одягав окуляри свого діда, і все навколо одразу ставало мутним. Так було й зараз.
Пілот намагався не фокусуватися на тому, що погано бачить. Він думав про плюси: якщо погано бачить він, то росіяни без спеціальних окулярів бачать його ще гірше.
“Ми йшли чітко по пунктах, які визначили раніше, коли прораховували маршрут, – згадує Кирило. – Психологічно найскладнішою була відстань між сьомим та восьмим пунктами. Адже сьомий – це ще контрольована нами територія, восьмий – вже ні. Оцей клаптик, ця відстань була найнервовішою. Тут більша щільність окупаційних військ, більша можливість нас збити. Я знав, що тут вирішується, пройшли ми чи не пройшли”.
Після перетину лінії зіткнення, коли гелікоптер пролітає ще п’ять-десять кілометрів, повністю зникає будь-який зв’язок – і мобільний, і радіо. Кирило пролетів цю відстань, і настала тиша. Він мовчав, мовчали його телефон та рація. Він знав, що навіть якщо обставини раптово зміняться, і йому треба буде змінити маршрут, він про це вже не дізнається. Просто летить у вакуумі – і все.
“Я знав, що тут вирішується, пройшли ми чи не пройшли”
Кирило йшов ближче до Азовського моря й не знав напевно, чи є там російські війська. На кожному кілометрі шляху він думав: отут найімовірніше вони є, а отут – навряд, адже це населені пункти, тут, напевно, є лише ППО. Хоча може бути якийсь їхній табір.
“Ворог же теж сумнівається, свої це чи чужі, і ці сумніви нам на руку, – каже Кирило. – Ближче до Маріуполя росіяни стояли кільцями. Я знав, що коли ми зайшли, вони привели свої війська у готовність, тому в самому Маріуполі треба буде діяти швидко, на все у нас є п’ять-сім хвилин”.
Кирило навіть не знає, чи обстрілювали його під час польоту: “Вертоліт – штука шумна. Ти можеш і не почути, якщо в тебе стріляють, але не влучають, – пояснює він. – Якщо в тебе влучають зі стрілецької зброї, ти чуєш звук – як коли камінці б’ються об авто, що їде на великій швидкості. Якщо стріляють та влучають з чогось великого, відчуваєш потужний поштовх у бік гелікоптера. Але якщо цього немає, ти просто йдеш і бачиш, як щось вибухає неподалік, але до тебе не доходить. Дивишся, щоб не врізатися у вежу, яка не була позначена на мапі. Просто йдеш, слідкуєш – і все”.
Сім найдовших хвилин
Трохи пізніше п’ятої ранку Кирило та його напарник приземлилися в маріупольському порту.
– Ви пам’ятаєте себе і свої відчуття в цей момент?
– Я пам’ятаю, як в кабіну зайшов співробітник ГУР, що також нас супроводжував, і сказав: “Пів справи зроблено. Залишилось ще трошки”. А я подумав: “Найскладніше вже позаду. Вантаж тут, і цей політ вже точно не буде марним, що б не було далі”. Пам’ятаю, як бортовий технік відчинив двері, вийшов, відчинив хлопцям, вони також вийшли. Далі діставали вантаж, і я дуже переживав про ці ліки в кабіні – щоб їх не забули.
Ще до польоту в Маріуполь Кирило та його напарник, командир другого гелікоптера, домовилися, що заберуть всіх поранених, які там будуть. Якщо 20, то 20, якщо більше, то більше. Коли весь вантаж винесли, у вертоліт Кирила занесли лише одного пораненого – молодого хлопця, “легкого 300-го”, який, імовірно, отримав поранення нещодавно.
“Я спитав: “Де ще?”, – і мені відповіли: “Більше немає”, – згадує Кирило. – Вже потім я дізнався, що через зміну майданчика посадки поранених треба було транспортувати з Азовсталі в порт. Вони сіли в човни та йшли до порту по морю. Але далеко від берега відійти не могли – російські кораблі стояли на відстані п’ять-десять кілометрів. Човни сіли на міль, й поранені не змогли дістатися порту”. Я не знаю їхню подальшу долю”.
“Ті сім хвилин, які ми були в Маріуполі, тривали дуже довго”
Кирило знову замовкає на кілька секунд і продовжує сам, без питання: “А потім ми полетіли назад. Але ті сім хвилин, які ми були там, тривали дуже довго. Дуже. Ти просто виходиш з кабіни і бачиш, що навколо все горить. Бачиш якісь будівлі та багатоквартирні будинки й не знаєш, хто там і чого чекати. Коли ми вже пішли з порту, нам сказали, що по місцю, де ми були, хтось працював мінометом”.
Дорога додому здалася набагато швидшою, ніж шлях туди. Кирило вже добре бачив без окулярів, тому міг йти нижче та швидше. Він казав собі: зараз ми летимо з боку ворога, і він може думати, що це летять свої. Тим паче ми летимо дуже низько та швидко.
“Ми йшли та чекали, коли на приладах зміниться крапка з пункту вісім на пункт сім – і ми зайдемо в контрольовану Україною зону, – згадує Кирило. – До цього наші два гелікоптери йшли поруч один з одним, але ми з напарником не розмовляли між собою, щоб ворог не перехопив розмову. Як тільки ми перейшли лінію зіткнення, одночасно сказали: “Все добре”. І тоді ж купами почали надходити повідомлення – з’явився зв’язок”.
Сказати, що Кирило відчув полегшення, коли крапка на приладі змінилась на “сім”, це не сказати нічого. “І над контрольованою територією бувають складні польоти, з зірочкою, – пояснює він. – Але тоді, якщо щось станеться, є шанс, хоч і невеликий, що тебе врятують, якщо ти виживеш після падіння. Коли ти летиш над неконтрольованою територією, то розумієш, що якщо впадеш, то в кращому випадку тебе чекають смерть або полон. Тобі ніхто не допоможе”.
Кирило та його напарник приземлилися в Дніпрі на майданчику, де вже чекала машина швидкої допомоги. Лікарі забрали пораненого, а Кирила та обидва екіпажі зустрічали ГУРівці – ті самі, які й проводжали. “Вони привітали з тим, що ми повернулися, сказали, що ми все виконали, і все вийшло. Я відчував полегшення, але не був повністю задоволений, – згадує Кирило та сумнішає навіть зараз, коли пройшов вже рік. – Ми не змогли забрати поранених. Я знаю, що ми зробили все, що могли. Але могли б зробити більше, якби обставини склалися по-іншому”.
Все закінчилось так само швидко, як і почалось. За кілька годин Кирило вже був разом зі своєю бригадою – там, де прокинувся дві доби тому, і де в кімнаті з 15 іншими командирами екіпажів почув першу літеру свого прізвища та зрозумів, що саме він летітиме в Маріуполь.
“Я погано пам’ятаю, що було далі. Пам’ятаю, як всі нас вітали та казали, що ми круті. Як раптово на мене навалилась втома. Як я зателефонував дружині, яка не знала про політ, та сказав, що зі мною все добре. Як вона нервувала та питала: “Що сталося? Чому ти не телефонуєш та не виходиш в онлайн?”. Я сказав їй, що все гаразд, просто був трошки зайнятий”.
Дружина Кирила дізналась про його політ у Маріуполь лише в травні – і не від нього, а від дружин інших пілотів, що також літали в оточене місто. “Вона трошки образилась”, – каже військовий.
Одна з десяти зубочисток
Після польоту Кирила і його напарника було ще дві вдалих місії в Маріуполь. Вдалих – мається на увазі тих, які виконали завдання. “Але у наступний після нашого, п’ятий політ, ми втратили один гелікоптер, – каже Кирило. – У другий вертоліт тоді влучила ракета, але не вибухнула, і він дійшов. Не знаю, як це вийшло, думаю, хтось зверху допоміг екіпажу вижити. В шостий політ ми втратили ще один гелікоптер, а потім втратили також той, що полетів його рятувати”.
Останній прорив у Маріуполь стався 11 травня. Далі було багато спроб, але жодна не закінчилась успіхом. “Це вже було неможливо. Ворог вже розумів, де ми ходимо та як, вони чекали на нас день і ніч, і як тільки чули, що йдуть гелікоптери, відразу починали обстрілювати. Ми теж розуміли, що це колись закінчиться, що ці польоти не можуть тривати довго. І вони закінчились”.
Загалом в Маріуполь вдалося долетіти 15 українським гелікоптерам. В операції взяли участь 45 членів екіпажу. Кожен ходив на завдання лише один раз – так домовилися ще перед початком операції.
“Так вирішили через удачу – бо сходити та повернутися один раз це все одно що з десяти зламаних зубочисток навмання дістати одну-єдину довгу. І який шанс дістати її вдруге? – каже Кирило. – А ще через те, що це дуже складно психологічно. Пережити це у своїй душі важко навіть один раз, і я не впевнений, що це можна витримати двічі”.
– Після вашого польоту в Маріуполь минув рік. Що було з вами далі?
– Ми воюємо, як і всі. Війна не закінчилася після мого чи польоту інших у Маріуполь. Ти виконав це завдання, а потім виконуєш інші, здійснюєш інші польоти. Я не можу зупинитися та почати переосмислювати щось – займусь цим після перемоги. А зараз мій порятунок у тому, щоб постійно щось робити, рухатись. Я рухаюсь – значить я живу. Все.
