Projects
Портрет скальпелем
українському солдату
Авторка: Тамара Балаєва
Фото: Василь Салига
Верстка: Юлія Виноградська
Наприкінці квітня у Львові пройшла місія американських пластичних хірургів Face to Face. За тиждень лікарі безплатно зробили операції з реконструкції обличчя 26 українським військовим. У всіх них були надскладні травми – відсутність носа або щелепи, роздроблені кістки.
Один з пацієнтів – 23-річний Ілля Свіргоцький. Його мобілізували 15 березня 2022 року, а вже 27 квітня уламок снаряда танку прилетів йому в обличчя. Іллі пошкодило око, роздробило кістку під ним і повністю знесло ніс. Він не бачив одним оком і не міг дихати носом.
LIGA.net поговорила з Іллею та з лікаркою місії Face to Face.
Відчуття було таке, наче його вдарили в обличчя кувалдою. Ілля впав і хотів торкнутися руками місця удару. Але за долю секунди зрозумів, що не можна – руки брудні, а рана, судячи з того, що все навколо в окопі одразу покрилося плямами крові, була відкрита. Одне око зовсім перестало бачити.
Хлопець відчував, як куртка напитується кров’ю. Намацав аптечку. Як зміг, перемотав обличчя бинтами, вколов собі знеболювальне – хоча не відчував болю. Під звуки вибухів чекав, поки бій закінчиться. Весь цей час Іллю трусило, моментами він думав, що помре. Але вижив.
Іллі 23 роки, він з Кам’янця-Подільського. У 2020 році відслужив строкову службу й повернувся додому. Працював торговим агентом та збирався одружитися зі своєю дівчиною Олею. В планах було щасливе життя зі звичайними турботами – працювати, облаштовувати дім…
За рік Ілля переніс десять операцій – останньою була реконструкція носа з Face to Face. Зараз він може нормально дихати. Погано, але бачить обома очима. А його ніс майже повернувся до первинної форми.
Військово-лікарська комісія (ВЛК) визнала його обмежено придатним для несення військової служби. Це означає, що він продовжить служити, але не братиме участь у бойових діях. Історія військовослужбовця Іллі Свіргоцького продовжується. Як змінилося його життя після поранення і як це взагалі – постійно бачити у дзеркалі наслідки війни?
Тут війна
Четвер – найважчий день в роботі Іллі. Він розвозить продукти машиною в продуктові магазини. В четвер маршрут завжди найдовший, а продуктів найбільше – магазини готуються до вихідних. Цього дня Ілля завжди приїжджав на роботу о шостій ранку. Так було і в четвер 24 лютого 2022 року.
“Я ще навіть не встиг толком прокинутися, не брав до рук телефон, – згадує Ілля. – Приїхав сонний на роботу, збирався виїздити на маршрут, і тут телефонує директор та каже, що почалася війна, і сьогодні ми не працюємо”.
Першою думкою Іллі було: Оля на навчанні в Тернополі, треба терміново їхати забирати її. Другою: мені точно зателефонують з військкомату і скажуть, що треба їхати та воювати. Всі наступні дні він морально готував себе до цього дзвінка. І кожного ранку чекав його дедалі більше – щоб нарешті з’явилося відчуття визначеності.
“З військкомату зателефонували 15 березня. Сказали наступного дня приходити з речами”
З військкомату зателефонували 15 березня. Сказали наступного дня приходити з речами. Ввечері Ілля склав до сумки теплу куртку, капці, зубну щітку й пасту, шматок мила. Перевірив, що на шиї висить ланцюжок з Божою матір’ю – подарунок від Олі. Зранку пішов до військкомату і того ж дня разом з іншими хлопцями поїхав на навчання до Миколаєва.
Навчання тривали два тижні, і на початку квітня 2022 року Іллю та інших хлопців відправили на Донецький напрямок. Спочатку в Слов’янськ, а звідти після розподілу – під Ізюм.
Десятого квітня Ілля і його група заїхали в Довгеньке – село в Ізюмському районі Харківської області. 11 квітня російські війська почали наступ на населений пункт – і запеклі бої за нього тривали до середини червня. Довгеньке було важливим для росіян, оскільки слугувало плацдармом для наступу на Слов’янському напрямку.
Для Іллі Довгеньке стало місцем, де він вперше брав участь у бойових діях і де за три тижні отримав в обличчя поранення, яке назавжди змінило його зовнішність, але, ймовірно, врятувало життя.
Удар кувалдою
26 квітня, за два дні після Великодня, група Іллі вчергове вийшла на позиції в посадці. Хлопці взяли з собою багато їжі та сподівались, що чергування пройде спокійно. Але вже зранку 27 квітня росіяни почали наступати.
Ілля пам’ятає, що був в окопі та одночасно почув вибух і відчув, ніби його з розмаху вдарили по обличчю кувалдою. Це був уламок від танкового снаряда, що розірвався поруч з окопом. Далі все відбувалось дуже швидко.
Пам’ятає, як притулив до обличчя куртку внутрішньою стороною, як зрозумів, що це не зупинить кровотечу, та схопив аптечку. Вколов собі знеболювальне, хоча не відчував болю, та перемотав обличчя.
Пам’ятає, як до нього підбіг побратим і допоміг з бинтами. Як зрозумів, що не бачить на одне око й не може ним кліпнути – значить, поранення відкрите. Як відчув, що шкіру під оком розірвало і пошкодило кістку. Що місце, на якому ще кілька хвилин тому був ніс, відчувається дивно – ніби там більше нічого немає.
Як подивився цілим оком навкруги й побачив, що все в окопі в крові – і це його кров. Як в голові промайнуло: це поранення в обличчя, скоріше за все, я вже ніколи не матиму такого вигляду, як раніше. Але може я взагалі не виживу. Як відчув, що його трусить.
“Ілля відчув, ніби його з розмаху вдарили по обличчю кувалдою”
Коли все навколо стихло, Ілля зрозумів, що руки й ноги у нього не пошкоджені та треба бігти до пункту евакуації – туди, де його та інших поранених зможе забрати машина. Бігти було близько трьох кілометрів – і він побіг.
“Тоді поранило ще трьох чи чотирьох людей, і вони не могли йти самі, їх несли, – згадує Ілля. – Нарешті ми прибігли до тієї машини, і нас відвезли у медроту в Довгенькому. Там вже нормально перев’язали, чи може ще промивали – я не пам’ятаю. Коли перев’язували, знову йшов бій по всіх напрямках, і в нашу медчастину прилетів снаряд. Але, на щастя, підвал виявився міцним, з нами нічого не трапилось”.
В медчастині Іллі повністю перев’язали обличчя – обидва ока. Лікарі пояснили: ударом уламка Іллі вбило ніс всередину черепа, роздробило кістку під оком та пошкодило око.
“Я міг дихати лише ротом, але тоді мене це мало турбувало – я просто був радий, що живий, – згадує Ілля. – Нас посадили в машину та кудись повезли. Я нічого не бачив через перев’язані очі. Тільки відчував, як в машині лікарі знову мене оглядають, щось вколюють, ставлять крапельницю”.
Вісім операцій
Іллю та його побратимів привезли у лікарню в Краматорську. Там частково дістали уламки з обличчя, знову перев’язали – вже на одне око, та відправили у Дніпро.
“Коли я вже прийшов до тями, то зрозумів, що моє обличчя змінилося, і я вже не буду виглядати, як раніше, – каже Ілля. – Зателефонував до рідних та сказав, що зі мною все добре. Що я поранений, але все добре. Оля, моя наречена, плакала”.
– Ви пам’ятаєте, як вперше після поранення подивились в дзеркало?
– Да, пам’ятаю. Я тоді був опухший і ще сфотографувався на телефон. Але я не дуже переживав про зовнішність. Лише про око – що раптом я ніколи не зможу бачити, та про ніс – що не зможу дихати. Але в цілому в голові було: живий – і слава Богу.
Ілля робить паузу, а потім рівним голосом, здається, навіть з посмішкою продовжує:
– Ще був такий момент. У лікарні в Дніпрі були інтерни. І коли мене вже поклали на хірургічний стіл, один з них подивився, сказав: “Ого”, дістав телефон та крупно сфотографував моє обличчя. – Ілля без паузи переводить тему. – Ну а після операції прийшли лікарі та сказали, що поставили мені замість тієї кістки під оком тимчасові титанові пластини – щоб обличчя тримало форму. Попередили, що їх треба швидко міняти, адже вони не приживуться, і буде запалення. Потім прийшли офтальмологи та сказали: є шанс 10%, що я зможу бачити на те око. Ну і все. Далі мене відправили до Львова.
У Львові Іллі зробили ще п’ять операцій – дістали титанові пластини, які поставили у Дніпрі, працювали з оком та носом.
– Я не розуміюсь на тому, що мені робили, – каже Ілля. – Але я почав дихати та зміг нарешті спати на боці. До того спав лише на спині – коли повертався на бік, з носа текла рідина, змішана з кров’ю.
Врятувати ніс
У Львові Ілля вперше після поранення побачився з нареченою і своєю мамою – вони приїхали в лікарню. Ілля одразу починає посміхатися, коли згадує про це: “Це було щось неймовірне! Оля не відходила від мене ні на крок, дивилась та плакала. Сказала, що любить мене та більше нікуди не відпустить”.
Далі було лікування в Польщі та знову операції. Лікарі підготували для Іллі індивідуальні титанові пластини й вставили замість кістки під око та частково в ніс. Це вже постійні пластини, на все життя.
Після повернення у Львів Ілля пройшов ще одне медичне обстеження, далі були санаторій у Трускавці та ВЛК. Військово-лікарська комісія визнала його обмежено придатним для несення військової служби. Це означає, що він продовжить служити, але не буде брати участь у бойових діях.
“Весь час далі я був у своїй військовій частині в Житомирі, – розповідає Ілля. – Почувався вже набагато краще, рани загоїлись, я вже міг дихати носом та трошки бачити оком. Правда, ніс виглядав не дуже гарно – він був ніби сплюснутий та за формою не дуже схожий на ніс. Але мене це не цікавило – я знав, що Оля любить мене таким, який я є”.
У березні 2023 року Ілля, як завжди, був на службі у військовій частині в Житомирі. Йому зателефонував лікар і сказав: “Є програма Face to Face – американські лікарі приїздять і роблять пластичні операції на обличчі українським військовим. Тобі можуть допомогти з носом. Скинь документи – можливо тебе відберуть”. Ілля надіслав документи, і вже 19 квітня виїхав з Житомира у Львів – на зустріч з американськими лікарями.
57 пацієнтів з травмами обличчя
У квітні 2023 року дев’ять американських лікарів і вісім медсестер приїхали до Львова, щоб зробити операції на обличчі 26 українським військовим. Ця місія називається Face to Face, її започаткували Американська академія лицевої пластичної та реконструктивної хірургії, а також організації Razom for Ukraine та INgenius.
Це була вже друга місія американських лікарів в Україні під час повномасштабної війни. Перша відбулась у вересні 2022 року в Івано-Франківську – тоді операції на обличчі зробили 31 людині – і військовим, і цивільним, які постраждали від війни.
Обидва рази американців в Україну привозила Іванка Небор – лор-лікарка, яка закінчила інтернатуру та рік працювала в Інституті отоларингології в Києві, а три роки тому поїхала на навчання в США.
Ще до переїзду в Америку Іванка заснувала медичну громадську організацію INgenius, яка популяризує доказову медицину та опікується навчальними заходами для лікарів. У липні 2022 року Іванці зателефонували друзі з американо-українського фонду Razom for Ukraine та сказали: “До нас звернулись лори-хірурги з Американської академії лицевої пластичної та реконструктивної хірургії. Вони вже мають досвід поїздок на гуманітарні програми в Південну Америку, Африку та Індію. Зараз хочуть поїхати в Україну та шукають на місці партнерів, разом з якими проведуть місію. Допоможеш?”.
“Я дуже загорілась цією ідеєю, – каже Іванка. – Адже до цього до мене звертались лікарі, які хотіли оперувати українських військових, але не були готові їхати в Україну, хотіли робити це десь у Польщі. Місія саме в Україну – це набагато краще, адже поруч з пацієнтами можуть бути їхні родини. Плюс це навчання для українських лікарів та допомога для лікарень – обладнання, яке привозять американці, залишається їм. Ну і ще один момент – робити операції в Україні набагато дешевше, ніж за кордоном”.
Іванка зв’язалась з хірургами й одразу почала організовувати першу місію. Підготовка триває близько трьох місяців: півтора – лише відбирають пацієнтів. Перед першою місією організаторам надійшли 50 заявок, з них відібрали 31 людину – це були військові, що отримали травми під час бойових завдань, та цивільні, в будинки яких прилетіли ракети.
“Ми одразу визначаємо пацієнтів, яким треба робити реконструкцію орбіт очей за допомогою 3D-імплантів, – пояснює Іванка. – Вони дуже дорогі, але нам їх безкоштовно друкує бельгійська компанія – там працюють багато українців, і вони вмовили своїх босів з Бельгії робити це безплатно”.
Під час підготовки до місії лікарі постійно зустрічаються, щоб детально обговорити кожного пацієнта та його операційний план, щоб перед поїздкою мати повне розуміння кожного випадку, взяти з собою всі необхідні інструменти та розхідники.
Друга місія відбулась у Львові в квітні 2023 року – саме в ній брав участь Ілля. Цього разу фокус був лише на діючих військових з дуже складними травмами обличчя. Організатори Face to Face отримали понад 100 заявок, а відібрали для операцій 26 – лише тих, кому не зможуть допомогти українські лікарі.
“Зараз травми у пацієнтів були набагато серйозніші, ніж минулого року, – каже Іванка. – Повна відсутність носа, травми кісток обличчя, складні дефекти нижньої та верхньої щелепи, коли людина не може нормально дихати, їсти та спілкуватися”.
Іванка згадує одного з пацієнтів, в якого не було нижньої щелепи, і він написав лікарям: “Я дуже хочу з’їсти яблуко”. Військовий був змушений саме написати це – адже говорити не міг. Після операції він все ще не може з’їсти яблуко – потрібно ще зробити імплантацію зубів. Але вже може говорити – нехай не зовсім розбірливо, та має нормальну форму обличчя.
Під час другої місії лікарі провели п’ять дуже складних операцій, кожна з яких тривала понад 15 годин. Одному з пацієнтів на місце верхньої щелепи пересадили кістку з ноги – разом з артеріями та венами. “Ми з’єднали судини кістки з судинами на шиї – щоб все прижилося. Таке зшивання роблять під мікроскопом, воно триває дві-три години, – розповідає Іванка. Для операції з відновлення носа у пацієнта брали кістку з руки, для ще однієї – м’яз на судинній ніжці”.
$1 млн на 26 операцій
Лікарі, які входять до складу місії, – окулопластичні хірурги (офтальмологи, що спеціалізуються на хірургії повік, брів, орбіт очей, слізної системи, чола й щік), хірурги-отоларингологи, що мають спеціалізацію з реконструктивної хірургії обличчя, та просто лори. Іванка – молода спеціалістка, вона асистувала на операціях та більше опікувалась організацією місії й координацією на місці.
“Анестезіологи жодного разу не їздили з нами, завжди на місці працюють українські лікарі, і вони дійсно мають високий рівень, – каже Іванка. – А медсестри їдуть з США, тому що ці операції дуже специфічні та нові для української медицини”.
Кожна така місія, крім допомоги пацієнтам, має на меті навчання українських лікарів. Вони консультувались з американцями про конкретні випадки, асистували під час операцій. Для лікарів, які не були на місці, але також хотіли повчитися, була онлайн-трансляція операцій, і її дивились близько 500 медиків. До трансляції залучили модераторів, які коментували процес і пояснювали всі дії хірургів.
“На самому початку місії американські лікарі провели майстер-клас для українських хірургів зі зшивання судин під мікроскопом, – розповідає Іванка. – Ми робили це на живій тканині. Купили свинячі ребра та курячі стегна і вчилися зшивати судини на них, робити маленькі лоскути”.
З фінансуванням місій допомагають міжнародні благодійні фонди і бізнеси, а інструменти та автоклави для їхньої стерилізації залишаються в українських лікарнях.
Вже після місії у Face to Face порахували: провести ці ж 26 операцій в Америці вартувало б $1 млн – разом з купівлею інструментів і розхідників, логістикою, роботою лікарів та їхньої команди. В яку суму обійшлись ці операції в Україні – Face to Face ще рахують. Але вже зараз зрозуміло: дешевше щонайменше в десять разів.
Травма, що завжди в тобі
Останнім днем місії Face to Face в Україні було 28 квітня. Саме в цей день зробили операцію Іллі – для нього вона була вже дев’ята. Іванка добре пам’ятає цей випадок: ніс Іллі після попередніх операцій стягнуло рубцями, і лікарі намагалися звузити його, зробити реконструкцію.
“Все вийшло, навіть одразу після операції, ще з набряком, мій ніс став виглядати як ніс, а не просто як орган, що виконує якусь функцію”, – каже Ілля. Він провів у лікарні ще майже два тижні – лікарі стежили, як триває відновлення та як приживаються хрящі.
Зараз на носі Іллі видно трикутник, де шкіра ніби пришита й трошки іншого кольору. Але скоро вона затягнеться, а ніс стане краще відчувати запахи, бо зараз відчуває їх слабо.
“Мій ніс став виглядати як ніс, а не просто як орган, що виконує якусь функцію”
Попереду в Іллі залишилась, він сподівається, всього одна операція – на оці. Ще минулого року йому в око поставили новий кришталик і закачали силікон – після цього Ілля почав трохи бачити. Зараз пораненим оком він бачить лише силуети.
Під час майбутньої операції з ока дістануть силікон і закачають туди штучне повітря. Принаймні так ці маніпуляції зі слів лікарів зрозумів Ілля. Чи стане він краще бачити, не запитав. Чи зміниться щось у зовнішності – також.
“Я думаю, що такий підхід до зовнішності, як у Іллі, правильний, – каже Іванка Небор. – Ми пояснювали кожному пацієнту, що травма настільки серйозна, що відновити обличчя до початкового вигляду неможливо. Да, ніс буде схожий на ніс, щелепа на щелепу. Але так, як раніше, вже не буде. Пацієнтам потрібно усвідомити це та прийняти свій новий вигляд. Можливо, розставити пріоритети так, щоб функціональність, а не зовнішність була на першому місці”.
З такими пацієнтами мають працювати психологи – але, наприклад, Ілля відмовився від допомоги: “Мені це не потрібно”.
За досвідом Іванки у двох місіях, військові більш спокійні та стримані в обговоренні своїх травм й їхніх наслідків, ніж цивільні. Але це не означає, що вони не переживають цю травму всередині себе – залишившись з нею сам на сам.
“Під час першої місії цивільні проявляли багато емоцій у спілкуванні з лікарями, – згадує Іванка. – Вони розповідали, як саме це з ними сталося – вони були вдома чи на роботі, як прилетіла ракета. Розповідали, як переживають зміни в обличчі та як сприймають зовнішність. Військові малослівні. Вони ставлять лише конкретні питання: яка буде операція, яка потрібна реабілітація. Вони не хочуть говорити про себе, а ми також намагаємось не підіймати ці теми – щоб не посилити їхню травму запитаннями”.
Після останньої операції на оці Ілля поїде в Житомир і служитиме у тиловій військовій частині. Майже рік тому, шостого серпня, вони з Олею одружилися – в перерві між лікуванням у Львові й Польщі. Весілля саме на цю дату молодята планували ще до повномасштабної війни – і вирішили нічого не змінювати. Коли Ілля говорить про Олю та згадує їхнє весілля, він має щасливий вигляд.
– Я хочу, щоб війна закінчилась, – каже Ілля. – Тоді я намагатимусь повернутися до звичайного життя. Я мрію саме про нього – робота, дім, родина. Раніше я не думав про дітей, а зараз дуже їх хочу.
– Чому?
– На війні я зрозумів, що треба думати про майбутнє. Щоразу, коли я йшов на бойові завдання, то думав: що я залишу після себе, якщо загину? Тоді відповіді не було. Але я хочу, щоб щось залишилось. Хочу, щоб це були діти.
