Projects
Впізнати вдову
Як живе та виживає дружина загиблого військового
Авторка: Тамара Балаєва, спеціально для Liga.net
Ілюстрації: Анастасія Іванова
Фото: Валентина Поліщук
Верстка: Юлія Виноградська
Світлану та Семена поєднували 19 років стосунків, двоє дітей та безліч речей у повсякденному житті – кава зранку, шпалери на стінах, слова, яким вони вигадували нові значення.
Сьомого вересня Світлана дізналась, що Семен загинув на війні. Тепер їх поєднують лише спогади, крізь які Світлана щодня пробирається навпомацки. Крім проживання горя, жінка намагається знайти в собі сили боротися з онкохворобою та вже п’ять місяців збирає документи, щоб податися на виплати та оформити посвідчення члена родини загиблого військового. Державні структури у цьому не допомагають – скоріше навпаки.
Про намагання Світлани знайти втрачений сенс, впоратися з осудом суспільства та знову почати жити розповідає Liga.net.
Восени Світлана хотіла померти. Пропустила другу хімієтерапію і збиралась зовсім припинити лікування. Думала: “Можливо, так у мене вийде скоро зустрітися з Сьомою на небі? Це ж не самогубство? Сьома в раю, самогубців туди не пускають”.
Минув майже рік з того часу, як чоловік Світлани Семен Повар пішов на війну, і трохи більше ніж п’ять місяців, як загинув. Дорогою на кладовище Свєта заходить в магазин, купує енергетик Non Stop, упаковку бісквіта та цигарки – блакитний Camel. Підходить до могили, ставить на краєчок енергетик та пачку солодощів. Дістає одну цигарку, підкурює та кладе поруч.
Світлана та Семен познайомилися майже 19 років тому – через службу знайомств за смс від Київстару. На першій зустрічі Сьома сказав: “Ти будеш моєю дружиною”. Вона подумала: “Та ніколи в житті”. Між знайомством та одруженням минуло 14 років. За цей час Свєта та Сьома встигли багато разів зійтися та розійтися, а ще – народити двох спільних дітей. Зараз їхньому старшому сину 17 років, донці – 12.
На початку 2014 року Семен пішов добровольцем в АТО, за кілька місяців мобілізували Світлану – жінка за освітою фізик, під час навчання проходила військову кафедру, а тепер пішла служити в Зенітні ракетні війська. В цей час і ще три роки потому вони не спілкувалися – посварилися через дрібницю. Але слідкували за життям одне одного через спільних знайомих.
“У вересні 2017 року вночі мені прийшло повідомлення: “Я бачив тебе в Костянтинівці на погрузці, але побоявся підійти”. І підпис: “Твоє щастя”, – згадує Світлана. – Я зрозуміла, що це Сьома, адже він завжди називав себе моїм щастям, а мене – своєю ніжністю. За кілька днів ми зустрілися у Волновасі, і ця зустріч все перевернула. За два з половиною місяці ми одружилися”.
Розписувалися у Маріуполі. Після РАЦСу було дві години, щоб побути разом. Свєта та Сьома гуляли містом, але знову посварилися. Хотіли повернутися назад, щоб подати на розлучення, та часу на це вже не залишилось – треба було роз’їжджатися на позиції.
За тиждень позиції Семена обстріляли росіяни. Його сильно поранило. Пів року Світлана їздила за ним по шпиталях, а потім чоловіка списала військово-лікарська комісія. Свєта звільнилась “за сімейними обставинами”.
Далі були майже чотири роки мирного життя. Свєта працювала інженером із забезпечення виробництва, Сьома був підрядником на будівництві. Жили в Боярці – там у Свєти був старий будинок. Чоловік зніс його та за пів року з нуля побудував новий, сам зробив ремонт.
Одна дорога до військкомату
24 лютого 2022 року молодшій донці Сьоми та Свєти Варі виповнювалось 12 років. Напередодні ввечері Семен прийшов додому та ніби між ділом сказав: “Сподіваюсь, нашій Варюсі не зіпсують днюху”. Свєта хотіла перепитати, що він має на увазі, але відволіклась, а потім забула. У шафі вже три місяці стояв зібраний військовий рюкзак Сьоми.
“У нас була традиція: я завжди прокидалась раніше за нього, робила нам обом каву, будила Сьому. Ми пили її разом, а потім він робив каву вдруге, – згадує Свєта. – 24 лютого я прокинулась, пішла робити каву та почула, як щось сильно гупнуло. Думаю: “Хто це робить ремонт? Кому не спиться зрання?” Вийшла на веранду та побачила заграву від вибухів. Я все зрозуміла. Пішла до спальні, увімкнула світло та сказала: “Сьома, війна почалась”.
Вони зібрали дітей та відвезли їх на дачу під Кагарлик. Залишили з сестрою Світлани, а наступного ранку разом поїхали до військкомату – мобілізовуватися. “Ми навіть не обговорювали це словами, – згадує Світлана. – Було зрозуміло, що інших варіантів немає – тільки до військкомату. Встали зранку, випили кави та поїхали”.
Працівник військкомату подивився їхні документи, побачив там однакове прізвище та запитав, чи є у них неповнолітні діти. Вони відповіли: “Двоє”. Свєту відправили додому, а Сьому – одразу на позиції. Спочатку Мощун, Вишгород, околиці Києва. В травні перевели в Чорнобиль. Влітку перекинули в Дніпропетровську область, далі в Запорізьку, а потім – в Донецьку.
Приблизно тоді ж у Світлани діагностували рак – перша стадія, призначили хімієтерапію. “Я не знала, як сказати про це чоловіку, – згадує Свєта, і відчувається, що розмовляти про хворобу їй важко. – Довго готувалась, думала, як почати. А потім плюнула, просто сфоткала висновок лікаря та надіслала Сьомі у вайбер. Він передзвонив, розпитав про все й дуже мене підтримав. Сказав: “Все буде добре, ми витягнемо”. Можливо, через це у мене теж з’явилася така впевненість”.
Світлана пройшла першу хімієтерапію, і дослідження після неї показали позитивну динаміку. Лікарі були налаштовані оптимістично. Початок другого курсу призначили на п’яте вересня.
У другій половині серпня зв’язок з Сьомою став зникати на два-три дні, потім на тиждень. Свєті він казав, що перебуває в Дніпропетровській області, але вона відчувала, що щось не так, це неправда. Дуже нервувала і чомусь вирішила перенести другу хімієтерапію на тиждень вперед – хоча чому саме, не може пояснити.
Востаннє Семен зателефонував 30 серпня, а до цього від нього не було новин 10 днів. Розмова була незвично довгою – десь пів години, хоча зазвичай це були пару хвилин.
Зараз Сьому було не зупинити. Світлана чула, як побратими кажуть йому: “Ну все, Кулінар (позивний Семена, пов’язаний з його прізвищем Повар. – Liga.net), давай вже, туши телефон”, але він не реагував. Він казав Свєті: “Ми так багато сварилися, так довго не були разом, втратили так багато часу. Це все було таким неважливим”. Говорив, як любить її, і що вони обов’язково подолають хворобу. Жартував: “Там, де рак вчився вбивати, ми викладали”.
Вони говорили, поки не зник зв’язок. Наприкінці Семен встиг сказати: “Не хвилюйся. Ми домовилися, що за кілька днів нас відведуть на велику землю”. Коли розмова перервалася, Свєта кілька разів намагалася перетелефонувати, але чула лише: “Абонент знаходиться поза зоною”.
“В голові промайнула думка, що Сьома ніби прощався, – розповідає Світлана. – Але я відігнала її. Намагалась думати, про те, що він сказав – що скоро їх відведуть. Мені хотілося в це вірити”.
Забрати тіло та вижити
7 вересня у Свєти був день народження. Вона поїхала на роботу і весь час чекала повідомлення від чоловіка. Була впевнена: хай там що, він знайде можливість хоча б написати.
Вдень їй зателефонувала знайома, що працює в міському центрі соціальної допомоги та реабілітації. Довго м’ялась, і Свєта вже відчувала, що вона скаже щось погане. В голові пульсували два варіанти: Сьома загинув чи зник безвісти. Чомусь страшніше було почути “зник безвісти”. Але голос в слухавці сказав: “Семен загинув три дні тому в Павлівці під Вугледаром. Був артилерійський обстріл, пряме влучання в бліндаж”.
Того самого дня Свєта отримала офіційне сповіщення про загибель. Вона погано пам’ятає цей момент, згадує лише, що її цікавило одне: коли привезуть тіло Семена? Питала про це начальника військово-облікового столу, сама телефонувала в бригаду чоловіка. Чула різні відповіді, але ніякої конкретики.
Тому вже восьмого вересня Світлана зробила ще кілька дзвінків, “вибила” бус з наліпкою “Вантаж 200”, купила труну та ввечері виїхала в Дніпро – тіло Семена було в морзі лікарні імені Мечникова. Їхала без перепустки в комендантську годину, але проблем не виникло.
О другій ночі Свєта була вже на подвір’ї моргу в Дніпрі. Побачила, як розвантажують фури з тілами. Заглушила мотор та чекала в машині до ранку. А потім забрала тіло свого чоловіка і вже вдень була в Боярці. 11 вересня Семена поховали.
Наступний місяць Свєта не виходила з дому та ні з ким не спілкувалась. Майже не їла, тому що не відчувала потреби. Лежала на ліжку, плакала. Не пішла на другу хімієтерапію. Лікування, як і все інше, пов’язане з життям, перестало її цікавити.
Щоранку Свєта йшла на кладовище та проводила там весь день. Просила вибачення у Семена за все, що могла згадати, згадувала моменти з їхнього спільного життя. Як і зараз, приносила йому енергетик, солодощі та цигарки. Свєта посміхається крізь сльози: “Безхатьки на кладовищі почали зі мною вітатися. Тепер, коли я приходжу десь раз на три дні, вони питають: “О, а чого ви так рідко заходите?”
Крім кладовища, в перший місяць після загибелі Сьоми Свєті приносили полегшення пости в фейсбуці. Вона писала те, що не встигла сказати чоловікові, про свій біль та порожнечу. У цих постів було багато репостів – адже ще з 2014 року у Світлани в друзях багато військових та членів їхніх родин, волонтерів.
“Після одного такого посту зі мною зв’язалась незнайома дівчина, Тетяна Ваценко-Бондарєва, – згадує Світлана. – Вона написала: “Я така сама, як ти. Мій чоловік теж недавно загинув на війні. У нас в телеграмі є невеликий чат на 10 дівчат – всі такі самі. Долучайся. Якщо не сподобається – вийдеш”. Я долучилась, хоча в мене не було ніяких сподівань, що від цього стане легше. Але, мабуть, саме цей чат, який потім виріс в спільноту з сотнями дівчат, мене і врятував”.
Втеча з власного будинку
В чаті було спочатку 10, потім стало 18 дівчат. Вони майже цілодобово переписувалися про все – про свій стан, про те, як накриває відчай та затягує порожнеча. Разом згадували моменти з життя зі своїми чоловіками та надсилали в чат спільні фото. Пізніше почали ділитися проблемами в оформленні документів після загибелі чоловіка та давати поради з власного досвіду.
З часом в чаті дівчат дедалі більшало, і восени він трансформувався в закриту групу в фейсбуці. Це спільнота дружин та коханих загиблих військових «Ми разом», і зараз в ній вже понад 600 жінок. Світлана – адміністраторка спільноти. Вона модерує пости дівчат, вітає їх та їхніх дітей з днями народження, спілкується з новенькими, слідкує, щоб всі дотримувалися правил.
“Я долучилась до спільноти, коли після поховання Семена минуло три тижні, – згадує Світлана. – День у нас розпочинався з того, що кожна дівчина писала, в якому вона стані зараз. Це горе, яке має різні етапи, і всі їх треба прожити. Я спочатку дуже злилася на Сьому, що він пішов. Потім ненавиділа всіх навколо, бо вони всі живі, ходять, посміхаються, будують плани, а його більше немає. Ми розповідали одна одній про ці періоди та підтримували. Крім нас, цього більше ніхто не розумів”.
За якийсь час після загибелі Семена його побратими надіслали Свєті коробку з його речами. Світлана занесла її в будинок і понад тиждень обходила стороною, не могла відкрити. Тоді їй вперше наснився чоловік. Уві сні він прийшов додому та почав збирати речі. Світлана запитала: “Ти йдеш від мене? Як так?” Семен відповів: “Добре, я ще трохи залишусь, але речі потрібно розібрати та привести до ладу”. Тоді Свєта прокинулась та підійшла до коробки. Почала діставати речі – аптечка, навушники, нашивки, годинник, одяг, телефон.
Свєта тримала ці речі в руках, перекладала з місця на місце. Вона дивилась на них, а потім переводила погляд на речі в кімнаті, які теж нагадують про Семена, але більше не мають сенсу. Вона відчула, що більше не може бути в цьому порожньому будинку. Зібрала найнеобхідніше та поїхала жити в Київ – у квартиру, яку вони купили прямо перед війною і не встигли пожити там разом. Перед виходом з дому Свєта взяла з полиці шапку Семена. Вона носить її всю зиму.
“В Києві ми почали зустрічатися з дівчатами зі спільноти, а з тими, хто не тут – зідзвонюватися. Ходимо разом до стіни плачу біля Михайлівського собору, в гості одна до одної. І від цього легшає. Лише ми розуміємо одна одну, лише ми не вважаємо одна одну божевільними, можемо розповісти все та знаємо, що нас приймуть. З усіма іншими людьми, навіть з близькими та з тими, хто був другом все життя, такого немає”.
“Секта правильного горювання”
Після загибелі Сьоми Світлана 40 днів носила чорний одяг та хустку. Відчувала, що це їй потрібно. Коли цей термін минув, повернулась до свого звичайного одягу яскравих кольорів та зробила яскравий манікюр.
“Перше, що я почула на роботі, було: “Оце вирядилась. Подивіться на її нігті. Хіба це вдова?” Ця фраза говорилася голосно, спеціально щоб я почула”, – згадує Світлана.
Зараз, коли ми стоїмо на кладовищі біля могили Семена, на її нігтях яскраво-рожевий лак. Він виглядає майже як виклик: Свєта каже, що її чоловік любив, коли вона носила яскравий одяг та робила яскравий манікюр, і через осуд людей та їхні уявлення про скорботу вона не збирається змінювати себе. Ту частину суспільства, яка продукує цей осуд та ці уявлення, Світлана називає “сектою правильного горювання”.
“Що я тільки не чула, причому в тому числі від тих, хто був близькими друзями майже все життя, – каже Світлана, і в її голосі чується скоріше злість, ніж сум. – В очі казали: “Х*лі ти ниєш? Ти ще молода, знайдеш собі іншого”, “Скільки можна страждати? Його не повернеш, живи собі далі”. Але водночас: “Чого це ти посміхаєшся, якщо в тебе чоловік загинув?”, “Ми бачили, ти вже в кафе ходила”.
Майже всі вдови стикаються з засудженням за те, що вони “неправильно горюють”. Хтось, як Світлана носить чорну хустку 40 днів, тому що відчуває в цьому потребу, а хтось не може одягти цю хустку – і знайомі засуджують їх за це.
“Я знаю, що багатьом дівчатам чоловіки прямо казали: “Я б не хотів, щоб ти носила хустину по моїй смерті”, – каже Світлана. – Це їхня особиста справа, чому вони повинні перед кимось звітувати? Є дівчата, що плакали на похороні, є ті, хто не проронив ані сльозинки. Одна з наших дівчат прийшла на поховання чоловіка у вишиванці, гарно вбралася. Багато хто її засудив: “Куди ти вирядилася? У тебе що, весілля?”. Але вона одяглась так, тому що коханий звик бачити її гарною, і вона хотіла вбратися для нього востаннє”.
За п’ять місяців після загибелі Сьоми в оточенні Свєти не залишилось нікого, з ким вона спілкувалась до повномасштабної війни. Частина людей відпали, тому що не знають, як підтримати, й просто зникають. “Хтось відсіявся, тому що втомились від війни та казали: “Його вже не повернеш. Досить горювати. 40 днів пройшли – треба жити далі. Тобі не гірше за всіх”, – розповідає Світлана.
Світлана, як і багато хто з вдів, намагається зробити все, щоб Семена пам’ятали. Вона винесла на громадські слухання в Боярці проєкт зі стендами з загиблими військовими. Хотіла, щоб їх встановили в парку Перемоги. “Але те, що я почула від мешканців, мене здивувало. Мені сказали: “А якщо білоруси на нас підуть, а в нас стенди з фото загиблих?” Я відповіла: “До родин солдатів тих білорусів приведуть отакі сусіди, як ви. Не стендів треба боятися, а людей”.
Коли зі стендами не вдалося, Світлана розробила інший проєкт – зробити біля фонтану в парку інсталяцію “Дерево життя”. Щоб листям на цьому дереві були маленькі портрети загиблих військових, що жили в Боярці, з невеликими історіями про них. Вже знайшла тих, хто готовий зробити це дерево, та тих, хто його оплатить. Позитивного рішення від громади поки немає. Світлана думає, що і не буде.
Рахувати чужі гроші
Окрема причина осуду, неприйняття та можливо навіть заздрості суспільства – гроші. Йдеться про одноразову грошову допомогу в 15 млн грн, яку держава повинна виплатити родинам загиблих військових.
Цю виплату Світлана все ще не отримала, ба більше – ще навіть не подала заяву на неї, хоча від загибелі Семена пройшло понад п’ять місяців. Весь цей час Світлана проходить бюрократичний квест з документами – збирає довідки, надсилає їх в різні інстанції та чекає відповіді то від військкомату, то від військової частини, то від бригади, де служив Семен.
“Спочатку у військкоматі мені казали, що я можу написати заяву на отримання останньої зарплати Семена лише разом з його мамою, – розповідає Світлана. – Хоча за законодавством це не так. Ніхто не пояснював мені порядок дій та навіть не дивився документи, коли я їх приносила, хоча в мене вже був повний пакет”.
Так тривало два місяці, поки дівчата зі спільноти не пояснили Світлані механізм дій та не сказали, що вона може звернутися в інший військкомат в районі свого проживання. Тоді справа рушила, але згодом знову зависла. Вже два місяці Світлана чекає документи від військової частини.
Лише після того, як всі папери будуть готові, жінка зможе отримати останню зарплату чоловіка, оформити посвідчення члена родини загиблого військового, яке дає право на пільги, та подати заяву на отримання одноразової грошової допомоги в 15 млн грн.
Крім дружини та дітей загиблого військового, на частину з цих 15 млн грн мають право також його батьки.
“Сьома – один з чотирьох дітей в родині, – розповідає Світлана. – Але виховувались вони в інтернаті. Мама вела асоціальний спосіб життя, і її позбавили батьківських прав”.
Світлана розповідає, що у дорослому віці Семен не підтримував стосунків з мамою. Вперше вона з’явилася в їхньому житті у вересні 2022 року – приїхала на поховання сина. “Заявила, що я Сьомі ніхто і дітей у нього немає. Зараз вона через суд доводить своє батьківство. Думаю, ви розумієте, навіщо”.
Ще до війни Світлана та Семен замовили їй машину з США та оплатили її в лютому. “Потім почалася війна, було не до того, та й поставок з Америки не було, – згадує Світлана. – Влітку їх налагодили через Європу, і так співпало, що моя машина приїхала за три тижні після похорону Сьоми. Знаєте, що я почула від друзів та знайомих, коли вони дізналися про авто? Вони питали: “Це ти вже гроші отримала за Сьому?”.
Недавно Світлана пройшла третій курс хімієтерапії. Якби не дівчата зі спільноти, жінка не пішла б і на другий. Все вже було готове та домовлене, але Свєта просто не хотіла лікуватися. Дівчата довго вмовляли та змушували її – і тільки тоді вона пішла. Після хімії Свєті зробили дослідження. Воно показало, що через перерву в лікуванні та, можливо, стрес, стадія раку змінилася з першої на другу.
“На третю хімію, яка коштувала 200 000, у мене просто не було грошей. Можливо, частково це теж було відмазкою, щоб не йти на неї, не лікуватися та скоріше зустрітися з Сьомою – не знаю, – розповідає Світлана. – Одна з засновниць нашої спільноти, Оксана Боркун, не попереджаючи мене, відкрила збір на хімію, та за добу одним постом зібрала всю суму. Я мусила піти, щоб не підвести Оксану та людей, що допомогли. Від близьких почула те саме, що й про машину: “А за які гроші ти робила ту хімію? Вже виплати за Сьому отримала? Краще залиш гроші дітям, бо це рак, ти все одно помреш”.
Старший син Світлани та Сьоми вступив на бюджет в університет в Польщі та поїхав вчитися. Після цієї новини питання від знайомих були ті самі: “За які гроші він вчиться за кордоном? Це вже виплата за Сьому?” Світлана з образою каже: “Люди вважають, що ми все життя чекали, поки наші чоловіки підуть на війну та загинуть там. Вони не розуміють, що мені не потрібні ті гроші. Я б все віддала, щоб Сьома був зі мною. Я б на вокзалі з ним жила”.
Війна щодня
Зараз Світлана приїздить на кладовище до Семена приблизно раз на три дні. Перед цим обов’язково заходить в магазин за солодощами, енергетиком та цигарками. Вона каже: всі дружини військових носять на цвинтар баночки з енергетиком – на фронті чоловіки пили їх літрами, щоб бути у формі.
“Продавчині вже точно знають, куди йде жінка, яка купила в них таку баночку, – Світлана сумно посміхається та очима показує на енергетик Non Stop. – А ми самі впізнаємо одна одну в натовпі і без енергетиків. Якось одна з дівчат з нашої спільноти брала участь у виставці фіалок у Києві. Я ніколи не бачила її ні наживо, ні на фото, але вирішила приїхати. Зайшла до приміщення з виставкою, а там ряди фіалок, дуже багато людей. Я озирнулась по кімнаті й одразу впізнала її, а вона мене. Не знаю, як. Навіть якщо людина посміхається та виглядає веселою, мені достатньо одного погляду – і я впізнаю жінку з цим горем”.
Дні Світлани схожі. Більшу частину свого часу вона приділяє спільноті “Ми разом”, їздить на кладовище в Боярку й зрідка заходить в їхній будинок.
Одного разу пробувала там ночувати, але не змогла заснути всю ніч – здавалось, варто повернутися на бік, і вона побачить поруч Сьому, здавалось, що в повітрі вітає його запах. Світлана не заплющувала очі, щоб не провалитися у спогади, але наштовхувалась поглядом на шпалери на стінах й згадувала, як вони разом клеїли їх 30 грудня 2018 року – щоб зустріти Новий рік з доробленим ремонтом.
“Мене запитують друзі, коли я повернусь додому? – каже Світлана та дивиться на фото Семена на кладовищі. – У мене немає відповіді. Я заходжу в цей будинок, як в музей, де є речі, а його нема. Життя нема. Тому мені простіше в квартирі. Я приходжу і знаю, що це просто бетонна коробка, де є я, протоптана мною доріжка від ліжка до кухні та ванної, і є кішка. Більше нічого – ні спогадів, ні речей”.
Кілька місяців тому Семен вдруге і поки востаннє наснився Світлані. Тоді її вчергове накрило хвилею горя, і знову не хотілося жити. Того дня вона вийшла на балкон своєї квартири на дев’ятому поверсі, стояла та думала: “Це так просто – переступити через поручні, і все закінчиться”. Вночі їй наснилося, ніби Семен зателефонував та сказав: “Свєта, ти знаєш. Я пробачу тобі все, але цього ніколи не пробачу”. Вона зрозуміла, про що він, і більше не підходила так близько до поручнів.
Два тижні тому на електронну пошту Світлани прийшов лист. Це результати дослідження, яке зробили після третьої хімієтерапія. В них написано, наскільки ефективним виявилось лікування та чи треба найближчим часом проходити ще один курс. Світлана не відкрила цей лист. Вона бачить його щоразу, коли заходить в поштову скриньку, але оминає.
“Я не хочу цього знати, просто не хочу! – каже Світлана, і її інтонація раптово стає схожою на інтонацію дитини, яка заявляє, що ні за що в світі не буде сьогодні їсти гречану кашу. – Не хочу! У мене багато справ – спільнота, ця боротьба з документами, ще купа всього. У мене немає сил думати ще й про це. Зараз я добре почуваюся, тож навіщо мені це бачити? А якщо треба знову проходити хімію – я ж не сиджу на мішку грошей, я не хочу думати, де їх брати. Та й, думаю, якби там було щось жахливе, лікарка зателефонувала б”.
Світлана розповідає, що не так давно з нею зв’язався благодійний фонд, що допомагає онкохворим. Вони хотіли допомогти їй зібрати гроші на лікування і для цього – взяли у Світлани маленьке інтерв’ю та змонтували відео. “Коли я побачила це відео, то заборонила його публікувати, – каже Світлана та починає нервувати. – Там був якийсь тиск на жалість, щось про нещасну вдову та рак. До чого тут взагалі те, що у мене загинув чоловік? Це зовсім інша історія, і я не хочу її сюди приплітати”.
Ми стоїмо на кладовищі близько двох годин. Цигарка, яку Світлана поклала поряд з портретом Семена на початку розмови, зітліла на дві третини – ніби її дійсно курили.
Світлана дивиться на портрет, поправляє шапку Сьоми на своїй голові та каже, що знайшла для себе альтернативний спосіб лікування від смертельної хвороби. Вона хоче знову піти на війну, щоб відчувати себе корисною, а своє життя – не марним.
Волонтерство, допомога іншим вдовам – всього цього їй здається замало. “Моє життя зупинилось у вересні й досі стоїть на паузі. Лише коли я почну робити щось по-справжньому корисне, мені стане краще, – каже Світлана. – А по-справжньому корисне для мене зараз є лише одне. Воювати”.
