Projects
Люди підпілля
Як був влаштований громадянський спротив в окупованому Херсоні
Автори: Тамара Балаєва, Дмитро Фіонік
Ілюстрації: Анастасія Іванова
Верстка: Юлія Виноградська
До дня звільнення Херсону від окупації LIGA.net зібрала історії шістьох учасників руху опору – різного віку, статі та з різними способами спротиву. Вони розповіли, чим саме займались, чому щодня наражали себе на небезпеку і як навіть катування не змогли їх зупинити.
Як це працює
Приблизно з середини 2021 року Центр національного спротиву почав готувати мережі активістів у регіонах, що мають організувати рух опору на місцях у разі російського вторгнення. Це були спеціалісти різного профілю: сантехніків та електриків вчили, як виводити з ладу адміністративні будівлі, працівників СТО – як зробити так, щоб авто окупанта після “ремонту” проїхало 200 кілометрів та зламалось. Розповідали, чому важливо вішати стрічки та малювати проукраїнські графіті в окупованих містах – та вчили, як це організувати.
Офіційно Центр національного спротиву при Командуванні Сил спеціальних операцій ЗСУ існує з початку повномасштабного вторгнення, але по факту – працює з моменту ухвалення у 2021 році Закону “Про основи національного спротиву”. Ще до вторгнення Центр підготував методичку з інструкціями “Громадянський спротив на окупованих територіях”, і за перший місяць великої війни її скачали понад 100 000 разів. Ця цифра – єдиний чисельний показник масштабів опору, який є у Центру. Іншої статистики немає – адже 80% спротиву були хаотичними та виникали спонтанно, без координації Центром.
“Спротив працює комплексно – створення атмосфери та фізичні дії”
На кожній окупованій території спротив має етапи – приблизно однакові для всіх. У перші дні вторгнення у будь-яке місто або громаду окупантів зустрічали мітингами та акціями протесту. Це перший етап, який показує ворогам загальний настрій місцевих мешканців та іноді дає час ЗСУ для перегрупування. Він триває кілька тижнів, після нього настає пауза.
Це етап, на якому місцеві мешканці йдуть у підпілля, а ворог встановлює атмосферу терору – проводить перші показові затримання, катування та облави. Так триває ще кілька тижнів, поки не настає третій етап: у цей час місцеві мешканці вже приблизно розуміють, як діє машина терору, та розгортають у цих умовах ненасильницький спротив – графіті, стрічки, передавання інформації. Паралельно з цим працюють партизани – це вони підривають окупантів та колаборантів і проводять інші диверсії у фізичному просторі.
У Центрі національного спротиву кажуть: важливі всі складові спротиву, і одна не може працювати без іншої. “Коли ворог заходить у якусь громаду і бачить українську символіку та погрози на стінах, це його дестабілізує, – пояснюють у Центрі. – Потім він читає телеграм-канал і бачить новину, що десь підірвали колону російської техніки або вбили гауляйтера. І одночасно бачить листівку, де написано: “Ми знаємо, коли твоє чергування. Готуйся”. Все це працює лише у комплексі – створення атмосфери та фізичні дії”.
“Боже, дай сил”
“Померти не страшно”. Щойно ця фраза злетіла з вуст Дімки, сталося щось схоже на землетрус: почувся далекий гуркіт серії вибухів і трохи помітно здригнулося все навколо – будинки, дорожні знаки, дерева. Ми розмовляємо неподалік херсонської набережної. Це південна частина міста, яка найбільш потерпає від обстрілів. Ані перехожих, ані машин.
Після грому вираз обличчя Дімки не змінився. Здається, він сприйняв ці звуки, як підтвердження своїх слів і продовжив: ”Це в будь-який момент може статися. Що буде? Просто спалах перед очима – і все. Це не найстрашніше”.
На вигляд хлопцю років 17-18. Худий. Ще точніший епітет – виснажений. Обличчя трохи незвичне: риси правильні, але чомусь від його погляду хочеться відвести очі. На шиї ланцюжок – медальйон з іконою Божої матері. Ім’я Дімка (так його називають друзі) хлопцю дуже пасує.
Це Дмитро Гудзенко, йому 24. Восени минулого року він провів 50 днів в катівні ГСБ (так званої “государственной службы безопасности”). До затримання його вага становила 65 кілограмів, після звільнення – 44. Шкіра стала сірою, а погляд таким, що від нього хочеться відвести очі. “Дімка нікого не здав”, – каже про нього друг, який і влаштував цю зустріч.
“Ми були диверсантами та створювали поганий настрій “рускому міру”
Четвертого вересня минулого року приблизно о 16:30 робочий-залізничник Дмитро Гудзенко закріпив український прапор на будівлі банно-оздоровчого комплексу “Загублений світ”. Комплекс належав колаборанту Володимиру Сальдо. Підчас окупації в ньому проживали окупанти.
“Мені треба було повісити прапор саме тут”, – коротко пояснює Дімка. З його розповіді зрозуміло, що завдання він отримував з телеграм-каналу (аналог “Жовтої стрічки”). Майже нікого з учасників каналу Дімка не знав особисто. І це був один із принципів конспірації: що менше знаєш, то на менші ризики наражаєш себе та інших.
“Ми були диверсантами, – продовжує Дімка. – Створювали поганий настрій “рускому міру”. Дуже поганий”.
За пару днів до того, як на будівлі з’явився прапор, українська артилерія влучила у “Загублений світ” і кілька російських військових загинули. Встановлення українського прапора саме в цьому місці символізувало дієву присутність українського спротиву в місті.
Спецоперація була розбита на дві частини й тривала два дні. В перший день один з учасників телеграм-каналу зробив закладку з прапором біля “Загубленого світу”. На другий день Дімка дістав його – і встановив.
“Історія одного подвигу”
Продюсери: Марко Копил, Денис Сігай. Монтаж: Едуард Боев, Дмитро Черкаський. Оператор: Станіслав Огневський
Дімка був з приятелем. Легенда – хлопці просто гуляють і п’ють пиво. Коли друг зайшов до найближчого магазину “за пивом”, Дімка застрибнув на паркан… Через вітер закріпити прапор виявилося трохи складніше, ніж передбачалося.
На “Загублений світ” виходять вікна двох житлових п’ятиповерхівок… “Я думаю, проросійські налаштовані бабульки, яким дуже подобалася їхня гуманітарка, одразу повідомили “куди треба”.
Погоня почалася за кілька хвилин. Хлопці відходили, перемахуючи через паркани, ховаючись серед будівель колишньої взуттєвої фабрики. Приятеля затримали, коли той ще не встиг дістатися до дому. Дімку “прийняли” вже вдома.
На нього чекала засідка. Коли Дімка почав говорити, що нічого не знає, до нього привели приятеля, влаштували щось на кшталт очної ставки, під час якої приятель “все розповів”. За словами Дімки, відверто брехати сенсу не було. Так звані “правоохоронці” знайшли у кімнаті ще один прапор, флешку з фотографіями російської техніки і… вибухівку.
“Звідки вибухівка? А знайшов… Був чудовий день, я йшов вулицею, дивлюсь – лежить цікава річ”, – незрозуміло, чи Дімка розповідає легенду, повторюючи те, що придумав під час допиту, чи говорить серйозно. “Знайшов”. Того самого вечора хлопці потрапили у підвал ГСБ.
“Були випадки коли діти видавали батьків, а батьки – дітей”
Протягом двох тижнів Дмитра Гудзенка катували щодня. Одні з найстрашніших тортур – струмом. “Пропускали струм крізь вуха, руки, ноги… Про це мало хто говорить, але я скажу… – витримує паузу Дімка. – І крізь пахову область. Щипцями так – раз і сміються… Водою обливають і знов… Після 18-го вже так не мучили. Тільки голод, спрага, психологічний тиск”.
Чи реально все це витримати? “Складно, – говорить Дімка. – Були випадки коли діти видавали батьків, а батьки – дітей. Витримати складно. Але можна”. Один з найвідоміших написів на стіні катівні ГСБ зроблено рукою Дмитра Гудзенка: “Боже, дай сил”.
Написи на стіні катівні ГСБ. Фото: Дмитро Фіонік
Друг, який влаштував нам зустріч, сказав, що до затримання “Дімка був агностик”. Віруючою людиною він став у камері. Кілька разів відчував близькість смерті. Зокрема, під час звільнення.
Коли українська армія підійшла до Херсону, окупанти перевезли частину ув’язнених на лівий берег, а частину відпустили – вивезли за місто і кинули. Але перед тим дали зрозуміти, що везуть на розстріл.
“Коли машина зупинилася, вони жартували: куди ми їх привезли, тут вже яма повна, – якось спокійно говорить хлопець. – Можливо, тоді й зрозумів: померти не страшно…”
На запитання, чи пробачив він приятеля, який його зрадив, Дімка відповідає категорично: “Ні”.
“Чого я маю жаліти себе?”
Коли 24 лютого 2022 року Лілія Александрова прокинулася від вибухів у Херсоні, її першою думкою було: “Я хочу йти у партизани”.
Лілії 53 роки. Вона має інвалідність та пересувається з палицею. У неї троє дітей: старшому сину 25 років, середня донька навчається на другому курсі на вчителя фізкультури, молодший син – десятикласник. До вторгнення Лілія займалася домом і дітьми, допомагала батькам. У грудні 2022 року її батько зламав ногу та не вставав з ліжка.
24 лютого для Лілії, як вона каже, “почалися пошуки істини”. Вона нічого не знала про існування рухів спротиву, але інтуїтивно шукала однодумців. Моніторила групи в соцмережах, обережно спілкувалася з місцевими, намацуючи, “ху із ху, хто з них не підтримує рашистів”. Слідкувала в інтернеті за мітингами проти окупації, які розпочалися в Херсоні у березні.
“Наприкінці квітня я побачила в інстаграмі заклик писати написи “Херсон це Україна”, – каже Лілія. – Це був заклик від руху спротиву “Жовта стрічка”, і я одразу зрозуміла, що це те, що я шукала два місяці”.
Символи спротиву у Херсоні. Фото: особистий архів Лілії Александрової
Фарби у Лілії не було, тож вона стала робити жовті та жовто-сині стрічки зі старих речей та чіпляти собі на одяг. Згодом наважилась на перший напис на стіні на вулиці. Купила червону фарбу (“Щоб їм краще в очі впадало”) та написала на паркані у своєму районі: “Рашисты, пошли вон”. У наступні кілька днів зробила до десяти таких написів, зав’язувала на дерева та кущі жовті й синьо-жовті стрічки і фотографувала це.
“Коли у мене назбиралося нормально світлин, вирішила надіслати їх у чатбот “Жовтої стрічки”, – розповідає Лілія. – Мені відповіли: “Це дуже сильно”. Але завдання почали давати не одразу, спочатку перевірили, що я дійсно проукраїнська людина. Я інтернетом показала хлопцям, що в мене є вдома патріотичного – прапор, браслет, стрічки. Тоді мені повірили та почали давати завдання – ніби й прості, але небезпечні. Питали: “Ви можете намалювати те та те?” Я казала, що як вийде – зроблю”.
Лілія власноруч малювала листівки під час окупації Херсона. Фото: особистий архів
Поступово завдань дедалі більшало. Лілія купувала фарбу для графіті у балончиках та малювала жовті та жовто-сині стрічки, далі – робила зображення українського прапора на стовпах з дорожніми знаками. Згодом – почала малювати та розклеювати на вулиці листівки.
“Треба було на одну листівку вмістити якомога більше інформації, – згадує Лілія. – Тому я кожну листівку малювала досить довго. Найскладніше було малювати ту курицю на російському паспорті, яку я потім закреслювала червоним”.
Лілія маскувалась, як могла, коли йшла “на справу”. Вдень ходила вулицями з тростинкою, як зазвичай через хвору ногу, а ввечері залишала її вдома, складала фарби та листівки у кравчучку та йшла “працювати”.
“Кожен вихід тривав півтори-дві години, – розповідає Лілія. – Пам’ятаю, як я намалювала напис на зупинці й щойно відійшла – як звідкись з’явився рашистський патруль на машині. Але пронесло. А було таке, що я почала клеїти листівку, і тут побачила дядька, що спускався з мосту. Він підійшов, а у мене серце в п’ятках, мовчу. Роздивився листівку та каже: “Женщина, вы не боитесь? Снимите, я все равно сорву”. Я зняла листівку, постояла за кущами, а потім приклеїла трошки далі та сфотографувала”.
Біля будинку Лілії в Херсоні був сервісний центр МВС. Росіяни влаштували там штаб та замалювали український герб, зображений на воротах. Лілія побачила це й одразу вирішила: “Обмалюю все навколо українськими прапорами, щоб ви, сволоти, бачили, що вам тут не раді”. Наступного дня взяла жовту та синю фарбу та намалювала прапори на всіх вказівниках та знаках дорожнього руху біля будівлі. Страх був звірячий, Лілію трусило, тому останній прапор вона не домалювала та побігла мерщій додому. Наступного дня прийшла перевірити й побачила, як росіяни роздивляються один з дорожніх знаків.
Лілія Александрова після звільнення Херсона. Фото: особистий архів
Після звільнення Херсона Лілія стала “зіркою”. Її фото у шапочці у формі зайчика, зроблене 11 листопада на головній площі, облетіло світові ЗМІ. За словами засновників “Жовтої стрічки”, 80% розвішаних та намальованих у місті стрічок та листівок за час окупації – її робота.
Зараз Лілія бере участь у спротиві на окупованій частині Херсонської області – не фізично, але виконує інші завдання. “Мій дідусь під час Другої світової війни у 19 років пішов спочатку у партизани, потім був танкістом, заправляв літаки, був у піхоті. Він не жалів себе, тож чого я маю? Якби я зараз знову опинилася на ТОТ, робила б те саме. А як інакше?” – каже Лілія.
Підпільний цех з пошиття стрічок
У квітні 2022 року директор Комунальної установи з капітального будівництва Херсонської обласної ради Нісар Ахмад переховувався у різних друзів по черзі. Місто було в окупації вже півтора місяця, і недавно знайомі з правоохоронних органів попередили Нісара: “Тебе шукають“.
До цього було рішення залишитися в окупації та початок роботи в підпіллі. Коли у Херсоні почалися мітинги проти окупації, Нісар допомагав з організацією та підвозом людей з громад. Коли у березні виникли проблеми з продуктами (зокрема майже не було хліба), знайшов кілька тонн борошна й організував випікання та роздачу хліба.
“Коли мені сказали, що росіяни мене шукають, я був на вулиці в шортах, футболці, капцях та з ключами від машини. Більше з собою нічого не було, і я розумів, що додому їхати не варто – там можуть чекати, – згадує Нісар. – Знайомі чітко мене проінструктували, сказали, що моє авто є в базі росіян, тож краще на ньому не їздити. Товариш заховав його в якомусь гаражному кооперативі, а я став жити по черзі у різних друзів. Дружина з дітьми тоді вже виїхали з Херсона”.
Наступного дня після звістки про розшук Нісар дізнався, що до нього додому прийшли з обшуком. Вибили двері та пограбували квартиру. Сусідка крізь вічко бачила, як окупанти виносять телевізор та іншу техніку.
“Коли я дізнався, що росіяни мене шукають, був на вулиці в шортах та футболці, без грошей та документів”
“До цього моменту росіяни не навідувались у комунальну установу, де я працював, – розповідає Нісар. – Тож більшість співробітників були на дистанційці, але іноді приходили на роботу. За кілька днів після “обшуку” у квартирі росіяни прийшли й на роботу. Допитували співробітників, шукали мене. У нас працюють здебільшого жінки старшого віку – вони мене не видали. Росіяни запропонували їм співпрацю, але жодна не погодилася. Тоді окупанти сказали, що забирають цю будівлю. Більше на роботу ніхто не виходив”.
Якось Нісар вийшов з будинку за черговою адресою своїх переховувань і побачив на кущі жовто-синю нерівно обрізану тканину. Окупанти тоді вже зняли український прапор з міської ради, настрій був занепадницький. “І тут я побачив цю стрічку й відчув якийсь приплив радості. Подумав: “Блін, це так круто! Це просто шматочок тканини, але саме це – те, що потрібно бачити людям в окупації, щоб не втрачати надію”.
Нісар Ахмад зробив у окупованому місті мережу з пошиття жовто-синіх стрічок. Фото: особистий архів
В одній із соцмереж у Нісара був чат з однодумцями з Херсона та прилеглих громад. Він написав туди свою ідею: знаходити будь-яку жовту та синю тканину, різати на стрічки, зшивати їх та розвішувати містом. Всі були “за”. Організували в “зумі” зустріч і стали вибудовувати мережу пошиття стрічок.
“Знаходили окремо жовту та синю тканину. Це могло бути що завгодно – футболки, рушники, штори, скатертини, – згадує Нісар. – Мами та бабусі наших хлопців та дівчат зшивали це все у себе вдома, виходило десь близько 200 стрічок на день. Потім ми розвішували – не лише у Херсоні, а й в області”.
Нісар бачив, як робота його спільноти й інших учасників спротиву впливає на херсонців та окупантів. Місцеві мешканці потайки фотографувались зі стрічками, у когось на очах з’являлися сльози.
Спільнота, яку організував Нісар, шила близько 200 стрічок на день. Фото: особистий архів
“А ще я бачив, як це впливає на настрій окупантів, – каже Нісар. – Вони приїхали у Херсон самовпевнені, з думкою, що вони “освободітєлі”. Але швидко зрозуміли, що це не так. Всі ці стрічки, графіті на стінах – це їх залякувало. Вони навіть ніколи не ходили по одному вулицями. Завжди йшли натовпом і зі зброєю”.
Загалом у спільноті однодумців Нісара було близько 40 людей. Тих, хто займався громадянським спротивом постійно, – десь 10-12. Вони не лише займались стрічками, а й передавали напряму співробітникам СБУ координати російської техніки та військ – через чат у соцмережах.
“Двох наших хлопців росіяни через це затримали, – каже Нісар. – Знайшли в їхніх телефонах ці координати. Одного з них потім відпустили, а інший досі у полоні”.
На початку червня Нісар вирішив виїхати з окупації. Пошив жовто-синіх стрічок вже був налагоджений і міг працювати без нього, фізично пересуватися Херсоном не було змоги через розшук.
“Я попросив знайомих з правоохоронних органів евакуювати мене. Якийсь час вони планували операцію, і у перші дні червня я зміг виїхати, – каже чоловік. – Ми з дружиною та дітьми зустрілися на заході України, а потім разом поїхали до Києва”.
Однодумці Нісара продовжили розвішувати жовто-сині стрічки на Херсонщині – навіть після деокупації обласного центру. Лише за перші три місяці 2023 року розвісили близько 2000 стрічок. Але останнім часом на Лівобережжі вони цього не роблять – більшість активістів з того часу виїхали на підконтрольну територію, а ті, хто залишився, намагаються поводитися тихо, щоб не наражати себе на небезпеку.
Нісар після виїзду створив благодійний фонд “Сапорт Херсон”. Возить гуманітарну допомогу на деокуповані території, у великих містах від фонду працюють хаби підтримки херсонських переселенців.
“Спротив може бути дуже різним, – говорить Нісар. – Дуже важливо робити все, що ви можете на своєму рівні, щоб заряджати цим інших, щоб люди не втрачали віру, що Україна повернеться. Одна стрічка, яку людина побачила на кущі, може подарувати запас віри на місяць. Це дуже важливо. Як і важливо не зраджувати собі. Моя теща працювала в дитячому садку понад 20 років. Коли окупанти прийшли туди домовлятися про співпрацю, просто перестала виходити на роботу. Знайомий директор школи став переховуватися, коли його почали змушувати співпрацювати. Кожен просто має робити те, що може, на своєму рівні”.
47 днів у катівні
На початку серпня 2022 року 26-річний Андрій Андрющенко готувався підірвати одного з лідерів окупантів у Херсоні. Все було готове – вибухівка та повністю пропрацьований план. Андрій знав маршрути й графік свого “об’єкта”. Залишалось лише дочекатися сигналу від кураторів на підконтрольній території – та виконати задумане. Але четвертого серпня по Андрія прийшли. Росіяни шукали його кілька місяців, а коли знайшли, на 47 днів відправили у катівню. Вийти з неї у чоловіка вийшло за збігом обставин, що нагадує диво.
Андрій Андрющенко майже все життя працював артдиректором нічних клубів, а 25 лютого приєднався до неофіційної народної дружини Херсона. Це виглядало так: багато хлопців і дівчат збиралися в одному місці та намагались придумати, як протистояти росіянам і підготуватися до ймовірної окупації. У когось з них була зброя, у когось палиця, а у когось – лише ентузіазм.
“Если увидим в городе скопление парней больше двух человек – будем расстреливать”
Спочатку вони разом варили “їжаки”, збиралися робити коктейлі Молотова. Але за кілька днів стало зрозуміло: це самогубство, яке немає сенсу, адже росіяни підуть на Херсон технікою, у них буде багато зброї.
Тоді товариші поділили райони міста на квадрати й почали патрулювати. Охороняли громадський порядок, захищали лікарні та магазини від мародерів, збирали та передавати інформацію про пересування ворога.
За кілька днів до місця, де збиралась дружина, прийшли росіяни. Сказали лише одне: “Если увидим в городе скопление парней больше двух человек – будем расстреливать”. Патрулювання припинили, стало зрозуміло, що треба організовувати роботу у підпіллі.
“Ми взяли велике полотно українського прапора та розділили його на багато-багато стрічок, – згадує Андрій. – На світанку вийшли до парку та розвісили там стрічки. Парк був на перехресті основних вулиць, якими постійно йшли російські колони. Тому частина учасників слідкувала, чи не їдуть росіяни. Якщо їхали – нам повідомляли через спеціальний застосунок. Але зрештою нам вдалося розвісити стрічки майже без перешкод”.
Залишок жовто-синіх стрічок розвісили на вулицях, сфотографували та передали інформацію в медіа. Андрій каже, що найголовнішим для них було передати посил: у Херсоні залишилися не лише колаборанти, у місті є рух спротиву, і воно вважає себе українським.
Андрій Андрющенко брав участь у спротиві з перших днів повномасштабної війни. Фото: особистий архів
На початку травня в Херсоні майже повністю зникли інтернет і зв’язок без карток російських провайдерів. Андрій і його товариші почувалися у вакуумі, навіть подивитися новини стало проблемою. “Тоді вирішили так. Я знаходив у місті точки, де можна під’єднатися до вайфаю, зв’язувався з товаришами, які виїхали на підконтрольну територію, вони розповідали новини та ключові меседжі, які треба поширювати у Херсоні. Далі ми купували балончики з фарбою та писали ці меседжі на будівлях міста. Наприклад, коли окупанти готували “референдум”, нашим основним меседжем для поширення було: “Хєр вам, а не референдум”.
Андрій малював гасла у місцях, де були скупчення окупантів або там, де їх могли побачити якомога більше людей. Виходив на завдання дуже рано, до закінчення комендантської години, без ключів, телефону, документів. Швидко малював і втікав. Фотографував свою роботу вдень, перебуваючи у натовпі. Світлини надсилав друзям на підконтрольній території, а вони розміщували їх у соцмережах. Паралельно збирав інформацію про одного з окупантів та готувався до своєї головної справи – підриву.
“Коли окупанти готували “референдум”, нашим основним меседжем було: “Хєр вам, а не референдум”
Зранку четвертого серпня Андрій пив каву у підпільному барі. “Раптом туди вломилися 12 озброєних людей – як я потім дізнався, з одного з підрозділів їхнього ГУРу, – згадує чоловік. – Поклали всіх на підлогу, вигукнули моє прізвище та відвели в побутову кімнату в барі. Закрили очі шапкою та три години допитували й били – ногами, стільцями, автоматами”.
У Андрія дві квартири у Херсоні. В одній він жив, в іншій була його схованка – там він зберігав бронежилети, фарби, зброю та вибухівку. Росіяни провели обшуки за обома адресами. “Знайшли бронежилети, патрони, амуніцію. Шукали зброю, але я не видав, де вона, – каже чоловік. – Тоді ж вони почали дивитися мій телефон, і хоча я чистив усі фото, у них був пристрій, який може відновлювати видалені світлини. Вони побачили мої “роботи” та одразу відвезли в ІТТ на вулиці Теплоенергетиків”.
Андрій був у катівні 47 днів. Щодня росіяни проводили допити, били та катували його. Катування були вигадливими. Андрій перераховує: його били електрошокером, підводили струм до геніталій та вух, вибивали зуби, заганяли голки під нігті, не давали спати та їсти, прив’язували гантелі до шиї, просто били щодня.
“Слідчі казали, що я ніколи не вийду на волю, – розповідає Андрій. – Що у складі моєї діяльності є екстремізм і тероризм (хоча знали вони лише про написи на стінах), що я буду сидіти у в’язниці в Росії, але я не доживу й до суду – бо інші в’язні мене вб’ють”.
На 47-й день чоловіка знову викликали на допит. Його проводив новий слідчий, і за перебігом розмови Андрій зрозумів, що йому не повідомили деталі справи – зокрема, що знайшли під час обшуків у квартирах.
“Новий слідчий попросив розповісти про себе, – каже Андрій. – Я сказав, що лише малював написи “Слава Україні”, більше нічого. На мій подив, мене одразу відпустили. Просто виставили на вулицю без документів, телефону та ключів”.
Вдома Андрія не впізнали рідні. Десь місяць він, як міг відновлювався – багато спав та зустрічався з друзями. А ще переховався – боявся, що новий слідчий схаменеться, і його знову шукатимуть. За місяць видихнув і знову почав малювати написи на стінах. Але від ідеї з підривом довелося відмовитись. Пізніше Андрій дізнався, що росіяни вже тоді затримали інших людей, дотичних до цього завдання.
Так тривало до 11 листопада – дня визволення Херсона. Але і за рік після цього в Андрія не було часу відпочити й відрефлексувати те, що з ним сталося.
“Мене відпустили майже дивом. У моїй справі змінився слідчий, і він нічого про мене не знав”
“17 листопада за моєї участі у Херсоні відкрився перший центр надання гуманітарної допомоги, потім їх стало кілька, – розповідає Андрій. – Ще за якийсь час мені запропонували стати головним спеціалістом з питань гуманітарної допомоги у військовій адміністрації, а незабаром я став начальником цього відділу”.
У Андрія ненормований графік, він постійно їздить Херсоном та областю. Якщо стається обстріл і є постраждалі – їде на місце допомагати фізично, координує роботу інших. Зараз, коли обстріли Херсонщини посилилися, відділ Андрія займається евакуацією дітей з сіл поблизу Херсона. Шукає, куди евакуювати дітей, вмовляє батьків, організовує логістику.
За написи на стінах Андрій ще під час окупації отримав позивний “Художник”. Сам він напівжартівливо називає свої малюнки “окупаційним мистецтвом” і радіє, коли досі бачить їх на стінах будинків. Вони нагадують, що будь-яка боротьба – не дарма. Навіть якщо замість зброї у тебе є лише два балончики з фарбами.
Рух спротиву як ефект доміно
Івану десь 26-28 років, і він – один із засновників руху спротиву “Жовта стрічка”. До повномасштабного вторгнення Іван розробляв бази даних для агрокомпаній та не думав про громадський активізм.
У березні 2022 року Іван разом з друзями брав участь у мітингах проти окупації, трохи згодом почав малювати на будівлях українські прапори та розвішувати скрізь жовті стрічки – вони й стали головним символом громадянського спротиву в Херсоні.
Десь у середині квітня друзі вирішили масштабувати свою діяльність – створили телеграм-канал “Жовта стрічка”, де публікували заклики розвішувати стрічки містом, згодом з’явився чатбот, де кожен міг отримати завдання (від розвішування стрічок до стеження за колаборантами). А ще згодом до “Жовтої стрічки” почали долучатися люди з інших тимчасово окупованих територій, і зараз мережа налічує тисячі активістів, а на їхньому рахунку – десятки, якщо не сотні, тисяч розвішаних стрічок та намальованих графіті, інформаційні кампанії проти проведення “референдумів” на окупованих територіях, паспортизації та мобілізації.
Андрій брав участь у мирному та партизанському спротиві. Фото: особистий архів
“Спротив був з перших днів вторгнення, – розповідає Іван. – Люди без зброї зупиняли російську техніку, виходили на протести, збирали інформацію про пересування ворога. Це робив і робить майже кожен українець в окупації, і це суттєво впливає на перебіг подій. Наприклад, “Жовта стрічка” як рух з’явилась тому, що люди вже тоді у квітні 2022 року активно чинили спротив, був запит суспільства на це, і вже з’явилося приблизне розуміння, як це робити”.
У розумінні Івана мирний спротив може мати різні форми. Це може бути бабуся, яка відмовилася брати російську пенсію, або бабуся, яка отримує російську пенсію, але переказує її на ЗСУ. Це може бути родина, яка відмовилася від участі у псевдореферендумі попри погрози. Це можуть бути батьки, які не відводять дитину до російської школи, а приєднуються онлайн до української, або вчителі, які відмовилися викладати за програмою окупантів та організували підпільні школи у квартирах та церквах. Спротив – це переконати бабусь на лавочці біля будинку, що не треба брати російський паспорт, або у приватній розмові схилити когось, хто вагається, до проукраїнської позиції.
Кожен з активістів “Жовтої стрічки”, як і всі учасники руху спротиву загалом, постійно наражали себе на небезпеку потрапити ”на підвал”. Іван напевно знає лише про один випадок, коли це сталося саме з їхньою активісткою: жінку піймали з пакетом жовтих стрічок, вона навіть не встигла повісити жодну з них. Провела ”на підвалі” три тижні й більше не повернулася до “Жовтої стрічки”, попросила забути про неї.
“Через те, що ми працюємо анонімно, не можемо ідентифікувати, коли когось дійсно затримали, а коли це фейк, створений росіянами, щоб залякати нас, – пояснює Іван. – Окупанти створюють сотні відео затримань, які потім виявляються несправжніми, з підставними людьми. Або буває таке, і зараз це поширено в Криму, що людину затримують, розмовляють з нею та відпускають, але роблять купу сюжетів, що затримали терориста та впаяли йому 50 років ув’язнення”.
Насправді для того, щоб бути затриманим в окупованому місті, не потрібно навіть брати участь у русі спротиву. Затримати можуть і без приводу або за фейковим донесенням. “Росіяни бояться, тому затримують всіх підряд, – каже Іван. – Вони нікому не довіряють та завжди підозрюють, що людина, яка ніби виявляє лояльність, потайки передає дані про розташування їхньої казарми. Для росіян кожен українець за визначенням є диверсантом, і кожного треба затримати, допитати, кинути “на підвал”.
“Росіяни бояться, нікому не довіряють, тому затримують всіх підряд”
Зараз, коли від звільнення Херсона минув вже рік, Іван може виділити те, що вважає найголовнішим зі зробленого “Жовтою стрічкою” під час окупації. “Я пишаюся тим, що ми організували мітинг 27 квітня – він був наймасштабнішим, на нього вийшли тисячі людей. Тим, що за три тижні до деокупації один з наших активістів підняв прапор на телевежі. Фактичним зривом псевдореферендуму – ми провели інформаційну кампанію, і явка на нього була нижче ніж 1%. Та й загалом тим, що нам вдавалось підтримувати серед херсонців віру й протидіяти цьому безпросвітному “Росія тут назавжди”.
Засновники “Жовтої стрічки” не збиралися розвивати свій рух в інших окупованих регіонах. Але люди там самі надихнулися прикладом херсонців, і зараз активісти є на усіх ТОТ. “Зокрема, рух спротиву активно розвивається в Криму, Донецьку та Луганську, – каже Іван. – Усе почалось у Херсоні, а далі ефектом доміно пішло в інші регіони”.
Історичні нотатки
“На мене доніс один козел”, – так починає свою розповідь херсонський історик і краєзнавець П., який провів у підвалі близько місяця. Розповідає, що напередодні вторгнення, протягом зими, він позичав гроші знайомому, а той повертав борг “ремонтами”. В умовах окупації ці взаємовигідні стосунки погіршилися.
“В якийсь момент я йому сказав, що більше так не можу: зняти гроші з картки нереально. Пам‘ятаю, як він почав питати, коли я планую оформити російський паспорт. Я його посилав слідом за російським кораблем. – Історик зітхає і продовжує, – до чого були ці запитання я зрозумів, коли до мене прийшли п’ятеро в камуфляжі з шевроном “А”, що означало “антитерористичний підрозділ”.
Гордіїв вузол складних кредитних проблем розрубали окупанти. Під час обшуку в історика знайшли добірку діаспорського часопису “Українське козацтво” 70-80-х років XX століття, сувенірну зброю й інші науково-історичні артефакти. Цього було достатньо, щоб спрямувати його до катівні. Як висловились добродії з шевроном “А”: “Поедешь с нами в санаторий”.
Першим співкамерником історика виявився атовець-санінструктор, якого “здали родичі” в процесі розв’язання майнового питання. Санінструктор повідомив історику, що їм пощастило: нещодавно була ротація наглядачів. Раніше у підвалі господарювали якісь “наркомани з “ДНР”. А тепер – фсбшники, які катують тільки тих, з кого можна вибити “корисну інформацію”.
Скоро в камері сталося поповнення – двері відчинилися і до них кинули чоловіка… Коли той прийшов до тями, то розповів, що він голова ОСББ. Політичним активістом голова не був, але в нього виявилося багато “доброзичливців”.
Голову ОСББ брали вже вп’яте. “Хто його тільки не затримував… – згадує історик. – І чеченці, і “оленярі”… І кожен раз із гіршими наслідками для здоров‘я. До камери його просто занесли…
Потім привели “сліпого”. “Не міг відкрити очі, настільки обличчя було забите, – каже історик. – Спочатку я подумав, що це якийсь діяч підпілля. Але потім з’ясувалося, що це – звичайний продавець з Білозерки. Одному росгвардійцю не сподобалося, як його обслугували…”
“Він не міг відкрити очі, настільки обличчя було забите. Це був звичайний продавець, і одному росгвардійцю не сподобалося, як його обслугували”
Історик добре пам‘ятає перший допит. Питання номер один: “Скажи мне, мой прекрасный краевед, откуда появились на свете украинцы?” В’язень почав читати лекцію…
Його не катували, якщо не рахувати ненормальних умов утримання (недостатнє харчування, відсутність медикаментів, антисанітарія, постійне електричне світло тощо). Не виключено, що його взагалі тримали заради розваги. Допити нагадували псевдонаукові диспути, на яких “слідчий” доводив, що, наприклад, білорусів не існує, а історик, що – існують.
Закінчувалися підвальні штудії вердиктом “слідчого”: “Белоруссы и литвины – один народ, но белоруссов уже нет, а украинцев скоро не будет. Литовцы тоже русские, но они об этом еще не знают”.
В різні дні історика допитували різні слідчі. Один з них якось кинув фразу: “Среди украинцев ведь тоже есть нормальные люди, например – Сальдо”. Цього разу лекція історика стосувалася того, хто такий насправді Сальдо і скільки він під час свого мерства знищив історичних пам‘яток, що мали стосунок не тільки до української, а й до російської історії.
“Среди украинцев ведь тоже есть нормальные люди, например – Сальдо”
Компромат на Сальдо зацікавив співрозмовника. За кілька днів історику зробили пропозицію, від якої складно було відмовитися. Слідчий, у притаманній йому манері, повідомив: “Историк, у тебя все будет за…бись! Я договорился – будешь работать в администрации – памятники восстанавливать, как ты и хотел”. І додав: “Откажешься – обнулим”.
Наступного дня новоспеченого “чиновника по культурі” відвезли додому. І навіть віддали більшу частину вилучених під час обшуку речей.
Працювати в “адміністрації” історик не планував. Весь наступний місяць він провів у медичних закладах. І це не викликало підозр – більшість вихідців з підвалу потрапляли у лікарні з різними діагнозами. Підлікувавшись, сховався на дачі. Так, до речі, робили багато херсонців.
Херсонські дачі розкидані на дніпровських островах. У тамтешніх мешканців існувала своя система конспірації. Деякі дачники прокопували від своїх ділянок рівчаки до лабіринту протік. І тримали напоготові човни, щоб евакуюватися в разі небезпеки.
Без крайньої потреби на територію садових товариств росіяни не заходили – боялися. Протягом усього періоду окупації Херсон залишався містом, де окупанти не почувалися господарями. “До звільнення ми з котом просиділи на дачі, – посміхається історик. – Вижили”.
