"Я тебе більше ніколи не побачу"

UA / RU

Я тебе
більше ніколи

не побачу

Як волонтери все ще вивозять людей
з окупованого Маріуполя

UA / RU

Я тебе
більше ніколи

не побачу

Як волонтери все ще вивозять людей з окупованого Маріуполя

Авторка: Оксана Расулова
Ілюстрації: Анастасія Іванова
Верстка: Юлія Теплюк

“Доманове” на українсько-білоруському кордоні — Прип’ять у світі пропускних пунктів. Занедбані будки прикордонників, кілька вантажівок, протитанкові їжаки. Але саме цей КПП, що не працює з початку повномасштабної війни, вже два роки є майже єдиною можливістю виїхати з окупації. Евакуацію з Маріуполя через “Доманове” організовує Денис Мінін – колишній телеведучий, засновник громадської організації “Вивеземо”.

LIGA.net разом із Денисом зустріла евакуйовану з Маріуполя жінку, та дізналась, як це – робити те, чого не робить ніхто.

Авторка: Анастасія Іванова

Назустріч

Зранку 14 квітня назустріч одна одній виїжджають дві особливі “швидкі”. Перша, з Бреста, везе двох жінок. Одна з них – 85-річна Галина. За останні чотири дні вона подолала 2600 кілометрів, виїхавши з Нікольського, що під Маріуполем.

З собою Галина везе два пакети з речами та кішку Манану. Манана не їсть вже добу – бо не їсть її хазяйка. Галина відмовляється від їжі, адже соромиться, що захоче в туалет. Галині погано. Вона ледь рухається, часом марить.

Назустріч їм з Луцька виїжджає друга “швидка”, яка має забрати жінок на кордоні. Разом з нею їде червоний бусик – у ньому Олена, донька Галини, та Денис, що організовує евакуацію. Йому пише білоруська волонтерка з Бреста, яка допомагає вивозити людей з окупації. Пише різко та чесно: про те, що в Галини вчора практично не було рефлекторних реакцій і їй дуже страшно, що до кордону вона не доїде.

Денису треба бути підбадьорливим і оптимістичним. Він курить, ледь опустивши скло — курить так багато, як лише під час евакуації з окупованого Маріуполя, яку організовує вже два роки.

Авторка: Анастасія Іванова

Олена

До пункту пропуску “Доманове” Денис з Оленою та водієм-колегою Сашком виїжджають о пів на сьому ранку від залізничного вокзалу в Луцьку. Вони вперше їдуть на цей КПП, бо евакуація особливо складна: окрім Галини є ще одна жінка в передінсультному стані. А від третьої, яку мав би забрати родич на кордоні, у ніч напередодні відмовилися — ті ж рідні, які вмовляли її виїхати з окупації. Денис затягується цигаркою:

— Родич, який мав зустрічати, спитав, чи можемо ми завезти її в якусь лікарню і там залишити, передати “якимсь волонтерам”.

Вночі Денис та його “колеги” вмовили його доньку забрати нерухому маму в Німеччину до себе. Тож вона лишилася чекати в Бресті у волонтерки з племінницею іншої евакуйованої. Коли її зможуть повезти в Німеччину, поки не відомо.

"Чи можете ви завезти її в якусь лікарню і там залишити, передати "якимсь волонтерам"?"

Денис докурює, сідає в бусик і обертається до Олени, вдаючи інтонацію бадьорого бортпровідника:

— Поїхали! У нашому меню є банани, яблука, батончики.

Олена ввічливо відмовляється — через хвилювання не може їсти. За чотири години на пункті пропуску “Доманове” вона має зустрітися з мамою, яку не бачила півтора року. У це складно повірити, коли між вами так довго була лінія фронту.

Олені 55. Вона носить сережки-тризуби. Каже, що почувається напруженою, як музика Вівальді, а її українська – ніби з книжок. Олена — вчителька. Вона народилася та виросла в селищі Нікольське під Маріуполем. Вчилася в луцькому інституті, вийшла заміж, народила двох синів. Відтак розлучилася і повернулася до мами в Маріупольський район. Вийшла заміж вдруге, народила третього сина. А у 2014 році виявилося, що чоловік підтримує Росію, і незабаром вони розлучилися.

До повномасштабного вторгнення Олена жила з молодшим сином і мамою в Нікольському. У мами що не рік, то слабшало здоров’я — погано ходила, потрохи відмовляли руки. Тож квартиру облаштували під неї — ремонт завершили незадовго до 2022 року. Тоді ж середній син Назарій долучився до ЗСУ, поїхав у частину у Волновасі — але надіслав Олені свою нову форму.

У перші тижні березня 2022 року Олена ще вірила, що росіяни не захоплять Маріуполь. Потім син вибрався з Волновахи та вийшов на зв’язок — і вірила вже в його запевнення, що скоро він до неї приїде, що деблокада таки буде. Олена намагалася вирахувати, чи наближаються бої, і ховала форму Назарія в підвалі, аж до тотальних обшуків росіян.

“Назарчик мене попередив, щоб спалила, — пригадує жінка. — Ну але як? Нова ж форма… Спалила, коли вже почали росіяни по підвалах ходити”.

"Ну але як? Нова ж форма… Спалила, коли вже почали росіяни по підвалах ходити"

Сусіди про сина-військового знали і час від часу ніби ненароком запитували, чи вже її через це обшукували. Квартиру на кілька поверхів нижче захопили російські військові — а мама Олени, що вже погано чула, на всю гучність вмикала українські новини.

Старший син з дружиною та донькою виїхали ще в березні, коли Олена про те не знала. Наймолодшого, підлітка, вона відправила через Василівку зі знайомими: “А сама я не могла поїхати — мама ж”.

Поки Олена ще вагалася, виїзд через Василівку закрили, а гроші швидко закінчилися — на два місця в перевізника через Росію треба було якось назбирати кілька тисяч євро. Від роботи в окупаційному відділі освіти за 100 тисяч рублів принципово відмовилася. Тим часом мамі ставало дедалі гірше, одна її рука не підіймалася.

Але коли Олена відкрито сказала сусідам, що проти “референдуму за приєднання до Росії”, вони почали натякати, що нацькують на неї обшуки та скажуть росіянам про сина-військового. Стало зрозуміло: лишатися в Нікольському не можна.

У листопаді 2022 року Олена залишила маму зі своїм братом, що підтримує Росію, зібрала трошки речей, документи, гачок з нитками, вишиванки, внуччині медалі за змагання з художньої гімнастики, ляльки, якими та гралася в сховищі, подаровану Назарієм чашку — і поїхала. Обміняла золото на гроші, забронювала місце в одного з численних перевізників. Росія, Латвія, Литва, Польща. На російському кордоні збрехала, що їде в Європу працювати.

"Сусіди почали натякати, що нацькують на мене обшуки та скажуть росіянам про сина-військового"

Поселилася у Луцьку в квартирі далекої родички, що виїхала. Спочатку сиділа розгублена, а потім випадково знайшла роботу по серцю – стала керівницею гуртка з в’язання у центрі дитячої та юнацької творчості. Робота відволікала від думок та спогадів, Олена нарешті почала спати.

Зараз Олена – членкиня громадської організації жінок-переселенок, ходить на курси англійської і здобуває другу освіту — вивчає психологію в релокованому маріупольському університеті. До неї приїхав наймолодший син, уже студент першого курсу. Щоб бути втрьох, як вдома в Нікольському, бракувало лише Галини.

Олена весь час шукала шляхи, як вивезти маму з окупації. Їхати з перевізниками, що гарантували лише місце в бусику і жодної підтримки в дорозі, Галина не могла — надто слабка. Та й грошей на це — тисячу євро — родина не мала. Син супроводжувати її відмовився, та ще й відмовляв виїжджати.

Олена почала писати волонтерам — але ті навіть не відповідали. Денис — єдиний, хто відгукнувся. Хоч як страшно було віддавати маму в чужі руки, іншого варіанту Олена не мала. Планування зайняло місяць — треба було домовитися з водіями і знайти зручний час для волонтерів, які допомагають і надають своє житло вздовж всього шляху.

Є два варіанти порятунку. Перший — через Росію. Водії Дениса везуть людей з Маріуполя в Ростов, там купують їм квитки на потяг і російські сім-картки. Люди їдуть до Бєлгорода чи Воронежа, відтак на них чекає піший перехід через кордон з Сумською областю. Йти там — три кілометри. Це — найкоротший шлях.

Але Галина надто слабка для такої дороги — тож для неї обрали другий, довший варіант: з Ростова на спеціальному авто через Росію в Білорусь, відтак до Бреста і на “швидкій” перетнути кордон з Волинською областю.

Авторка: Анастасія Іванова

Галина

— Якщо чесно, я вже була не впевнена, чи колись ще її побачу, — каже Олена, і голос її тремтить. — Мама плаче по телефону, каже “я тебе більше ніколи не побачу”, а я їй нічим не можу допомогти — і так мені щемливо було!.. Я їй кажу, що вона в мене герой, що вона все витримає, щоб навіть не сумнівалася — а сама так боялася!..

Чим ближче до кордону, тим більше Олена мовчить. Час від часу уривками розказує про себе та маму або ж замиловано говорить про Волинь. З Луцька до Ковеля, далі до Ратного: у селах вишневі садки, що аномально рано зацвіли, — а між ними вздовж дороги ліси, якими Олена не може надихатися.

О 10:40, коли ми вже на місці, Денису пишуть, що білоруські прикордонники пропустили “швидку” з Бреста у нейтральну зону.

Кордон – завмерлий. Поруч – стела з назвою ближнього села, кілька кафе і магазинів, що не працюють, закинута заправка та автобусна зупинка з синьою радянською мозаїкою. Біля єдиного магазину крутяться четверо вгодованих песиків, а у волонтерському пункті “Плурітон” перед полицями з кількома пакунками локшини швидкого приготування нудьгує адміністраторка.

Олена виходить з бусика і підходить так близько до кордону, як тільки можна. Опирається на бетонний блок. Вдивляється в сторону, звідки приїде її мама. Стискає руки біля серця. Кілька хвилин тому Назар написав, що матиме від завтра відпустку на два тижні — вони всі будуть разом.

"Мама плаче по телефону, каже “я тебе більше ніколи не побачу”, а я їй нічим не можу допомогти"

— Ще трішечки, — підбадьорливо підходить до Олени Денис. Він постійно перевіряє повідомлення, чи все гаразд з Галиною.

П’ять днів, поки Галина в дорозі, Олені здалися вічністю. Ці останні 13 хвилин, поки білоруська “швидка” стоїть у нейтральній зоні — ніби роки. Нарешті Денис каже:

— Уже в нас, — це означає, що жінок у нейтральній зоні пересадили в українську “швидку”.

Попереду — перевірка документів. Тож Олена ще не наважується радіти. Збентежена, не відриваючи погляду від білої машини “швидкої”, до якої заглядають прикордонники, розповідає:

— Мені такі дивні запитання ставили: “Нащо ти забираєш маму? Вона ж погано бачить, погано чує, скільки їй там залишилося?” Я навіть такого не можу уявити! Викинути, чи що?!

Поки вона телефоном підтверджує прикордонникам дані мами, до Дениса підходить стурбований водій “швидкої”:

— Галині треба буде перекусити. Нічого не їсть, не п’є п’ятий день і плаче. Каже до солдатика: “Я вмерти хочу, застрель мене”, — і всьо, — розводить він руками і повертається до прикордонників.

Об 11:45 “швидка” нарешті заїжджає на територію України. Олена кидається до машини:

— Мамулічка! Ти змогла, мамулічка моя любіма!

Галини в “швидкій” не видно — маленька, сухенька і слабка, вона аж губиться в ковдрах. Олена вперше за півтора року обіймає її — й обоє починають плакати.

— Все, мамулічка, вже все, — гладить Олена її по голові, схлипуючи.

— З приїздом вас! — заглядає Денис у машину. — Все нормально, не здумайте вмирати! Ми хіба так вас везли, щоб ви кудись від нас зібралися?!

— Я так злякалася… — ледь чутно шепоче Галина.

“Швидка” довезе їх аж до дому. Денис іде до бусика, віджартовується з Сашком і плаче, не знімаючи темних окулярів. Сідає, опускає скло — закурює.

Два роки тому він планував майже так само зустрічати своїх батьків у Запоріжжі.

Авторка: Анастасія Іванова

“Вивеземо!”

Денис народився і виріс у Маріуполі. Працював на місцевому телебаченні, вів музичні фестивалі — словом, був локальною знаменитістю. Коли у 2017-му здалося, що всі місцеві мрії здійснив, переїхав до Києва, де продовжив працювати на телебаченні.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дениса запросили в пул ведучих Єдиного телемарафону, але він відмовився — треба було вивозити дружину з трирічною донькою до кордону і витягати батьків з Маріуполя. Зв’язку з ними не було.

Так на початку березня Денис оселився в Запоріжжі, що стало одним з центральних міст, до яких тікали люди з окупованого Надазов’я. Почав розвідувати маршрути, писав про них на своїй Instagram-сторінці, згодом створив групу для координації евакуації. Навколо нього згуртувалися водії, люди скидали гроші. В автопарку Денис платив водіям за користування їхніми бусами — 20 тисяч гривень на місяць, 5 тисяч доларів застави на випадок, якщо транспорт не повернеться.

“Перший наш автобус повернувся, а чотири наступні залишилися в окупації, — розповідає Денис. — Двох водіїв забрали в полон в Оленівку, одного майже вбили у танковому бою і лікували в Донецьку, а четвертий повернувся — і про це все розповів. Тобто початок у нас був не ок, і можна було подумати, а нахєр воно все здалось”.

Попри це люди приєднувалися. Саша, що тепер відповідає за евакуацію тварин, сам виїхав з окупованого Маріуполя, а Сергій, який координує напрямок гуманітарної допомоги, хотів їхати до міста на велосипеді по маму. З обома старими знайомими Денис зустрівся на парковці “Епіцентру” в Запоріжжі, куди приїжджали люди з окупації. Зараз вони втрьох — основна команда “Вивеземо!”.

"Тобто початок у нас був не ок, і можна було подумати, а нахєр воно все здалось"

Громадська організація має склад у Запоріжжі та Черкасах, допомагає прифронтовим громадам, переселенцям, має гранти для роботи на підконтрольній території — і після перерви продовжує евакуацію з окупації. Загалом за два роки через команду пройшло близько 30 людей — координатори, волонтери, водії. Не про всіх Денис хоче згадувати.

Наприклад, один водій поїхав у Бердянськ, напився там і залишив автобус місцевим наркозалежним, яких Денис потім виманив у Запоріжжя, аби забрати транспорт. А інший мав інвалідність і брехав, що отримав її під час боїв за Донецький аеропорт — а сам брав з людей гроші за евакуацію. Головний принцип роботи Дениса й команди — вивозити безкоштовно. Зрештою той чоловік потрапив “на підвал” до окупантів, коли ганяв авто з окупації — вижив, вийшов на волю.

“Моє життя — кіно”, — підсміюється Денис, розповідаючи.

У цьому кіні є ті, хто завжди за кадром, — заради їхньої ж безпеки. Зараз Денис має активних водія та водійку в Маріуполі, які возять людей до Ростова-на-Дону, водія, який може вивозити тварин, і ще кілька запасних контактів. Попри заяви Росії про приєднання Донецької області, російсько-український кордон нікуди не зник. Тих, хто намагається виїхати, прискіпливо перевіряють, годинами тримають на пропускному пункті неподалік Новоазовська, відновлюють видалені чати та кеш у Telegram.

Підозрілі і ті, хто має український паспорт, і ті, хто мають новий російський. Спершу перевіряють прикордонники, якщо є питання — співробітники ФСБ. Через кордон можуть і не пропустити — як-от чоловіка, який був у полоні. Його звільнили не за обміном, і через кордон пропустили лише з другої спроби. Потім за водійкою, що його везла в Ростов, по Маріуполю кілька днів їздило чорне авто — натякали, щоб припинила допомагати. Аби не було загрози для водіїв і волонтерів, перед кожною евакуацією Денис сам спілкується з охочими виїхати і просить чесно розказати про всі скелети в шафі. Також він перевіряє акаунти в соцмережах і розбирається в справжній причині для виїзду – дійсно людина хоче евакуюватися чи просто їде по виплати чи на закупи і потім повернеться. Таких Денис не евакуює.

"Наш особистий принцип — ми повертаємо людей в Україну, ми намагаємося витрачати свій обмежений ресурс саме на це. Ми ж і самі в Україні"

З осені 2023 року “Вивеземо!” знову рятує людей з окупації, але публічно про це заявили лише в березні 2024-го — мовчали, поки остаточно не перевірили шлях, яким вдається повернути від 20 до 100 людей щомісяця. За спостереженнями Дениса, щодня через пропускний пункт на Сумщині на вільну територію України повертається від 50 до 100 людей.

Денис не рахує, скількох він допоміг вивезти за два роки, — каже, може, тисяч сім. Досі зберігає “листи життя” з іменами й адресами в Маріуполі, наклейки “ЛЮДИ”, підробні документи для росіян з початку евакуації. У перші місяці він також координував тих, хто вивозив на власних легкових авто, — каже, так з окупації вдалося врятувати близько 10-12 тисяч людей, але він не вважає це своєю заслугою. Наразі ще складніше назвати точну цифру евакуйованих, бо Денис на деяких етапах підключається до евакуації партнерів — і так само роблять для нього вони.

Розповідає, що зараз виїжджають або ж лишаються з різних причин. Не всі, хто живе в окупації, підтримують її. Хтось — переважно люди старшого віку — просто не хочуть покидати дім. Хтось боїться розповідей росіян про те, що решту території України теж захоплять. Когось лякає перспектива знову опинитися під обстрілом.

Організація має два правила: евакуація повністю безкоштовна — і лише в Україну:

“Наш особистий принцип — ми повертаємо людей в Україну, ми намагаємося витрачати свій обмежений ресурс саме на це. Ми ж і самі в Україні. Тому коли просять, наприклад, вивезти тата в Німеччину, я пояснюю, що ми цим не займаємося, і раджу перевірених партнерів”.

Щоб це все координувати, він не йде на стабільну роботу — більшість часу забирає “Вивеземо!”. У Києві проводить кілька днів на тиждень, в інший час — їздить до громад з евакуйованими, до прифронтових сіл, на кордон. Каже, що став більш агресивним вдома, нетерплячим — йому це не до вподоби. Та все ж називає себе тепер людиною менш психічно здоровою — але більш щасливою. Його велике щастя зараз — бути корисним.

Авторка: Анастасія Іванова

Денис

— Я починав це все, щоб витягнути батьків — а мої батьки так і залишилися в окупації. Я не для драматизації це кажу, але це моя найбільша особиста трагедія.

Мій район не змінювався з 80-х, коли його побудували — Курчатова. Це околиця Маріуполя, ніби зовсім інше місто. Водії, які забирали людей, не змогли туди доїхати, а я не мав зв’язку з батьками.

Вперше я їх побачив у квітні 2022-го. Знайомий волонтер, що колись був учнем моєї мами, прийшов до батьків додому і зняв для мене відео. Мама й тато схудли кілограм на 15-20. Я досі бережу те перше відео на телефоні — але пообіцяв собі, що більше ніколи не буду його дивитися.

Вперше я їх почув у травні — і плакав у трубку, просив приїхати до нас, пояснював, що наробив, аби їх витягнути. Спершу вони попросили час на подумати, потім — ще, потім — плакали, просили вибачення і казали, що не приїдуть. Їх вмовляла сестра, ми маємо для них квартиру в Одесі. Але потім я зрозумів — це такий окремий тип людей. Вони прості люди, які продовжують говорити, що не хочуть висіти в нас на шиї. Переїхали в будинок сестри за містом, де вона завершила ремонт якраз до окупації — там не видно війни, спалених будинків, стихійних поховань.

Я бачив людей, яких ми вивезли проти їхньої волі, — тобто їх вмовили діти. Ми маємо правило не повертати нікого назад в окупацію, але було кілька таких випадків — бо вони плачуть, що не можуть без свого дому, своєї землі хоч убий. Зазвичай це ті, кому за 60. Одна казала, наприклад, що їй поїбати на прапор — вона хоче, щоб її поховали біля чоловіка. На щастя, мої батьки не кажуть, що хочуть там померти — але вони хочуть там жити. І тоді, у червні 2022-го, я зрозумів: якщо зманіпулюю — зроблю їм гірше. Хоча досі тишком-нишком намагаюся їм пояснити, що тут їм будуть дуже раді, що в них росте внучка.

"Ми маємо правило не повертати нікого назад в окупацію, але було кілька таких випадків"

Мої батьки входять до переліку літніх людей, яким не хочеться починати нове життя. Їм простіше бути в старому. Вони три місяці майже не виходили з квартири, тому не бачили більшість жахів — лише спалений будинок навпроти і розвалений під’їзд нашого дому. Мама каже, що тоді розмовляла з нашими фотографіями і плакала. Тепер вона щоразу, коли ми прощаємося телефоном, каже, що любить мене — вперше в житті. І я ніколи не мав звички телефонувати щодня, але тепер виправляюся — поповнюю Вайбер, купую хвилини в Скайпі.

Батьки для мене приклад чесності. На їхньому прикладі я побачив, як люди, що не мають багато, намагаються допомагати одне одному. Тато працював нагрівальником на комбінаті імені Ілліча, мама — вчителька російської мови й літератури в моїй школі. Років з 7 я зростав з відчуттям тотальної несправедливості. Бо тоді правильним образом батьків були люди, які обмануть, вкрадуть, пропетляють — і в дітей буде щось матеріальне. А мої батьки просто чесно робили свою роботу. Мама і шоколадки в школі брати не хотіла на День вчителя.

Але вони дали мені все, що можна було в 90-х, — і навіть більше. Я їм апріорі вдячний. Як батько я тепер розумію, який це великий подвиг — самому нічого не мати, навіть не могли щось на ринку на картонці поміряти, але весь час знаходити можливість дати щось дитині. Тобто жертвувати собою заради дитини. То хто я такий, щоб їм щось не вибачити тепер?..

"Як батько я тепер розумію, який це великий подвиг — самому нічого не мати, але весь час знаходити можливість дати щось дитині"

Я так і не поїхав в окупований Маріуполь — у кожному автобусі була розписка на моє ім’я, і водіям на блокпостах сказали, що коли я приїду, мені відріжуть яйця. З одного боку, хотілося допомогти, повернути 120 людей одним рейсом, а з іншого — це було б “чувак, поїдь убий себе”.

З одного боку, я хотів би побачити Маріуполь таким — і закарбувати в пам’яті. Я не хотів би, щоб ослабився емоційний стан весни 2022-го. Моє місто спаскудили, і я не забуду це до кінця своїх днів, і доньці буду про це розповідати. Для цього, можливо, я хотів би там побувати. Для всього іншого — нехай лишається, як у спогадах із дитинства.

Коли все було велике і яскраве, а батьки — ще молоді. Море. Папа брав дідусевого “москвича”, тент — і ми їхали за місто, якраз у сторону Новоазовська, бо в Маріуполі море було бруднувате. І поруч були бакаї — вони утворилися, коли для будівництва “Азовсталі” викопали великі масиви піску і туди затекла морська вода. Море було по коліна — а там можна було аж пірнати. Ми з батьками їздили туди на базу відпочинку — жили в невеличких будиночках, о 5 ранку з татом на човні випливали ловити бичка. Він ловився там навіть не на вудочку, а на закидушку — просту волосінь без палички. Закидаєш — і вже за хвилину бичок. Більше мене раділи тільки мама і сестра, яким потім треба було ту рибу чистити і готувати.

А те, яким Маріуполь зробили росіяни, я досі не уявляю. Навіть пропустивши через себе історії всіх вивезених, горе, біль — я все ще не розумію масштаби.

Авторка: Анастасія Іванова

Вдома

Коли “швидка” спиняється біля дому Олени, Галина вже більше при тямі. Наймолодший онук забирає пакети та кішку. Олена й Денис ведуть Галину попід руки. Вона ледь переставляє ноги, але набирається сили сказати:

— Я так боялася, так боялася… На кордоні думала, що то мене забирають в полон і хотіла вмерти… А він мені каже: “Я тут не для того — скільки дав бог, стільки й будете жити”.

Олена заспокоює її, але все ще напружена і з острахом дивиться на багатоповерхівку — її квартира на сьомому поверсі, й мамі доведеться піднятися пів поверху до ліфта. Вдома вона тренувалася, але чи витримає ці кроки зараз — ніхто не певен.

— Мамулічка, ти молодець, ти в мене герой, — підводить її Олена до під’їзду.

— Ти все витримаєш, — підійматися вона на першу сходинку.

— Ще трошки, — додає.

Галина робить кволі кроки, тримаючись за Дениса, але ледь чутно каже:

— Ми дійдемо.

І лише в ліфті Олена ніби розпружинюється, починає плакати, обіймає Галину, гладить по ріденькому волоссю, заціловує її.

До Києва Денис повертається зі зв’язаним гачком янголом, рудим і кучерявим. Даруючи, Олена не зізналася — але вона зв’язала саме його.